Коли ти – свій. 4 страница

А дядько тим часом, добра в своїх намірах душа, правицею взявши з кручі мою підсаку, дивом тримаючись на мокрій кручі, зіпершись лівою рукою на моє плече, мало не зіпхнувши при цьому мене у воду, просовує підсаку під моєю рукою і розмахується нею так, неначе зібрався загребти з поверхні води якомога більше неіснуючої ряски.

„З хвоста збирається брати!” – у відчаї блискавкою промайнула в моїй голові думка.

– Куди?! З хвоста не можна!! – мій голос такий сердитий та непривітний, що дядько на мить зупиняється. Тоді я, перехопивши вудку в ліву руку, комелем вперши її в глинистий причілок, правою забираю в дядька підсаку і, була-не-була! – вже без розбору нахабно зачерпую нею рибу з голови. Як не дивно, але мені це вдається і здобич таки опиняється в підсаці, зате підняти її, таку важку, над водою в мене просто не вистачає сил, тому доводиться, незважаючи на відчайдушне борсання рибини в сітці, тягти підсаку до себе волоком.

І від втоми, і від хвилювання руки мої тремтять, немов у якогось каліки чи алкоголіка і я, обперши обруч підсаки на коліна, а її глибоку сітку тримаючи між ними, роздивляюсь рибу, відчуваючи позаду схвильоване хекання вже двох дядьків, котрі просто дивом примостились на крутезній кручі одразу за моєю спиною і зазирають через моє плече.

Втративши надійну опору для свого такого надзвичайно сильного тіла, риба лежить зараз нерухомо, лише стомлено відкриває та закриває зяберні кришки, хапаючи ротом чуже середовище – згубне для неї повітря.

У неї міцне довге тіло, товста темна спина, а боки вкриті великою шорсткою на дотик лускою, темно-коричневою на спині, червоно-золотавою на боках і світло-піщаною на животі. Міцний та широкий сильний хвіст з заокругленим на кінцях плавцем, лобаста тупа голова теж широка, досить велика і на ній внизу... що це? – чотири вусики, два задні зовсім маленькі, а ближче до рота два більшенькі...

Невже... сазан?!

Сазан! Он же і на спинному плавцеві передній промінь весь, немов пилка чи гарпун, в зазубринах, тому ніяких сумнівів більше і бути не може – сазан!

– Сазан! – кажу я ошелешеним дядькам і в моїх грудях щось таке вибухає, від чого похмурий дощовий день враз засяяв всіма барвами, посвітлішав, немовби і хмар на небі немає, зсередини мене раптом сила якась почала рости і вже готова политися через край; якби не мій попередній рибальський вишкіл – хіба ж такого вдарив зараз гопака! Прямо отут, на припічку вдарив би!

Дива: вмить щезло тремтіння рук і, запустивши обидві в підсаку, я беру ними під зябра оцього неочікуваного красеня, раптову винагороду, відчуваю дику неміряну його силу, бачу, що гачок вчепився йому в самий куточок міцних м’ясистих губ, з пересторогою відчіпляю та прямо в підсаці, не наважуючись вийняти його звідти, засовую в рюкзак і лише там вивертаю із сітки.

Дядько, що намагався мені допомогти, підтримує краї рюкзака якомога вище, аби здобич, тепер вже здобич! – не змогла (з неї станеться!) вискочити звідти та чекає, доки я приберу підсаку, затягну зашморг і причіплю рюкзак на спеціально для цього вбитий в кручу кілочок.

Побувши біля мене чи то в зажурі, чи в оціпенінні від захоплення ще якусь хвилину, дядьки мовчки подалися до себе у відомій кожному рибалці надії, що зараз і в них неодмінно клюне щось велике та надзвичайно сильне.

Ейфорія!

Я раптом безмежно виріс у власних очах. З дитинства, з перших наших з батьком посиденьок у гатках Рокочівщини, була в мене заповітна, потаємна мрія – спіймати півпудового ляща, такого, як колись спіймав Толя Самойлович. З кожним роком я все більше розумів, що вона нездійсненна, бо навряд чи ще залишились у нашій Десні такі здоровенні лящі-патріархи, та все ж вона не згасла остаточно, ця мрія про змагання із сильною по-справжньому рибою, і от не тільки згадалась нині, але й здійснилась, нехай і не так, як мріялось колись.

