Віхи становлення української літературної мови в Україні. Етнолінгвістична структура населення України.

Тема: “Етнолінгвістична характеристика України”.

План:

1. Історіографія питання. Витоки та діалекти української розмовної мови.

2. Етнолінгвістична структура населення України.

3. Проблеми та перспективи розвитку сучасної української літературної мови (ХХ – ХХІ ст.).

Література:

1. Грушевський М.С. Про українську мову й українську справу. //Великий українець. Матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського. – К.: Веселка, 1992. – С. 18-42.

2. Нельга О.В. Теорія етносу: Курс лекцій. – К., 1997. – С. 16, 52, 136-137.

3. Попович М.В. Нарис історії культури України. – К.: АртЕк. – 1999. – 728 с. – С. 9, 12-14, 29, 65-67, 92, 104-110, 113, 190-201, 279, 323-370, 453-457, 471-510, 587-615, 647, 695.

4. Етнографія України. За редакцією С.А.Макарчука. – Львів: Світ, 1994. – С. 159-164.

5. Півторак Г. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. – К.: Академія, 2001.

6. Залізняк Л. Від склавинів до української нації. - К.: Бібліотека українця, 1997. –С. 235-255.

7. Наулко В. Хто і відколи живе в Україні.-К.: Головна спеціалізована редакція літератури мовами національних меншин України, 1998.-С.64-69.

8. Масенко Л. Троянський кінь державної двомовності. //Дзеркало тижня. - № 39 (567). – 8-14 жовтня 2005 р.

9. Романцов В. Як населення України користувалося рідною мовою. //Дзеркало тижня. - № 6 (585). – 18-24 лютого 2006 р.

Вступ

“Мова – це найперша й найважливіша ментальна відмінність будь-якого етносу від усіх інших. Причому мова – це не лише знаки, значення, особистісні смисли, не лише певний словниковий запас.

Мова – це перевернутий в ідеальне й засвоєний та перетворений етносом зовнішній світ разом з історією його засвоєння та перетворення. Разом з історією становлення самого етносу. Мова – це форма безсмертя етносу” (О. Нельга).

І. Огієнко 1918 року писав: “Мова – це наша національна ознака, в мові – наша культура, ступінь нашої свідомости.

Мова – це форма нашого життя, життя культурного й національного… Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб”.

“Справа літературної, культурної мови була й зостається одним з основних пунктів в українському питанні”, - писав М.С.Грушевський у травні 1907 р.

Він розглядав проблему мови не з погляду філологічних тонкощів, а з точки зору національних і культурних потреб українства: “Першим… й невідмінним засобом і знаряддям національного життя являється культурна мова, здатна служити органом культурного життя в усяких сферах і проявах його. Без такої культурної мови, придатної не тільки “для домашнього употрєблєнія”, для етнографічних оповідань чи легеньких популяризацій, але здатної на орган чи науки, чи публіцистики, чи ділового ужитку, - не можемо ми й на крок вперед поступити…”.

З болем великий історик писав, що справа мови – це питання життя й смерті для української національної справи, для українського народу: “…чи стане він справжньою нацією, чи замре в ролі піветнографічної народності”.

Актуально звучать заклики Грушевського вчити рідну мову. Адже картина, бачена ним 1917 року, аналогічна сучасній: діти виростають в атмосфері чужої мови; для значної частини сучасних українців українська не є рідною – від батьків вони її не чують; українську мову вони вивчають за підручниками та словниками.

Як же українці зберегли свою мову?

Статистичні дані перепису населення СРСР 1989 року засвідчили, що відсоток українців, які вважають своєю рідною мовою українську, є меншим у тих областях, де найменшою є частка самих українців у складі населення регіону.

Регіон	Вважали рідною мовою українську (у % від числа опитаних українців)	Частка українців у складі населення регіону (у %)
Кримська автономія	52,6	25,8
Донецька область	59,5	50,7
Луганська область	66,3	51,9
Одеська область	74,2	54,6
Тернопільська область	99,7	96,8
Івано-Франківська область	99,4	95,0
Волинська область	99,4	94,6
Рівненська область	99,1	93,3
Львівська область	98,9	90,4

Загалом в Україні українську мову вважають рідною 87,7 % українців. Яким же чином так сталося?

