Метаморфоза

У визначений час я сів за комп’ютер Цинамона, використав пароль для доступу до програми «Обмін повідомленнями». Потім увів телефонний номер, який дав мені Усікава. Минуло п’ять хвилин, поки з’єднання встановилося. Я ковтнув заздалегідь приготованої кави, передихнув. Кава, однак, не мала смаку, а повітря, яким я дихав, здавалося шорстким, як наждачний папір.

Комп’ютер подав неголосний сигнал, що зв’язок нарешті встановився, і на моніторі з’явився напис, що система обміну повідомленнями готова до роботи. Я вибрав режим виклику, оплаченого абонентом на тому кінці лінії. Якщо я постараюся, щоб у комп’ютері не залишилося запису про мої операції, то Цинамон не дізнається, що я ним користувався. (Хоча я не мав у цьому певності, адже це його лабіринт, а я в ньому – лише безпорадний чужинець.)

Минув досить довгий час, – більший, ніж я думав, – поки нарешті на екрані не з’явилося повідомлення, що оплачений виклик прийнято. Десь по той бік екрана, куди в темряві токійського підземелля тягнувся довжелезний кабель, могла перебувати Куміко. Напевне, сиділа перед монітором, як я, поклавши руки на клавіатуру. Однак тут перед собою я бачив тільки екран монітора, що одноманітно шипів. Вибравши режим «Відправлення повідомлень», я набрав на клавіатурі текст, неодноразово повторюваний раніше подумки:

> Я маю до тебе одне запитання. Зовсім неважке. Просто мені треба переконатися, що спілкуюся справді з тобою. Ось воно. Колись давно, ще перед одруженням, на першій нашій зустрічі, ми відвідали акваріум. Скажи, що там найбільше тебе зацікавило?

Написавши запитання («Що там найбільше тебе зацікавило?»), я клацнув мишкою на опції «Відправлення» і перемкнувся на «Отримання повідомлень». Після недовгої паузи надійшла коротка відповідь:

> Медузи. Медузи з усього світу.

Я прикипів очима до рядків на екрані – мого запитання та її відповіді на нього. Медузи з усього світу. Так, безперечно, це Куміко. Однак від того, що це була справжня Куміко, мені стало, навпаки, гірко. Здавалось, ніби з мене вийняли всі нутрощі. Чому ми можемо розмовляти одне з одним лише так? Зрештою, іншого способу зараз не було. Я вистукав на клавіатурі такі слова:

> Спочатку добрі новини. Навесні цього року несподівано вернувся наш кіт. Худющий, але живий і здоровий. Відтоді сидить невилазно дома. Я дав йому нову кличку, хоча насправді треба було порадитися з тобою. Макрель. За назвою риби. Живемо з ним дружно. Ось такі добрі новини. Так мені здається.

Настала пауза. Я не міг зрозуміти, таке запізнення нормальне під час обміну повідомленнями, чи Куміко замовкла.

> Я дуже рада, що з ним усе гаразд. Бо я так переживала за нього.

Я ковтнув кави, щоб змочити пересохлий рот. Після того ще раз застукав по клавішах.

> А тепер погані новини. За винятком того, що кіт повернувся, все інше загалом складається погано. По‑перше, я все ще не можу розгадати жодної загадки…

Прочитав написане й друкував далі:

> Загадка перша. Де ти зараз? Що, власне, там робиш? Чому не вертаєшся до мене? Чому не хочеш зустрітися зі мною? Яка цьому причина? Хоча нам є про що поговорити віч‑на‑віч. Хіба не так?

Відповідь прийшла не відразу. Я уявив собі, як Куміко сидить перед комп’ютером і, кусаючи губи, думає. Невдовзі курсор забігав на екрані, підкорившись руху її пальців.

> Усе, що я хотіла передати тобі, написала у висланому листі. Хочу, щоб ти нарешті зрозумів: багато в чому я вже не та Куміко, яку ти знав. З різних причин люди змінюються і в деяких випадках, зазнавши такої метаморфози, стають ні до чого не придатними. От чому я не хочу зустрічатися з тобою. А також повертатися…

Курсор завмер і, мигаючи, шукав слів. П’ятнадцять секунд, двадцять… Я не відривав очей від нього. Чекав, коли на екрані з’являться нові слова. Зазнавши метаморфози, стати ні до чого не придатним?