Нехай не півпудовий лящ, зате сазан, якого в Десні ловили лише одиниці рибалок, нехай він і втроє чи, навіть, вчетверо менший від омріяного колись ляща, зате, гадаю, куди сильніший від нього. Я дивлюсь на свою улюблену вудку, таку зігнуту тепер, з поламаним колись, тут же, у цій кручі, але вилікуваним за давнім дідовим рецептом з допомогою гусячого пера, гінчиком, і все ще не розумію, як це мені вдалося з моєю, нехай і чехословацькою, але ж тонкою, зважаючи на силу моєї здобичі, волосінню впоратися з таким сазаном, та ще й на течії, котра, як відомо, щонайменше вдвічі додає рибі сили.

Молодець! Який я молодець! І коли саме мені так повезло – на День рибалки!

Я – майстер, авжеж, порівняно з отими дядьками, – майстер: зміг витягти отаку рибину на отаку тонку снасть! Он як вона борсається і штовхає мене в правого бока!

„Е-е-ге-ге-гей-й!” – я кричу на всю Десну, так, щоб почули всі, хто є зараз тут, на лузі, кричу, звісно, подумки, та емоції, заполонивши мене всього без винятку, б’ють через край; енергія, що народилася в моїх грудях, шукає собі виходу, аби на свободі вергати гори, ширяти вище хмар, утяти щось таке!...

Ейфорія!

Я знову закришую місце, закидаю вудки, та все це не я, це робить лише моє тіло; душа ж, розкрившись настіж, розправивши крила, вилетіла, і ген звідти, з височіні, вбирає в себе і Десну, і луг, і оце сіре небо над ним, – весь цей простір; і тепер все це – це я, я – це свято, первісне свято з пищиками, сопілками, стукачками та бубонами, я – це дикий первісний танок захвату, мисливського щастя, удачі: „Е-е-ге-гей-й!!”

Ейфорія!

Раз по раз торкаюсь я рукою свого рюкзака, аби крізь грубий брезент ще раз відчути сильне брускувате тіло сазана, аби ще раз переконатися, що це не сон. Дощ, котрий так довго висів над Десною, нарешті таки зірвався по-справжньому, хоча і дрібний, і не надто частий – такий собі, неначе в кінці вересня, після бабиного літа.

Але на початку липня він ще не здатен нагнати на рибалку тугу, тому я майже не звертаю на нього уваги і, накинувши знову на плечі свій плащик, вкривши його полою ще й рюкзак, намагаюся знову зосередитись на поплавцях.

Щось не сидиться мені на місці, енергія нуртує всередині мене і б’є через край. Я вже уявляю, як показуватиму вдома свої сьогоднішні трофеї та розповідатиму про них друзям.

Та дощ не припиняється, навіть стає частішим і це дає мені привід подумати про повернення додому. Розмоклі позаминулого дня лугові стежки, під дощем стануть надто важкими для мого велосипеда, тож потрібно, мабуть, доки не пізно, збиратися додому, аби не довелось до самих Сохачів тьопати по луговій грязюці пішки, ведучи свій транспорт у руках.

Хтозна, чи я шукаю лише причину, аби швидше опинитися вдома, чи дійсно, вже немає сенсу сидіти далі, бо й годинник показує пів-на-десяту, тож я все таки починаю збиратись: рішуче викидаю у Десну рештки гороху, котрий віялом вдарив по поверхні, аж, начебто, вода закипіла, складаю вудки, підсаку, і, взявши в одну руку рюкзак, а в іншу брезентовий чохол із снастями, обережно, намагаючись не підсковзнутись на мокрій глинистій кручі, дерусь східцями вгору.

Знявши з сідла завбачливо накинутий ще зранку шматок целофану, прив’язую вудки, закидаю на плечі важкий рюкзак (до чого ж тільки приємна оця вага за спиною!), з розгону сідаю на велосипед і – чосу по мокрому лугові! Ейфорія подвоїла, коли не потроїла мої сили: не надто розбираючи дороги, я мчу лгом; перед Сохачами, де дорога піднімається хай на невисоку, але доволі круту гору, таку собі межу між заплавою та селом, без зупинки долаю крутий підйом, що не завжди вдавалося мені навіть за сухої погоди, і ось вже лечу через безлюдне в дощ село.

