Довідковий матеріал для семінарського заняття

Перед революцією в Російській імперії кількість прихожан православної церкви становила близькою 100 млн. У її віданні було 67 єпархій, 54 457 церков, у яких несли службу 57 105 свяще­ників і дияконів. У Росії функціонувало також 1498 монас­тирів, де мешкало 94 629 монахів та послушників.

Перша радянська конституція, прийнята 10 липня 1918 р., гарантувала всім громадянам право на релігійну та антирелігійну пропаганду. “Право” на пропаганду було, таким чином, на цій стадії теоретично рівним для обох сторін, хоча, безперечно, сторона, яка могла використову­вати пресу, спиралася на підтримку держави, мала інші незліченні переваги, займала ліпше становище, аніж її опоненти.

На церкви постійно накладалися всілякі правові обме­ження, їхню власність націоналізували без будь-якої компенсації, причому представникам місцевої влади нада­валося право використовувати “будинки та речі, потрібні для богослужіння”, хоча й інші групи могли також кори­стуватися ними зі світськими цілями. Церкви підлягали тим самим правилам, що й інші громадські об¢єднання, і їм заборонялося “робити обов'язкові збори -[пожертвувань] чи провадити оподаткування”, “примушувати своїх членів щось робити супроти їхнього бажання або карати їх” – фрази, відкриті широким інтерпретаціям. Згідно зі статтею 65 Конституції 1918 р. священики та інші служителі релі­гійного культу оголошувались “слугами буржуазії” та по­збавлялися громадянських прав. Це означало, що вони не мали права на одержання продуктових карток, а їхнім дітям дозволялося відвідувати лише початкові школи і т. д. Урядовою постановою від 28 січня 1918 р. забороняло­ся викладання релігії в школах, хоча дозволялося “вивчати чи навчати релігійних дисциплін приватно”. Останнє пізні­ше обмежили постановою від 13 червня 1921 р., згідно з якою заборонялося викладання релігії будь-де групам осіб віком до 18 років.

Уряд конфіскував церковні землі, так само як і помі­щицькі. Селянство підтримало цей захід у тій його частині, що стосувалася великих земельних наділів, які належали “центральній церкві” та її магнатам. Однак значною части­ною “церковної землі” фактично володіли окремі парафії, чиї парохи орали її самі, піднаймали робітників або здавали в оренду селянам.

Майже всі монастирі власті позакривали, а їхнє майно конфіскували. За свідченням очевидців, селяни, зокрема, не виявляли бажання виганяти монашок (а їх було утричі більше, ніж монахів).

У своїй боротьбі проти церкви уряд, звичайно, не обмежувався правовими та конституційними заходами. До 1923 р. було розстріляно 28 єпископів і понад тисячу священиків, багато церков закрито або зруйновано.

У лютому 1922 р. уряд ухвалив рішення про обов'язко­ву передачу всіх релігійних атрибутів із золота, срібла та коштовних каменів у фонд допомоги жертвам голоду. Сталін пізніше високо оцінив проявлену Леніним кмітли­вість: конфіскувати церковні коштовності начебто для вря­тування мас, що вмирали з голоду, - захід, який інакше важко було б здійснити, а тим більше виправдати. І все ж опір з боку селян був досить відчутним. Газета “Правда” повідомляла 20 квітня 1922 р. про 1400 сутичок, що відбу­лися біля церков. У квітні — травні 1922 р. власті притягли до суду 54 православних священиків та мирян, звинувативши їх як організаторів цих “контрреволюційних” висту­пів. П'ятеро з них були страчені, інші засуджені до різних строків ув'язнення. Через три місяці на тій же підставі були засуджені до розстрілу митрополит Петроградський та троє інших священнослужителів.