> Якщо можеш, забудь мене якомога швидше. Якщо ми офіційно розлучимося, ти почнеш зовсім інше, нове життя. Так буде краще для нас обох. Де я зараз і що роблю? Усе це не має значення. Важливіше інше: ми обоє, хтозна‑чому, тепер належимо різним світам. І вороття назад уже нема. Хочу, щоб ти зрозумів: мені нестерпно важко навіть так з тобою спілкуватися. Настільки, що ти не уявляєш.

Я кілька разів перечитав її слова. У них відчувалося не вагання, а, навпаки, майже болісна переконаність. Напевне, вона досі повторювала їх подумки не один раз. Та все одно якось треба розгойдати цю тверду стіну її переконаності. Хоч трошки. І я застукав по клавіатурі.

> Мені трохи важко зрозуміти твої слова. Вони якісь туманні. «Стати ні до чого не придатним». Що це означає конкретно? Не розумію, який зміст у цих словах. Помідори непридатні, парасолька непридатна… Це, звісно, я розумію. Помідори згнили, парасолька зламалася. А от твої слова… «Стати ні до чого не придатною…» Ніяк не можу собі уявити, що це таке. Ти писала в листі, що мала фізичну близькість ще з кимось, крім мене. Може, тому ти вважаєш, що «стала ні до чого не придатною»? Що й казати, це мене страшно шокувало. Але ж це не може зробити людину «ні до чого не придатною».

Настала тривала пауза. Я занепокоївся: куди пропала Куміко? Та незабаром на екрані знову з’явилися слова Куміко:

> Можливо, що так. Однак річ не лише в цьому…

Знову настала глибока мовчанка. Куміко обережно добирала слова, наче витягуючи їх із шухляди.

> Це лише один прояв. Щоб стати «ні до чого не придатною», потрібно більше часу. За мене вирішив наперед хтось сторонній, десь у темній кімнаті, без моєї участі. Однак коли ми одружилися, здавалось, відкрилися нові можливості. Я сподівалася, що швидко знайдеться вихід, через який я зможу вибратися назовні. Та, здається, це була тільки ілюзія. Все у світі позначене прикметами, а тому тоді я так хотіла відшукати нашого пропалого кота…

Я довго вдивлявся у ці слова на екрані, очікуючи появи напису «Повідомлення відправлено». Мій комп’ютер усе ще залишався в режимі «прийому». Отже, Куміко думала написати ще щось. Щоб стати «ні до чого не придатною», потрібно більше часу. Що, власне, вона хотіла цим сказати? Я прикипів очима до монітора, але переді мною наче постала невидима стіна. Нарешті з’явилися нові рядки:

> Я хочу, щоб ти уявив собі, якщо зможеш, що я повільно вмираю від невиліковної хвороби, коли розкладається тіло й обличчя. Звісно, це метафора. Насправді з моїм тілом та обличчям усе гаразд. Але ця метафора дуже близька до правди. Саме тому я не хочу показуватися тобі на очі. Звичайно, я не думаю, що така туманна метафора допоможе тобі зрозуміти становище, в якому я опинилася. Не думаю, що вона тебе переконає. Вибач, але більше зараз я нічого сказати не можу. Тобі доведеться задовольнитися лише цим.

Невиліковна хвороба.

Перевіривши, що комп’ютер перейшов у режим «передачі», я застукав по клавіатурі.

> Якщо тобі так хочеться, я приймаю твою метафору. Тільки я не можу зрозуміти одного. Навіть якщо ти справді «стала ні чого не придатною» і страждаєш «невиліковною хворобою», то чого мусила йти до Нобору Ватая? Чому не залишилася тут, зі мною? Хіба не заради цього ми одружилися?

Мовчанка. Здавалось, її гнітючий тягар можна відчути руками. Сплівши пальці, я поклав руки на стіл і глибоко вдихнув. На екрані з’явилася відповідь:

> Я зараз перебуваю тут тому, що для мене це найкраще місце, незалежно від того, подобається воно мені чи ні. Бо мушу тут перебувати. Я не маю права вередувати. Ми не можемо зустрітися, навіть якби я цього хотіла. А ти думаєш, що я не хотіла б тебе побачити?..

Куміко, здавалось, на мить затамувала подих, а потім її пальці забігали по клавіатурі.

> Так що, будь ласка, більше не муч мене цим. Якщо можеш щось для мене зробити, то це якомога швидше забути про моє існування. Викинути з пам’яті час, – який прожили разом, наче його й не було. Так буде найкраще для нас обох. Я впевнена.