1. Історіографія питання. Витоки та діалекти української розмовної мови.

Українці – мовні нащадки індоєвропейців.

В’яч. Іванов, Т.Гамкрелідзе, Г.Крас, О.Трубачов, Ілліч-Світич, сучасні мовознавці вважають, що у ІІ тисячолітті до н.е., в часи Гомера й Троянської війни, діалекти германський, кельтський, італійський, венетський, ілірійський, балтський і слов’янський становили одне ціле – зі спільними термінами соціальних груп, соціальних відносин, релігії, в галузі ковальства, гончарства, інших ремесел, тобто існувала балтсько-слов’янська мовна спільність. Праслов’янська мова сформувалася в кінці І тисячоліття до н.е. З кінця І тисячоліття до н.е. до III – IV ст. н.е. в праслов’янській мовній системі відбувалися зміни, вона диференціювалася на окремі діалекти. З V ст. н.е. починається новий етап розвитку праслов’янської мови, пов’язаний з епохою “Великого переселення” слов’янських народів.

Історики та мовознавці ХІХ ст., насамперед російські, вважали, що на Сході Європи слов’яни ділилися на три групи “язиків” – західну, східну й південну, тобто на три великі слов’янські народності. Так обгрунтовувалася концепція (т.зв. “погодінська”, від імені російського історика М.Погодіна) походження білорусів, росіян та українців від одного народу – давньоруського (східнослов’янського). Однак сучасні дослідники спростували подібні уявлення. Виділення східних слов’ян в окрему культурну і мовну групу є не наслідком первісної єдності, а результатом пізнішої історії. У праслов’янському світі єдиної “східної”, або “прадавньоруської”, групи не було.

Про те, якими мовами розмовляли слов’яни періоду їх великого розселення, можна говорити лише на основі далеко не точних реконструкцій.

До ХІІІ - ХІV ст. мовні новації поширювалися по всій території заселеній слов’янами. Лише до цього періоду можна говорити про існування єдиної слов’янської мови, а всі інші мови слов’ян розглядати як діалекти.

За М.Поповичем, всередині єдиної мови існувала давньоруська зона, в якій можна виділити групи діалектів.

Київська Русь у мовному вимірі була прикладом диглосії (автори теорії – У.Фергусон, Б.Успенський). Двомовність відрізняється від диглосії тим, що перша передбачає рівноправне користування двома мовами в побуті, культурному просторі, на відміну від диглосії, коли кожна мова вживається лише в певній ролі, визначеній функції.

За доби Київської Русі мовою літератури, культу була “висока” книжна мова, штучно сформована на основі салонікського діалекту слов’янської мови, близького до староболгарської, якою володіли Кирило і Мефодій. У побуті ж розмовляли “племінними”, етнічними діалектами, які впливали на мовні стилі літературних пам’яток у залежності від місця їх створення. Ситуація диглосії продовжувалася до XVII ст. (у Росії – до XVIII ст.).

Щодо того, якими діалектами розмовляли етноси, які складали Київську Русь.

За даними тополінгвістики (М.Трубєцкой, 30-ті роки ХХ ст.), давньоруський масив діалектів розпадався на дві групи – північну (з центром у Новгороді) та південну (з центром у Києві).

Північна група була податливою до впливів із західнофінського світу та з летто-литовської Прибалтики, а південна – з Візантії. Південь рано засвоїв “скіфо-іранське”, м’яке г, північ “по-фінськи” не розрізняла ц і ч.

За М.Поповичем, між серединою ХІІ ст. та серединою ХІІІ ст. відбулися зміни, які стосувалися лише української мовної області. Формувалася фонетична система української мови (із затвердінням м’яких приголосних тощо).

Діалекти української мови сформувалися на основі північно-східного та південно-західного наріч.

