Модуль Б.

Розділ 2. Культура України кінця ХУІІІ – поч. ХХІ ст.ст.

Тема 2.1. Українська культура доби Просвітництва. Культурно-просвітницький рух у Галичині.

Тема 2.2. Національне відродження в Наддніпрянській Україні.

Зміст

1. Національне-культурне відродження в Наддніпрянській України.

2. Культурно-просвітницький рух у Галичині у ХІХ ст.

Ключові слова: просвітництво, художні течії, національно-культурне відродження.

Цілі і завдання вивчення теми 2.1., 2.2.

Вивчення даної теми дозволяє Вам ознайомиться з розвитком європейського просвітництва. Прослідкувати етапи розвитку Просвітництва на Україні.

Методичні рекомендації до вивчення теми 2.1., 2.2.

При вивченні теми 2.1. слід звернути увагу на причини, які зумовили появу Просвітництва у Європі і пізніше на території України.

Навчальний матеріал.

Прочитайте і законспектуйте основні положення.

Розвиток української культури, її стан та головні культуротворчі завдання були спричинені соціально-економічними подіями кінця XVIII ст. Українська барокова культура козацько-гетьманської держави зникала, як і сама Українська держава. Російська імперія, заволодівши територією України, прагнула остаточно оволодіти й українським народом.

Україна перетворювалась у провінцію великої імперії з деякими специфічними особливостями. Можновладці заборонили її мову й літературу, прагнули нівелювати усі досягнення в освіті, ліквідувати все, що хоч трохи нагадувало про суверенність українського народу в минулому. Однак усупереч національному гнобленню, наприкінці XVIII і поч. XIX ст. почалося нове культурно-національне відродження.

Серед причин національно-культурного відродження необхідно назвати і романтизм, як мистецький напрям, що оволодів тогочасною Європою.

Український романтизм мав свої національні особливості. Романтики вбачали в культурі українського села, тобто в традиційній народній культурі, гарант збереження національної культури як такої.

Першими кроками в самоутвердженні нації стало звернення до історичного минулого України, особливо періоду козаччини. Інтерес до збирання літописів, грамот, документів, гербів гальмував процес денаціоналізації, яку проводили правлячі кола Росії.

Рубіж XVIII і XIX ст. позначився нагромадженням фольклорного матеріалу. З'явилися публікації етнографічного характеру.

Особливе місце в розвитку українознавства посідає М. Максимович - вчений природознавець, філолог, історик, етнограф. Його перу належать праці "Малороссийские песни" (1827 р.), "Украинские народные песни" (1834 р.). Ці, а також інші схожі дослідження творили вихідну фактологічну базу наступних досліджень з українознавства, що сприяли культурно-національному відродженню України.

Традиційно перший період національно-культурного відродження починають характеризувати з появою "Енеїди" (1798 р.) Івана Котляревського, який першим заявив про існування такої літературної мови, як українська.

Ще одним чинником українського відродження було відкриття Харківського приватного університету. Цю неоціненну послугу зробив дорадник царя Василь Каразін. Отже, діяльність щодо відкриття Харківського університету мала не тільки освітянський, а й патріотичний характер. Офіційне відкриття університету відбулося у січні 1805 р. У 1841-1849 рр. ректором університету був П. Гулак-Артемовський, який підтримував національний дух у стінах цього навчального закладу.

У цей час у Харкові починають видаватися перші в Україні періодичні видання. З 1816 року видається науковий журнал "Український вісник", "Український Демокрит" (1816 р.) В. Маслова, "Український журнал" та ін. Усі вони висвітлювали проблеми місцевого життя, виявляли особливий інтерес до минулого українського народу.

На початку XIX ст. Харків стає також центром українського літературного руху. Наприкінці 20-х років XIX ст. професор Харківського університету Ізмаїл Срезневський об'єднає навколо себе молодих людей, які захоплюються ідеями романтизму. Згодом молоді науковці стають і прихильниками цього мистецького напрямку і починають сприяти розвитку українського романтизму. Поруч із Срезневський до розвитку та вивчення українського романтизму стають А. Метлинський та М. Костомаров.

