Особливості правового регулювання праці осіб зі зниженою працездатністю

До категорії осіб зі зниженою працездатністю, що потребують особливого правового регулювання, відносять осіб, які за медичним висновком потребують надання їм легшої роботи, та інвалідів.

Відповідно до ст. 170 КЗпП працівників, які потребують за станом здоров’я надання легшої роботи, роботодавець повинен перевести, за їх згодою, на таку роботу відповідно до медичного висновку тимчасо­во або без обмеження строку та в разі потреби встановити скорочений робочий день чи неповний робочий тиждень і створити пільгові умови праці. При переведенні за станом здоров’я на легшу нижчеоплачувану роботу за працівниками зберігається попередній середній заробіток протягом двох тижнів з дня переведення, а у випадках, передбачених законодавством, попередній середній заробіток зберігається на весь час виконання нижчеоплачуваної роботи або надається матеріальне забезпечення за загальнообов’язковим державним соціальним страху­ванням.

Висновок про необхідність тимчасового переведення на іншу ро­боту надає лікарсько-консультаційна комісія лікувального закладу за місцем проживання або роботи працівника. Висновок про необхідність переведення на більш легку роботу без обмеження строку надає МСЕК.

Тимчасове переведення на більш легку роботу згідно з медичним висновком надає право працівнику по закінченні такого періоду, строк якого визначається медичним висновком і встановлюється за наказом роботодавця, повернутися на попереднє місце роботи. Згідно зі ст. 9 Закону України від 14 жовтня 1992 р. № 2694-ХІІ «Про охорону праці» та ст. 31 Закону України від 23 вересня 1999 р. № 1105-ХІУ «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричини­ли втрату працездатності» за працівниками, які втратили працездат­ність у зв’язку з нещасним випадком на виробництві або професійним захворюванням, зберігаються місце роботи (посада) та середня заро­бітна плата на весь період до відновлення працездатності або до встановлення стійкої втрати професійної працездатності. У разі неможли­вості виконання потерпілим попередньої роботи проводяться його навчання і перекваліфікація, а також працевлаштування відповідно до медичних рекомендацій.

Інваліди становлять особливу категорію працівників, які потре­бують разом із загальними заходами забезпечення нормальних умов праці ще й спеціальних. Міжнародно-правові акти про права інвалі­дів складаються з Декларації про права інвалідів 1975 р., Всесвітньої програми дій відносно інвалідів 1983 р., Європейської соціальної хартії (переглянутої) 1996 р., конвенцій МОП № 159 та № 168 про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів, Рекомендації МОП № 99 про перекваліфікацію інвалідів, Стандартних правил забезпе­чення рівних можливостей для інвалідів (Резолюція 48/96 Генераль­ної Асамблеї ООН від 20 грудня 1993 р.) тощо. Правові, соціально-економічні та організаційні засади захисту прав інвалідів в націо­нальному законодавстві містяться в Законі України від 21 березня 1991 р. № 875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» та Законі України від 6 жовтня 2005 р. № 2961-IV «Про реабілітацію інвалідів в Україні».

Інвалідом визнається особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводять до обмежен­ня нормальної життєдіяльності, викликає у особи потребу в соціальній допомозі та посиленому соціальному захисті.

Залежно від ступеня втрати працездатності визначено три групи інвалідності. Причина, група, час настання інвалідності, строк, на який вона встановлюється, визначаються органом медико-соціальної екс­пертизи згідно із законодавством. Відносини щодо проведення екс­пертизи, встановлення факту втрати працездатності та визначення групи інвалідності регулюються Положенням про медико-соціальну експертизу, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 3 грудня 2009 р. № 1317, Інструкцією про встановлення груп ін­валідності, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров’я України від 5 вересня 2011 р. № 561, Порядком встановлення медико-соціальними експертними комісіями ступеня втрати професійної працездатності у відсотках працівникам, яким заподіяно ушкодження здоров’я, пов’язане з виконанням трудових обов’язків, затвердженим на­казом Міністерства охорони здоров’я України від 22 листопада 1995 р. №212.

