РОЗДІЛ 1

ЗМІСТ

ВСТУП ……………………………………………………………………………… 3

РОЗДІЛ 1. ОБРАЗ ІНТЕЛІГЕНТА-БУДИТЕЛЯ В ПОВІСТІ «ЛИХІ ЛЮДИ» ПАНАСА МИРНОГО …………………………………………….……………….. 7

1.1. До історії появи твору …………………………………………………… 7

1.2. Інтелігенти-демократи та інтелігенти-кар’єристи …………………….. 8

1.3. Особливості змісту і форми головного персонажа (образ Телепня)... 14

РОЗДІЛ 2. ДРАМА «ПЕРЕМУДРИВ»: ДІЙОВІ ОСОБИ П’ЄСИ ………….…. 19

РОЗДІЛ 3. МЕТОДИКА ОПРАЦЮВАННЯ ТВОРЧОЇ СПАДЩИНИ

ПАНАСА МИРНОГО В ЗАГАЛЬНООСВІТНІЙ ШКОЛІ …………………….. 26

3.1. Програмові вимоги щодо вивчення творчого набутку

митця в шкільному курсі української літератури ………………………… 26

3.2. Життєвий і творчий шлях письменника у старших класах ………….. 27

3.2.1. Методичні рекомендації до вивчення роману

«Хіба ревуть воли, як ясла повні?» …………………………………… 36

3.2.2. Тестовий контроль під час опрацювання роману …………….. 44

ВИСНОВКИ ……………………………………………………………………… 48

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ………………………………………. 52

ДОДАТКИ ……………………………………………………………………… 54

ВСТУП

Перу Панаса Мирного (Афанасія Рудченка), майстра психологічної прози, належить чимало художніх творів, що ввійшли до літературної скарбниці України. Його романи, повісті, оповідання завдяки своїй реалістичній основі, містять цінну інформацію про злободенні проблеми тогочасної дійсності; про те, чим жило українське суспільство, про становище різних соціальних верств у пореформений час, настрої селянства, чиновництва, інтелігенції, соціальні колізії.

Панас Мирний створив великі романи – «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» і «Повія», повісті – «П’яниця», «Лихі люди», «Лихо давнє й сьогочасне». А ще в доробку митця – вірші, п’ять п’єс (найвідоміша – «Лимерівна»), оповідання («Морозенко», «Лихий попутав»), новела «Лови», переклади В. Шекспіра, публіцистика. Майже усі твори написано в 1870-1880-х роках.

Таким чином, Мирний виявив потужний талант реаліста, майстра психологічного аналізу, він тонко простежив умови й чинники формування людини як особистості. Його героями стають різні соціальні типи: селяни, поміщики, міщани й інтелігенція.

Творчу спадщину Рудченка-Мирного розглядали й високо оцінювали ще його сучасники – М. Павлик, І. Франко, М. Петров, О. Огоновський та ін. С. Єфремов, досліджуючи у своїй «Історії українського письменства» літературний процес від давнини до 20-х рр. ХХ ст., належне місце відвів Мирному, якого вважав «достойним Левицькому товаришем і партнером» [5, с. 485] у жанрі соціального роману.

У 20-ті рр. ХХ ст. «збиранням, вивченням і збереженням спадщини Мирного почало займатися Полтавське товариство при Всеукраїнській академії наук» [14, с. 7]. Дослідники І. Ткаченко та Є. Кирилюк уперше докладно проаналізували набуток письменника. Так, Ткаченко повторював думку Єфремова, що Панас Мирний був послідовником М. Драгоманова й письменником ліберально-народницької орієнтації.

Після 1949 р., коли відзначали століття з дня народження письменника, обсяг присвячених йому досліджень значно збільшився. Поміж них виокремлюються праці В. Євдокименка, М. Сиваченка, О. Білецького, І. Клименко, М. Пивоварова та ін.

Більш пізні дослідження життя й творчості видатного письменника-реаліста представлені іменами М. Грицая [2; 3], В. Черкаського [20; 21; 22; 23] та ін.; вони стосуються також різних сторін життєвої та творчої біографії митця, свідчать про невмирущий інтерес науковців до особистості видатного прозаїка ХІХ ст.

