Допоміжні літературознавчі дисципліни

Літературознавство — молода наука, воно виділилось у відносно окрему галузь знання наприкінці XVIII — на початку XIX ст. і видозмінюється з процесом поглибленої диференціації та інтеграції науки

Теорія літератури (грецьк. theoria — спостереження, дослідження) — галузь наукового знання про сутність, специфіку художньої літератури як мистецтва слова, про засади, методи її вивчення, критерії оцінки літературних творів; одна з трьох основних ланок літературознавства (поряд з історією літератури і літературною критикою).

Історія літератури — галузь науки про літературу, яка досліджує її розвиток у зв'язку з розвитком суспільства та його культури, прагнучи виявити внутрішні закономірності літературного процесу. Спираючись на здобутки філософії, естетики, теорії літератури, ретельно простежуючи всю сукупність художніх творів, їх сприймання читачами і критичні оцінки, історики літератури описують динаміку літературно-мистецького життя, літературних напрямів і течій, виявляють значення творчості письменників, їх окремих творів для читачів епохи, в яку ці твори постали, і для наступних поколінь.

Літературна критика (грецьк. critita — судження) — відносно самостійний вид творчої діяльності, спирається на практичний тип мислення задля поцінування художньої своєрідності нових літературних творів, їх естетичної вартості, виявлення провідних тенденцій літературного процесу. Зважаючи на здобутки теорії та історії літератури, обслуговуючи поточний літературний процес, Л.к. традиційно вважається складником літературознавства. Л.к. дає специфічне "знання літератури", відмінне від "знань про літературу", які виробляє літературознавство (теорія літератури, історія літератури). На відміну від звичайного читача критик "мову чуття перекладає на мову розуму", свої враження, смакові оцінки "підводить під якісь вищі принципи" (І.Франко), аргументуючи їх, і в такий спосіб розгортає власні враження в логічні судження, що претендують на статус загальнозначимості. Цьому сприяє те, що у структуру досвіду літературного критика входить система філософсько-естетичних, теоретичних та історико-літературних знань, які опосередковують дію його естетичного смаку, практичні навики аналізу, інтерпретації різних текстів.

Літературознавча методологія (грецьк. methodos — шлях дослідження; logos — слово) — система методів, які використовуються в науці про літературу; теоретичне осмислення суті цих методів, їх евристичних можливостей, умов ефективного використання. Л.м. тісно пов'язана з теорією літератури, історично змінюваним розумінням природи і специфіки художньої літератури.

Компаративістика (лат. соmраго — порівнюю, фр. la litterature соmраreе — літературна компаративістика, порівняння) — порівняльне вивчення фольклору, національних літератур, процесів їх взаємозв'язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-історичного підходу (методу). К. у фольклористиці, літературознавстві і взагалі у філології складалася впродовж XIX ст. під впливом філософії позитивізму.

Семіотика (семіологія) (від грецьк. semion —- знак) — наука про функціонування інформаційних знакових систем, за допомогою яких здійснюється спілкування в людському середовищі (природна мова, система мистецьких та наукових, у т.ч. формалізованих, засобів передачі думок та почуттів, система жестових, світлових, тактильних, звукових, речових та ін. сигналів побутового, обрядового, сакрального характеру тощо), а також спілкування тварин.

Дата добавления: 2015-07-17