Медико-соціальна експертиза проводиться з метою встановлення інвалідності хворим, що досягли повноліття, потерпілим від нещас­ного випадку на виробництві та професійного захворювання, інвалі­дам за направленням відповідного лікувально-профілактичного за­кладу охорони здоров’я після проведення діагностичних, лікувальних і реабілітаційних заходів за наявності документів, що підтверджують стійке порушення функцій організму, зумовлене захворюваннями, наслідками травм або вродженими вадами, які спричиняють обме­ження нормальної життєдіяльності особи. З метою об’єктивного оцінювання стану здоров’я і ступеня обмеження життєдіяльності при огляді у МСЕК у кожному випадку проводиться комплексне обсте­ження хворого: опитування, вивчення необхідних документів, комі­сійний огляд усіма членами МСЕК та оцінка стану всіх систем орга­нізму, вивчення всіх необхідних даних лабораторних та функціональ­них методів дослідження.

Рішення про інвалідність ґрунтується на оцінюванні комплексу клініко-функціональних, соціально-педагогічних, соціально-побутових та професійних чинників. При цьому враховуються характер захворю­вання, ступінь вираженості порушених функцій організму, в тому числі тих, що значно впливають на професію, ефективність лікування та реабілітаційних заходів, стан компенсаторно-адаптаційних можли­востей організму, клінічний та трудовий прогнози, здатність до соці­альної адаптації, потреба в різних видах реабілітації та соціальної допомоги, особисті настанови, вік, необхідність та можливість праце­влаштування.

Інвалідність визначається як соціальна недостатність (дезадаптація) внаслідок обмеження життєдіяльності людини, викликана порушенням здоров’я зі стійким розладом функцій організму, що перешкоджає або позбавляє особу здатності чи можливості здійснювати діяльність у спо­сіб та в межах, що вважаються для особи нормальними залежно від вікових, статевих, соціальних і культурних чинників.

Залежно від ступеня розладу функцій організму та обмеження життєдіяльності встановлюють І, II та III групи інвалідності, а також причини інвалідності: загальне захворювання; інвалідність з дитин­ства; трудове каліцтво; професійне захворювання; поранення, контузія, травма, каліцтво, захворювання, пов’язані із захистом Батьківщини; поранення, контузія, травма, каліцтво, захворювання, пов’язані з пере­буванням у партизанському загоні; поранення, контузії або каліцтва, пов’язані з бойовими діями у період Великої Вітчизняної війни (або з наслідками бойових дій); поранення, контузія, травма, каліцтво, за­хворювання, отримані при виконанні обов’язків військової служби; захворювання, отримане в період проходження військової служби; по­ранення, контузія, травма, каліцтво, захворювання, отримані при ви­конанні інтернаціонального обов’язку; поранення, контузія, травма, каліцтво, захворювання, отримані при виконанні обов’язків військової служби під час ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, інших ядерних об’єктах та випробуваннях ядерної зброї; захворювання, травма, каліц­тво, пов’язані з роботами під час ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС та інших ядерних об’єктах; захворювання, пов’язане з впливом аварії на Чорнобильській АЕС.

При підвищенні групи інвалідності внаслідок професійного захво­рювання, трудового каліцтва, захворювань та травм, пов’язаних з аварією на Чорнобильській АЕС, з бойовими діями у період Великої Вітчизняної війни в разі виникнення більш важкого загального захворювання при­чина інвалідності встановлюється згідно з вибором хворого.

Підставою для встановлення І групи інвалідності є стійкі, значно вираженої важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, травмою або уродженим дефектом, що призводять до значного обмеження життєдіяльності людини, неспроможності до самообслуговування і викликають потребу в постійному сторонньому нагляді, догляді чи допомозі. Ця група у свою чергу поділяється на підгрупи А і Б залежно від ступеня втрати здоров’я інваліда та обсягів потреби в постійному сторонньому догляді, допомозі або нагляді.

Підставою для встановлення II групи інвалідності є стійкі, вира­женої важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені за­хворюванням, травмою або уродженим дефектом, що призводять до значного обмеження життєдіяльності людини, при збереженій здат­ності до самообслуговування, та не викликають потреби в постійному сторонньому нагляді, догляді чи допомозі.