Після серії погромних судових процесів власті заареш­тували патріарха Тихона і організували нову “живу церк­ву”, яка перебрала контроль до своїх рук. 84-х єпископів і понад тисячу священиків виключили з їхніх єпархій та парафій. Але “жива церква” майже не дістала підтримки, і наступного року партійна верхівка, звинувативши патріар­ха “у зв'язках з іноземними державами, у контрреволюцій­ній діяльності” і т.д., врешті звільнила його, досягнувши з ним угоди.

Запровадження НЕПу супроводжувалося деяким послаб­ленням атак на релігію. Тут, як і в інших сферах, період аж до 1928 р. був порівняно мирним. Перепис 1926 р. показав, що в містах і селах залишалося ще понад 60 тис. священи­ків та інших представників релігійного культу різних віро­сповідань, які мали повну можливість цілковито віддаватися своєму покликанню. Майже у кожному селі був бодай один священик. Наприкінці 1929 р. тільки в РРФСР діяло ще майже 65 тис. церков усіх віросповідань.

З іншого боку, непівський період став нагодою для запровадження мирніших засобів тиску. В 1925 р. засно­вано Лігу безбожників “для надання допомоги партії шля­хом об'єднання всієї антирелігійної пропаганди під загаль­ним партійним керівництвом”. Ліга видавала різні журнали атеїстичного спрямування, заснувала антирелігійні музеї, організувала 68 антирелігійних семінарів і т. п. Водночас іншим організаціям, зокрема профспілкам та Червоній армії, пропонувалося проводити активну антирелігійну про­паганду серед своїх членів.

Після смерті патріарха Тихона у квітні 1925 р. тимча­сового провідника церкви митрополита Петра заарештува­ли та вислали до Сибіру. Його наступника митрополита Сергія також заарештували, потім звільнили, але пізніше знову ув'язнили. З нових ієрархів, висвячених у сан на заміну репресованих, десять невдовзі заарештували. Але цей упертий опір справив таке враження на уряд, що змусив його замислитися над потребою компромісу, і в 1927 р. Сергій домовився з властями про ще один “спосіб існування” для церкви, після чого його звільнили.

З початком нової боротьби проти селянства партійно-радянське керівництво вирішило, що настав час відновити атаку проти церкви, особливо на селі.

Антирелігійна кампанія активізувалася влітку 1928 р. Протягом наступного року монастирі було закрито, а мона­хів заслано.

Згідно з законом, прийнятим 8 квітня 1929 р., релігій­ним організаціям заборонялося “створювати фонди взаємної допомоги, надавати матеріальну підтримку своїм членам, організувати спеціальні молитовні чи інші збори для дітей, молоді та жіноцтва, групи вивчення Біблії, літературні, ремісницькі, робітничі, релігійні та інші подібні гуртки чи філії, організовувати екскурсії, дитячі майданчи­ки, відкривати бібліотеки, читальні, санаторії чи групи медичної допомоги”. По суті, згідно з офіційним комента­рем, церковна діяльність зводилася виключно до відправ­лення богослужінь.

22 травня 1929 р. були внесені зміни до статті 19 конституції: замість “свободи релігійної та антирелігійної пропаганди” проголошувалася “свобода релігійного покло­ніння та антирелігійної пропаганди”; водночас наркомат освіти вніс нові зміни до шкільних програм: якщо раніше викладання в школі велося на основі нерелігійності, то відтепер воно мало бути виключно антирелігійним.

Разом з тим релігія процвітала. Звіти ОДПУ 1929 р-засвідчують посилення релігійних почуттів навіть серед промислових робітників. “Навіть робітники, які не прийма­ли священиків минулого року, прийняли їх цього року”, - зазначалося в одному з них.

Улітку 1929 р. ЦК провів спеціальну конференцію, присвячену питанням боротьби з релігією. У червні 1929 р. відбувся Всесоюзний з'їзд войовничих атеїстів. Протягом наступного року наступ на релігію посилювався з кожним місяцем по всій країні.

Природний інстинкт партійних активістів, справді ленін­ський погляд на релігію виступили назовні замість ко­лишньої тактичної стриманості. Великий концентрований наступ на церкви розпочався наприкінці 1929 р. і досяг свого апогею у перші три місяці 1930 р.