У мистецькому набутку митця є і драматичні твори, один з яких – драма «Перемудрив» – розкриває нову на той час проблему – появу інтелігента-демократа. Однією з перших була рецензія Б. Грінченка на публікацію комедії «Перемудрив» (1886).Приділивши значну увагу прозовому доробку письменника, його архіву, лише побіжно розглянув драматичну спадщину Панаса Мирного у своїй монографії С. Єфремов (1922) З-поміж досліджень 1930-х слід відзначити літературний портрет «Панас Мирний» Г. Костюка (1931). Цей відомий літературознавець, загалом позитивно оцінюючи епічну спадщину письменника, піддав нищівній критиці його поезію й драматургію.

Найбільш ґрунтовні дослідження драматургії Панаса Мирного припадають на 1950-1980 рр. З-поміж них необхідно назвати праці С. Зубкова «Ранні драматичні спроби Панаса Мирного» (1958), Й. Куриленка «Драматургія Панаса Мирного» (1957), розділи, присвячені драматургії цього письменника, містяться в монографіях М. Пивоварова (1965), М. Грицая (1986), В. Черкаського (1989). Принагідно розглянули деякі аспекти драматургії Мирного М. Сиваченко (1950), З. Мороз (1966) та деякі ін. Усі ці розвідки поєднує акцент на тому, що драматургія Мирного має гостре соціальне спрямування, містить засудження царського уряду, соціальної нерівності. На сьогодні є публікації М. Гнатюк, А. Градовського, І. Михайлина, О. Майдан, Людмили Розсохи, П. Ротача, Світлани Семенко, М. Тарнавського, З. Шевченко, М. Чорної та ін., у яких окремі аспекти драматургічної спадщини Панаса Мирного схарактеризовано в оглядово-узагальненому плані або в контексті розгляду певної проблеми в творчості різних драматургів. Однак, такі питання, як жанрова своєрідність драматургії Панаса Мирного, ідейно-тематичні пошуки драматурга, увага до проблем національного самоствердження, до духовного. морально-етичного становлення української людини, а також поступ драматурга у річищі модерного дискурсу розвитку європейської драматургії залишилися поза увагою поважних досліджень.

Художні твори Панаса Мирного (зокрема його повість «Лихі люди» та п’єса «Перемудрив») з погляду їхньої ідейно-образної специфіки, передовсім в аспекті народництва на теперішній час залишаються мало дослідженими, що й зумовило актуальність теми та наукову новизну нашої бакалаврської роботи.

Мета дослідження: визначити образну природу та художні особливості творів Панаса Мирного про інтелігенцію й осмислити філософсько-естетичну концепцію автора; запропонувати ефективну методику вивчення мистецького доробку митця в школі.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

1. З’ясувати образний діапазон повісті Панаса Мирного «Лихі люди»;

2. Простежити засоби творення образів інтелігентів-демократів та інтелігентів-кар’єристів;

3. Проаналізувати новаторські прийоми змалювання головного персонажа повісті (формально-змістовий аспект);

4. Розглянути п’єсу «Перемудрив» як таку, що подає образ нового інтелігента.

Об’єктом нашого дослідження є твори Панаса Мирного «Лихі люди», «Перемудрив», предметом – їхня художньо-образна своєрідність.

Методи дослідження. У роботі використано культурно-історичний метод для вивчення своєрідності літературної епохи кінця ХІХ – початку ХХ ст. Метод цілісного та порівняльного аналізу використано для розгляду кожного окремого твору письменника.

Наукова новизна розвідки полягає у тому, що твори «Лихі люди» й «Перемудрив» Панаса Мирного фактично вперше стали окремим об’єктом дослідження з погляду їхньої образної системи.

Теоретичне значення роботи: її результати є певним внеском у вивчення творчості Панаса Мирного.

Практичне значення дослідження. Матеріали бакалаврської роботи можуть стати підставою для створення спецкурсів, розробки планів засідань літературного гуртка в школі та виші.

Структура роботи: вступ, два розділи, висновки, список використаних джерел і додатки.

