Частина перша. 14 страница

Журавльове – особливе урочище. Як в’їжджаєш в нього – позаду в тебе залишається Стара Десна, а лівіше від неї – довга смужка озера Короп, що теж колись було річкою; по ліву руку – Острів, по праву – деснянська забока, залишки старого русла, береги якої, так само, як і більша частина тутешньої кручі, густо заросли верболозом і через це в Журавльове потрапляєш неначе в гузир жака: тут лише один вхід і вийти сушею десь в іншому місці, перейти до другого урочища можливості немає. Стежка понад кручею, спочатку глинистою, а чим далі вниз по течії, тим більше супіщаною, через хащі червоної лози вперемішку з крушиною, дикою смородиною та ожиною, виводить на деснянський глибокий плес з високим, білого піску, берегом. На цьому місці Десна круто повертає вліво. Раніше з цього місця починалася ще одна, третя петля. Коли її ріка перерізала – утворився Острів.

Після Рокочівщини Журавльове видається диким місцем. Не в дивину побачити тут сліди козулі на піску, або й зустріти її саму серед хащ червоної лози. Угледівши рибалку раніше, ніж він помітить її, вона кидається геть, не розбираючи дороги, з великим тріском та шумом продираючись крізь кущі. Від несподіванки рибалка аж здригнеться, а потім лише посміхнеться вдоволено: є ще, слава Богові, дичина на лузі, не всю винищили охочі перестріляти все живе мисливці. Коли тут немає рибалок, сімейство видр влаштовує на крутому суглинистому березі ковзанку, з розгону злітаючи по ній на животі прямо у воду. Після цих розваг на кручі залишається вигладжена до блиску мокра широка смуга. Ближче до осені ласки, не дуже й побоюючись рибалок, влаштовують полювання на лугових мишей, а білі й сірі чаплі все літо бродять під протилежним берегом, чатуючи на зелених жаб та риб’ячу молодь.

...Я відкриваю очі і з жахом розумію – проспав! Надворі білий день, за стіною мати торохтить каструлями, готуючи сніданок... Як це сталося? Я ж почув дзвінок будильника, але одразу не встав, вирішив хвилин п’ять подрімати, і на тобі... Це все гульки, правду мама каже, що потрібно одному Богові молитись: або рибу ловити, або...

Зиркнувши на годинник, – ой, леле! – пів-на п’яту, – вмить вдягаюсь та підскакую до мами:

– Чому ж мене не збудили? А батько де?

– Батько сам поїхав, казав, що місце тобі триматиме. А ти ж прийшов, мабуть, о першій ночі, тож пожаліли тебе, не стали будити, бо ще заснеш там у гатці та в Десну впадеш. Поїж, не їдь голодний! – це вже навздогін.

„Пожаліли!” Але й ображатись немає на кого – хіба що на самого себе: вчора ввечері Сашко Помпа виніс гітару, тож наша хлоп’яча компанія засиділась аж запівніч.

З’ївши нашвидкоруч пару котлет та запивши молоком, вдягаю на плечі рюкзак, бо тепер вже не з кошиком їжджу на Десну, а як справжній рибалка – із рюкзаком, вилітаю з хати, хапаю велосипед з прив’язаними до нього ще звечора вудками і – за хвіртку. Ліва нога на педаль, поштовх правою – доки велосипед котиться, перекидаю ногу через раму, сам в сідло і гайда!

Гарна штука – велосипед. Розганяючи залишки сну, щосили тисну на педалі – будинки тільки миготять перед очима: ось я вже й на Михайлівці і по обочині бруківки жму наліво, до автопарку; звернувши за ним направо, з гори, тримаючись стежки, аби не загрузнути в глибокому, розтовченому колесами колгоспних машин, піску, вилітаю на луг, весь щільно вкритий молочно-білим туманом.

Початок серпня. Прохолодними стали ночі, тумани зранку криють луг: маківка літа за плечима, для рибалок золота пора настає – риба починає нагулювати жир на зиму, клює частіше та сміливіше.

Туман густезний. Потрібно добре пильнувати, аби вчасно звернути куди слід – луг весь помережаний рибальськими стежками, на Козацькому не звернеш вчасно лівіше – потрапиш до Коноплянки, не приймеш біля Коропа вправо – замість Журавльового опинишся у риботинській кручі.