Розкуркулення було слушною нагодою для атак на церкву та на окремих священиків. Партія дотримувалася погляду, що “церква — це агітпроп куркуля”. Друкований орган ЦК, газета “Правда”, 11 січня 1929 р. виступила з нападками на селян, “які співають приспів: “ми всі Господа діти” і заявляють, що серед них нема куркулів”. Перша хвиля репресій, що поглинула заможних се­лян, — “куркулів”, супроводжувалася, як і слід було чекати, депортацією священиків. Визначення куркульського госпо­дарства, випущене урядом у травні 1929 р., дозволяло включати до цього розряду будь-яке селянське господарство, яке мало “нетрудові прибутки”; священиків саме так і окреслено (партійні агітатори, в гідному порівняння ста­новищі, характеризувалися, навпаки, як “робітники”!).

Власті всіляко намагалися звинуватити священиків у зв'язках з вигаданими “куркульськими організаціями”, що, на їхню думку, “мало особливо небезпечні наслідки, оскіль­ки поруч з явними ворогами радянської влади значна частина релігійного люду — селяни-середняки та бідня­ки, обдурені священиками, часто брали участь у таких організаціях”. Відомий випадок, коли в одному з сіл у 1929 р. священик та група “куркулів” зірвали здачу зерна, причому у виступі брали участь і селяни-середняки. Голов­ним винуватцем було визнано священика, його засудили до розстрілу, решту просто ув'язнили.

Заарештований священик, якого гнали маршем 50 чи 60 км від села Підвойське до міста Умані (разом із злочинцем, що вбив свою дружину, та злодієм, що вкрав корову), розповідав, як охоронець ганьбив його — “він уважав, що духівники були більші злочинці, аніж грабіжни­ки та вбивці”. Подібних, досить типових, епізодів можна навести безліч. У Запорізькій області 73-річного священи­ка заарештували, після чого він помер у Мелітопольській тюрмі; церкву перетворили на клуб. Сільського учителя, сина іншого ув'язненого священика, також заарештували, після чого він безслідно зник.

У 1931 р. богословську семінарію в Маріуполі перетво­рили на робітничий гуртожиток. А поруч розмістили великий концтабір, де в наспіх зведених бараках, обгородже­них колючим дротом, утримували 4000 священиків та деяких інших в'язнів. Від непосильної праці, голоду та знущань тут щодня помирало по декілька чоловік.

Не лише священики, але й кожен, хто так чи інакше був пов'язаний з церквою, не міг відчувати себе в безпеці. Типовий у цьому відношенні випадок стався на Полтавщи­ні, у селі Михайлівка. У 1929 р. тут з ініціативи місцевих властей зруйнували церкву, а голову церковної ради та шістьох її членів засудили до 10 років ув'язнення в таборах. Селянина могли позбавити громадянських прав і, вреш­ті, розкуркулити лише за те, що його батько раніше був церковним старостою. Синів одного голови церковної ради, засудженого в 1929 р. до 10-річного ув'язнення, пересліду­вали різними способами. Відмовили у видачі документів, позбавивши тим самим можливості залишити село; в кол­госпі їм рідко давали роботу, а якщо й давали, то лише найпринизливішу. Врешті їх також ув'язнили.

У донесенні ОДПУ, яке надійшло із Західного району країни, його працівники висловлювали обурення тим фак­том, що в одному з сіл місцевий священик насмілився “відкрито виступити проти закриття церкви”. Але не лише священики намагалися врятувати церкви. Відомо чимало випадків, коли селяни, причому аж ніяк не заможні, намагалися запобігти руйнуванню своїх церков, і їх також заарештовували та депортували. Переслідування сотень ти­сяч селян під час колективізації часто були результатом не стільки соціального статусу, скільки релігійних вірувань цих людей.