Іншого, не цього разу, дощ, безперечно, мені дошкуляв би. Але нині я, здається, навіть не помічаю його. Дорога додому завжди коротша і долається швидше, але тепер я б’ю всі рекорди швидкості – мене несе неначе на крилах.

Доки я мчав, дощ потроху слабшав, а потім і взагалі майже припинився, а, можливо, у Коропі він весь цей час був просто ріденьким дощиком. Я прочинив хвіртку. Мама, мабуть, щойно повернулася з базару, бо була причепурена не по-домашньому. Загледівши мене, вона, як це зазвичай завжди робила в таких випадках, запитала:

– Ну що? Є риба? Миску нести?

– Авжеж! – я б і хотів приховати переможну посмішку, задля більшого потім ефекту, проте це мені не вдалося.

– Велику? – теж з погано прихованою радістю допитується мама.

– Велику! – впевнено відповів я.

На наші голоси та брязкіт великої емальованої миски, що її діставала з комірчини мама, з хати вийшов батько.

– Ну що там? – і поглядом показав на мій рюкзак, котрий я, знявши з плечей, поставив на столик під нашим горіхом навпроти ганку.

– Вгадай – загадково мовивши, я розв’язав зашморг та витягнув полотняну торбину, батьком же на моє прохання колись і пошиту.

Він запустив руку до неї:

– Лящ, – і поклав ляща до миски.

Знову рукою до торбини.

– В’язь, – у його голосі тепер вже чути нотки задоволення.

Поряд, радо посміхаючись, стоїть мама; я аж напружуюсь в передчутті, що ось, зараз, почнеться мій тріумф.

– А це ж що? – батько не просто дістає – витягає з торбини важку рибину, мою гордість.

– Мабуть, головень! – чи то навмання, чи зопалу вигукує він, але тут йому на очі трапляються оті ж самі вусики і батькові очі загоряються молодим блиском:

– Сазан!!

– Ото ж бо! А ви мені вчора: „Не їдь, не їдь, погода не та...” День рибалки сьогодні!

Солодка мить тріумфу розтяглася на цілий день. Я кілька разів переповідав усі перипетії моєї боротьби із сазаном; ми їли його смаженого спочатку з картопляним пюре, а потім, ясна річ, і з холодцем; ми згадували з батьком безліч інших рибальських історій: словом, це був справжнісінький День рибалки – свято, що назавжди залишилось у моїй душі і час від часу зігріває її спогадами, що їх так явно, до найменших подробиць, зберегла моя пам’ять.

Було це одинадцятого липня вісімдесят другого року.

Свято у нашу душу приходить не саме по собі, а лише тоді, як вона буде готова його прийняти. Свято – це як народження нової дитини – душа спочатку має бути вагітна ним, очікувати його. Твоє свято багато у чому є віддзеркаленням твоєї душі, тож частіше робімо для себе свята – аби ще раз поглянути, як у дзеркало на власну душу!

Юшка.

Деснянська юшка – страва неперевершено проста у своїй геніальності. Ця простота робить її річчю сакраментальною в деснянському світі, такою ж, як вудка або човен. Юшку, як страву, могли винайти лише рибалки, чоловіки – рибалки, саме ті, котрі жодного разу біля печі з горщиком та вилошником не стояли і ніяких законів приготування перших страв не те, що не знали, навіть – чути не чули.

Якщо наша традиційна народна кухня, з усіма її сотнями страв, тонкощами, секретами, ба, навіть хитрощами приготування, є безспірним надбанням українського жіноцтва, то приготування їжі на багатті, не важливо, де саме: в лісі, на полі, чи біля ріки, – за більш-менш відомого історичного минулого, – винятково чоловіча справа. Мені довелося безліч разів спостерігати, як жінки, котрі вдома втерли б носа у вмінні готувати хитромудрі страви цілому десятку чоловіків, біля багаття робились безпомічними та безпорадними і приготування справжньої юшки за її традиційним, таким, на диво нехитрим рецептом, ставало для них чимось неосягненним саме через цю простоту, котра збивала їх із пантелику, бо одразу ж порушувала всі ними вироблені закони куховарства.