Харківські романтики не тільки вивчали народну поезію, вони прагнули розвинути її до кращих зразків європейської поезії XIX ст. На цей шлях стають П. Гулак-Артемовський, Осип Бодянський, Григорій Квітка-Основ'яненко, Лев Боровиковський, Михайло Петренко, Віктор Забіла та багато ін. Наприкінці 30-х років XIX ст. з'являються перші результати діяльності українських романтиків, що знайшли свій вияв в окремих збірках творів А. Метлинського (1839 р.), М. Костомарова (1839-40 рр.) та в літературних збірниках "Український Альманах" (1831 р.), "Утренняя Звезда" (1833-34 рр.), "Украинский Сборник" (1838-41 рр.), "Сніп" (1841 р.), "Молодик" (1843-^14 рр.), "Ластівка", що видавався у Петербурзі протягом 1841 р., та "Киевлянин" (1840-41 рр.). Видавнича та літературна діяльність харківських романтиків була одним з основних факторів становлення нової української літератури.

Нові віяння в літературі позначились і на драматургії та театрі. Виникненню професійного театру передували аматорські трупи. З домашнього аматорського театру генерал-губернатора Я.Лобанова-Ростовського виник у 1818 р. Полтавський театр. В аматорських виставах грав І. Котляревський, котрий у 1819-1821 рр. очолював Полтавський театр. Саме для цього театру він написав у 1819 р. п'єси "Наталка-Полтавка" та "Москаль-чарівник", в яких використав прийоми вертепів та балаганів XVIII століття.

Традиції І. Котляревського продовжив Г. Квітка-Основ'яненко, основоположник української прози у новій українській літературі, один із засновників професійного театру у Харкові. Його соціально-побутові комедії "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик", написані живою українською мовою, відзначаються багатством жанрових сцен і стали класикою української драматургії. З новою українською драматургією і театром пов'язані творчі здобутки акторів М. Щепкіна та К. Соленика.

Одночасно з українським театром нові віяння виявилися і в мистецтві України. Архітектура України цієї доби звільнялася від чужих впливів і продовжувала стверджувати свою самобутність. Панівним в архітектурі Російської імперії початку XIX ст. був класицизм. Однак на Україні раціоналізм цього стилю об'єднувався з самобутніми традиціями українських будівничих. Це особливо було помітно в маєтках українських поміщиків. Відомими архітекторами того часу були В. Ярославський, що працював у Харкові, та А. Метлинський у Києві. На 30-40-ті роки XIX ст. припадає будівництво Київського університету (арх. В. Беретті), театрів у Києві, Одесі, Полтаві.

Українське образотворче мистецтво початку XIX ст. також розвивалося під визначальним впливом класицизму. Типовим представником класицизму був І. Мартос. Найвідоміші його роботи - пам'ятники Мініну і Пожарському у Москві (1804-1818 рр.); Ришельє в Одесі (1823-1828 рр.), Г. Потьомкіну в Херсоні. І.Мартос працював у сфері меморіальної та пам'ятникової пластики.

Серед значних пам'ятникових споруд, що прикрасили Україну в XIX ст., можна виділити пам'ятник капітану О.Казарському у Севастополі, збудований за проектом архітектора О. Брюллова (1834 р.). У 1853 р. в м. Києві за проектом і В.І. Демута-Малиновського та архітектора К. Тома споруджено пам'ятник князю Володимиру Великому.

Образотворче мистецтво України 1 пол. XIX ст. розвивали також основоположник національної графіки Т. Шевченко та його соратники І. Сошенко, К. Трутовський, Л. Жемчужников.

У 1834 році у Києві розпочинає роботу університет св. Володимира, що також стає центром культурно-національного відродження України. Першим ректором університету був М. Максимович - відомий вчений, етнограф, історик, збирач української минувшини. При університеті св. Володимира у 40-х роках утворився гурток молодих людей. Натхненником гуртка був Микола Костомаров, його членами - історик і етнограф П. Куліш, В. Бєлозерський, М. Гулак, та ін. У грудні 1845 року вони утворюють таємну організацію - Кирило-Мефодіївське братство. Члени Кирило-Мефодіївського братства прагнули прислужитися справі відродження не тільки України, але й усього слов'янського народу.