Ось ліворуч загелготіли з туману гуси – значить уже Харчиха, гарне озеро: хіба ж такі окуні на п’явку беруть! Ось уже й Козацьке, колись, розповідав батько, козаків наділяли тут сіножатями. Виїжджені автомобілями колії розходяться направо й наліво, а вперед веде лише вузенька, вкатана до стану асфальту, стежка. З неї вже не зіб’єшся, вона виведе до Коропа, а там вже й Станки, а за ними – Журавльове.

Двадцять хвилин на шосту, у Коропі сонце давно піднялося над горизонтом, бадьорить і сповнює оптимізмом кожного, хто о цій порі вже на ногах, а тут, на лузі – туман... Добре змащений велосипед не скрипне, лише шини тихенько шурхотять по вкатаній луговій стежці. Якась сіра купка намалювалась попереду і лише за два-три метри стає зрозуміло, що це заєць. Усівшись на стежці перепочити, бо мабуть, і йому дошкулила густа роса, він помічає мене в останню мить і кидається з місця кількаметровим стрибком не в росяну отаву, а далі по стежці: „ Хай тобі морока! Такий туман... Де він взявся на мою голову, ледь не переїхав” – певно, в зайця саме такими були перші думки. Почкурів вухатий і сліду не залишилось, а мені – втіха та розвага.

Аж ось нарешті стає помітно, як почав слабшати туман: на сході він видається вже рожевуватим. Стежка забирає лівіше, тягнеться понад високим берегом Коропа і крізь послаблий туман вже можна побачити, як сильно заростає озеро різаком. Тут луг вже не такий рівний, стежка то спускається у вибалок, то піднімається нагору, потім знову опускається. Я зкочуюсь в останній, найбільший вибалок, із розгону вилітаю на його протилежний схил і раптом, – оце так диво! – немов чарівник махнув своєю магічною паличкою: туман миттєво впав на траву. Неначе невагомі лаштунки м’яко опустилися з неба на землю і одразу відкрилась чиста серпнева блакить над головою, яскраве сонечко десь там, над сосновим лісом, осяяний ним луг із розкиданими по зеленій скатертині скирдами та стогами – знайома кожному рибалці вранішня картина погожого серпневого дня...

Перебравшись через вузенький рівчак Станків, за якихось три хвилини я вже веду велосипеда понад деснянською кручею, шукаючи поглядом батька. В Журавльовому у нас немає своєї гатки, тож кожного разу доводиться шукати вільне місце.

Тиша... Жодна гілочка, жоден листочок не ворухнеться; залишки туману срібляться сльозинками на кінчиках зеленого ще листя, стовбури верболозу набули темнішого, ніж звичайно, відтінку, попід кручею на воді лежить густа ще вранішня тінь, лише плес на протилежному березі золотиться під сонячним промінням та кінець кручі перед поворотом, нижче по течії, весь осяяний сонцем. Поверхня ріки немов скляна: як у велетенському дзеркалі відбивається в ній небо, навислі над водою кущі червоного верболозу і навіть земснаряд, що став на якорі нижче по течії, не псує цієї ідилії – завмер, жодного поруху на ньому, жодного звуку. Як придивитися з висоти кручі, – лише течія мережить гладь води одвічним, але неповторним, щомиттєво різним візерунком та легенькі випари піднімаються над водою, як наслідок прохолодної серпневої ночі, що минула.

Аби не злякати Тишу, не порушити цю красу чужим, нетутешнім звуком, боячись гупнути черевиком, чи брязнути педалями велосипеда, я веду його, притримуючи за сідло, аби він не підстрибував на корінні, що випинається з піщаного грунту впоперек стежки.

Рибалки, що сидять по гатках, зосереджено дивляться на поплавці, тримаючи праву руку над вудками, аби вчасно підсікти, і видно, що для них зараз не існує нічого, окрім своїх поплавців.

Ранок на Десні. Найчарівніша пора, коли одного разу вистачає, аби зрозуміти, що в цю ріку неможливо не закохатися з першого ж погляду, завмерти, розкривши назустріч їй свою душу, і дивитись, дивитись, дивитись...

Батько сидить по сусідству з Михайлом Жуковим, – це його ми колись, як я вперше їхав на Десну, зустріли на Михайлівці. Він сам із Росії, та по війні, одружившись, знайшов свою долю в Коропі. Прилаштувавши обабіч стежки велосипед, я обережно підходжу до краю кручі і лише визираючи з-за куща червоної лози, стиха запитую батька:

– Ну що, клює?

Моє запитання не застало його зненацька; очевидно, він помітив мене, ще коли я йшов стежкою понад кручею. Тож мовчки ствердно кивнувши головою, та не відриваючи очей від поплавців, він показує рукою вниз по течії:

– Он там за кущем сідай, тримаю тобі місце.