РОЗДІЛ 1

ОБРАЗ ІНТЕЛІГЕНТА-БУДИТЕЛЯ В ПОВІСТІ «ЛИХІ ЛЮДИ»

1.1. До історії появи твору

У час, коли Мирний розпочинав свою літературну путь (кінець 60-х – початок 70-х років), на Наддніпрянській Україні не було жодного українського друкованого органу. Тому-то молодий письменник дебютував за межами царської Росії.

Створена Мирним 1875 р. соціально-психологічна повість «Лихі люди», що відгукувалася на голосні суспільні події часу – революційний рух народників-сімдесятників, відзначалася безкомпромісним осудженням самодержавного ладу та його охоронців, возвеличенням образів «нових людей», їхніх революційно-демократичних ідеалів, новаторською формою, – так само не могла з’явитися в межах Російської імперії. Тому повість «Лихі люди» вперше без підпису автора надруковано 1877 р. у Женеві заходами М. П. Драгоманова: «Лихі люде. Один листочок з життя. Повість. З видання «Громада», Женева, 1877». У Росії повість неодноразово забороняла царська цензура. 1886 р. Панас Мирний включив повість до книжки «Збираниця з рідного поля». Київський цензор наклав на неї сувору заборону. Надсилаючи рукопис Панаса Мирного в Петербург на розгляд Головного управління в справах друку, цензор писав: «Навряд чи треба додавати, що це оповідання не може бути дозволене до друку, і треба дивуватися сміливості автора, який наважився спробувати надрукувати подібні сцени» [8, с. 549].

Заборонила цензура повість і в 1902 p., коли готувалося тритомне видання творів Панаса Мирного. Вперше на батьківщині письменника «Лихі люди» видано лише 1918 р.

Існує дві редакції повісті. Рання чорнова з численними виправленнями та закресленнями записана серед інших творів прозаїка у загальному зошиті. У цій редакції повість має заголовок «Лихі люди». Первісна назва – «Що підчас дума і робить чоловік, коли йому не дадуть спати». Автограф датований «1875 г. 24 сентября». На берегах першої сторінки занотований план повісті: «1 – детство, школа. 2 – гимназия, товарищество, идеалы. З – студенчество, выбор деятельности. 4 – встречи с своими бывшими товарищами, ныне судьями. 5 – встреча с матерью. 6 – нравственная агония и смерть».

Чистовий автограф повісті з датою «1875 рік» має заголовок «Товариші». Він становить частину рукописного примірника видання «Збираниця з рідного поля», поданого Панасом Мирним до цензури 1886 р. Авторська пагінація – від 125 до 229 стор. Усі сторінки автографа перекреслені червоним чорнилом, на останньому аркуші стоїть печатка «Киевского отдельного цензора по иностранной цензуре». У 1900 р. з цього приводу Панас Мирний писав у листі до М. Коцюбинського: «Ви, певне, знаєте, що «Лихі люди» перше всього надруковані в Женеві. Я їх перехрестив в «Товариші» і подав був до нашої цензури, а там, як прочитали, то трохи гвалту не наробили, що як, мов, можна такий утвір подавати до цензури? На велику силу одному знайомому довелося взяти рукопис з цензури і урезонити їх не робити гвалту» [8, с. 550].

У повісті «Лихі люди» Панас Мирний висвітлював ті ж самі проблеми, які стали провідними в його творчості: готовність людини й суспільства витримати випробування звільненням, позбутися, передусім, моральних пережитків, страху перед свободою. Твір Мирного – це насамперед реакція автора на оточення, спроба висловити свою думку щодо того, що відбувається в суспільстві, дати оцінку морального стану українства на зламі віків. Саме в цьому і криється причина тяжкої праці над повістю «Лихі люди», а ще більше – її видання.

1.2. Інтелігенти-демократи й інтелігенти-кар’єристи

Повість «Лихі люди» є першою в українській літературі, де відтворено картину суспільного життя 60-70-х років XIX ст. і подано образи різночинної інтелігенції – нових людей, які відповідали вимогам того часу і були зразком, гідним наслідування. М. Павлик дав повісті «Лихі люди» високу оцінку за актуальність, художнє новаторство, психологічний стиль і поставив її в один ряд із найкращими європейськими творами «новішої реалістичної школи».