Товариство проіснувало недовго. На початку 1847 року його учасників було заарештовано (за доносом студента) й незабаром відправлено у заслання до різних міст Російської імперії.

У відповідь на переслідування українських національних культурних діячів центр руху тимчасово перемістився з України в столицю Російської імперії - Петербург. Там у демократичнішій атмосфері, при менш наполегливому нагляді цензури (ніж в національних окраїнах) зосередилися після заслання братчики: М.Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш, В. Бєлозерський. У Петербурзі на кошти меценатів української культури В. Тарнавського та Г. Галагана була відкрита українська друкарня. Якраз там почали систематично друкувати твори класиків української літератури І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка та ін. Протягом 1861-1862 років у Петербурзі виходив український журнал "Основа", він був літературно-критичним органом, у якому друкувалися статті з життя і творчості визначних українських письменників та діячів культури.

Центральною постаттю духовного відродження України XIX ст. був Т.Г. Шевченко. Поборник правди і свободи, він своєю полум'яною поезією і мистецькою творчістю виразив споконвічні волелюбні прагнення українського народу.

Тарас Шевченко почав писати вірші в 30-х роках XIX ст. у Петербурзі. Епохальною подією в українській літературі стала поява Шевченківського «Кобзаря» (1840 р.). Невеликий за обсягом збірник віршів, виданий за допомогою мецената Мартоса та Є. Гребінки, став початком цілої епохи в українській літературі. Назву своєї першої збірки "Кобзар" Т.Г. Шевченко зберіг і для двох наступних видань - 1844 і 1860 і дотепер весь творчий доробок поета ототожнюють з "Кобзарем".

У 1861 р. утворилася "Громада" у Києві. До неї належали В.Антонович, П. Чубинський, брати Синьогуби, Т.Рильський. У цей же час засновані "Громади" в Харкові (О. Потебня, П. Лобко та ін.), в Полтаві (О. Кониський та ін.), в Чернігові (Л. Глібов та ін.) Київська "Громада" була найбільшою, серед її прихильників нараховувалося до двохсот осіб. Основна діяльність громадівців зосереджувалася в недільних школах, яких на початок 60-х років було понад сто. Навчання велося за розширеною програмою з гуманітарних і природничих дисциплін, деякі з них викладалися українською мовою. Київська "Громада" налагодила видавництво підручників для недільних шкіл та художніх творів українською мовою, організувала вистави і концерти українських акторів, досліджували на наукових засадах хід селянської реформи в Російській імперії.

У 1862 р. російська адміністрація заборонила діяльність українських недільних шкіл, а також, припиналась діяльність "Громади". Однак у 70-х роках вони поновлюються знову. Першою відновила свою роботу київська організація, яка отримала назву "Стара Громада". її активними членами були визначні діячі української науки і культури: Ф. Вовк, П. Чубинський, Т. Рильський, М. Старицький, І. Левицький, І. Рудченко, М. Зібер та М. Драгоманов.

Отже, об'єднання українських науковців у колі "Громад" сприяло появі значної кількості наукових праць в різноманітних сферах.

Новий етап у розвитку українського театру розпочався у 80-х роках XIX ст. Лише у 1881 р. було одержано дозвіл на заснування українських театральних труп. Перша театральна трупа утворилася в Єлизаветграді вже наступного 1882 року. До її складу увійшли М. Кропивницький, М. Заньковецька, М. Садовський, О. Маркова, брати Тобілевичі та інші актори. Першою виставою була трагедія У. Шекспіра "Гамлет". Саме у цій виставі вперше вийшла на сцену видатна українська акторка М. Заньковецька. Трупа не мала свого постійного приміщення і через це вела мандрівний спосіб життя. Музичну підготовку вистав проводив М.В. Лисенко. У репертуарі трупи були вистави класиків української драматургії І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка та ін.

У 1883 році утворилася трупа М. Старицького, у 1888 р. - трупа М. Садовського, а у 1890 р. було засноване Товариство українських акторів на чолі з П. Саксаганським, що свідчило про певний організаційний і професійний рівень українського театру.