– Щось впіймав? – не вгамовуюсь я.

Та батько не встигає відповісти. Згори, з висоти кручі, мені видно, як поплавець на батьковій вудці рвучко зникає з поверхні і я бачу його хід у товщі води, батько вчасно підсікає і вудка одразу згинається та починає пружинити в такт ривкам риби. Хто з рибалок не знає того азарту, що охоплює твоє єство при спостереженні за такою картиною?

Рибина відчайдушно бореться за свою свободу, з розгону намагаючись звільнитись від рибальського гачка, але кожного разу пружна сила вудки зводить нанівець її зусилля, змушує поступатись, потроху підтягуючи до поверхні. Ось уже половина довжини волосіні знаходиться над водою, ось згори видно, як у товщі води зблиснуло сріблясте тіло чималої здобичі і за якусь хвилину червоноперий в’язь вже ріже поверхню своїм спинним плавцем в останній надії пірнути на рятівну глибину. Він вже майже досягає воя, коли вправним, непомітним рухом руки батько ледь-ледь піднімає вудку і рибина, витративши на цю боротьбу останні сили, перекидається через себе назад і, ковтнувши повітря, враз завмирає нерухомо і вже безсило та покірно тягнеться з піднятою над водою головою до берега, щоб за кілька секунд втрапити у заздалегідь підставлену підсаку.

Опинившись у піднятій над водою сітці, він знову починає борсатись. Запізно. Гарний півкілограмовий красень із сріблястими боками, темно-сірою спиною та яскраво-червоними плавцями скоро опиняється в батьковому кошику.

Чому ж оце я стою, роззявивши рота? Час іде!

Мене мов вітром здуло. Кинувшись до велосипеда, гарячково відв’язую від рами свої вудки і пригинаючись, немов солдат на передовій під обстрілом, переставлячи ноги при самій землі, аби не гупати черевиками, наближаюсь до свого місця. Воно починає подобатися мені з першого погляду. Круча тут напівпіщана-напівглиниста, весняна вода легко підмила берег і він осунувся вниз разом із кущем верболозу, котрий при цьому переселився до самої води і, купаючи у ній своє гілля, утворив таку собі природну гатку, враз уповільнивши течію, змусивши її закрутити добрячого воя та вибрати в піщаному дні нижче куща глибоченьку ямку. Деснянські рибалки такі місця зазвичай прозивають „обмутками”. Великі ями, такі, як на Козі чи биринському Шпилі – то обмути, а на маленькі, такі, як оцей, кажуть лагідно: обмуток.

Видно, що тут частенько посиджують: біля води втоптаний пісок, вище – видовбаний у березі „припічок” із невеличким оберемком сіна. Це місце для сидіння. Де-не-де трапляються на очі висохла на сонці до синюватого відтінку луска та зерна пареної пшениці, що розгубилися з рибальської торбинки: словом, всі прикмети гарного насидженого місця.

Як не хочеться мені поспішити, але я поволі, без різких рухів, аби не налякати рибу, зсуваюсь по кручі вниз, а всівшись, починаю готуватися. Першим ділом – жменю гороху в те місце, де з-за куща виривається течія. Потім зліва від себе, майже при самій воді, кладу на берег підсаку і лише після цього доходить справа до вудок. Три мої стрункі, рівненькі березові вудки в кількох місцях по довжині зв’язані докупи смужками цупкої чорної тканини, що правлять мені за вервечки. Якомога швидше вивільнивши від цих пут вудки, котрим, мабуть, вже не менше ніж мені кортить швидше приступити до справи, я починаю насаджувати на гачки горох та закидати свої снасті у воду: спочатку, під куща, – найкоротшу; на півметра нижче по течії – середню і ще нижче – найдовшу. Це вже таке перевірене всіма деснянське правило – коротша вудка має лежати вище по течії, ніж довша, інакше вода обов’язково заплутає їхні волосіні. Хоча в моєму рюкзаку окрім вареного гороху є ще й черв’яки і парена в термосі пшениця, але зранку – тільки на горох, в постійній надії спіймати велику рибину.

Красиво лежать на воді мої поплавці – вирізьблені з корка шевським ножем кульки. Нижче куща під берегом течії практично немає. Лише десь там, на дні і трохи далі від берега, якраз де лежать мої грузила та гачки з горохом, починається течія, яка несе вниз поживу для риб’ячої братії. Вона натягує волосінь саме так, як треба – поплавець не притоплений, а вільно лежить на поверхні і мені буде видно щонайменший його порух, коли там хтось спробує на смак м’яку горошину.