Діалекти української мови, говори та говірки	Територія поширення	Слов’янські племена, що започаткували діалекти	Найголовніші ознаки
Північні: говори північного наріччя, поліські говірки	Чернігівська область, північні райони Сумської, Київської, Рівненської й волинської областей, Берестейщина, Пінщина в Білорусі	Поляни, древляни, сіверяни, північні волиняни, дреговичі (?)	1. Наявність дифтонгів: куонь, вуол, вуіл, шіесть, діед. 2. Звуки у, и на місці і: кунь, люд, нус, вил, нич. 3. Ненаголошена о вимовляється як а: вада, карова. 4. Твердий звук р: бурак, вичера. 5. В іменниках середнього роду збереглося давнє закінчення є: тилє, курчє, поросє, смиттє, життє. 6. Усічення закінчень у прикметниках: зелени, червони, добри. 7. Закінчення –ей в іменниках: бабей, рукей, ногей. 8. Двоїна: дві відрі, дві селі. 9. Приставні приголосні: гоко (око), вогірки (огірки), йулиця (улиця).
Говори південно-західного наріччя: волинські говірки, наддністрян-ський говір, надсянські говірки, бойківський говір, закарпатський діалект, гуцульський говір, буковинські, покутські, подільські говори	Волинська, Рівненська, Житомирська, Львівська, Тернопільська, Хмельницька, Вінницька, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська області	Волиняни, уличі, тиверці (від них походять буковинці й гуцули), білі хорвати	1. Приголосні втрачають дзвінкість: вашко (важко), зуп (зуб), солоткий (солодкий). 2. О трансформується в у: тубі, субі, курова. 3. Приголосні не подвоюються: зілє, житє. 4. Суфікси –шк, - шьк замість –ськ, - зьк: львівщький, запоріжький. 5. Звукосполучення ир, ил, ер, ел: кирвавий (кривавий), кирниця (криниця). 6. Збереження давніх форм особових і зворотних займенників: ми, ти, си, тя, ся. 7. Збереження давніх форм минулого й майбутнього часів дієслів: була ходила, буду робила. 8. Слова: дитвак, домука, копнути, файний, чесний, поставити (покласти).
Говори південно-східного наріччя: середньо-наддніпрян-ський (найдавніший, сформувався в XIII-XIV ст.), слобожан- ський, степовий – новожитні	Частина Київської, Сумська, Черкаська, Полтавська, Харківська, Луганська, Кіровоградська, Дніпропетровська, Донецька, Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька області	Поляни	1. Ненаголошені звуки е,изближуються. 2. М’який звук л. 3. Вставне н: мнясо, сімня, памнять. 4. Дієслова в першій особі однини теперішнього часу: ходю, носю, крутю. 5. Дієслова в третій особі однини теперішнього часу: зна, гра, співа або ходе, носе, воде. 6. Слова: хмилиння, беття, гурковиння (гудина огірків), билиця (білка), ненька (колиска), шитик (чоловічий пояс), молочник (глечик), бацул (торба), йойлик (дитина), мухариці (мурашки), пчолинець (пасіка), рептух, шанька (торба для годівлі коней).

*Крім названих, в українській мові наявні соціальні діалекти, локально-колективні та професійні жаргони (наприклад, арго – жаргон кримінального та навколокримінального середовища).

*Територіальні чи місцеві різновиди національної розмовної мови називаються говірками, говорами (або діалектами, наріччями).

*Розділ філології, що вивчає діалекти й наріччя, називається діалектологією.

Віхи становлення української літературної мови в Україні. Етнолінгвістична структура населення України.

В.Русанівський слушно назвав мову інструментом реанімації національної свідомості. ХVIIІ-ХІХ ст. дали багато прикладів самовідданого служіння справі збереження української мови й культури з боку національної еліти, яка народжувалась в Україні.

Очевидно, першим артефактом в цьому ряді слід назвати – збірку весільних пісень Г.Калиновського, яка вийшла 1775 р..

Відбитком народної мови колишньої Гетьманщини стала “Енеїда” І.Котляревського, яка відкрила потенційні можливості рідної мови як інструменту перекладу з класичних мов. Стиль бурлеску допоміг розкрити багатство мови, твір може слугувати джерелом вивчення побутової лексики, етнографічних особливостей українців.

Літературна творчість Т. Шевченка підняла статус української мови до європейського рівня.

