Елементи композиції

Композиція – це побудова літературного твору. Це доцільний, з точки зору автора, порядок, в якому розгортаються події, розташовуються персонажі. Адже художній твір – це дуже складна єдність, яка будується з багатьох компонентів: потрібно розмістити їх так, щоб читач і не помітив, як вони з’єднані.

Одним із найважливіших компонентів композиції є сюжет. Це – порядок, в якому розгортаються події твору. Саме в плині цих подій і виявляють себе персонажі, які діють у творі. В основі сюжету, щоб книга була цікавою, завжди лежить якесь зіткнення, протиріччя – якийсь конфлікт, довкіл якого й обертаються події.

В розгортанні подій визначаються такі елементи: експозиція – частина сюжету, що вводить читача в ситуацію; зав’язка – подія чи ряд подій, що стануть причиною конфлікту; розвиток дії; кульмінація – найвища точка напруги в розвитку конфлікту; розв’язка.

Із сюжетом тісно пов’язані інші елементи композиції: образи-персонажі, описи природи, інтер’єру тощо. Елементом композиції є також ліричні відступи.

Композиція твору залежить від тих тематичних та ідейних завдань, які ставить перед собою автор.

Епітет

Епітет (від грец. έπίθετον — дода­ток) — це слово, що вказує на одну з ознак того предмета, який називається, і має на меті кон­кретизувати уявлення про нього. В популярній на початку століття «Теорії словесності» О. Шалигіна цей термін ви­значався так: «Одним з найдійовіших засобів посилен­ня картинності й емоційності мовлення є епітет. Так нази­вається слово або декілька слів, які додаються до звичайної назви предмета, щоб посилити її виразність, підкреслити в предметі одну з його ознак — саме ту, яку в даному випадку важливо висунути на передній план, свого роду привернути до неї особливу увагу читача». Наприклад: «Здригнувся чорнокнижник: жовту п'ясть // підніс корчій-ним порухом, але // рука упала. Все кругом завмерло. // Не-рушна і безмовна ждала діва. // Ще мить — і закрутився дикий вихор // навколо гостя темного, а постать // його рідіти бистро почала // в свистючім вирі вітровім — і враз // розстала. Вихор зник. Глибока тиша» (М. Зеров). Епітет інакше ще називають образним або поетичним означенням, підкреслюючи в такий спосіб його протиставленість логічно­му означенню предмета, завдання якого також полягає в тому, щоб конкретизувати уявлення про предмет, про який ідеться.

Проте, на відміну від логічного, поетичне означення не має на меті вказати на такі ознаки предмета, які могли б відокремити його в нашому уявленні від інших, подібних до нього предметів. Наприклад, О. Потебня писав: «Якщо є два Дони, великий і малий (Донець), а мається на увазі лише перший, то епітет „великий", необхідний для ясності, буде „прозаїчним" (тобто в традиційному слововжитку — логічним означенням). Поетичний епітет не потрібен для точності, він відзначає певні типові, характерні властивості предметів, здійснює не усунення з думки видів, що не містять у собі ознаки, ним виділеної, а заміщення конкретним способом одного з багатьох непевних». Б. То-машевський пояснював протиставленість поетичного і логіч­ного означення на такому прикладі: «Сполучення „сірий вовк" та „сіра кобила" не рівноцінні. Визначення „сірий" стосовно кобили безсумнівно логічне, тому що, кажучи „сіра кобила", ми відрізняємо дану масть від інших, як, наприклад: булана кобила, ворона кобила і т. д. Визначення „сірий" сто­совно вовка (казковий сірий вовк) не виступає як логічне, оскільки не для того кажуть „сірий вовк", щоб відрізнити його від вовка якоїсь іншої масті. Це взагалі вовк, і сло­во „сірий" лише підкреслює узвичаєний і типовий колір вовчої шерсті».

Епітет, що підкреслює найхарактернішу ознаку того предмета, про який ідеться, можна назвати характеро­логічним або пояснювальним. Епітет інколи не просто виді­ляє характерну рису предмета, а ще й посилює її. Такі епітети можна назвати посилювальними. Наприклад: «вечір стальовий» (М. Рильський), «з неба бризки злотозоряні» (Т. Осьмачка), «Прокинеться кривава зрада, // і стисне віроломний ніж» (Є. Маланюк).

