СТИХІЯ ПРАВОСЛАВ’Я

Катерина Щоткіна

Про те, що всі ми довіряємо Церкві, знають усі (принаймні майже). Про те, у чому саме ми їй довіряємо, здогадується мало хто. Зате є багато впевнених, що Україна — країна православна. У крайньому разі — християнська. Що це означає — кожен також розуміє по-своєму. Приміром, декотрі церковники вважають, що це надає їм право говорити від імені «мільйонів українських віруючих». А на думку влади, це означає, що Церкву треба використовувати як засіб тиску на ці самі мільйони. Так вони й ходять колами, найчастіше залишаючи поза цим колом усі ці мільйони, котрі, як уже було сказано вище, у міру своїх сил шукають відповідь на питання про власну релігійну і/або церковну приналежність. А можливо, і не шукають — можливо, вже все вирішили і просто набридло шукати? Поки проекти нового закону про свободу совісті чекають своєї години у відповідній шухлядці у Верховній Раді, ми вирішили дізнатися, які церковні настрої переважають у співвітчизників. Соцопитування провів Український центр економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова. Дослідження проводилося в рамках проекту «Мотиви й наслідки втручання держави в міжконфесійне протистояння в Україні», підтриманого Фондом Джона Д. і Кетрін Т. Макартурів.

Віруючі в опитуванні розділилися майже навпіл: 37,4% із них відвідують церкву, 37,8% — не відвідують. 21,9% опитаних визнали себе невіруючими, ще 2,9% не визначилися. Як видно, поділ на уцерковлених і неуцерковлених залишається для нас актуальним. Але навіть ті, що «відвідують церкву» далеко не завжди уцерковлені в повному сенсі цього слова. Нагадаю, рік тому УЦЕПД ім. Разумкова опублікував дослідження, що пролило світло на особливості нашої релігійності: із 70,6% віруючих, що відвідують церкву, лише 5,9% відвідують її частіше ніж один раз на тиждень, 13,7% — раз на тиждень, 18,7% — раз на місяць і, нарешті, більшість — 52% — тільки на релігійні свята. Тобто «релігійність» для нас — далеко не завжди «церковність». І навіть коли ми говоримо про тих, хто «відвідує церкву», мусимо робити поправки на ступінь уцерковленості. У цій ситуації не варто дивуватися з того, що наша «стихійна релігійність» не має такого важливого компонента як церковне життя: нерозуміння значення «церковності» призводить до того, що приблизно половина віруючих (а часто навіть невіруючих) людей називають себе «просто православними».

Проблема починається з визначень. Під словом «церква» ми іноді розуміємо дуже різні речі на своєму побутовому рівні. Те саме відбувається на рівнях більш високих і часом обертається значнішими наслідками, ніж наше особисте недорозуміння. Приміром, ці слова досить по-різному розуміють державні мужі й самі церковники. Що ж таке «церква»? Храмова споруда? Ієрархія? Доктрина? Громада вірних? Містичне Тіло Христове? Опіум для народу? Не дивно, що поки вищі ієрархи й чиновники намагаються «перетягнути ковдру» нової редакції Закону про свободу совісті, яка, за ідеєю, повинна була б містити це визначення, ми в міру власних можливостей «називаємо речі своїми іменами» і, виходячи з цього, вибираємо своє місце — у церкві чи осторонь неї.

У визначенні місця церкви у своєму житті, як уже було сказано, віруючі розділилися навпіл. При цьому більшість із них — 72,1% тих, що відвідують, і 38% тих, що не відвідують релігійні служби — бачать у Церкві шлях до спасіння й істини. Приблизно третина віруючих обох типів (35,4 і 29,9%) бачить у Церкві засіб позбутися хвороб і невдач. Місцем приємного спілкування Церква стала для 23% із тих, хто ходить на богослужіння, для 22,6% із тих, хто не ходить, і навіть для 16,2% невіруючих. 19,5% тих, що відвідують, і 15,5% тих, що не відвідують відправи, віддають належне Церкві як чиннику консолідації нації. Спроможність Церкви впливати на суспільно-політичні рішення відзначила незначна кількість віруючих (1,7 і 5,5%). Але досить цікаво те, що для 3,5% уцерковлених віруючих Церква нічим не відрізняється від державних інституцій і установ. З цим твердженням погодилося 12,3% неуцерковлених віруючих, майже стільки ж із них (12%) вважають Церкву «марновірними збіговиськами».

Природно, інакше бачать Церкву невіруючі. Для них це, передусім, «марновірні збіговиська» (46,6%) і засіб видурювання грошей (33,1%). Ця категорія населення також допускає, що Церква може впливати на політичні рішення (14,8%). У тому, що Церква нічим не відрізняється від державних інституцій, упевнені 13,5% невіруючих. Декотрі з них вірять у спроможність Церкви впливати на здоров’я та удачу в житті (4,8%), на об’єднання нації (7,3%), на національну самосвідомість (0,9%). А шляхом до спасіння й істини Церкву вважає 3,9% невіруючих.