Віхами у розвитку української літературної мови були твори Т.Квітки-Основ’яненка (“Конотопська відьма”, “Маруся”, “Москаль-чарівник”), які донесли до читача живу мову Слобожанщини, твори школи романтиків – М.Костомарова (Галки), П.Гулака-Артемовського, автора першої української опери “Запорожець за Дунаєм” – викладачів Харківського університету (1804 р.).

У Західній Україні розвитком і збереженням мови, фольклору опікується Руська трійця – М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький, письменництво – І.Франко, О. Кобилянська, Л. Мартович, В. Стефаник, М. Черемшина, Ю. Федькович.

На щастя, не виконав своєї русифікаторської місії Київський університет Св. Володимира, великою мірою завдяки зусиллям першого ректора М.Максимовича, автора українознавчих праць, захисника мови й культури. Так, у 1844 р. він рецензував і рекомендував до видання словник і граматику української мови Білецького-Носенка, на жаль, безуспішно.

На 1834 р. припадає спроба латинізації українського правопису Й.Лозинського в Галичині, так зване “ABCDLO”. Проти виступила Руська трійця і русинська громадськість Галичини.

Важливим популяризатором української мови став театр на Правобережній Україні. З 1881 р. театральні діячі отримали дозвіл ставити п’єси українською мовою (І.Тобілевич, М.Кропивницький, М.Заньковецька, М.Старицький).

Поділля було значною мірою полонізоване і зрусифіковане. Ситуацію добре ілюструє епізод роману “Люборацькі” А.Свидницького. Дівчата отримували шляхетську польську освіту в приватних пансіонах, а хлопці – у російських духовних семінаріях. Це створювало певний мовний конфлікт у гендерному вимірі: “ – А вы, панна Анна, давно приехали из пансиона? – Juz tydzen minal. – А я вот не умею по-польски, – Антосьо. – A ja po rosyisku nie umiem, – озвалася Галя. – Учитесь, – каже Антосьо. – Вас же там учат? – Ucza, ta wszystko po polsku…”

Значний ступінь русифікації Слобожанщини констатують Г.Квітка-Основ’яненко і М.Сумцов.

У ХІХ ст. самобутність і самодостатність української мови відстоюють М.Максимович, І.Срєзнєвський, О.Потебня.

У 90-ті рр. відбулася наукова дискусія про мову між Б.Грінченком та І.Франком, яка відобразила “мовне змагання” між східним і західним діалектами української мови, результатом якої було визнання єдності мови і відсутності конфлікту.

Паралельно М.Драгоманов, І.Франко, А.Кримський, М.Коцюбинський працювали над виробленням і поповненням української наукової термінології. З 1894 р. професор Львівського університету, голова НТШ М.Грушевський разом з І.Франком розвивають єдину українську мову, зміцнюють її престиж.

У 1918 р. видається перший офіційний український правопис.

Літературна творчість письменників та поетів ХХ ст. була спрямована на розвиток української літературної мови (Леся Українка, О.Кобилянська, М.Коцюбинський, В.Винниченко, М.Хвильовий, Г.Косинка, Л.Курбас, С.Васильченко...).

У березні 1917 р. було відкрито першу українську гімназію.

1918 р. – засновано Кам’янець-Подільський український і Київський університети, створено ВУАН, ЦНБ. Починають виходити українські газети. Так, у 1917 р. на Наддніпрянщині і Кубані існувало 78 українських видань, а 1918 – 104.

У 1918 р. українська мова набуває статусу державної.

У 1919 р. комісія ВУАН за участю А.Кримського ухвалила Огієнків проект українського правопису і він був виданий, хоча мова на той час поділялась на наддніпрянський, галицький та русинський діалекти.

Національно-визвольна боротьба українців у 1917—1921 рр. закінчилася поразкою, і на Наддніпрянщині більш ніж на сімдесят років було встановлено радянську владу. Більшовики вживають низку заходів, щоб привернути до себе місцеве населення всіх поневолених народів національних республік. Одним із важливих і дієвих заходів радянської влади було проведення політики «коренізації» місцевого населення. Мета її — показати народам, що ставлення Москви до національних культур докорінно відрізняється від великодержавної політики царату.

Цю політику почали впроваджувати з початку двадцятих років XX ст. В Україні вона отримала назву «українського ренесансу». Важливим її напрямом було створення сприятливих умов для розвитку національних культур народів УСРР.

