II. Мотивація навчальної діяльності

Розділ ІІ. Музичне мистецтво

Тема 11: Музична культура Індії і Далекого Сходу.

Мета:

· З’ясувати з учнями особливості музичної культури індії та Далекого Сходу;

· Розвивати почуття прекрасного;

· Виховувати інтерес до музичної культури Індії і Далекого Сходу;

Тип уроку: урок-презентація, урок-сприймання.

Обладнання: комп’ютерна презентація уроку.

Хід уроку

I. Організація пізнавальної діяльності учнів

Учитель повідомляє тему і мету уроку

II. Мотивація навчальної діяльності

1. Музика Індії - найдавніша самобитна культура. Витоки - народні та культові обряди. Древні літературні пам’ятники говорять нам про те що в Індії музика з давніх часів була невідокремною частиною життя громади, де музиканти оточувалися великою пошаною.

«Самоведа» - літургічні тексти. «Сангітаратнакара» - музично - теоретичний твір, де записані індійські ладово - ритмічні формули - рага, тала. В індійській музиці застосовуються 7 головних тонів, які відповідають європейській семіступенній гаммі, для інд. Музики характерна імпровізація. Давньоіндійська музика має 7 раг та 5 від кожної. З поняттям рага зв’язано втілення сили, мужності, героїзма. «Сангітаратнакара» має 664 раг. Кожна рага має головний звук - ваді, другий звук - самоваді, ану ваді - група підпорядкований звуків, віваді - дисонірующий звук.

Класичні стилі вокальної музики - дхрупад і кхиял, це давні храмові пісно співи на честь богів індуїстського пантеон, міфічних героїв і видатних керівників. Також популярні ліричні пісні в стилі тхумрі, лірична вокальна композиція такка, які утримують у своїй основі народні пісні. Пісні - невеликі, прості, мають соціально - політичну окраску.

Відомий індійський поет і музикант 19-ст. Р.Тагор написав 2500 муз. творів. Перші музичні драми Тагора - «Геній Вальміки»(1881рік), «Фатумне полювання»(1882рік). Імпровізація у цього митця виключалася. В 40-роки 20-ст. розвивається традиційна форма музичного театру Джатра - культ Вишну - Крішна, яка об’єднує танець, пантоміму, слово, інструментальну і вокальну музику. В 16-17 ст. Джатру виконують тільки юнаки і чоловіки, композитор цієї музики К.Косвамі. Друга музична форма Тамаша - втілює боротьбу народу за політичну незалежність. В 50-70 роки 20-го ст. музика індійського кіно формується як самостійний музичний жанр. Для кіно пишуть музику композитори А.Бисвас, Н.Алі, Раві Шанкар, Джайкі - Шан, Ш.Чоудхурі. Відчувається синтез музики сходу і заходу, у оркестрі вже є європейські музичні інструменти, вживається поліфонія.

Класична музика

Класичне музичне мистецтво, ранні форми якого сформувалась у VII століття, пошірюється при дворах знаті, у традіційному театрі і поряд з культово-релігійнімі жанрами - у храмовому містецтві. Індійська класична музика існувала Як монодійна традіція, її основою стала рага. Філософсько-естетічні і теоретичні принципи індійського класичного мистецтва, зокрема музики, здобули обгрунтування в трактатах «Натьяшастра» Бхараті (близьке 2-4 ст. Н. Е.), «Бріхаддеші» Матангі (5 - 7 століття), «Сангіта-ратнакара» Шарнгадеві (13 ст.), «Сварамелакаланідхі» Рамаматьї (16 століття) та Інші. Звук (нада) розглядався у вігляді ЕНЕРГІЇ космосу, життя, що дало початок, а ритм розвитку Всесвіту втілювався за допомогою певного сполучення музичних звуків. На основі космологічніх уявлення в музіці виникають аналогії - 7 основних звуків індійського ладу з 7 планетами Сонячної системи, а також звукова градація октави на 25 інтервалів менших за півтону - шруті. Кожному музичному звукові відповідав певний поетичний -кольоровий символ. А лад, (складення з урахуванням переваги тих або інших тонів й опорних ступенів), розглядався як носій конкретного образно-емоційного змісту. Північноіндійська музична система спірається на 10 ладів (тхат), південноіндійська - на 72 ладі (крейди).