Епітет належить до найуживаніших поетичних прийомів. За відомим висловом О. Веселовського, «історія епітета є історією поетичного стилю в скороченому виданні», оскільки, як коментує В. Жирмунський, «епітет виділяє в певному понятті „суттєву" ознаку, а вибір „суттєвої" ознаки серед „несуттєвих" у свою чергу характеризує поетичне уявлення епохи та письменника». «Як майстер пензля, — пише М. Рибнікова, — тяжіє до певних фарб та ліній, так художник слова тяжіє до певних епітетів. І ось цими епітетами для читача визначається тоді не стіль­ки світ (творця), скільки сам творець цього світу, поет. Міра суб'єктивності письменника найбільш відчутна, коли аналізуються його епітети

19. Епос та його жанри

Епос (грецьк. epos — слово, розповідь) — багатозначний термін, який означає за літературною традицією оповідну поезію, зароджену в глибокій минувшині як форму зображення героїчних учинків певного персонажа, важливих подій тощо ("Іліада" та "Одіссея" Гомера, ісландські саги, українські думи тощо). Поступово виробляються прозові форми Е., посідаючи важливе місце у художній літературі, з'являються епічні жанри, постають їхні різновиди. Е., відмежовуючись від інших літературних родів (лірики і драми), виробляє власну образну систему мовних засобів, прагне відтворити довкілля в його об'єктивній сутності, в об'єктивному перебігу подій, сюжетному їх розвитку, неначе поза втручанням. автора. Лише на початку XX ст. така тенденція порушується потужною ліризацією Е., що зумовлює появу віршів у прозі і т.п. Як правило, зображення в Е. ведеться від реального чи умовного наратора (оповідача), рідше свідка чи учасника подій. Е. користується розмаїтими засобами викладу: розповідь, оповідь, діалог, монолог, авторські відступи. В ньому наявне авторське мовлення та мовлення персонажів, на відміну від драми, де застосовується один спосіб викладу — діалог чи монолог. Оповідь або розповідь ведеться переважно у минулому часі, подеколи — у теперішньому, зрідка — у майбутньому від третьої особи (розповідач) чи першої (оповідач). Мова Е. — зображально-пластична, описова, на відміну від лірики, де панує емоційно-експресивна виражальна стихія. Е. має свою систему жанрів, різних за походженням та змістовим значенням у різні історичні епохи. В античну добу та в період середньовіччя великі епічні форми складалися шляхом об'єднання окремих сюжетів, епізодів тощо довкола центрального героя: так виникли повість та роман. Уже в давній літературі прозові категорії (казка, новела, притча, повість, роман) відрізнялися від віршових категорій Е. (байка, ідилія, поема). Останні поширилися в добу класицизму та романтизму ("Дон Жуан" Дж.Байрона, "Євгеній Онєгін" О.Пушкіна, "Пан Тадеуш" А.Міцкевича, "Гайдамаки" Т.Шевченка та ін.). Історичний розвиток Е. зумовив. виникнення трьох структурних жанрових форм — малої (анекдот, байка, притча, казка, легенда, новела, оповідання), середньої (поема, повість), великої (роман, епопея). Вони різняться масштабом зображуваної події, що спричиняє ступінь складності сюжету, розмаїттям тематики, особливістю групування персонажів. В основі сюжету малої форми Е. закладається один епізод, середньої — кілька, складної — багатопланова дія як історія життя і характеру певної епохи. Велика форма Е. зазнала певного коригування у прозі XX ст. Так, у романі Дж. Джойса "Улісс" зображувані події розгортаються впродовж одного дня. В сучасній постмодерністській літературі переглядаються канонічні особливості Е., зростає відсторонене тлумачення подій, центр ваги переноситься на розкриття внутрішнього світу оповідача, немовби "злитого" а персонажем, спостерігається зміщення часо-просторових площин, деформується сюжет і т.п. Як зазначав представник літератури абсурду С.Беккет, "література дедалі більше стає антилітературою, позбавленою оповіді". Епічні твори ще називають "епікою".

Дата добавления: 2015-07-17