Весь в очікуванні першого кльову, я одразу ж клякну над вудками в напрузі, аби не прогавити, вчасно зробити підсічку. Спливає хвилина, друга,... десята: нерухомо лежать поплавці, ніхто не цікавиться моїм горохом.

Ну що ж це таке? І місце гарне, і горох вдався на славу, один до одного, і день такий, що душа радіє, а ніхто й гадки не має скуштувати мою насадку і я вирішую ще сипонути гороху. Заторохтіли по поверхні жовті горошинки і, пішовши навскіс вниз, розтанули в зеленавій глибині.

Я не зводжу з поплавців очей і права рука, що завмерла у повітрі над вудками, вже затерпла в плечі, а знизу жодного натяку, неначе і риби в воді немає. Та ні, не може такого бути... А чи не прогавив я кльову? Можливо, там вже й гачки пусті? Треба перевірити, вирішую я і виймаю найменшу вудку. Горошина ціла-цілісінька, вимина Десною до блиску, вона тримається на гачку саме так, як треба. Але в цю ж мить краєм ока я бачу, як на середній вудці повагом піш-о-о-в під воду поплавець. Відчай, досада, сяка-така підсічка лівою рукою – марно! Ет! Ще жодного разу не було, щоб я не прогавив першого кльову... Нічого, заспокоюю я себе, це краще, ніж якби риба зірвалась, бо тоді вона, налякана, точно повела б за собою решту геть від небезпечного місця.

Швиденько почепивши свіжу горошину, закидаю вудку з таким розрахунком, щоб течія поклала насадку на те ж саме місце. Клюнуло, ледь тільки грузило торкнулось дна. Поплавець задріботів і одразу ж пішов під воду. Вчасна підсічка – є!

Рибина на дні враз вирвалась на стрижень і її опір, підсилений течією, добре гне вудку, але зі свого досвіду я відчуваю, що, незважаючи на цю силу, це все ж таки не лящ, бо якраз ваги великої риби, котра до всього ще й висне немов гиря, і не відчувається. Все-таки, як не крути, я вже досвідчений рибалка, поспіху в моїх діях нема: стомлюючи завдяки пружності вудки свою здобич, я повільно піднімаю її нагору та ближче до берега. Ага, он блиснув широкий сріблястий бік – чимала густірка, чи навіть підлящик. Ось уже вона вийшла на поверхню, вчасний легенький порух вудкою і риба, хапонувши повітря, завмирає та в покорі тягнеться до берега. Ще мить і вона в підсаці. Гарна густірка, точно грамів триста буде. Таку не соромно і вдома показати.

Перша велика здобич завжди вселяє в душу рибалки надію, ба, навіть упевненість, що цього разу успіх буде неабиякий. І от що дивно: навіть якщо місце лову спочатку здавалось би не таким вже й красивим, то варто лише спіймати на цьому місці гарну рибину, як воно одразу ж перетворюється в очах рибалки на надзвичайно красиве і він починає про себе щиро дивуватись: як це раніше не розгледів таку красу? Хай навіть воно буде і якесь нетипове у цій своїй красі, але все одно, довго ще грітиме душу і тішитиме серце яскравою згадкою про успіх.

Моє ж нинішнє місце видається мені тепер просто ідеальним, фантастично красивим: і зручне, і мальовниче, а головне – ніхто ще не назве його своїм, бо за нашими неписаними деснянськими правилами лише спорудження на такому місці власної гатки дає рибалці беззаперечне право на володіння ним впродовж всього сезону. Я знову оцінюю поглядом місце – повезло! Якщо вже тут не буде ляща, то де ж йому тоді ще бути?!

Знову чіпляю горошину і відправляю вудку на належне їй місце. Знову через якусь хвилину поплавець починає дріботіти, та так, що, здається, зараз вискочить з води, а потім круто йде вглиб. Гоп! Приємне відчуття, що там, внизу немаленька риба, та все ж опір цього разу слабший і за хвилину здобич опиняється в підсаці. Але тепер це не густірка, а її родичка – темніша за кольором, з більш витягненим тулубом і худішою спинкою, ласкирка.