...Крізь солодкий сон я чую, як у нашому садку глухо гупають об м’яку землю яблука – це путивка на межі літа й осені дарує нам свої великі та запашні плоди. Як-то солодко в молодості спиться! Сповитий сном, ти не маєш змоги навіть завершити думку, що виникне раптом серед ночі у твоїй голові, а не те, щоб мучитися в роздумах цілу ніч. Він наповзає на тебе так, як наповзає на луг осінній туман пізнього вечора, коли денне тепло стрімко змінюється нічною прохолодою, і від цього туману раптом уповільнюється дихання, м’якнуть руки та ноги, наливаються свинцем повіки і переривається зв’язок твоїх відчуттів із навколишнім світом. Давно вже не сняться мені вночі перед виїздом на Десну поплавці; єдине, на що здатна приспана свідомість – це зафіксувати в пам’яті приглушені звуки від падіння яблук на вкриту густою травою землю.

Зате коротесенького – дир-дир! – дзвіночка маленького механічного будильника досить, аби тут же розплющити очі і по-солдатському швидко підвестися з ліжка – що то значить багаторічна виучка: як-не-як, а я вже можу по праву причислити себе до справжніх рибалок.

Підснідавши, тихесенько виходжу з хати у вранішню темінь, а надворі – густезний, як міцний сон, туман! Білий та густий, неначе дим, він розбавив пітьму ночі, перетворив у дивні сірі сутінки і мені доводиться не їхати, а, скорше пробиратися крізь цю суцільну завісу, часом лише інтуїтивно вгадуючи, де треба об’їхати перепону чи звернути вбік.

У маленькому березовому скверику перед Плавучим мостом туман густішає ще більше, аж до тієї уявної межі, за якою мені в своєму житті ще не доводилось бувати; ба, я навіть уявити собі не міг такого туману. Це вже і не туман, а якась вата, що нею невидимий чарівник обгорнув увесь світ. Мабуть, саме через такий туман, відтоді, як причинив за собою нашу хвіртку, я не почув ще жодного звуку, навіть звичного для цієї пори доби собачого гавкоту.

Дихається напрочуд легко та приємно, неначе ти й не дихаєш, а п’єш – напитися не можеш цим дивним повітряним молоком. Обкутаний туманом, я поволі не те, щоб їду, – плину серед білої, якоїсь передвічної, тиші. Суцільна біла пелена, сховавши від очей весь навколишній світ, уявно чи насправді, але пригальмовує мій рух і ця фантасмагорія дивним чином зачаровує своєю нереальністю, неначе ти лишився один на цьому білому (дійсно білому!) світі.

Лише за Шостаковим містком вухо вловлює якесь дивне та незрозуміле гупання: Гуп! Гуп-гуп! Зрізаючи кут, я спрямовую свій велосипед вліво, з наїждженої дороги на вузеньку стежечку, гублячись тим часом у здогадках, звідки на лузі беруться такі дивні звуки; аж раптом з білого мороку, в якихось двох чи трьох метрах від мене, виникає фігура стриноженого коня, а далі – ще кількох. Пов’язані на передніх ногах пута не дають коням змоги пересуватися звичайним кроком: аби перейти в пошуках кращої паші на інше місце, їм доводиться робити це підстрибки:

Гуп! Гуп! Гуп-гуп!

І почуте крізь сон гупання яблук об землю в садку, і цей густезний туман, і стриножені коні в непроглядній білій імлі раптом зачіпають в моєму серці якусь ліричну струну і та тихо-тихо озивається в душі ніжною романтичною нотою:

– Осінь на порозі... О-сі-н-н-н-нь...

А туман і не думає спадати: придавив Лису гору своєю білою густою масою, здається і підйом на неї через те став пологішим. Спить хутір і я непоміченим (жоден пес не обізвався) пропливаю його короткою вулицею, майже наосліп звертаю круто вліво, на гальмах спускаюсь по піщаній дорозі у видолинок, на протилежний, значно нижчий, підйом, далі трохи лугом і ось він, – Бирин.