Найсильніші борці за кращу народну долю, безстрашні й незламні, головні герої повісті «Лихі люди». Це вони – загроза самодержавному ладові та пострах царським прислужникам. Дарма, що не проходить і дня, щоб не закинули за ґрати нових постояльців. «І всі молоді, як перемиті, і всі – хоч часом прикриті і латами, пригнічені нуждою, а з гарячим завзяттям у серці боротися з нею, з дужими руками помірятися з життям, з молодою головою, повною надій широких, шукання правди...» [8, с. 107].

Письменник удало підібрав композиційний прийом (розповідь через марення і спогади), звільнивши себе від дотримання хронологічно-послідовного розгортання подій, як це спостерігалося в попередніх творах; від передісторії біографій героїв; цей прийом дав змогу глибоко окреслити індивідуальні характери персонажів, розкрити суть конфлікту антагоністичних сил: Телепень, Жук – Шестерний, Попенко.

В. Мелешко вважає, що «автор «Лихих людей» визнає моральну відповідальність інтелігенції перед народом: вона, володіючи знаннями, маючи доступ до надбань культури, покликана спрямовувати дії мас, включаючись у боротьбу проти несправедливості. Але Мирний зумів помітити та передати ідейно-моральне розшарування української інтелігенції» [7, с. 101].

Повість починається світлою радісною картиною сонячного ранку, на тлі якої розгортається страшне життя політичних в’язнів у тюрмі, – символ царської Росії: «Набілена спочатку, почорніла від негоди, висока, у три яруси, з чорними, заплутаними в залізні штиби, вікнами, обведена високою кам’яною стіною, наче мара, яка стояла над горою і понуро дивилася у крутий яр. Про неї байдуже, що небо було ясне, що сонце світе любо, що люди гомонять там дуже... німа і мовчазна, від неба вона крилася чорною залізною покрівлею [...]. Темне, як і сама будівля, зло царювало у тій страшній схованці» [8, с. 72].

Автор тричі вживає епітет «чорний», підсилюючи цим контраст між світлою картиною навколишньої природи і темною будівлею в’язниці, в якій «на третьому ярусі» сидить Петро Телепень – виходець із бідної родини чиновника, натура вразлива й обдарована, виразник авторського «Я», інтелігент-демократ, письменник.

Своє життя він присвячує боротьбі за покращення долі народу. Пристрасне, правдиве слово – його зброя. Ще юнаком він замислився над причинами злиденного життя народу. Усе почалося тоді, коли він, закінчивши гімназію, щасливий повертався до батьків і побачив змарнілих людей на панському полі. Сонячне світло ніби навмисне вирізняло злидні люду.

Важка туга облягає душу, «темніє світ» у Петрових очах. І всю дорогу вчувається йому пісня голодного люду. Заглушує вона вмовляння батьків, щоб він не зв’язувався з лихими людьми, що прагнуть у достатках усіх порівняти. Петро ніколи вже не забуде, що бачив.

Уже студентом він вступає в товариство, яке живе гарячим завзяттям у серці і прагненням «дужими руками помірятися з життям». Молодь сповнена широких надій, шукання правди. Вона звертає свої погляди в уявне щасливе майбутнє.

Правдиво змальовано появу й діяльність різночинної інтелігенції, «нових людей», які зрозуміли потребу пізнати народ та його прагнення, побачити народ не тільки у дворі, а й у полі, в роботі, в стосунках між собою, в радості й біді; допомогти йому виборсатися з темряви й нужди. Ось чому з усіх кінців України збиралася молодь до Київського університету – набратися розуму, «слухати правди – слова». «До його, до того кращого стану, де не чутно сліз та горя, де не видно нужди та недостач, де воля усміхається своїм теплим сміхом, – до того тілько й назброїлися оці молоді сили! Кожен тілько тим живе і дише, кожному воно сниться і ввижається» [8, с. 107].

Та це тільки в майбутньому, а теперішня дійсність – брудна, жорстока і страшна. Вона мовби просить заміни: «Її треба розвіяти, як пил; змести, як нечистоту, вирвати з корінням, як жалку кропиву». А це під силу тільки стійким, сильним, морально і фізично здоровим людям. Саме таким прагне бути Тимофій Жук, тому він і стає чорноробом: возить воду, носить і рубає дрова, пиляє дерево, теше камінь, копає землю, кує залізо.