Окремі сторони цієї політики набувають розвитку в перші роки радянської влади. В Україні проголошується гасло «Геть неписемність!». У першій половині 20-х років у республіці діють понад 21 тис. загальноосвітніх шкіл, у тому числі понад 18 тис. – з українською мовою навчання, майже 2 тис. – російською, сотні – з німецькою, болгарською, єврейською та іншими мовами. В республіці функціонують 25 національних районів (у кожному з них більшість становить той чи інший етнос), понад 900 селищних рад, видається майже 90 газет різними мовами. Успішно працюють національні бібліотеки, театри, наукові установи. Засновуються масові культурницькі громадські організації різних напрямів: літераторів, художників, науковців тощо.

Наприкінці 20-х – на початку 30-х років починається рух у зворотному напрямку. Проводяться масові судові процеси переважно над прогресивною українською інтелігенцією: «Шахтинська справа», УНЦ, УВО... Їх наслідком стали розстріли, заслання на Соловки. Колективізація, розкуркулення в УСРР завдали непоправного удару по генофонду, насамперед української нації…

У 30-ті роки ліквідовуються масові громадські організації, утворюються спілки літераторів, художників, архітекторів тощо під суворим керівництвом і контролем партійних органів. Наприкінці 30-х рр. закриваються загальноосвітні школи «національних меншин», які стали нібито джерелом «дрібнобуржуазного націоналізму», учні переводяться до шкіл із російською та українською мовами навчання.

Свідчення, які нам дають уявлення про користування мовами народів України на початку радянської влади, ми знаходимо у матеріалах першого Всесоюзного перепису населення, проведеного наприкінці 1926 року. Але вони в основному відбивають багатолітню імперську політику, спрямовану на русифікацію всього населення; з другого боку – демонструють результати перших кроків політики, спрямованої на відродження рідних мов і культур представників народів, які жили на території України.

За даними перепису, в СРСР на той час мешкало 31,2 млн. українців, із яких українську мову рідною визнавали 27,5 млн. (88,1%). У республіці проживало 23218,9 тис. українців, з яких українську мову рідною визнавали 21848,6 тис. осіб (94,1%), російську – 1288,9 тис. осіб (5,6%). Із загальної кількості росіян 2677,2 тис. осіб російську мову визнали рідною 2627,4 тис. осіб (98,1%), перейшли на українську – 37,1 тис. осіб (1,4%); з євреїв – 1574,4 тис. осіб – визнали свою мову рідною 1195,7 тис. осіб (75,9%), перейшли на українську – 14,1 тис. осіб (0,9%), російську – 356,2 тис. осіб (22,6%); з німців – 393,9 тис. – зберегли свою мову як рідну 374,1 тис. осіб (94,9%), перейшли на українську майже 4 тис. осіб (0,9%), на російську – 13,9 тис. осіб (3,5%); з поляків – 476,4 тис. осіб – свою мову рідною визнали 210,5 тис. осіб (44,2%), українську – 226,6 тис. осіб (47,6%), російську – 32,8 тис. осіб (6,9%).

Наведені матеріали свідчать, що на одвічних українських землях на той час найсумлінніше зберігали свою рідну мову росіяни, німці, а українці були тільки на третьому місці. Вони також підтверджують трагічні наслідки багатолітньої русифікаторської політики на наших землях, про що свідчить перехід на російську мову майже 1,3 млн. українців. Здавалося б, було б природно, якби на українських землях більшість представників інших народів або зберігали свою мову, або переходили на мову народу-автохтону.

На жаль, ми не зможемо простежити, що відбувалося на наших землях до початку Другої світової війни. Результати перепису 1937 р., за вказівкою Й.Сталіна, було знищено. Матеріали перепису 1939 р. до початку війни так і не було опубліковано. Окремі дані подаються разом із результатами перепису 1959 р. У часовому відтинку між 1926 і 1939 рр. Україна пережила такі страшні потрясіння, як колективізація, голодомор 1932-1933 рр., репресії 1937-1938 рр. та ін. Ці події вплинули на розвиток української культури і мови. В опублікованих переписах ми не знаходимо матеріалів про користування мовами на території УРСР. Опубліковано лише кількість українців в СРСР у 1939 р. – 28,1 млн. осіб, з-поміж яких свою мову рідною визнали 24,7 млн. осіб (87%), а на російську перейшли майже 3,4 млн. осіб. Відсутність даних по УРСР не дає змоги отримати інформацію про становище з користуванням мовами населення нашої республіки.