Биринська круча – найближча від Коропа. Вдень щонайбільше двадцять хилин потрібно, аби дістатись її від нашої хати.

Є в мене гарне уловисте місце – на обмуті трохи вище смугастого ліхтаря. Течія вимила тут, як ведеться, глибоченьку ямку і закручує потужного воя. Я ловлю в Бирині з минулого літа, полишивши їздити за Сохачі. Дорога сюди удвічі коротша, а набутий досвід дає можливість і з Бирина завжди повертатися додому з уловом.

На сьогодні є в мене домовленість, що Толя приїде зі своєї роботи обідати прямо на Десну, тож юшка на дванадцяту годину – за мною.

Туман такий, що стоячи на лузі над самою кручею, навіть важко розгледіти воду, хоча до неї якихось п’ять чи шість метрів. Лише спустившись до води та переконавшись, що за час моєї відсутності ніхто не переставив на інше місце „пристріляні” мною сошки, я можу вже бачити низку войків, котрі відбившись від берегового виступу, навскіс, довгою вервечкою, мандрують одвічною своєю дорогою, зникаючи у мороці туману через кілька метрів від мене.

В давно усталеному порядку готуюсь до лову, а закінчивши всю роботу – завмираю. Рибалка мусить чекати. Деснянський до того ж, – ще й бути готовим до миттєвої підсічки. Головне – не проґавити кльов. Гарна сьогодні погода: тихо-тихо, туман, вітру немає і дощу, ясна річ, не очікується. Чує моє серце, що буду сьогодні з гарним уловом. Юшки наваримо, відпочину на повну, бо це ж, мабуть, останній у цьому році виїзд на Десну – на днях потрібно вже їхати на навчання до свого інституту.

...Туман і не думає розсіюватись, навпаки, став ще густішим, хоча якусь годину назад мені здавалося, що такого, як був тоді, мені зроду ще не доводилось бачити. Таке враження, що він навіть час захопив у свій полон і той дійсно зупинився. Жодної зміни, за якою можна було б хоч приблизно визначити час, не відстежиш навколо себе – один лиш білий морок. Якби не годинник, який безпристрасно фіксує час та не деснянська течія, можна було б повірити, що втрапив у вічність. Співоче птаство, котре влітку наповнювало своїм співом весь Луг, вже відлетіло у вирій, тому зараз над Десною панує цілковита тиша. Ще два-три дні гарної погоди і почнеться осінь. І хоча попереду можлива коротка насолода від бабиного літа, але справжнє літо вже позаду. Пройшло-пролетіло швидко та непомітно: на початку червня здавалося, що попереду ще стільки гарних днів і незабутніх зустрічей із Десною і що цього року вже точно навтішаюся вволю, аж на тобі – вже останні дні серпня.

Зупинився час. Завмерли на воді мої поплавці. Хоч би хто-небудь торкнув там, на дні, горошину на котромусь із гачків. Чекати. Спокійно і впевнено. Я сиджу один посеред цього білого мороку і навіть не здогадуюсь, що діється за якихось п’ятнадцять чи двадцять метрів від мене. Заторможені, – можливо теж туманом? – мої думки повільно виринають нізвідки і так само повільно відходять в нікуди.

Поважно, упевнено та величаво плине деснянська вода. Плине так само, як і рік тому, і сто, і тисячу років, і навіть десятки тисяч літ до нас плинула. Де її стільки береться, з яких невичерпних джерел, щоб отак, одвіку й довіку плинути й плинути і давати життя і любити нас, нерозумних, невдячних, забудькуватих, жорстоких, навіть у своїй любові, навіть до неї. Скільки людей перебуло на її берегах! Чи ж був серед них хоч один, хто б не захопився її красою? Ріка-красуня. Ріка-зваба. Ріка-мрія. Ріка-любов. Тут все особливе: повітря, настояне на ароматних лугових квітах, запашній ожині, терпкому, з гірчинкою, красноталі; небо, глибоке до запаморочення ясного погожого дня, в негоду ж – низьке, насуплене, немов погляд з-під брів старого суворого козарлюги і бездонне, вкрай таємниче, все в самоцвітах та сапфірах, вночі; вода, яка бадьорить і надає сил, і на яку можна дивитись годинами, і лише з неї можна приготувати неперевершену деснянську юшку; тут скрізь і у всьому – Дух Десни, і кожен, хто спромігся впустити, ввібрати його в своє серце, кожен стає в чомусь іншим, кращим, і він вже ніколи не забуде нашу ріку.