Одна за одною, за короткий час до мого рюкзака втрапляють ще дві ласкирки, всі як на підбір, – одного розміру. Але кльов припиняється так само раптово, як і почався і мені знову доводиться сипонути у воду жменю гороху. Подіяло – два кляпці спокусилися на мій горох і склали компанію своїм родичам. Всі вони – лящева родина: і густірка, яку важко від підлящика відрізнити і тендітна ласкирка, і кляпець, – тільки цей має округліший ніс та великі, набагато більші, ніж у густірки, очі.

Сьогодні наш день – клює і в батька, і в мене, і в дядька Мишка, котрий так само, як і я примостився під кущиком верболозу. До чого ж гарно: ще по-літньому тепло, але вже не спекотно, на вітер і натяку немає, риба клює, навколо тебе краса – словами передати не можна, на душі, як на небі – жодної хмаринки, в житті теж ніяких проблем, попереду лише неозора далечінь буття і хоча ти ще жодного разу всерйоз про це не замислювався, але в підсвідомості майбутнього восьмикласника вона сповнена найкращих сподівань. Словом, ось він, земний рай, і я – в ньому!

Раптом брязнуло щось металеве, луна пішла понад Журавльовим: то робітники на земснаряді, з’явившись на палубі, заходились лаштувати його до роботи. Металевий брязкіт, чужий для лугу звук, розноситься над водою, псуючи гармонію оповитого тишею, окутаного чарами серпневого деснянського ранку. Мимоволі в розніжену душу, здавалось би, надійно обгорнуту непроникною оболонкою спокою, вривається досада та розчарування:

– У-у-у... – я кривлюсь, немов від зубного болю.

– Дринь-динь-динь-динннь! – завелась машина, загула, забубоніла, аж дрібна хвиля колом почала розходитись на всі боки від земснаряда і ось вже пішла по трубах на пологий протилежний берег піщана пульпа. Лопотітиме тепер машина цілий день, поглиблюючи фарватер деснянського русла і то єдина втіха для рибалок, бо ж кожен знає – риба шукає де глибше.

На якийсь час кльов припиняється, але згодом призвичаєна вже до такого шуму риба знову починає брати наживку. Клює у мене в основному на середню вудку, тому, щоб не відволікатись, я витягую найменшу та залишаю на березі, прихиливши до кручі. Ну, звичайно ж: саме в цей час, коли в мене зайняті обидві руки, на великій вудці поплавець зненацька, без будь-якого попередження, але повагом, не поспішаючи, зникає під водою. Полишивши маленьку вудку, я рвучко, всім тілом, подаюсь вперед, бачу, як гінчик вудки починає згинатись, гнеться, гнеться, нарешті тьопає об воду, права рука наосліп шукає вудку.., нарешті підсічка, – ого! На протилежному кінці волосіні повисло щось важке, неначе вудка зачепилась за корч, що пропливав мимо, але скоро воно оживає, тягне в глибину, його потяжки настільки сильні, що мені доводиться ще й лівою рукою притримувати вудку. Березове вудлище пружинить, стримує ривки риби, такі потужні, яких мені ще не доводилось відчувати раніше. Думки та здогадки що це може бути за риба та наскільки вона велика вихором носяться в моїй голові, азарт боротьби опановує мене і передчуття майбутньої перемоги вже п’янить, бентежить уяву, аж раптом:

– Бринннь!.. – і пустота...

Я ще не розумію всього жаху того, що сталось і продовжую обома руками тримати вудку, яка тепер майже вертикально дивиться в небо. Погляд мій закляк на поверхні води, де ще кілька секунд тому назад волосінь різала воду, а гінчик раз по раз тьопав по ній.

– Поспішив... Мабуть добрячий в’язь був, – батьків голос виводить мене із ступору.

– Бачив?! – тільки й спромагаюсь я вимовити.

– Авжеж, бачив, – вигин кручі дозволяє батькові, який сидить метрів за п’ятнадцять вище по течії, спостерігати за моєю невдачею.

Як таке могло трапитись? Моя гордість – німецька триколірна жовто-зелено-синя волосінь нуль двадцять п’ять сотих міліметра, що витримує три кілограми, десятьма метрами якої наділив мене Іван Трифонович, і не витримала? Та ні, такого просто не може бути, я ж не міг її перервати руками, скільки не намагався, аж долоню порізав, але не перервав. І чому це вона лопнула саме посередині своєї довжини?

„Треба швидше замінити волосінь, можливо там косяк підійшов, можливо, він ще не пішов звідси; гороху вкинути, закришити треба, затримати, підманити!” – думки рояться в голові, чергова жменя гороху летить в воду, я тремтячими руками дістаю з кишені рюкзака мотовильце із запасом волосіні, коробочку з гачками і грузилами та поспіхом берусь до роботи.