Загалом селяни як тільки могли опиралися пересліду­ванням священиків і закриттю церков. Українська газета “Вісті” у номері за 10 жовтня 1929 р. розповідала про подібний випадок, що стався у с. Маркиха. Коли місцеві власті зобов'язали сільського священика здати державі 450 пудів зерна,, селяни зібрали за нього цю кількість протягом півгодини.

Становище церкви, так само як і заможних селян, влада намагалася підірвати запровадженням все нових і нових податків. Атеїстичний журнал “Антирелігійник” (1930, № 1) із задоволенням констатував, що “податковий курс радянського уряду б'є по кишені служителів релігійних культів особливо боляче”.

У селі Піски (Старобельської округи на Луганщині) власті обклали церкву великим податком. Селяни випла­тили його. Тоді окружна влада звеліла голові місцевої сільради взагалі ліквідувати церкву. Священика обклалі великим податком на м'ясо. І знову село виплатило його. Але новий податок (м'ясом) призначили в такому розмірі, що село не змогло його сплатити. Священика одразу ж звинуватили в “підривній діяльності”, яка виявилася в тому, що він опирався радянським податковим заходам. Його засудили до п'яти років ув'язнення, які він відбував на вугільних шахтах Кузбасу, в Сибіру, звідки уже не повер­нувся, а церкву закрили.

Нерідко церкву, закриту ще під час перших антирелігій­них комуністичних атак 1918—1921 рр., більше так і не відкривали. Відомий випадок, коли селяни охороняли свою вже давно закриту церкву і відбивали всі спроби зруйнувати її, що почалися в 1929 р. Врешті, у лютому 1930 р. за допомогою пожежної команди, що прибула з поблизького міста, до неї вломилися і зруйнували.

Процес колективізації супроводжувався закриттям міс­цевих церков. Рутинною справою була конфіскація ікон, які спалювали разом з іншими предметами релігійного культу. У конфіденційному листі одного з окружкомів партії від 20 лютого 1930 р. повідомлялося про п'яних солдатів і комсо­мольців, які “без масової підготовки... з власної ініціативи закривали сільські церкви, ламаючи ікони і погрожуючи селянам”.

Переслідувань зазнавали всі релігії. Газета “Вісті” у номерах за 22—26 грудня 1929 р. повідомляла: у Харкові вирішили закрити церкву св. Димитрія і передати її клубові автомобілістів; у Запоріжжі вирішили закрити синагогу на Московській вулиці та передати приміщення місцевої лютеранської церкви Німецькому робітничому клубові; у Вінницькому окрузі вирішили закрити Немирівський мо­настир і суміжні церкви; у Сталінському окрузі вирішили закрити римо-католицький костьол і передати приміщення вірмено-григоріанської церкви в місті Сталіно клубові робі­тників Сходу; у Луганську закрили собор св. Михайла, Церкви святих Петра і Павла та Христа Спасителя. Їхні приміщення в подальшому використовували для культурно-просвітньої роботи.

Більше того, закриття церков супроводжувалося пере­слідуванням будь-якої релігійної діяльності. Після закриття дев'яти великих церков у Харкові міські власті вирішили також “ужити належних заходів, щоб запобігти молитов­ним зборам у приватних домах після закриття церков”.

У селі Вільшани, на Сумщині, як і в багатьох інших селах, було дві церкви. Першу з них — кам'яну — зруйну­вали і цеглою виклали дорогу, а другу — дерев'яну — розі­брало і спалило сільське начальство. Церкви, як правило, закривали після шаленого тиску з боку верхніх ешелонів влади. “Рішення” місцевої сільради мали слугувати лише формальним прикриттям. Але це часто не допомагало навіть після серії арештів та інших заходів. Як і в випадку з самою колективізацією, “сільські сходи” часто були фаль­шиві. Здебільшого в них брали участь лише місцеві активіс­ти. Або ж використовували просто напади “активістів” без будь-якої гри в конституційні процедури. За свідченням очевидців, спочатку заарештовували членів церковної ради, після чого “активісти” знімали хрести і дзвони, і врешті в “антирелігійному карнавалі” вламувалися до церкви, спа­лювали її ікони, книги та архіви, розкрадали персні, оздоб­лення ікон та інші коштовні речі. Церква ставала коморою. В одному з сіл партійний уповноважений просто одер­жав наказ перетворити церкву на комору протягом сорока восьми годин: “Новина поширювалася з надзвичайною швидкістю. Десятки селян кидали свою роботу й поспішали в село. Вони кляли, благали й плакали, спостерігаючи знищення релігійних святинь. Не одне лише святотатство їм боліло — в усій справі вони відчували безпосередню образу своєї людської гідності.