...Поплавці не подають жодних ознак життя. Час від часу у воду летить горох та все безрезультатно – риба чи то взагалі не підходить до берега, чи просто не хоче брати з якихось невідомих мені причин.

Я вже кілька разів з недовірою, – можливо, за туманом не помітив кльову, – виймав вудки, перевіряв горох та замінював на новий: нічого. Нічичирк. Анішелесь. Дивно...

Чекати. Спокійно і впевнено. Хоча б один кльов за весь ранок, але повинен бути. Головне – не пропустити його, і тоді ти з рибою. А без риби сьогодні ніяк не можна, бо ж Толя приїде на обід. Юшка має бути неодмінно: як-то кажуть, матч відбудеться за будь-якої погоди.

Хтось кахикнув у тумані за кількадесят метрів нижче по течії і з того красномовного, з особливою інтонацією, кахикання, мені зрозуміло: і там жодного кльову. Оце так! Дев’ята ранку на годиннику, а в мене нічого і нікого. Навіть натяку на кльов не було. Через три години Толя приїде на юшку, але яка ж юшка без риби?..

Наче колихнувся туман... Легесенький, ледь чутний холодок торкнувся правої щоки – це подих північно-східного вітерця продерся крізь туман. Потроху-потроху подих цей стає все частішим і впевненішим і ось туман все-таки подався. Поволі, якимись лахміттями, він починає сповзати вниз по течії, потроху відкриваючи навколишній світ, як ото проявляється перед твоїми очима в розчині проявника чорно-біла фотографія. Ось уже можна навіть розгледіти зігнуту постать рибалки, що закляк так само, як і я над своїми вудками і чиє кахикання почулося мені в тумані за якихось півгодини до цього.

Вітерець делікатно, проте наполегливо, здуває туман з деснянської води і ще за чверть години я вже можу розгледіти, хто ж то весь ранок мовчки складав мені компанію на биринській кручі: Володя Майсак, сусід по вулиці, що живе лише за три двори від нашої хати.

Ми неголосно вітаємось, і оскільки вже навіть і надії немає на те, що буде якийсь кльов, я стимано скаржусь на невдачу, шкодуючи при цьому про те, що не буде з чим і юшку зварити.

– То візьми в мене, – пропонує сусід, – я тут трійко дрібноти на черв’яка все-таки спіймав.

Я б у безвиході і взяв, але ж гордість... А хто ще зранку був впевнений, що ніколи не залишиться на Десні без риби, спіймає за будь-якої погоди і за будь-яких обставин? Не кажи „Гоп!”, доки не перескочиш...

І тепер отак просто і швидко підняти руки догори: здаюсь, мовляв?

Стримано подякувавши, але так (от людська натура!), щоб у разі чого можна було і скористатися пропозицією, я кажу:

– Поки що не треба. Піду, посиджу ще де-небудь. Не може такого бути, щоб ніде не клювало.

Слова ці вилетіли самі собою, поперед обдуманого рішення і лише проказавши їх, я дійсно починаю замислюватись: може варто пошукати де-інде рибальського щастя? Довго розмірковувати у мене просто немає часу – вже десята ранку, за дві години тут буде Толя, а в мене... А в мене нуль, нічого. Куди податись? Вгору чи вниз по течії? Де осісти на ті тридцять чи сорок хвилин, що ще залишаються у мене, аби не осоромитись, спіймати хоча б кілька невеличких пліточок чи густірок? Не ловити ж мені на юшку себелів!

Потрібно знайти таке місце, яке б докорінно було відмінним по своїм умовам від нинішнього. Тут чиста круча – отже піду в лозу. Тут обмут, а я пошукаю хоча б і стару, проте гатку. Тут дуже глибоко і сильний вир, а я спробую знайти місце, де течії практично не буде.