Він хоче знати народ, його мрії, сподівання, тому живе з ним одним життям, поважаючи його тяжку працю: «Я, Петре, з сим сірим мужиком косив по катеринославських степах; тягав чуже добро з барок і нагружав судна на Дніпрянському лимані: був по всяких заводах» [8, с. 111-112].

Розмова Жука з Телепнем під час зустрічі серед рибалок виявляє їхні різні погляди на засоби боротьби за краще життя народу. Пройшовши школу життя, Жук зрозумів, що народові насамперед потрібний шматок хліба, а потім уже освіта і наука. «Йому просвіти бракує правда. Та де ж йому її узяти, коли йому і хліба не стає?!» [8, с. 111].

Забезпечити матеріальні блага, на думку Жука, можна одним шляхом – революцією. Ось чому він сміється з мирних засобів боротьби, які пропонує Телепень: «А через скільки літ ти повернеш людські голови на сей шлях? – спитав Жук. – Дай Боже, щоб через вік спізнали тебе люди і почали так благо думати, як ти думаєш!.. А я, Петре, тепер живу... сьогодні живу – і сьогодні нема мені чого їсти, немає хліба сьогодні... Що ж мені з того, що через вік буде, коли я сьогодні здихаю з голоду?!» [8, с. 114].

Жук не збирається схилити Телепня на свій бік. Він розуміє, що шлях революційної діяльності інтелігента-різночинця пов’язаний із великими труднощами та потребує людей сильних духом і фізично. М’який, вразливий, незагартований життям, Телепень не підготовлений до рішучих дій. Життя Жука між селянами і робітниками допомогло йому ще більше пізнати і полюбити простий народ, який навіть в умовах жорстокого гніту, щоденних злиднів і бідувань не загрубів душею: «Коли б ти знав, що за добру душу та серце має оцей темний та необтесаний мужик», – говорив Жук, і в цих словах відчувається добра душа та серце самого героя, такого непривітного і грубого зовні, такого фізично сильного і морально несхибного. Тому, коли його заарештували, з камери проривалася пісня – свідчення незламності героя.

Багато місця в повісті відведено розкриттю становлення характерів героїв. Уже в шкільні роки кожний із «товаришів» мав свою лінію поведінки, вдачу й уподобання. Різниця світоглядів стала виразною в гімназійні роки; університет остаточно утвердив їхнє ідейне розходження. Жук і Телепень співчувають людському горю, шукають найбільш ефективних шляхів служіння народові, готують себе до активної суспільної діяльності на користь прогресу. Натомість Шестірний і Попенко ненавидять народ. Вони користолюбні, егоїстичні, типові кар’єристи. Донощик Шестірний мріє про високу урядову посаду, Попенко – про парафію, де він міг би вести сите, паразитичне життя. Дослідники відзначають, що «ставлення до навчання вже визначало неоднорідність інтелігенції: одні її представники мали намір, здобувши знання, боротися за справедливість, за інтереси народу, інші – відкрито стати на позиції служителів несправедливості» [7, с. 102].

У гімназії Шестірний вистежував своїх товаришів, підслуховував розмови й доносив начальству. То він доніс на Жука за читання ним забороненої літератури та революційні думки, за що того було виключено з останнього курсу гімназії як неблагонадійного. «Собакою, блюдолизом», і «єзуїтом поганим», «поганю» назвав Шестірного Жук за його «бурхливу діяльність».

Змальовуючи черству, безжалісну натуру Шестірного, письменник широко використовує засоби мовної типізації. Там, де справа торкається власних інтересів Шестірного, мова його стає то улесливою до рабського плазування, то грубою, пересипаною такими словами, як «проклятий», «прожора», «класти», «украв» у значенні «їсти», «з’їв». Мовна грубість підсилюється окличною інтонацією, короткими фразами типу: «як же!», «чорт не видав» та ін.