Інваліди II групи можуть виконувати ту чи іншу роботу в спеціально створених умовах: у спеціальних для інвалідів цехах, де забезпечується організація особливого режиму праці (скорочення робочого дня, інди­відуальні норми виробітку, додаткові перерви у роботі, суворе дотри­мання санітарно-гігієнічних норм, медичний нагляд і систематична лі­карська допомога тощо), на спеціально створених робочих місцях, у надомних умовах з індивідуальним ритмом роботи без обов’язкових норм виробітку, з доставленням у необхідних випадках сировини додо­му та прийманням вдома готової продукції. Особи, визнані інвалідами ІІ групи, можуть виконувати не протипоказані види праці, в тому числі висококваліфікованої, у будь-яких установах і на підприємствах різних форм власності, де адміністрація забезпечує спеціальні умови (наприклад, ненормований робочий день, невеликий обсяг роботи, необхідні перерви в роботі, режим харчування, окремі приміщення тощо).

Підставою для встановлення III групи інвалідності є стійкі, помір­ної важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захво­рюванням, наслідками травм або уродженими дефектами, що призве­ли до помірно вираженого обмеження життєдіяльності, у тому числі працездатності.

Інваліди III групи мають помірно виражене обмеження життєдіяль­ності, яке визначається частковою втратою можливостей до повноцінної трудової діяльності (втрата професії, значне зниження кваліфікації або зменшення обсягу трудової діяльності; значне утруднення в набутті про­фесії чи у працевлаштуванні): значне зменшення (більше ніж на 25 %) обсягу трудової діяльності; втрата професії чи значне зниження квалі­фікації; значне утруднення в набутті професії чи у працевлаштуванні в осіб, що раніше ніколи не працювали та не мають професії.

Інвалідність встановлюється на визначений строк або безстроково. Переогляд інвалідів з нестійкими, зворотними морфологічними зміна­ми та порушеннями функцій органів і систем організму з метою ви­значення ефективності відновного лікування та реабілітаційних за­ходів, стану здоров’я і ступеня соціальної адаптації проводиться через один — три роки. Переогляд інвалідів раніше зазначених строків, а також громадян, інвалідність яким установлено без зазначення стро­ку переогляду, проводиться при зміні стану здоров’я і працездатності або при виявленні фактів зловживань чи помилок, допущених у вста­новленні групи інвалідності.

Група інвалідності без зазначення строку переогляду встановлю­ється громадянам при анатомічних дефектах і прирівняних до них станах (перелік таких дефектів наведено в розділі III Інструкції про встановлення груп інвалідності), стійких необоротних морфологічних змінах та порушеннях функцій органів і систем організму, неефектив­ності реабілітаційних заходів, неможливості відновлення соціальної адаптації, несприятливому прогнозі динаміки працездатності з ураху­ванням реальних соціально-економічних обставин у районі проживан­ня інваліда, а також чоловікам старше 60 років і жінкам старше 55 років, інвалідам, у яких строк переогляду настає у чоловіків після до­сягнення 60 років, жінок — 55 років.

Встановлення інвалідності і ступеня втрати здоров’я супроводжу­ється складанням індивідуальної програми реабілітації інваліда. Екс­пертиза професійної придатності повнолітніх інвалідів здійснюється МСЕК. До роботи цих комісій залучаються спеціалісти з інженерної психології (психології праці) та психології професійного відбору, пе­дагогічні працівники, що займаються навчанням і професійною під­готовкою інвалідів, спеціалісти державної служби зайнятості. Висновок МСЕК з професійної придатності включається в індивідуальну про­граму реабілітації інваліда і є підставою для здійснення професійної орієнтації, професійної освіти і наступного працевлаштування з ура­хуванням побажань та думки інваліда.

Рішення МСЕК є обов’язковими до виконання органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, устано­вами, організаціями, реабілітаційними установами незалежно від відомчої підпорядкованості, типу і форми власності. Рішення МСЕК можуть бути оскаржені у вищестоящі МСЕК, Міністерство охорони здоров’я України та до суду.

Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» серед видів реабілітаційних заходів для інвалідів називає професійну та трудову реабілітацію.

Професійна реабілітація передбачає відновлення знижених або втрачених професійних функцій, відбір професії та адаптацію до неї інваліда, поновлення трудової діяльності інваліда в колишній або новій професії. Вона включає заходи із забезпечення зайнятості інвалідів, експертизи потенційних професійних здібностей, професійної орієн­тації, професійної підготовки, підготовки робочого місця, професійно-виробничої адаптації, раціонального працевлаштування, динамічного контролю за раціональністю працевлаштування і успішністю професійно-виробничої адаптації.

Професійна реабілітація (професійний відбір, професійна орієнта­ція, професійна освіта, професійна підготовка, перепідготовка, пере­кваліфікація, раціональне працевлаштування) спрямована на забез­печення конкурентоспроможності інваліда на ринку праці та його трудового влаштування як у звичайних виробничих умовах, так і в спеціально створених умовах праці.

Професійна підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації інвалідів, зареєстрованих у державній службі зайнятості, можуть здій­снюватися державною службою зайнятості та підприємствами, уста­новами, закладами, з якими державною службою зайнятості укладено договори. Професійна підготовка або перепідготовка інвалідів здій­снюється з урахуванням медичних показань і протипоказань для наступної трудової діяльності. Форми і методи професійної підготов­ки обираються згідно з висновками медико-соціальної експертизи. При навчанні, професійній підготовці або перепідготовці інвалідів поряд із загальними допускається застосування альтернативних форм навчання.

Трудова реабілітація передбачає тренування відновленої моторної здатності з використанням засобів реабілітації з метою створення інва­ліду умов для праці по можливості у звичайному виробничому сере­довищі за допомогою індивідуальних заходів. Індивідуальні заходи, що розробляються з урахуванням здібностей і бажань інваліда, мають перед­бачати: створення умов для отримання найвищої можливої професійної кваліфікації; працевлаштування (професійну освіту, професійну підго­товку, перепідготовку, перекваліфікацію), при якому інвалідність якнай­менше заважатиме виконанню професійних обов’язків; пристосування робочого місця (місця навчання) з урахуванням безпеки та особливих потреб інваліда; використання спеціальних пристосувань та (або) одягу, необхідного у зв’язку з характером інвалідності.

Професійна і трудова реабілітація інвалідів здійснюється відповід­но до їх індивідуальних програм реабілітації та в разі необхідності супроводжується медичним спостереженням за ними.

З метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом. Підприємства, установи і організації за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів або за рішенням місцевої ради за рахунок власних коштів у разі необхідності створюють спеці­альні робочі місця для працевлаштування інвалідів, здійснюючи для цього адаптацію основного і додаткового обладнання, технічного осна­щення і пристосування тощо з урахуванням обмежених можливостей інваліда.

Відмова в укладенні трудового договору або в просуванні по служ­бі, звільнення за ініціативою адміністрації, переведення інваліда на іншу роботу без його згоди з мотивів інвалідності не допускаються, за винятком випадків, коли за висновком медико-соціальної експертизи стан його здоров’я перешкоджає виконанню професійних обов’язків, загрожує здоров’ю і безпеці праці інших осіб, або продовження тру­дової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенню здоров’я інвалідів.

Права інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, забезпечуються шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості. Робоче місце підбирається переваж­но на підприємстві, де сталася інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також реко­мендацій медико-соціальної експертизи.

Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використо­вують найману працю, зобов’язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гаран­тії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайня­тість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабі­нетом Міністрів України. Інвалідам, які не мають змоги працювати на підприємствах, в установах, організаціях, державна служба зайнятос­ті сприяє у працевлаштуванні з умовою про виконання роботи вдома.

Інваліди можуть залучатися до оплачуваних громадських робіт за їх згодою.