Подамся до Шпиля.

Биринський Шпиль – все такий же трикутний береговий виступ над глибокою ямою. Він – як Коза для Рокочівщини; тільки тим і відрізняється від неї, що берег навколо нього і нижче по течії метрів на триста заріс високими вербами, чорнокленом та черемхою разом із ожиною і дикою смородиною. Через глибоку яму Десна тут чи не вдвічі вужча, ніж за сто метрів вгору по течії. Вона постійно вгризається у цьому місці в берег, щороку звалюючи у воду товстелезні верби.

З однією вудкою, підсакою та торбиною я мандрую вниз по течії, до Шпиля, і трохи вище від нього мені в око впадає підходяща місцинка. Круча тут невисока, хіба що метрів зо два, слабенька течія мандрує попід берегом, а за підмитим кущиком верболозу її практично і зовсім немає. Метрів за сім нижче цього кущика у воді сидить ще один такий же. Берег тут досить піщанистий, відповідно – і дно також. Дріб’язок обов’язково має гуляти між цими двома кущиками. Промені сонця через високі густі крони верб сюди ще не дістають. На попередньому місці сонце вже наскрізь пронизує воду, кожна рухома тінь на березі лякає там рибу, тут же навпаки – тінь для неї як захист, порятунок, в ній вона почувається у відносній безпеці.

Ну, моя остання надіє, виручай! Вудка закинута майже паралельно до берегової лінії, гачок із горошиною лежить ледь не під самим берегом, за якийсь метр чи півтора від нього. Та й глибина, виявляється. тут зовсім невелика, як для Десни, зо два метри, не більше. Лише на дрібноту і можна розраховувати. Гачок з насадкою знаходиться на дні трохи вище отого кущика, під захистом якого, голову ладен дати на відсіч, стоїть зараз дріб’язок – плітки, густірки, в’язики. На велику рибу я вже не сподіваюсь: хоча б дрібної наловити на юшку, не осоромитись перед братом.

„Матінко-Десно, подаруй мені хоч трохи рибки!..”

Ще й п’яти хвилин не минуло відтоді, як присів тут та вкинув у воду півжмені гороху, а поплавець вже ожив: задріботів, пускаючи кола і швидко пішов на дно. Все моє чотирьохгодинне очікування вкладається у цю підсічку і я з радістю та завмиранням серця, як колись (нині на кону честь моя, як рибалки!), – р-раз! Зачепив!

І вже за якусь хвилину без зайвого шуму, без жодного сплеску, в руці опиняється двохсотграмовий в’язик. Для мого солдатського казанка по бідності вистачить і його, та все ж... Азарт же. До того ж, якось не відповідає моєму статусові досвідченого рибалки юшка на двох з одним-єдиним в’язиком, спійманим за весь такий чудовий, коли судити по погоді, ранок. Є в мене ще хвилин десять-п’ятнадцять.

І знову маленьким яєчком лежить на воді мій поплавець, майже непомітна течія поволі пересуває його то далі, до середини ріки, то ближче до берега. Вся моя увага тепер на ньому: я аж весь подаюся вперед, тримаючи праву руку над вудкою, щомиті готовий зробити підсічку.

Ледь помітно, лише на кілька міліметрів глибше занурився поплавець, навіть жодного кола не пустив. Років із десять назад на цей його порух я й уваги не звернув би, але зараз тьохнуло в передчутті тихенько серце і хвиля напруги струмом пробігла від нього правою рукою до розслабленого, але саме через те і готового до миттєвої підсічки зап’ястка: с-по-кій-но... За-раз...

Поплавець піднявся над поверхнею до звичного свого рівня і вже за якусь секунду пішов під воду і зник десь там, в темно-зеленій глибині.

Гоп! А там важке і вудка – в дугу, а ще за мить сильний поштовх вниз по течії під того куща: р-раз!.., д-два!.. Ого! В’язь! І чималий!

„ Дякую тобі, матінко-Десно, за твою щедрість!”

Тепер тільки б не зійшов... Тільки б не зійшов...