Протягом наступних 20 років в СРСР і УРСР переписів не проводили. За ці роки територія України збільшилася з 478 тис. км2 до 603,7 тис. км2. З Україною возз’єдналися наші одвічні землі – Східна Галичина (1939 р.), Північна Буковина і південна частина Бессарабії (1940 р.), Закарпаття (1945 р.). Із перетворенням Молдавської Автономної Республіки на союзну від України відійшли землі автономії. У 1954 р. до України було приєднано Крим. Істотно вплинули на кількість населення республіки втрати Другої світової війни – понад 8,5 млн. осіб (20% населення). Але ж із 1944 р. тривали репресії, депортації (українців з Галичини і Волині, кримських татар, німців, греків, болгар, вірмен із Криму). Істотно на демографічні процеси в УРСР вплинули такі загальносоюзні процеси, як освоєння цілинних і перелогових земель, освоєння нафтогазових родовищ Сибіру та ін.

Істотну роль у придушенні української культури, мови відіграли постанови ЦК ВКП(б) 1946-1949 рр.; постанови ЦК КП(б) України, які були спрямовані проти української інтелігенції. Негативно позначилися на українській культурі і боротьба з космополітизмом, «українським націоналізмом», так звані дискусії з генетики, філософії, мовознавства, економіки...

Істотно вплинув на користування населенням України своєю рідною мовою прийнятий у грудні 1958 р. закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям...». Він, як і інші загальносоюзні заходи, був продубльований в УРСР у квітні 1959 р. Батьків фактично примушували здавати своїх дітей у школи з російською мовою викладання. У середніх та вищих навчальних закладах викладання велося переважно російською мовою. Проти такого закону рішуче виступила прогресивна українська інтелігенція, у тому числі. видатні українські поети М.Бажан, М.Рильський.

З різних причин протягом чотирнадцяти повоєнних років переписів населення не проводили; для аналізу користування мовами населення України ми маємо лише матеріали четвертого Всесоюзного перепису населення. За його матеріалами, в СРСР на кінець 1959 р. проживало 37,3 млн. українців, із яких українську мову рідною визнали майже 32,7 млн. (87,7%) (втрати, порівняно з 1939 р., на 0,2% більші), а перейшли на російську – 4,5 млн. осіб. Якщо порівняти з 1939 р., кількість українців, котрі втратили рідну мову і перейшли на російську, зросла на 1,1 млн. осіб. На цей час в УРСР проживало 32,2 млн. українців, з яких українську мову рідною визнали 30,1 млн. осіб (93,5%), а російську – 2,1 млн. осіб (6,5%). Якщо порівняти з 1926 р., кількість українців, що перейшли на російську, зросла майже вдвічі, при зростанні абсолютної чисельності українців усього на 38,7%. Досить істотні зрушення за цей час відбулися і серед представників інших народів, які оселилися в Україні. Якщо в 1926 р. в Україні росіяни становили 9,3%, а на інші етноси (крім українців) припадало 9,7%, то в 1959 р. частка росіян зросла до 16,9%, а частка інших народів знизилася до 6,3%.

Як же народи України користувалися своїми мовами? З 7090,1 тис. росіян свою мову рідною вважали 6959 тис. осіб, тобто з 1926 р. питома вага росіян, котрі користувалися своєю мовою як рідною, не змінилася (98,1%). Отже, протягом часового відтинку у 33 роки «українізація» росіян не відбулася. А що відбулося з іншими народами: євреїв у 1959 р. в республіці було 840,3 тис. осіб, а свою мову рідною визнали тільки 142,2 тис. осіб (16,9%), перейшли на українську – 23,4 тис. осіб (2,8%), на російську – 671,4 тис. осіб (79,9%); із 290,9 тис. білорусів свою мову зберегли 107 тис. осіб (36,8%), перейшли на українську – 26,6 тис. осіб (9%), на російську 157,2 тис. осіб (54%); з 363,3 тис. поляків свою мову рідною визнали 68,2 тис. (18,8%), перейшли на українську 248,6 тис. осіб (68,4%), на російську – 45,3 тис. осіб (12,5%).