Поряд з українським театром розвивалось і національне музичне мистецтво. Перші спроби створити свою національну музичну школу бачимо у творчості С. Гулака-Артемовського, П. Ніжинського, М. Аркаса, які започаткували новий український жанр у музиці. "Запорожець за Дунаєм" - перша опера з українською проблематикою була створена С. Гулаком-Артемовським, прем'єра відбулася у Петербурзі на сцені Маріїнського театру в 1863 році.

На початок XIX ст. припадає творча діяльність відомого українського композитора П. Сокальського, автора опер "Мазепа" та "Майська ніч".

Яскравою сторінкою в музичній культурі України XIX ст. є подвижницька діяльність М.В. Лисенка, який був видатним композитором, віртуозним піаністом, талановитим диригентом та палким пропагандистом української музичної культури. Недарма М.В. Лисенка вважають основоположником українського музичного мистецтва. Найбільш плідним періодом творчості композитора були 70—80-і роки XIX ст. Саме у цей час він написав основні свої музичні твори: "Чорноморці", "Наталка-Полтавка", "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Тарас Бульба" та ін. М.В. Лисенко - автор багатьох теоретичних робіт із музикознавства. Саме вони заклали підвалини національної музичної школи, які згодом розвинули К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Степовий, С. Людкевич.

Складні процеси в духовному житті відбувалися на цих українських землях. Австрійський уряд свою національну політику в Галичині провадив за принципом "поділяй і владарюй".

Українці, випускники Львівського університету, вчені, літератори, в гімназій, виступили на оборону українського народу, його історії, культури, початок цьому рухові поклало духовенство м. Перемишля. У 1816 р. тут утворився гурток патріотичної інтелігенції "Товариство галицьких греко-католицьких священників для поширення письмами просвіти і культури серед вірних". Очолив перемишльський священик Іван Могильницький.

Однак національне відродження у Галичині зустріло рішучу протидію як збоку польського населення, так і з боку спольщеного українства.

Саме на цей час припадає початок активної діяльності гуртка молоді в Галичині "Руська Трійця" (1832-1844 рр.). Основою студентського гуртка були Маркіян Шашкевич (1811-1843), Яків Головацький (1814-1888), Іван Вагилевич (1811 – 1866). Студенти Львівського університету, одночасно вихованці духовної семінарії, за відродження "русинської" мови і літератури, багатої фольклорної с українського народу.

Свої заняття літературою вони поєднували зі збиранням фольклорного матеріалу. Маркіян Шашкевич збирав фольклор на Золочівщині, І. Вагилевич обрав для своєї роботи околиці Калуша, Стрия, Сколе; Яків Головацький обійшов майже всю Галичину, Закарпаття й частину Буковини. На початку 30-х років XIX ст. рукописну збірку під назвою "Син Русі" склав М. Шашкевич. Другу збірку ("Зоря") було укладено наступного 1834 року.

У 1837 р. "Руська Трійця" надрукувала в Будапешті новий альманах "Русалка Дністровая". Альманах відразу був конфіскований. З тисячі примірників лише близько двохсот книг дійшло до читача.

Суперечлива доля "Руської Трійці" свідчить про неймовірно важкі умови національно-культурного відродження в Галичині на початку XIX століття.

Новий етап у культурно-національному відродженні на західноукраїнських землях розпочинається після революційних подій 1848 року. У 1848 р. Угорська імперія приймає конституцію, надаючи деякі права і українському народові. У цьому ж році у Львові була утворена перша українська політична організація в Галичині - Головна Руська Рада. Цю організацію було утворено для оборони національних, політичних і культурних інтересів українців.

У 1862 р. у Львові почав виходити перший у Галичині літературний часопис "Вечорниці" за редакцією Ф. Заревича, який відіграв велику роль у популяризації творів Т.Г. Шевченка та інших класиків української літератури. Народовці організувались і активно працювали в журналах "Мета" (1863 р.), "Нива», "Русалка" (1866 р.) та ін. У 1867 році з їхньою допомогою засновано літературний журнал "Правда" (за редакцією В. Барвінського), який довгий час був органом всеукраїнського єднання.