Починаючи з XIII століття культура північної Індії, що стикнулася з мистецькими традіціямі Передньої і Середньої Азії, переживала вплив мусульманського мистецтва. У руслі індійської класичної музики розвинулися два напрямки: Північний (хіндустані), що зазнав впливів ззовні, і південний (Карнатака), що зберіг споконвічний національний стиль. На відміну від музики Південної Індії - головним чином вокальної традиції, на півночі інструментальна музика згодом виділяється в самостійній жанр. У південноіндійській музіці на основі раги народжуються релігійні пісні кіртан і пада, що досягли досконалості у композіціях Пурандарадасі (кінець 15 - 1-а половина 16 століття) і Кшетрайна (17 століття). Найважлівішімі жанрами північноіндійської класичної традиції стали урочисто-гімнічні дхрупад (розквіт пов'язаний з творами Свамі Харідаса - 16 - поч. 17 століття І Міана Тансу - 16 століття) і культивований у вокальних, а потім в інструментальних формах романтично-віртуозний кхайял. Легка класична музика на півночі Індії представлена вокальним мистецтвом тхумрі, газу, Дадра, Таппе, тарана. Класичний інструментарій включає:

струнно-щіпкові - віна, сітар, сароде, тампура;

струнно-смічкові – сарангі;

духові - флейта, шехнаї і нагасварам (різновіді гобоя), мініатюрні фісгармонії;

ударні - пакховадж, табла, мріданга, гхатах.

Характерною рісою індійськіх художньої культури є синтез мистецтв. Органічний сплав інструментального, вокального, хореографічного мистецтва викликав до життя форми індійського традіційного музичного театру - Джатра, якшагана, Тамаша та Інших. Взірці музичного театру являють собою й класічні стілі індійського танцю - Бхарат натьям, катхакалі, катхак, маніпурі.

Музична культура Індії XIX-XX століть

Підйом національно-визвольного, антиколоніального руху в Індії (1-а пол. 19 - сер. 20 століття) ознаменував новий важливими період у розвитку національної музічної культури. Яскравою сторінкою стала творчість просвітителя, письменника, музиканта й художника Р. Тагора. У середовіщі передової інтелігенції підсілюється інтерес до вивчення національної музічної спадщини (проводяться Всеіндійські музичні конференції, видаються збіркі пісень, антології класичної музики, історичні і теоретичні дослідження), уніфікується система нотації, актівізуються форми музично-просвітницької діяльності, відкріваються навчальні заклади, створюються громадські організації.

Із завоюванням Індією Незалежності (1947) пов'язаний новий етап у розвитку індійської музики - відродження традіційних форм на новому рівні. Успадковуються ї переосміслюються різноманітні засоби сценічної віразності. Важливим стимулом розвитку творчості стала кіномузика, у якій визначились тенденції до об'єднання принципів стилістики національних та західно-європейськіх шкіл.

У Країні діє безліч музичних шкіл та коледжів, музичних факультетів при універсітетах, функціонує ряд установ, що координують дослідницьку і виконавську діяльність в області музичного мистецтва, що організують наукові форуми й фестивалі. Серед них - Делійська академія музики, танцю і драми (Санґіт натакой Академі), Національний центр віконавськіх мистецтв в Бомбеї, Мадраська музична академія.

2. Музика Китаю - нараховує кілька тисячоліть свого розвитку. Вона зазнала впливу музичних традицій Середнього Сходу, Центральної та Південної Азії, Південно-східної Азії. Вона також вібрала елементи музики народів, що входили до складу китайської держави (уйгурів, тибетців, монголів, чжурчженей, маньчжурів і т.д.), і в свою чергу мала значний вплив на музику Кореї, Японії, деяких народів Південно-східної Азії і басейну Тихого океану. Китайська музика з давніх-давен розвивалася під впливом релігійних і філософсько-ідеологічних доктрин.

У конфуціанських трактатах розроблялася космологічна концепція природи музики, підкреслювалася її суспільна і політична роль. Музика в конфуціанстві розглядалася як один із засобів управління державою, а також як суттєвий чинник виховання людей і досягнення суспільної гармонії. Згідно з уявленнями даосизму, музика повинна була сприяти прояву природних психоемоційних реакцій людини, злиття його з природою.

Буддійський світогляд підкреслював містичний початок в музиці, що допомагає осягненню суті буття, процесу духовного вдосконалення людини.

Поняття юе в китайській культурі означало не тільки музику, але і інші види мистецтва, а також щось прекрасне взагалі. Багаторівневе символічне мислення в музиці відображало спроби встановлення відповідностей окремих музичних тонів, музичних інструментів, видів і жанрів музики з елементами всесвіту і соціально-політичними системами. Так у системі люй-люй звуки 12-ступеня звукоряду зв'язувалися з періодами доби, з положенням Сонця і Місяця, з місяцями року і т.п. На основі цієї системи був створений пентатоничний звукоряд, щаблі якого пов'язували з п'ятьма типами семантичного інтонування в китайській мові, і ототожнювалися з п'ятьма стихіями природи, сторонами світу, з рангами соціальної ієрархії і т.д. Звучання інструментів (особливо церемоніальних оркестрів) підтримувалося в точній відповідності з виробленою шкалою звукових висот. Китайці були переконані, що її порушення могло мати катастрофічні космологічні і соціально-політичні наслідки.