„Вони все від нас забрали,— скаржився один літній селянин.— Вони залишили нас ні з чим. Тепер вони позбав­ляють нас останньої втіхи. Де ж ми будемо хрестити наших дітей і ховати наших покійників? Де ми шукатимемо втіхи в нашому горі? Негідники! Безбожники!”...

Наступної неділі секретар місцевої комсомольської організації, придуркуватий прищавий парубок, на прізвись­ко Чиж, несподівано з'явився на вулиці, граючи на балалай­ці. Поруч крокувала його дівчина, співаючи популярних антирелігійних пісень. Це була досить знайома картина. Тривогу викликало їхнє убрання. Чиж та його дівчина були одягнені у яскраво-червоні шовкові сорочки, підперезані в талії золотими мотузками з шовковими китичками. Селя­ни відразу впізнали свої церковні прикраси. Швидко їхнє обурення запалахкотіло полум'ям лінчування. Лише те, що обидва комсомольці пустилися навтьоки, обігнавши літніх селян, і сховалися від переслідування в кооперативній крамниці, врятувало їх від розлюченої юрби”.

Той факт, що селянство чинило рішучий опір антирелі­гійним заходам властей, партія пояснювала цілковито “кур­кульським впливом”. Орган ВУЦВК — газета “Вісті” —1 січня 1930 р. вмістила на своїх сторінках розповідь рядового урядовця, який “на місцевому прикладі” дуже дохідливо виклав офіційну позицію з цього питання: “На­вколо цієї справи ведеться жорстока та вперта боротьба.

Куркулі та їхні посіпаки використовують усі можливі засо­би, щоб перешкодити антирелігійній пропаганді та запобіг­ти масовому рухові за закриття церков і зняття дзвонів... Попи та їхні захисники-куркулі використовують усі можли­вості, щоб зупинити антирелігійний потік. За допомогою агітації відсталих елементів, особливо жінок, вони намага­ються розгорнути боротьбу проти масового антирелігійного руху. Наприклад, у с. Берюха, коли комсомольці, бідні сільчани та місцеві активісти почали знімати церковні дзвони, не підготувавши попередньо до цього публіку, куркулі, які підготувалися заздалегідь, побили молодь, а тоді з батогами та з криком попрямували до сільради, підпаливши її. Тепер у с. Берюха відбувається суд у зв'язку з цією подією”.

“Жіночі бунти” були також тісно пов'язані з боротьбою проти релігії. “Правда” у номері від 22 лютого 1930 р. оповідала про “нелегальні збори та демонстрації жінок-селянок, що проводилися під релігійними гаслами”, а також про демонстрацію у Татарській республіці, учасники якої насильно повернули церковні дзвони, що їх зняла влада. У свою чергу, “Вісті” (1930, 5 січ.) нарікали на “вибухи релігійної істерії серед жінок-колгоспниць, слідом за серією божественних маніфестацій”. У селі Синюшин Брід, писа­ла газета, “вранці, 6 листопада, в день, призначений для зняття дзвонів, кілька сот жінок зібралися біля церкви і, підбурені куркулями та їхніми посіпаками, перешкоджали запланованій праці. Тридцять із них замкнулися у дзвіниці та дзвонили на сполох день і дві ночі, тероризуючи все село.