Поряд з літературною діяльністю народовці прагнули сприяти ліквідації неписьменності серед українського населення. У 1861 році з цією метою утворили товариство "Руська бесіда". Згодом було вирішено заснувати культурно-просвітницьке товариство "Просвіта". 8 грудня 1868 року відбулись установчі збори "Просвіти", її першим головою було обрано вчителя Анатолія Вахнянина. Товариство відкривало хати-читальні, видавало популярні книги для народу, календарі, шкільні підручники, твори українських письменників.

Отже, II половина XIX століття була переломною для національно-культурного розвитку на західноукраїнських землях. Тут швидко набирали сили не тільки ідеї національної самосвідомості та суверенітету, але й різноманітні організації, які боролись за вплив серед народних мас.

Питання для самоконтролю.

1. Як європейське Просвітництво перетворилось на території України?

2. В чому найбільш проявилось українське Просвітництво?

3. Яку роль відігравали братства у період Просвітництва?

4. Розвиток українського театру у другій половині ХІХ ст.?

Тема 2.3. Культура України кінця ХІХ – поч. ХХ ст.ст.

Тема 2.4. Модерністичні прояви в українській культурі. Особливості національного становлення.

Зміст

1. Національно-культурний рух в Україні кінця XIX - початку XX ст.

2. Модерністичні прояви в українській літературі.

3. Розвиток театру та музики.

4. Особливості національного стилю в образотворчому мистецтві та архітектурі.

Цілі і завдання вивчення теми 2.3., 2.4.

Вивчення даної теми дозволяє Вам ознайомитись з проявом модернізму в українській культурі початку ХХ століття.

Методичні рекомендації до вивчення теми 2.3., 2.4.

При вивченні теми 2.3., 2.4. слід звернути увагу на розмаїття модерністичних напрямів і стилів в мистецтві ХХ століття та їх прояви в культурі України.

Навчальний матеріал.

Прочитайте і законспектуйте основні положення.

XIX століття було періодом розгортання національно-визвольної боротьби й формування національної ідеології українського суспільства. 40-80-ті роки XIX ст. стали культурно-просвітницькими і сприяли усвідомленню України як суб'єкта історичного процесу з відповідно суверенними культурними запитами.

Поборники ідеї української державної та культурної самостійності Наддніпрянської України, яка перебувала під владою Російської імперії, не змогли знайти легального ґрунту для своєї роботи. Як наслідок, у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати "малороссийським наречием" дозволялося лише художні твори.

Розвиток національних тенденцій, зростання громадсько-політичної активності українського суспільства зумовило Емський указ, який підписав 18 травня 1876 р. Олександр II. Він забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги, театральні вистави і публічні читання. Місцевій адміністрації було наказано суворо стежити, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, щоб із бібліотек було вилучено україномовні книги.

На зламі XIX - XX ст. була поширена священна традиція українського меценатства. В цей час знайшлися українські патріоти, які надали матеріальну підтримку діячам української культури та багатьом культурницьким починанням. Це насамперед стосується одного з перших українських цукрозаводчиків і меценатів Федора Симиренка та київського цукрозаводчика Василя Симиренка. Багатьма добродійними та доброчинними справами в галузі української культури цього періоду уславилися В. Тарнавський, Г. Галаган, М. Терещенко, М. Аркас та ін.. За їх сприяння видавались українські книги, відкривались земські школи, гімназії, де крім читання, письма й арифметики вже вивчали математику, історію, географію. У 1882 р. у Києві почав видаватися російськомовний журнал "Киевская старина", в якому друкувалися українознавчі історико - етнографічні матеріали. Наприкінці XIX ст. в Україні почала розвиватися вища технічна освіта. В 1885 р. відкрито перший в Україні Південно - російський технологічний інститут у Харкові, в 1898 р. - Київський політехнічний інститут, в 1899 р. - Катеринославське вище гірниче училище (за статусом вуз).

Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах самостійності України та української культури було "Братство тарасівців", яке нелегально виникло в Полтаві 1891 р. Його заснував гурт українських студентів, які на могилі Т. Шевченка поклялися поширювати серед українського народу безсмертні ідеї Кобзаря.