У V-III століттях до н. е.. до пентатонического звукоряду були додані два додаткових звуки. Таким чином була створена 7-ступенева гамма. Ладова концепція китайської музики найбільш активно розроблялася в період Сун (X-XIII ст.) вченими-музикантами Шень Куа, Цай Юаньдіном, Шан янем, Шень Юаньціном. Структура ладу (тяо) визначалася тим, який з 12 тонів був обраний у композиції як опорний. Теоретично кількість ладів складало 84, на практиці застосовувалося значно менше. Сформована в давнину китайська музична нотна система, створена на основі ієрогліфів, існує і понині в кількох різновидах. Етнична музика ханьців заснована на гетерофонії, де музиканти виконують версії однієї і тієї ж мелодійної лінії. Виконання музики, танців і опери зазвичай супроводжується ударними інструментами....

У період нового розквіту конфуцианської ідеології при династії Сун (960 - 1279) здійснюється спроба відродження давніх традицій придворної музики, з'являються нові витончені види музики, в тому числі пісенно-поетична форма ци, що виконувалась у супроводі струнних інструментів. Стають популярними видовищні мистецтва. Розігруються в балаганах (вацзи) пісенні оповіді з інструментальним супроводом; численні драми чуаньцзю; музичні драми наньцю (південні), які використовували нові для Китаю інструменти, такі як сона, 4-струнна монгольська лютня (хубоси). Період династій Юань - Мін (XIII - XVII століття) стала кульмінацією розвитку традиційної музичної драми, що вплинула на музичні традиції інших країн Далекого Сходу (Корея, Японія) і Південно-Східної Азії (В'єтнам).

З початком XX століття китайські музиканти отримують професійну освіту в містах Європи, а в Китаї створюються музичні навчальні заклади (музичні відділення при університетах) і оркестри західноєвропейського типу. У 1920х роках за ініціативою Сяо Юмея і Цай Юаньпея заснована консерваторія і створений симфонічний оркестр. У зв'язку із зростанням національно-визвольного руху виникають форми патріотичної пісні (з 1930-х років - проти японських загарбників), що отримали масове поширення, особливо серед молоді. З початку 1920-х років із зростанням китайського комуністичного руху формується масова пісенна культура. Для революційно-патріотичних пісень використовувалися давньокитайський поетичний жанр ци і мотиви традиційних пісень.

Після утворення КНР (1949) культурна політика держави була спрямована на посилення ролі літератури і мистецтва серед широких верств населення. У Пекіні організовані Всекитайська асоціація літератури і мистецтва та Союз працівників музики (з 1959 року - союз китайських музикантів). За сприяння фахівців з СРСР формувалася система музичної освіти; були відкриті консерваторії (Пекін, Шанхай, Тяньцзінь), музичні інститути (Ухань, Шеньян, Сіань, Ченду), Інститут китайської народної музики (Пекін) і музичні училища в різних містах. У них викладали чудові музиканти та композитори - Хо Лутін, Чжао Фен, Юй Ісюань, Мяо Тяньжуй, Лі Лін, Чень Хун, Цзен Лянін та ін. Розгорнулася робота з вивчення традиційної китайської музики (Ян Іньлю, Чжан Хундай, Лі Юаньцін). Організовувалися фольклорні ансамблі, популярністю користувалася Пекінська музична драма (пов'язана з діяльністю актора Мей Ланьфан), розвивалися жанри масової пісні (Ма Ке, Лі Хуаньчжі). Також були створені камерно-інструментальні та симфонічні твори (композитори Ма Сіцун, Цюй Вей, Чжу Цяньер); висунулися китайські музиканти-виконавці (піаністи Лю Шикун, Лі Мінцян та ін.)

З початку 1960-х років, і потім в ході «культурної революції» музика служила ілюстрацією політичних гасел пекінського керівництва; було заборонено виконувати традиційну китайську музику, піддалися гонінню твори зарубіжних композиторів, а також твори китайських композиторів, написані до 1966 року. Ставилися створювані колективно так звані «зразкові музичні драми» в жанрі цзінцзюй («Червоний ліхтар», «Шацзябан» тощо) балети («Сива дівчина»), а оркестрова музика включала тільки китайські національні інструменти. Музичні колективи були розформовані, музичні навчальні заклади закрилися. З 1980х років знову активізується самодіяльне творчість, створюються нові професійні ансамблі та оркестри, налагоджується дослідна робота сучасної і традиційної музики, вдосконалюється музичну освіту.