Жінки нікому не дозволяли підійти до церкви, погрожу­ючи камінням тим, хто намагався наблизитися до них. Коли голова сільради з'явився з міліціонером і наказав жінкам перестати дзвонити на сполох і розійтися по домів­ках, вони почали кидати у нього каміння. До лиходійниць пізніше приєдналася група п'яних чоловіків.

Згодом виявилося, що місцевий псаломщик з кількома куркулями та їхніми посіпаками ходив від хати до хати, закликаючи людей піти до церкви і не давати знімати дзвони. Ця агітація вплинула на кількох простодушних жінок”.

Проблема церковних дзвонів, яку так часто можна зустріти в цих оповідях, становить цікавий тактичний мо­мент. Партія іноді вимагала зняття дзвонів, обґрунтовуючи це потребами індустріалізації. Насправді ж це був лише перший крок (наступним було остаточне закриття церкви), і робився він з метою хоч трохи ослабити протидію протилежної сторони.

Але частіше всього захоплення дзвонів і закриття церк­ви відбувалися одночасно. В місцевих газетах постійно друкувалися рішення сільських сходів одного й того ж змісту: закрити церкву і пожертвувати дзвони у фонд індустріалізації. Не залишалася осторонь й республікансь­ка (див., напр., “Вісті”, 1929, 22 груд.) та центральна преса. “Правда” 27 листопада 1929 р. повідомляла своїх читачів, що “робітники та селяни” одного з районів Одеського округу надіслали два вагони церковних дзвонів на фабрику. Кампанія (або, як висловилася “Правда”, “наступ”) “за використання церковних дзвонів для промислових потреб..., поширюється”. Трьома днями пізніше газета знову повер­тається до цієї теми, уточнюючи, що дзвони відправили 67 сіл. Загалом же на Одещині налічується понад сто “атеїстичних сіл”. Українська газета “Вісті”, у свою чергу, з задоволенням повідомляла, що на 1 січня 1930 р. знято дзвони з 148 церков тільки в Первомайській окрузі.

Керівництво величезного колгоспу “Гігант” у листі в “Правду” (1930. 12—15 січ.) хвалилося тим, що всі церковні дзвони в цій місцевості відправлено на переплав­ку як металевий брухт і що під час Різдва спалено велику кількість ікон.

2 березня 1930 р. Сталін піддав критиці “боротьбу” з церковними дзвонами, назвавши її надмірною. Тимчасове згортання кампанії примусової колективізації, викликане статтею “Запаморочення від успіхів”, відбилося й на релі­гійному фронті. В середині березня 1930 р., через пару тижнів після появи сталінської статті, ЦК ухвалив постано­ву про “перекручення”, допущені в процесі колективізації, в якій водночас засуджувалось “адміністративне закриття церков без згоди більшості населення села, що загалом викликає посилення релігійних упереджень”. Парткомам пропонувалось припинити закриття, “фальшиво замаскова­ні як громадське та добровільне прагнення населення”.

Після цих кроків в антирелігійній кампанії, як і на фронті колективізації, настав короткий проміжний період “великої стриманості”, але потім тиск посилився, більше того, став організованіший і безжалісніший. До кінця 1930 р. 80 % сільських церков країни було закрито.

Серед зруйнованих церков траплялося чимало й таких, що являли собою визначні пам'ятки культури.

Монастир Св. Трійці у с. Демидівка на Полтавщині збудовано у 1755 р. В 1928 р. його перетворили на бібліо­теку, а в 1930 р. взагалі знесли. Каміння та цеглу використали для побудови комор і тютюнового складу в місцевому колгоспі ім. Петровського. Тим часом активісти пограбува­ли дзвони, ікони та інші коштовності. Селян та колишніх монахів, які намагалися перешкодити цій акції, заарешту­вали і заслали до нового великого концтабору в Яйві на Уралі. За свідченням очевидців, у с. Товкачівці на Чернігів­щині церковні архіви, датовані XVI ст., знищили разом з усіма іншими речами.