Характер і вчинки Попенка не відповідають його сану. На пораду Жука зробити благодійну справу – відкрити народну школу – Попенко відповідає: «Ту-у-ди!.. – Ради чого я це все буду робити? Що воно мені хліба дасть? Грошей дасть?.. Мужик поки ще темний, то і в Бога вірує; а вивчиться – він і церкву забуде, а про батюшку – поминай як звали! Прийдеться йому, коли не з голоду здихати, то над сухарем давитися; та ще й з наученій твоїх він поглумиться» [8, с. 99].

Розкриваючи такі риси Попенка, як жадність, зажерливість, письменник дає його портрет: «Очі і зуби впилися у здоровенний шмат булки, що держав він в одній руці і рвав, наче собака, своїми гострими зубами; пучку другої руки він смачно обсмоктував, бо там колись було сало, а тепер вона тільки лисніла ним» [8, с. 87].

У портретній характеристиці негативних персонажів письменник використовує емоційно насичені порівняння, розраховані на те, щоб викликати в читача почуття огиди, зневаги до них. Очі Попенка «застряли» в книжці, «як гостра стріла»; він поспішає на заняття, «як опечений»; постать Шестірного ворушиться проти вікна – чорна й непривітна, «як тіні павука-тарантула».

Шестірний – тендітний, випещений, прилизаний панич. На ньому «сорочка як сніг, каптан новесенький, усе на ньому чисте – випрасуване, а лице його біле-рум’яне, очі – з зеленим виблиском, зуби – дрібні та білі, як перли».

Зауважуємо, що широко вживаний білий колір у змалюванні портрета негативного персонажа – цікавий художній прийом, потрібний авторові для того, щоб протиставити білій чистій зовнішності його брудну, темну натуру. При змалюванні портрета Жука автор, навпаки, користується епітетом «чорний», «пикатий», «по щоках його смуглого виду поп’ялося пухке волоссячко; під носом висипався чорний пух».

Непривабливий вигляд героя доповнюється описом його одягу. Жук «такий же чорний, такий же розвалькуватий, такий неохайний біля себе, як і давно! Каптан у пір’ї, в пилу; сорочка чорна, пом’ята». Проте в його постаті відчувається велика фізична й духовна сила, міцні воля й характер. Неприваблива зовнішність контрастує з благородством і красою внутрішнього світу Жука, що з гімназійних років замислюється над долею народу, своїм призначенням у житті.

Статичні портрети Шестірного і Попенка підкреслюють їхнє мирне, безбідне життя. Через те і дійсність своїми гіршими сторонами не залишила відбитку на їхній зовнішності. Динамічні портрети Телепня і Жука увиразнюють соціальні умови, життєві труднощі, з якими стикаються герої. Громадська діяльність позначилася не лише на їхніх обличчях, а й на рухах, манері поводження тощо.

Телепень не підготовлений долати труднощі, які створював царський уряд своїм політичним опонентам. Через те перші несприятливі (тюремні) умови відбилися на його фізичному стані: «Лице – сухе і чорне», «...Очі горять – то був сухий і блідий Петро Федорович, а то аж почорнів. Гаряча згага палила його уста, – вони були чорні, огонь тривоги вилизав глибокі западини в щоках, – аж усмокталися вони всередину; скули і щелепи гостро повиставлялись з-під сухої товстої шкури; одні очі горіли болісним світлом, білки їх були мутні, жовті, перевиті, мов павутиною, кривавими жилочками; з рачки тліли, як згасаюче вугілля» [8, с. 97].

Фізична праця зміцнювала Жука, робила його здатним у разі ув’язнення перенести будь-які труднощі. Це виразно засвідчив його портрет. Після тривалої розлуки Петро зустрічає свого товариша фізично сильним і загартованим. Тому й арешт Жук переносить мужньо, не втрачаючи ні оптимізму, ні віри в торжество справи, якій він присвятив своє життя.

Петро Телепень і Тимофій Жук – типові образи української різночинної інтелігенції. Автор не ідеалізує її, історично правдиво наголошуючи її сильні і слабкі сторони. Отже, тверді переконання, моральна витримка, послідовність у боротьбі, любов до трудового народу, відмова від особистого щастя заради загального добра, глибоке знання життя народу – такі нові риси, характерні різночинській молоді, які так переконливо і високо-художньо показав Панас Мирний у повісті «Лихі люди».