3. Музика Японії - Музика Ямато

Ймовірно, Перші поселенці японського архіпелагу малі своє Музичне мистецтво, проти прямих доказів його існування немає. Перші пісемні згадки, які натякають на існування музики і танців у 2 столітті на Японському архіпелазі, містяться у «Розділі про людей ва» кітайської історічної хроніки «Запісів Вей» і пов'язані із шаманськими практиками.

У пізнішіх джерелах «Записах про справи давнини» і «Анналах Японії», знаходімо безпосередні вказівкі на існування пісень-віршів ута (歌). Це булі переважно священні перекази яматоського імператорського двору, які назвали «великим піснямі» оута (大 歌) і виконували переважно під час богослужінь та бенкетів.

У 6 - 9 століттях молода японських держава вступила у активні відносини із державами Корейського півострову і Китаю. На цей час припадають запозичення остров'янами культурних надбаннь ціх країн, і музики зокрема. У 7 столітті, за правілння імператріці Суйко, пекчеській чернець Мі Ма чі запровадив у Японії театральне мистецтво ґіґаку (伎 楽), а у середіні 8 століття індійські Брахмани завезли до японських островів музичне мистецтво рін'юґаку (林邑 楽) і буддістські гімни (声明). Відголосом стародавнього рін'юґаку є традиційна музика сучасного В'єтнаму.

Ці музичні мистецтва, за виключенням ґіґаку, злилися у прідворній «вішуканій музіці» ґаґаку (雅 楽), що зберіглась до нашого часу. Вона виконувалась оркестром струнних і ударних інструментів. Різновідом музичного мистецтва була «танцювальна музика» буґаку (舞 楽), виконання якої супроводжували танцем. «Танцювальна музика» поділяліся на два види: «ліву» - «музика Тан» і рін'юґаку, та «праву» - «корейська музика» і «музика Бохай». Кожна виконувалася під оригінальну мелодію та мала інший склад оркестру. У 9 - 10 столітті, з настанням періоду Хей'ан, струнні оркестри набули меньших масштабів і японці почали складаті свої власні твори на зразок іноземніх. Такі пісні і мелодії малі назви «музика північного саду» (北 庭 楽), «музика гармонії» (承 和 楽), «музика Метелика» (胡蝶 楽), «звуки Насолоди» (长庆 子) і відносіліся до лівої «танцювальгої музики». Разом із ними ґаґаку увібрало в себе стародавні японські божественні гімни і танці каґура (神 楽), пісні та мелодії східної Японії (东 游 歌), розважальні і побутові пісні регіонів (风俗 歌) та популярні в народі пісні саібара (催马 楽). Усі отримала музичне оформлення у віконанні стрінніх інструментів і речитативного співу.

У 13 столітті в Японії з'явився новий музичний жанр хейкьоку (平 曲, «думи про Тайра»), що булі створені сліпими музіканатами. Хейкьоку виконували речитативним співом під акопонімент японської лютні біва. Виконавці ціх дум, сліпі «ченці-лютники» біва-хосі, носили чернечий одяг, але монаших обітниць не приймали. У 14 столітті музиканти-сліпці створили свою організацію, що займалась збереженням і передачею стародавніх «дум про Тайра». Ця організація перебувала під охороною самурайської влади до 19 століття. Сьогодні хейкьоку зберігається зусиллями декількох ентузіастів і знаходится на грані знікнення.

Танці «кабукі». У 16 столітті в Японії з'явився новий жанр «дивакуватих танців» - кабукі-одорі (歌舞 伎 踊), які виконували у багатолюдніх місцях. Його засновницею вважають жінку Ідзумо Окуні, жрицю святилища Ідзумо. В основу танців лягли так звані буддиські "танцювальні молитви" одорі-ненбуцу (踊 念 仏), що булі популярними у 13 - 14 століттях. «Дивакуваті танці» Акуні супровожджувалися короткими простолюдинськимиі піснями Коута на противагу довгим гімнам імператорського двору. Вони виконувались без інструментального акомпаніменту, в танці з віялом. У 17 - 19 столітті танці кабукі, поєднані з короткими піснямі, переросли у окремий вид театрального мистецтва.

Сучасне музичне життя Японї багато в чому визначається діяльністю великої кількості організацій і товариств. У Японії функціонують: оперні трупи "Фудзівара каґекідан" і "Ніккікай", ансамбль камерної опери "Сіцунай каґекідан"; близько 20 симфонічніх оркестрів (8 - у Токіо); камерно-інструментальні ансамблі, Токійській струнний квартет; хорові колективи тощо. Значну роль грають колективи традиційного музично-театрального мистецтва: Оркестр гагаку імператорського палацу "Сіґенкан", оркестр народних інструментів "Ніппонія", трупи Національного тетра. Зберігається звичай виконання музики й танців під час традиційних свят.

Дата добавления: 2015-07-20