Як не крути, а досвід – є досвід. Досить-таки швидко, а головне – тихо, бо тиша, коли ти виводиш рибу – то чи не головна ознака твоєї рибальської майстерності, в’язь опиняється у моїй підсаці. Добрих півтора кілограми!

На душі не тільки полегшення (буде таки юшка!), але і самозадоволення, і радість: попри все – зумів, спіймав, встиг. А головне, – в такий день, коли навряд чи хто ще, окрім оце мене одного, може похвалитись достойною здобиччю.

Який я молодець! Я ж знаю, що завжди спіймаю, незважаючи на примхи погоди і будь-які обставини. Головний мій секрет, – він зовсім простий: не прогавити отой єдиний кльов, що його завжди подарує тобі Десна. Якщо місце вибране правильно, кльов, хоча б один за ранок, завжди буде, це вже перевірено. Потрібно спокійно чекати, мати терпіння та витримку, бути зосередженим, аби не прогавити потрібну мить і володіти швидкою реакцією, бо навіть секунда затримки – це вже забагато. І все. Ну ще, в крайньому разі, – вчасно змінити місце, шостим почуттям рибалки безпомилково вибрати найбільш підходяще. І знову чекати.

Чомусь одразу забулося, як менше, ніж годину назад був на межі відчаю, а тепер, бач, формулу успіху виводжу... А що, маю право запишатись, адже переможців не судять! Проте, час братись до юшки.

Нехитра, здавалось би, штука – деснянська юшка: картопля, морква, цибулина, вдосталь риби, трохи перчику, лавровий лист та ще, можливо, кріп і старе сало, а проте, жодна інша страва не зрівняється біля води з юшкою. І ніхто ж із упевненістю не скаже вам в чому саме полягає секрет її смаку. М’яка деснянська вода тому причиною? Беззаперечно що так, скаже вам будь-який кухар – майстер своєї справи. Свіжа деснянська риба? Авжеж, бо зростала вона на волі, в чистій проточній воді, через що стає у юшці аж солодкою на смак, як і сама Воля. А, можливо, через чари багаття, розпаленого власноруч, набуває вона нечуваних смакових відтінків? Ніхто в цьому не сумнівається: десь так воно і є. Чи все це просто завдяки тому, що апетит нагуляний на свіжому повітрі докорінно змінює наші смакові уподобання і пристрасті? Певною мірою, що так. Чи всі ці причини, чи одна з них, або дві надають юшці неперевершеного смаку – не так вже й суттєво, бо що це змінить у нашому захопленні нею? Вона – як невід’ємна частина деснянського світу: зварив вдома – не те; побував на Десні, а юшки не зварив – чогось не вистачає: як витвору пензля не вистачає останнього мазка, як віршованим рядкам – крапки, як грі піаніста – заключного акорду.

У мене проблема: маю дві рибини, а що ж покласти в юшку? Одного малого в’язика? Але ж цього малувато навіть на двох, а мені захотілось і сусіда до юшки запросити... Покласти ще й великого в’язя? На дволітровий казанок це буде аж надто багато, та й додому хотілося б повернутись не з пустими руками, статус зобов’язує. Одного замало, двох забагато... Одного замало, двох забагато...

Ет! Кого я вдома нині здивую тим в’язем? Батьки вже так звикли до моїх уловів, що майже і не реагують на них, а от здивувати декого тут – це було б цікаво: а ну ж бо, яка реакція буде?

І почепивши торбину з рибою на сухий сучок товстої верби, так, щоб здобич була в холодку і ніхто із місцевих мешканців не зміг поласувати нею за моєї відсутності, я йду збирати залишені на старому місці свої речі.

– За годину Толя приїде на юшку, – звертаюся я до Володі. – Приєднуйся.

– То візьми ж мою, – він має на увазі трійко свого дріб’язку.

– Та ні, не треба. Я там дещо упіймав, гадаю, на юшку вистачить.

Швидко повернувшись із речами, я берусь готувати юшку. Перш за все потрібно почати з багаття, щоб до того часу, як всі складові будуть помиті, почищені та подрібнені, в багатті вже був один лише жар, а не палаючі дрова. Так вчив мене колись дядько Василь, батьків друг:

Дата добавления: 2015-07-11