Насильницька русифікація доби царату і сталінщини далася взнаки в 50-ті: за 1959-1989 рр. зменшився приріст українців, які називали рідною мову своєї національності. В цілому темпи приросту україномовних українців були вдесятеро, а в Україні – більш ніж учетверо) нижчими. Ніж серед російськомовних українців. Відносний приріст україномовних українців у республіці став нижчим, ніж за її межами. В Україні постійно зменшувався відсоток україномовних українців: за 1959-1989рр. – з 93,5 до 87,7%, одночасно зростав відсоток російськомовних українців – з 6,5 до 12,2%. Зростала і кількість українців, які зовсім не володіли мовою своєї національності: з 4,2 % у1970 р. до 5,3 % у 1989, а це – 1 965 781 чоловік.

Розглянутий нами період не можна вважати «українським ренесансом». Кількість українців, які втратили рідну мову й перейшли на російську, зросла майже вдвічі. Це ж саме стосується і більшості представників інших народів, які жили в межах УРСР, особливо величезні втрати були у євреїв. Здавалося б, було б природно для представників інших народів або зберігати рідну мову, або перейти на мову народу, на землях якого вони оселилися. Але більшість їх перейшли на російську мову.

У наступних 30 років, коли людство не переживало таких потрясінь, як у попередній період, культура й національна мова перебували під впливом державної політики. У 1989 році на території СРСР проживало 44,2 млн. українців, із яких українську мову рідною визнали 35,8 млн. осіб (80,1%), майже всі інші перейшли на російську (8,3 млн. осіб).

Якою ж була ситуація в Україні? Тут кількість українців становила 37,4 млн. осіб (72,7% населення), а визнали свою мову рідною 32,8 млн. осіб (87,7%), її втратили 4,6 млн. осіб, перейшовши на російську, тобто частка українців, які втратили рідну мову, порівняно з 1959 роком, зросла на 5,8%

Істотні зрушення відбулися й серед представників інших народів, які оселилися в республіці, крім росіян. Як і в попередній період, вони найуспішніше зберігали свою рідну мову, їх кількість у республіці зросла до 11,4 млн. осіб, з котрих рідною мовою користувалися 11,2 млн. (98,2%), а на українську перейшли тільки 117,5 тис. осіб (1,2%). За цей період з-поміж представників усіх народів найбільше втратили рідну мову євреї, їх кількість зменшилася до 486,3 тис. осіб (0,9%), з котрих користувалися рідною мовою лише 34,6 тис. осіб (7,1%), перейшли на російську 440,2 тис. осіб (90,6%), визнали українську рідною лише 10,1 тис. осіб (2,1%). Із 440 тис. білорусів рідною мовою користувалися 156,2 тис. (35,5%), перейшли на російську – 242,7 тис. осіб (55,2%), і всього 40,8 тис. осіб (9,3%) перейшли на українську мову. Тотожні тенденції простежуються і в поляків та молдаван.

Якщо порівняти два періоди – 1926-1959 рр. і 1959-1989 рр., – то наведені матеріали переконливо доводять, що процес русифікації українського населення в СРСР і всього населення, яке оселилося на українських землях, проходив інтенсивніше. Причиною цього була більш жорстка русифікаторська політика, яку проводив уряд, у тому числі й стосовно українців.

Велику роль у русифікації населення відіграли такі антинаціональні, антиукраїнські заходи, втілені радянською владою у життя. Крім вищезгаданого Закону «Про зміцнення зв’язку школи з життям...», слід також згадати постанову ЦК КПРС і РМ СРСР, прийняту таємно у червні 1983 р., «Про додаткові заходи щодо удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах і навчальних закладах союзних республік». На виконання цієї постанови партійно-державне керівництво прийняло власну постанову, відповідно до якої вчителям шкіл, котрі викладають російську мову та літературу, було підвищено заробітну плату на 15% «за особливо складні умови роботи».

Дата добавления: 2015-07-17