Чинник канонічності церкви, як і раніше, залишається за дужками як для невіруючих, так і для віруючих. Понад половина опитаних не розуміють, що таке «канонічність» — 49,9% віруючих, що відвідують церкву, 55,2% віруючих, що не відвідують церкву, і 62,9% невіруючих. Серед тих, хто розуміє (або думає, що розуміє), більшість вважає, що чинник канонічності абсолютно не важливий для церкви (21,7, 20,9, 19,9% відповідно). Отаке цікаве «розуміння» канонічності. Лише 13,7% уцерковлених віруючих визнають тільки канонічні церкви. Питання про те, чи повинен парафіянин розуміти важливість канонічності, певне, не дуже хвилює церковників. Принаймні не настільки, щоб намагатися пояснити, у чому «неістинність» тієї чи тієї церкви. У результаті розмова про «неістинність» часто переходить на рівень «сам такий», що для не дуже ревних парафіян (тобто, для більшості з нас) звучить непереконливо. Парафіяни й непарафіяни байдужі до питання про канонічність, а це неминуче призводить до того, що інтерес до цього питання вщухає і з боку держави, і навіть із боку самих церковників. Так влада демонструє «конфесійну лояльність», підтримуючи ту церкву, яка домінує в регіоні, або (що більш характерно для центральної влади в себе вдома), дотримується «черговості», «векторності» тощо. Періодично виникають ситуативні союзи між християнськими конфесіями — приміром, УГКЦ й УПЦ КП (попри заяви Святого Престолу про те, що католицька церква підтримує спілкування тільки з канонічними церквами) часом об’єднуються «за національною ознакою».

І тут вони якщо й не праві з погляду абсолюту, то принаймні реалістичні з погляду земного. Адже з прикметником «національна» в нас справи дещо інакші, ніж із прикметником «канонічна». 52,2% віруючих, що відвідують церкву, вважають, що національна церква потрібна. 34,4% — прямо протилежної думки. Водночас 50,2% неуцерковлених вважають, що національна церква нам ні до чого. З ними згодні 64,5% невіруючих співвітчизників. Що ж такого привабливого в національній церкві? Думки більшості уцерковлених віруючих розділилися між чинником традиції (25,8%), рідною (і зрозумілою) мовою богослужіння (23,6%), підтримкою ідеї незалежності й державності України (20,4%). Приблизно так само розподілилися голоси неуцерковлених віруючих. Ось тільки серед них виявилося більше тих, кому «важко відповісти», чим важлива для них «національність» церкви. Але ще важчим це питання було для невіруючих — серед них вагалися з відповіддю 41,5% опитаних. Тобто поряд із тим, що невіруючі й неуцерковлені віруючі, природно, не дуже замислюються над церковним питанням, можна запідозрити, що в окремих випадках твердження про «необхідність національної церкви» чисто догматичні — питання типу «а навіщо» тут недоречні.

Зате супротивники ідеї «національної Церкви» виявилися більш радикальними — 61,6% із них вважають, що для Церкви національна приналежність не важлива, а ще 32% загалом визнають таку ідею небезпечною.

Ситуація з Єдиною Помісною українською церквою, про яку так багато говорять політики й декотрі архієреї, дуже схожа на ситуацію з канонічністю: майже половина опитаних (49,7%) не знає, що воно таке. Ясна річ, більш поінформовані в цьому питанні віруючі. З них 26,1% вважають це утворення необхідним, а 19,9% не бачать у ньому необхідності. Серед неуцерковлених і невіруючих більшість не потребує Єдиної Помісної церкви (22,8 і 23,3% відповідно). На запитання, хто повинен подбати про створення Єдиної Помісної церкви, вагалося з відповіддю понад половина всіх опитаних — 52,4%. Інші віддали голоси за те, що це питання повинні вирішувати тільки представники Церков за столом переговорів (21%), Церква та громадськість (10,3%), Церква та державна влада (7,2%). Цікаво те, що участь державної влади здається більш логічною уцерковленим віруючим (10,6%) і найменше приваблює невіруючих (3,7%). Це навряд чи віра «в доброго царя», який «розсудить мудро» — лише 1,9% уцерковлених вважають, що церкву можна створити винятково зусиллями державної влади. Радше, це усвідомлення того, що розв’язання церковних проблем — «справа честі» для держави, яка колись зруйнувала Церкву. А загалом питання про створення Єдиної Помісної української церкви не вельми тривожить населення України. Можна припустити, що «Єдина Помісна українська церква» у вустах політиків (як церковних, так і світських) — це, скоріше, риторична фігура, що не має реальної соціальної основи.

Над владнанням міжконфесійних конфліктів, зважаючи на все, наша людина замислюється не набагато частіше, ніж над Єдиною Помісною церквою чи канонічністю. 20,5% опитаних не змогли відповісти на запитання про те, що передусім необхідно для подолання міжконфесійного протистояння. А більшість (44,8%) віддало перевагу терпимості й толерантності. Третя позиція належить ідеї об’єднати всі православні церкви в одну (13,1% всіх опитаних), найбільше подобається ця ідея тим, хто відвідує церкву (15%). Ця безсмертна ідея «усе поділити» здається ще менше привабливою, враховуючи, що 6,8% опитаних визнають необхідність зусиль із боку влади для врегулювання міжцерковних конфліктів.