Я відповів:

> Ти сказала, що хочеш, щоб я про все забув, залишив тебе в спокої. Та водночас звідкись у цьому світі ти звертаєшся до мене, просиш допомоги. Твій слабенький голос я виразно чую тихими ночами. Це, безперечно, твій голос. От що я думаю. Одна Куміко й справді намагається віддалитися від мене і, напевне, має для цього причини. А інша відчайдушно пробує до мене дістатися. Я в цьому твердо переконаний. І хоч би що ти мені казала, я не можу не вірити тій Куміко, яка просить у мене допомоги й хоче до мене наблизитися. Хоч би які були причини, я ніколи не зможу так просто тебе забути, викинути з пам’яті час, прожитий разом. Бо неможливо закреслити все, що було в моєму житті. Це все одно що закреслити самого себе. Щоб таке зробити, я мушу знати, які для цього є вагомі причини.

Знову настала пауза. Монітор допомагав мені гостро відчувати мовчання Куміко. Воно просочувалося з кутків екрана і, немов важкий дим, розпливалося по кімнаті. Я добре знав, як вона мовчить. За роки спільного життя я не раз відчув його на собі. Куміко сиділа, затамувавши подих і насупивши брови, зосереджено вдивлялася в екран. Я простягнув руку до чашки, ковтнув охололої кави. Потім, не випускаючи чашки з рук, так само, як Куміко, затамував подих і вп’явся в монітор. Гнітюча мовчанка міцно зв’язувала нас через стіну, що розділяла наші світи. Ми були потрібні одне одному понад усе на світі. Це точно.

> Я не знаю.

> А от я знаю…

Я поставив чашку й квапливо застукав по клавішах, наче хотів схопити швидкоплинний час за хвіст.

> Я таки знаю. І хочу якось дістатися туди, де перебуваєш ти – та Куміко, котра просить моєї допомоги. Однак, на жаль, поки що я не знаю, як туди потрапити і що чекає на мене там. Відколи ти пішла, я жив з таким відчуттям, ніби мене закинули в темну в’язницю. Але зараз я поволі, крок за кроком, наближаюся до суті речей. До того місця, де ти перебуваєш. Мені будь‑що хотілося це тобі сказати. Я все ближче підступаю до цього місця і маю намір не зупинятися.

Усе ще тримаючи руки на клавіатурі, я очікував відповіді Куміко.

> Я не розумію, про що ти.

Розмова скінчилася, коли вона надрукувала:

> До побачення.

На екрані з’явилося повідомлення, що зв’язок припинився. Розмова урвалася. Та я все одно втупився в монітор, сподіваючись появи на ньому чогось нового. Можливо, Куміко згадає, що забула щось сказати. Але вона не поверталася. Хвилин через двадцять я махнув на все рукою. Зберігши файл, я встав і пішов на кухню випити холодної води. Зупинившись перед холодильником, якийсь час я стояв з порожньою головою і вирівнював дихання. Навколо панувала мертва тиша. Здавалось, увесь світ прислухається до того, про що я думаю. Однак я не міг ні про що думати. Не міг, от і все.

Я повернувся до комп’ютера, сів на стілець й уважно, від початку до кінця, перечитав збережену на екрані переписку: що сказав я, що – Куміко, хто кому що відповів. Залишена на моніторі наша розмова дивним чином оживала в мене на очах. Пробігаючи по рядках, я чув голос Куміко, впізнавав його інтонацію, ледве помітні відтінки, манеру вставляти паузи між словами. Курсор, зупинившись наприкінці останнього рядка, регулярно миготів, ніби підладжуючись до биття серця, і з затамованим подихом чекав, коли на екрані з’явиться наступне слово. Однак слів не було.

Закарбувавши собі в голові усю розмову (вирішив, що краще її не роздруковувати), я натиснув мишкою на вихід з програми «Обміну повідомленнями». Постарався, щоб не залишити слідів у пам’яті комп’ютера, й, переконавшись, у виконанні моєї команди, я вимкнув його. Монітор коротко писнув і згас. Одноманітний механічний звук проковтнула тиша – так само, як тоне в небутті яскрава мрія.

Не знаю, скільки часу збігло після цього. Опам’ятавшись, я помітив, що сиджу за столом, уп’явшись очима у свої руки. На них залишилися сліди від мого тривалого пронизливого огляду.

Щоб стати «ні до чого не придатною», потрібно більше часу.

Власне, скільки?

Дата добавления: 2015-07-26