Показники інфляції

У 2014-2015 рр. практично всі товари/послуги зросли в ціні саме через зміну курсу валют в бік збільшення, а не навпаки (крім курсу, свою частку в інфляцію внесла і влада, піднявши тарифи і ціни на ряд соціально важливих товарів/послуг). Тобто висока інфляція може спричинити зміцнення курсу національної валюти лише за двох умов: дуже високої частки (більше 50%) виробленої та реалізованої вітчизняної продукції всередині країни та збільшення паритету цін між імпортними та власними виробленими товарами. Україна є імпортно залежною по більшості товарів народного споживання, тому, звичайно, в останній рік відбувалось «підтягування» цін на вітчизняні товари до рівня світового ринку.

Хоча, згідно з офіційними даними Державної служби статистики України, індекс інфляції за 2014 в цілому склав 124,9% (в лютому 2015 року проти лютого 2014 інфляція у річному вираженні прискорилася до 34,5%), проте населення відчуло зменшення добробуту аж ніяк не на 25-35%. Знайти товари/послуги, які підвищились в ціні менше ніж 50%, практично неможливо – ціни на більшість товарів першої необхідності, продукти харчування, ліки тощо зросли в 1,5-2, а деяких випадках і 3 рази. Наприклад, згідно з офіційною статистикою, індекс цін на соняшникову олію в лютому 2015 року склав 149,5% (тобто зростання на 49,5%) порівняно до лютого 2014, тоді як за даними компанії Інфоіндустрія, станом на 12.02.2014, нерафінована соняшникова олія наливом коштувала 7100-7400 грн/т, а 11.03.2015 – 17700-18300 грн/т, і реальна інфляція складає 239-258% (зростання ціни в 1,4-1,6 разів). Те саме стосується й іншої продукції: предмети домашнього вжитку, побутова техніка (40,7% зростання згідно із Держстатом), взуття (+26,5%), одяг (+20,4%), автомобілі, електротехніку й інші товари, які здебільшого є імпортними, повністю прив’язаними до курсу, і які насправді зросли в ціні за останній рік відповідно на 100-200%.

Зрозуміло, що показник інфляції завжди був політичним і розраховувався з огляду на інтереси представників державної влади, й поглянувши на методику його розрахунку, можемо зрозуміти, як це робиться. В переліку, з якого відбираються товари/послуги для розрахунку індексу споживчих цін (інфляції), 335 позицій, і при цьому «Набір визначається централізовано Держстатом України на основі даних щодо споживчих грошових витрат усіх (міських та сільських) домогосподарств із використанням методу відсікання, що дозволяє відбирати тільки ті товари(послуги), на які припадають суттєві частки витрат домогосподарств…». Тобто Держкомстат методом відсікання може виключити деякі марки авто, електроприладів, харчові продукти (кеш’ю, імпортний шоколад і т.д.) з вибірки, і порахувати лише ті товари, які дають потрібний рівень інфляції.

Міжнародний валютний фонд, який є основним кредитором країни і надає кошти тільки коли витримані певні показники (під які в більшості випадків і підлаштовуються в своїх діях і реформах наші державні керманичі), прогнозує падіння економіки України в 2015 році до 5,5% при інфляції близько 27%. При цьому, за прогнозами МВФ, показники інфляції повернуться на рівень менш як 10% уже в 2017-2018 роках. Напрошується такий висновок: або МВФ дійсно не знає, яка реальна інфляція в країні, або їм зручно заплющувати очі на це і всі роблять вигляд, ніби в Україні все добре. Крайнім залишається просте населення з його незмінними гривневими зарплатами.

Регулятивні дії НБУ (точніше «дерегулятивні», враховуючи наслідки)

У 2014 році Україна відмовилася від багаторічної де-факто прив’язки курсу гривні до долара США, тобто відбувся перехід від штучно стабільного до гнучкого обмінного курсу гривні, який визначається попитом та пропозицією на ринку. Поставимо питання: чи принагідно це було зроблено? Адже країна фактично знаходилась у стані війни з порожньою казною, стагнаційною економікою. Лібералізація фінансового ринку, враховуючи менталітет українців і досвід попередніх років, була недоречною. Ні середній бізнес, ні населення не отримали гідних компенсаторів курсовій волатильності, адже економічна система не була до цього готова. НБУ тепер знайшов крайнього – «це була вимога МВФ, щоб отримати чергові транші кредитів». Але чи потрібно було зламувати систему, щоб потім шукати гроші на її відновлення? Відповідь очевидна – це було необачним і по суті «злочинним перед лицем народу» кроком.

Протягом останніх 14 місяців мало хто в Україні не критикував НБУ за несвоєчасне та неефективне регулювання валютного ринку. Навіть сам НБУ сам себе розкритикував наприкінці 2014 року (нагадаймо рішення Ради НБУ від 17 грудня 2014 року № 30, в якому керівництво критикувалось і засуджувалося за «ситуативне прийняття рішень у здійсненні монетарної політики, що стало одним із факторів створення надмірного попиту на іноземну валюту на міжбанківському ринку та значною мірою призвело до різкого знецінення гривні»). І дійсно, мабуть, запізно було піднято планку щодо продажу експортерами валюти до 75% чи анонсовано заборону дострокового зняття депозитів (що з одного боку є порушенням конституційних прав, але якби це було введено ще на початку 2014 року, то, можливо, курс був би стабільним, та і сама заборона нетривалою).

Кульмінаційним, і, мабуть, найбільш шедевральним рішенням НБУ стало підвищення з 04 березня 2015 року облікової ставки із 19,5% до 30,0% річних з відповідним коригуванням процентних ставок за активними та пасивними операціями НБУ з регулювання ліквідності банківської системи. Таким способом регулятор намагається підвищити привабливість гривні і унеможливити спекуляції банками, при цьому забуваючи, що тепер банківська система ще в більшій загрозі. Якщо населення та бізнес перестане взагалі брати кредити – а хто захоче споживчий кредит під 50-60% річних? – ліквідність впаде до критичного рівня.

Дата добавления: 2015-07-14