На думку приблизно третини респондентів, Україна — країна православна. Причому неуцерковлені віруючі до цієї думки схиляються частіше, ніж уцерковлені. Навіть більшість невіруючих висловилася за це. Ідея «православної України» виявилася правдоподібнішою від ідеї «України християнської» (ще 23,7% опитаних) і «України багатоконфесійної» (18,1%). Світською країною Україну вважають 13,1% респондентів. Ще раз звертаю увагу на те, що твердження «Україна — православна» виявилося важливішим для віруючих, котрі не належать до церкви, і гаряче підтримано невіруючими. Люди, котрі з тих чи тих причин відмовляються від церковного життя, наполягають на «православ’ї» як на важливому компоненті «українського». Православ’я — і, таким чином, словосполучення «Православна Церква» — виявляється для них передусім ознакою (у деяких випадках — символом) України. Не тільки (а, можливо, й не стільки) ієрархією, інституцією чи Тілом Христовим, а саме символом «українського». Звідси й такі оксюморони, як «православний атеїст», і звичні вже для нас самовизначення, як «просто православний» — це для багатьох із нас означає «просто українець». Причому саме зі словом «просто». Це не внутрішній вибір, не пережита й усвідомлена самоідентифікація, не програма дій, не зобов’язання, не потреба. Це просто проживання на певній території та визнання себе наступником певної традиції. Православ’я, очевидно, зовсім не передбачає належність до Церкви — отака пікантна деталь.

Те, що Україна — країна православна чи навіть християнська, зовсім не означає, що тут дуже замислюються над церковними й релігійними питаннями. Не виключено, що й сенсу канонічності ми не розуміємо не тому, що нам не розповідають, а тому, що нам нецікаво слухати. Лише 37,3% опитаних вважають, що Церква мусить активізувати проповідницьку діяльність, а 23,8% до цього питання взагалі байдужі. Понад половина опитаних (53%) вважають, що інформації релігійного й церковного змісту цілком достатньо, а на думку ще 8,7% респондентів, її занадто багато. Хотілося б написати: спокійне ставлення до церковних і релігійних питань пов’язано з тим, що в масі своїй люди перестали зіштовхуватися з проявами нетерпимості на цьому грунті й перестали шукати шляхи подолання цієї проблеми. Але таке притуплення інтересу до цієї теми водночас може виявитися наслідком того, що питання про спасіння душі в нашому житті відступило перед проблемою виживання тіла. А це навряд чи хороший результат для «православної країни».

Не дивно, що наша належність до православ’я дуже схожа на нашу ж належність до нації (а як же інакше, якщо для декотрих українців це мало не одне й те саме?): ледь більше третини з нас відвідують церкву хоча б на свята, здебільшого тому, що «це наша традиція», а не тому, що бачать у цій практиці глибокий зміст. Різдво для більшості з нас, «просто православних» — приємний вихідний, і шкода, що тепер не святкується сьоме листопада. Мені можуть заперечити, що традиція ходити в церкву набагато краща, ніж традиція ходити на демонстрацію. Можливо. Але ж саме в колонах демонстрантів ми — тоді ще діти — одержували перші уроки цинічного ставлення до таких традицій. Тепер ми перейшли до уроків «відстоювання служби», що не додає нам бажання вникати в суть релігійної віри. До чого це? Нам цілком вистачає почуття глибокого вдоволення з приводу «виконаного обов’язку». Щодо традиції, ясна річ, а не душі.

А для неуцерковленого «просто віруючого» ця традиція не пов’язана навіть із таким навантаженням, як «відстоювання відправи». Його віра — це «традиція його народу» (чи якогось іншого), яка не потребує особисто від нього ані найменших витрат енергії. Це типовий житель «канонічної території», вічно потенційний парафіянин, котрий іноді кепкує з «церковних марновірств», байдужий до проповідницьких зусиль церкви, цілком вдоволений кількістю релігійної інформації. Не зрозумійте мене неправильно, поняття «канонічна територія» тут радше ментальна, ніж географічна — це своєрідний заповідник традиції на периферії нашої розумової діяльності. Там поряд із нашим «православ’ям» живе рідна мова, прапор, герб, гімн, демократичні цінності й інші подібні речі, якими ми, здебільшого, не користуємося (часто тому, що не вміємо), але часом до них звертаємося, використовуючи їх як усім зрозумілі й цілком беззмістовні кліше. Зверніть увагу, приміром, на те, як і коли починають говорити про мову, духовність, релігію, національну свідомість тощо наші політики — саме тоді, коли потрібно говорити багато, голосно й пафосно, але при цьому нічого не сказати. Не варто дивуватися з того, що неуцерковлені «просто православні» частіше схильні визнати Україну «країною православною», адже для частини (хочеться сподіватися — для більшої частини) уцерковлених віруючих православ’я — це особиста віра, глибокий духовний досвід, а не географічна ознака.

Дата добавления: 2015-07-17