Академія наук у Москві була змушена відмовитися від охорони майже усіх історичних пам'яток країни, що мали яке-небудь відношення до релігії. Навіть у самому Кремлі зносили церкви та монастирі. Нам відомо, що рішення про зруйнування Іверських воріт та каплиці на Красній площі викликало протест усіх архітекторів, але Каганович, який тоді очолював Московську парторганізацію, заявив: “Мої естетичні принципи вимагають, щоб колони демонстрантів з шести районів Москви вливалися на Красну площу одночасно”.

До революції у Москві було 460 православних церков. На 1 січня 1930 р. їх залишалося 224, а на 1 січня 1933 р.— не більше ста.

Казанський собор у Ленінграді перетворили на антирелі­гійний музей. У Києві зруйнували Десятинну церкву X ст., стародавні Михайлівський та Братський монастирі, десятки інших пам'яток архітектури XII — XVIII ст. Подібні акції здійснювалися повсюдно. Але навіть давнім соборам, пере­твореним на музеї, давали руйнуватися, а їхні розписи покривали вапном.

Собор Св. Софії та інші церкви у Києві перетворили на музеї чи антирелігійні осередки (всім, хто хотів би дістати живе уявлення про знищення культурних цінностей У часи сталінської “культурної революції”, рекомендуємо ознайомитися з фотографіями в публікації Тита Геврика “Втрачена архітектура Києва”, Нью-Йорк, 1982, англійсь­кою мовою). У Харкові собор Св. Андрія перетворили на кінотеатр, два інших — на радіостанцію та склад машинних деталей. У Полтаві дві церкви перетворили на зерносховища, а ще одну — на майстерню для ремонту механічного устаткування.

У дещо іншому дусі сучасний радянський письменник (В. Распутін. Прощание с Матерой. М., 1976) оповідає про знищення цвинтарів, про зв'язок між живими та мерт­вими, як про одну з найгірших ознак непродуманої модернізації. Свідченням цього можуть слугувати численні листи поволзьких німців-євангелістів, у яких йдеться про те, як важко вмирати без пастора, церкви та християнсько­го обряду поховання.

Нова конституція 1936 р. породила нові проблеми, пов'язані з гарантуванням свободи релігії. Відомий випа­док, коли селянські проводирі із сект старовірів та євангелі­стів спробували зареєструватися у сільраді. Там їм звеліли зібрати п'ятдесят підписів, а після того як ці підписи було зібрано, всіх п'ятдесятьох заарештували як членів таємної контрреволюційної організації.

Репресивні заходи застосовували до всіх релігій. “Церк­ви та синагоги” часто фігурують в офіційних постановах у Європейській частині СРСР. Іслам так само переслідува­ли в інших місцях, а великий наступ проти буддистів у Бурят-Монголії відбувався, як і в інших районах Союзу, одночасно з колективізацією.

Протестантів, до яких власті спочатку ставилися досить прихильно, як до “елемента”, що підривав основи інших церков, невдовзі потрактували як небезпечних. Євангелісти в 1928 р. мали 3219 парафій з чотирма мільйонами вірую­чих. Наступного року проти них розгорнули наступ. Закри­ли їхню богословську семінарію (засновану в грудні 1927 р.). В лютому ДПУ “розкрило” в Мінську групу, до якої входило 25 “баптистських шпигунів”, що працювали на Польщу. Через деякий час подібну групу заарештовано й в Україні. Під час колективізації євангелістських проповід­ників виключили з колгоспів, засудивши їх як “куркулів”; більшість із них пізніше депортували.

У 1931 р. євангелістську церкву засудили як “замаско­вану контрреволюційну куркульську організацію, яка дістає фінансову підтримку з-за кордону”.

№ 44 (469) Субота, 15 - 21 Листопада 2003 року
http://www.zn.kiev.ua

Дата добавления: 2015-07-17