1.3. Особливості змісту та форми головного персонажа (образ Телепня)

Відгуком на злободенні питання часу стала повість «Лихі люди» (1877 р.). У ній вперше в нашій літературі показано розмежування в середовищі інтелігенції, висвітлено причини, що розвели колишніх шкільних товаришів в антагоністичні табори. Петро Телепень і Тимофій Жук, не примирившись із гнітючою дійсністю, виступили на боротьбу проти сил суспільної реакції. Шестірний і Попенко, навпаки, стали вірними охоронцями системи, яка захищала кривдників, ставила всілякі перешкоди на шляху суспільного прогресу.

Авторська позиція в творі чітко виражена. Письменник поетизує нерівну боротьбу тієї молоді, що пожертвувала особистим благополуччям і мужньо виступила проти соціальної несправедливості, освяченої самодержавним ладом. Водночас він показує непривабливе обличчя реакціонерів-кар’єристів чи збайдужілих до народної недолі, взагалі тих, хто дбає тільки про себе і власну кишеню.

Події в повісті розкриваються головним чином через спогади і сприймання Телепня, який опинився за ґратами тюрми. Як письменник Телепень служив людям правдивим, щирим словом. І от ув’язнення. У спогадах і мареннях хворого Телепня пролітають дні його життя – від дитинства до арешту в недавню дощову ніч. Так з’явилася для автора прекрасна можливість із психологічною достовірністю показати формування передової людини, з’ясувати ті внутрішні імпульси, які природно привели вихідця із заможної родини до небезпечної справи оборони народних інтересів.

Телепень ще в гімназії перейнявся недолею трудівників. Знайомство з таємно поширюваними книжками допомогло йому побачити кричущі контрасти життя, задуматися над причинами соціальної несправедливості, що панувала в імперії. Розмова з селянином глибоко запала в душу юнака: як же так, що земля «верстов на тридцять уподовж, на двадцять вшир» належить одному графові, який десь бенкетує в столиці, а тут, «серед поля, скиглить люд свою голодну пісню». В університеті Петро зближується з демократично настроєною молоддю, яка готова помірятися силами з кривдою, знищити несправедливий лад, за що й поплатився.

Незважаючи на слабке здоров’я, добру, м’яку вдачу, Телепень виявляє у в’язниці непохитну волю і твердість. Він не бажає навіть розмовляти з прокурором, який захищає несправедливість. Правда, нестерпні умови ув’язнення стали причиною важкого психічного захворювання героя, його самогубства.

Основа повісті Панаса Мирного «Лихі люди» залишається традиційною для української літератури XIX ст. – зіткнення особи і середовища, але спосіб співвіднесення героя і обставин інший: інтелігент і світ тісно пов’язані, а письменник такий зв’язок подає шляхом безпосереднього аналізу.

Петро Федорович вихований у дусі творення добра для людей: у дитинстві це добро він розуміє як слухняність, повагу до батьків, прагнення до навчання, у більш зрілому віці – як працю заради освіти суспільства. Телепень прихильно ставився до народницьких теорій, вірив у можливість поліпшення долі народу шляхом поширення освіти, культури. Своїм хистом письменника Телепень хоче допомогти народові покращити умови свого життя, і сам страждає від цього наміру. Зокрема він зазначає: «Вона [мати] в мене добра, учила любити... Я послухав, а тепер караюсь за те...». Нестерпні тюремні умови і неприйняття справедливості свого ув’язнення (Телепень кілька разів у розпачі повторює: «Я ж нікого не займав, нікому нічого не зробив лихого») стають причиною важкого психічного захворювання і самогубства Телепня.

Телепень не сприймає насильницької політики Жука. У його шкалі цінностей війна, кровопролиття – страшне народне горе. Телепень ратує за духовне збагачення народу.

Як зазначалося вище, фабульний час представляє нам Петра Телепня від першого шкільного дня до моменту загибелі в тюрмі, точно вік персонажа автор не визначає, та читачеві зрозуміло, що Петро ще досить молода людина, хоча і вкрай виснажена нервовим напруженням і працею. Час безпосередньої подійності теж точно визначити важко, він окреслений арештом Телепня, його самогубством і кількома днями по тому (принагідно зауважимо, що ці кілька днів потрібні Панасові Мирному епіку, але не психологу, основної події твору вони не розгортають, передовсім ними розставляються усі крапки над і, створюється відповідний ефект повної завершеності, вичерпаності епічної перспективи).