Наприкінці 90-х рр. XIX ст. на Наддніпрянщині пожвавлюється робота молоді в культурно-освітніх організаціях. У школах, семінаріях, гімназіях та університетах створюються "Молоді громади", які організовують свої бібліотеки, підтримують різноманітні культурні заходи груп. У 1897 р. з ініціативи Д. Антоновича і О.Кониського була створена "Загальна українська безпартійна організація", до якої приєдналися громади, що існували в 20-ти містах Наддніпрянської України. Нова організація заснувала літературне видавництво "Вік", відкрила книгарню української літератури та влаштовувала маніфестації під час Шевченківських свят українських письменників.

Видатним діячем української культури кінця 90-х рр. XIX ст. був Володимир Науменко (1852 - 1919), який з 1897 до 1906 рр. працював редактором журналу "Киевская старина" (видавався в Києві з 1882 р. до 1907 р.).

Відомий український письменник, публіцист, фольклорист і мовознавець Б.Грінченко (1863 - 1910) став упорядником і редактором "Словаря української мови» у 4-х томах (68 тисяч слів), за який йому присудили премію Російської академії.

У 1900 р. у Житомирі було створено Товариство дослідників Волині. Й відомий геолог і мінералог, професор, а пізніше академік П.А. Тутковський. Товариство вивчало природні багатства краю, його економіку, історію, етнографію.

Якщо в підросійській Україні український політичний рух міг виявлятися нелегальним шляхом, то українці Галичини в кінці XIX ст. жили в конституційній Австро-Угорській монархії, в якій основні права, у тому числі й культурні забезпечувалися набагато ширше, ніж у самодержавній Росії. Галичани брали участь у виборах, мали представництво в парламенті, політичну пресу та громадські організації.

Вагомий внесок в історію української духовної культури кінця XIX - початку XX ст. зробив лідер когорти "молодоукраїнців" - Іван Франко (1856 - 1916). Він є автором близько п'яти тисяч творів літературно-художнього, наукового, публіцистичного, філософського і громадського характеру.

Представники галицьких українців взяли участь в урочистостях з нагоди відкриття пам'ятника класику української літератури І.П. Котляревському, що проходили в 1903 р. у Полтаві. Відбулося справжнє єднання українців, яких розмежував російсько-австрійський кордон.

На західноукраїнських землях наприкінці XIX - на початку XX ст. відбувалося становлення національної академічної науки міжнародного рівня. Її розвиток пов'язаний з діяльністю Наукового товариства ім. Т. Шевченка (статус наукової організації набуло в 1892 р.), яке об'єднувало фахівців з різних галузей знань і письменників, культурних діячів як Галичини, так і Наддніпрянської України, а також Берліна, Будапешта, Відня, Праги та інших наукових центрів світу. "Золотою трійцею" товариства називали М.Грушевського, І.Франка та В.Гнатюка, які тривалий час очолювали відповідні напрямки українознавства: історію, мову та літературознавство, фольклор та етнографію.

Серед наукових видань товариства виділяються "Жерела до історії України- Русі", "Етнографічний збірник", "Матеріали до української етнології", "Студії суспільних наук та статистики", "Часопис правнича". У 1897 р. почало виходити україномовне видання в галузі природничих наук - "Збірник математично-природничо-лікарської секції".

Товариство заснувало у Львові "Літературно-науковий вісник" (1898 – 1907). Він став всеукраїнським літературним органом, де друкувалися найкращі літературі України. У 1907 р. вісник було переведено зі Львова до Києва.

З 1905 р. українська інтелігенція почала створювати просвіти у Східній Україні на зразок західноукраїнських. Перші просвітні організації виникли у Катеринославі, Одесі, потім - у Києві, Житомирі, Кам'янці-Подільському.

Загалом український національно-культурний рух 1890-1910-х рр. дав результати - завдяки об'єднанню зусиль наддніпрянських і галицьких культурних діячів та концентрації уваги не тільки на культурно-просвітницькій, а й політичній діяльності, він досяг розмірів справді загальнонародного руху.

Дата добавления: 2015-07-20