Інвалід, який не досяг пенсійного віку, не працює, але бажає пра­цювати, має право бути зареєстрованим у державній службі зайнятос­ті як безробітний. Рішення про визнання інваліда безробітним і взяття його на облік для працевлаштування ухвалюється центром зайнятості за місцем проживання інваліда на підставі поданих ним рекомендації МСЕК та інших передбачених законодавством документів. Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з ура­хуванням його побажань. Державна служба зайнятості може за рахунок Фонду соціального захисту інвалідів надавати дотацію роботодавцям на створення спеціальних робочих місць для інвалідів, зареєстрованих у державній службі зайнятості, а також проводити професійну підго­товку, підвищення кваліфікації і перепідготовку цієї категорії інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю (далі — роботодавці), встановлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних праців­ників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, — у кількості одного робочого місця. Роботодавці самостійно розрахо­вують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів від­повідно до встановлених нормативів і забезпечують працевлашту­вання інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлю­ється до цілого значення.

Працевлаштування інвалідів за рахунок нормативів робочих місць роботодавці здійснюють самостійно, виходячи з вимог ст. 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні». Ви­конанням нормативу робочих місць у кількості, визначеній згідно з ч. 1 цієї статті, вважається працевлаштування роботодавцями інвалідів, для яких це місце роботи є основним. До виконання нормативу робочих місць може бути зараховано забезпечення роботою інвалідів на під­приємствах, в організаціях громадських організацій інвалідів шляхом створення господарських об’єднань підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які використовують найману пра­цю, та підприємствами, організаціями громадських організацій інва­лідів з метою координації виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

Відділення Фонду соціального захисту інвалідів з метою контролю за виконанням нормативу робочих місць мають право в порядку, перед­баченому Кабінетом Міністрів України, перевіряти роботодавців щодо реєстрації у Фонді соціального захисту інвалідів, подання ними звітів про зайнятість та працевлаштування інвалідів, виконання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, у тому числі шляхом зарахування та сплати ними адміністративно-госпо­дарських санкцій.

Роботодавці, у яких середньооблікова чисельність працюючих ін­валідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим ст. 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду со­ціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на від­повідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підпри­ємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призна­чене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визнача­ється в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відпо­відному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприєм­стві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поши­рюється на підприємства, установи і організації, що повністю утриму­ються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів. Пору­шення строків сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 % річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.

Відповідно до ст. 232 КЗпП та п. 6 постанови Пленуму Верховно­го Суду України від 6 листопада 1992 р. № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» позови про відмову в прийнятті на роботу інвалідів, направлених в рахунок броні, розглядаються безпосередньо судами. При обґрунтованості такого позову суд своїм рішенням зобов’язує власника або уповноважений ним орган укласти договір з такою особою з дня звернення до роботодавця з приводу прийняття на роботу. Якщо внаслідок відмови в прийнятті на роботу або несвоє­часного укладення трудового договору мав місце вимушений прогул, він оплачується за правилами ч. 2 ст. 235 КЗпП України.

Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України від 14 жовтня 1992 р. № 2694-ХІІ «Про охорону праці» підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов’язані створювати для них умови праці з ураху­ванням рекомендацій МСЕК та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають специфіч­ним особливостям цієї категорії працівників. У ст. 5 цього Закону пе­редбачено, що умови трудового договору не можуть містити положень, які суперечать законам та іншим нормативно-правовим актам з охоро­ни праці. Працівнику не може пропонуватися робота, яка за медичним висновком протипоказана йому за станом здоров’я.

Залучення інвалідів до надурочних робіт і робіт у нічний час мож­ливе лише за їх згодою та за умови, що це не суперечить рекомендаці­ям МСЕК.

Згідно із Законом України від 15 листопада 1996 р. № 504/96-ВР «Про відпустки» інвалідам І і II груп надається щорічна основна від­пустка тривалістю ЗО календарних днів, а інвалідам III групи — 26 календарних днів. Відпустка без збереження заробітної плати надаєть­ся інвалідам І та II груп тривалістю до 60 календарних днів, а інвалідам ІІІ групи — тривалістю до 30 календарних днів.

Дата добавления: 2015-07-14