У розгортанні сюжету письменник вдається до новаторського на той момент прийому: розвиток подій тісно пов’язується ним з психологічним станом героя, із затьмаренням його свідомості, розвитком нервово-психічної хвороби, яка і призводить Телепня до самогубства. Тому в розгортанні і визначенні сюжетного діапазону зустрічаються дві тенденції: перша виражає об’єктивний епічний погляд автора, друга пов’язана з психологічною суб’єктивністю героя. Спочатку чітко витримується чергування дня і ночі, розповідь рясніє авторськими вказівками типу «знову настав день», але згодом ця орієнтація починає втрачатися, що мотивується розвитком хвороби героя, який дедалі більше втрачає зв’язок із дійсністю, занурюється у своє «Я»: до певної міри можемо говорити про вплив суб’єктивності героя на об’єктивність автора, погляд якого не може втриматись на рівні епічної чистоти, входячи у річище психологізму. Та попри все, ми можемо визначити приблизне тривання сюжетної дії – десять діб. Відзначене знаходить свою конкретизацію і в тому, що спочатку основний перебіг подій будується як ритмічний ряд чергувань: день – ніч, світанок – вечір, камерні зустрічі та враження Петра – його згадки про колишнє життя, але поступово об’єктивна орієнтація втрачається, змінюється і ритм чергування теперішнього та минулого в свідомості героя, він все глибше і глибше вгрузає у позачасся колишнього, яке розростається й заступає сьогодення.

Як зазначає В. Мелешко, «герой повісті «Лихі люди» – письменник, який своєю творчою працею прагне прислужитися трудящому люду. У цьому розумінні він виступає «будителем», що суб’єктивно переживається як страждальність. До деякої міри страждання в певних моментах перегукується з ідеєю самопожертви, яка лежить в основі народницької свідомості. Але «будительство»-страждальність носить у Мирного подвійне навантаження: його герой-письменник намагається своїми творами, що відбивають страшну реальність, будити «жаль у серці» гноблених і гнобителів, водночас сам карається «живими муками живих людей» [7, с. 103].

В. Мелешко вважає, що «найперше Петра Телепня стосуються слова епіграфа, бо головний герой повісті «Лихі люди» – «апостол правди і науки», бо він взявся нести на своїх плечах «хрест» доброти і страждання, не сподівається на розуміння чи підтримку інших, ніколи не вдається «апостол» до кровопролиття. Ідея страждання, закладена в образі Телепня, рухає сюжет твору: герой терпить муки – обивательське неприйняття його думок, перебування у в’язниці; Петро протиставлений іншим персонажам, носіям протилежних ідей» [7, с. 104].

Отже, найбільш повно розкривається у «Лихих людях» характер письменника Телепня. Саме він вихований у дусі добра та зростає заради добра. Більше того, всі образи твору подаються через призму його хворої уяви, неначе натякаючи на те, що вся українська інтелігенція «хвора» і далека від проблем української нації. Телепень намагався правдиво відображати життя простих людей, привертаючи таким чином увагу громадськості до їх проблем. Він – не фаталіст, усіляко борючись із несправедливістю Петро намагався змінити заангажований та застарілий суспільний устрій. На жаль, Телепень взяв на себе непосильну ношу, оскільки випробовування, які він узяв на свої плечі, сильніші за нього.

Таким чином, повість «Лихі люди»:

1) один із найраніших творів, у якому художньо зреалізовано тему стосунків у аспекті «інтелігент-інтелігент», «інтелігент – народ», «інтелігент – влада»;

2) епічне полотно, де показано два табори української інтелігенції. До першого демократичного належать Петро Федорович Телепень – інтелігент-будитель і Тимофій Жук – інтелігент-борець; до другого, реакційного, – Грицько Попенко та Шестірний – інтелігенти-кар’єристи;

3) засвідчила майстерність психологічного аналізу, що до нього вдався автор.

Дата добавления: 2015-07-26