Тільки чому ж це волосінь в тому місці, де вона лопнула, немов приплюснута, неначе вдарили по ній молотком? Та й на самому вудлищі на такій же відстані від гінчика, як і залишок волосіні, дерево потерте і навіть є невелика вм’ятина? Та це ж не інакше, як моя вудка на нерівній дорозі терлась і билась об велосипедну раму! Ех! Не передбачив, не прив’язав надійно вудки – і ось, маєш... Такий здоровань зірвався! А я ж вирішив був, що вже спіймав того в’язя... Як ото батько каже: „Не кажи гоп, доки не перескочиш”?

За кілька хвилин я знову закидаю на звичне місце полагоджену вудку і весь в напрузі завмираю над нею, зарікшись бодай навіть на одну мить відволікти свою увагу від двох поплавців, котрі завмерли на зеленавій, немов пляшчане скло, поверхні. Ще півжмені гороху в воду – ну, де ж ви, в’язі, лящі? Ну ж бо, чекаю на вас!

Нема кльову...

Розбіглась риба, побачивши небезпеку, спробуй знову принадити її до цього місця! Так гарно починався день, стільки загалом красивої риби спіймав, був цілком задоволений своїм успіхом, а варто було упустити ось таку здобич і тобі вже світ не милий, на густірок та ласкирок, якими до недавнього часу готовий був пишатися, і дивитись не хочеться, – хіба ж це риба, – так собі, дріб’язок.

Посидівши нерухомо над своїми вудками хвилин тридцять, я все ж не витримую і починаю роззиратись навколо. Он щось стиха булькнуло в батьковій стороні, потім ще раз і ще: – е-е-е, та він чергового в’язя тягне! Батько вправно підхоплює його в підсаку: ач, який красень! – мабуть, вдвічі більший від моєї найбільшої густірки.

Я знову завмираю над вудками, але все марно, жодного поруху поплавця. Ще трохи гороху летить у Десну, вже і в торбинці залишилось його небагато, але відновити кльов ніяк не вдається. Про щось стиха перемовляються між собою батько та дядько Михайло і, зиркнувши в їхній бік, я бачу, як останній без поспіху, на зігнутій в дугу вудці, підводить до берега якусь велику рибину. Жодного звуку, жодного сплеску, неначе на гачку в нього не жива і сильна риба бореться за свою свободу, а тягнеться якась затонула ломака. Він робить це так повільно, що мені навіть дивитись на це не вистачає витримки. Дядько Мишко тим часом все ж таки підводить здобич ближче і ближче до берега, ось він нахиляється до самої води, до піщаної смужки похилого дна, перебирає вудку в ліву руку, на якийсь час завмирає, а потім піднімається і мені видно, як він тримає під зябра широкого, мов пательня, міднобокого ляща.

Що то значить справжній рибалка! От мені б так навчитися: і терпляче дочекатись, коли лящ клюне, не прогавити момент для підсічки, і так майстерно та тихо, навіть без підсаки, його витягти. Рештки моєї витримки мов вітром здуло. Перевірив обидві вудки – горошини на місці, неушкоджені: „ Треба щось робити, скільки ж оце чекати мені з моря погоди? Та в мене ж і пшениця є, і черв’яки!” І я знову беру найменшу вудку, що лежала покинута на березі та почепивши на її гачок кілька розпарених пшеничин, закидаю під самий кущ.

Ага! Задріботів поплавець і пішов під воду. Р-раз! – пусто... Та це нічого, головне, щоб клювало, тоді рано, чи пізно ми її... Ось ми почепимо на гачок не три, а одне зерняткою. Ану, давай, хто кого?

На цей раз поплавець диб-диб, – пустив по воді крупні кола і зник під кущем. Р-раз! – є! Ого, щось добряче вчепилось – тисне і тисне вниз, до дна. Не вбік, не на стрижень, все до дна. Якась дивна рибина...

Годі вже мені поспішати. Я лише тримаю волосінь натягненою і потроху піднімаю вудку, коли опір слабшає. Риба ходить на невеликих колах: вправо-вліво, вправо-вліво і все тисне до дна, хоча до поверхні їй залишилось хіба що з метр. Аби не заважали, я лівою рукою виймаю решту вудок, вивільняючи простір, щоб взяти здобич в підсаку. Ось вже вона і у воді, готова прийняти в сітку мого суперника. Ось блиснув сріблястий бік продовгуватої рибини. Що ж воно таке, кого це подарувала мені Десна? В’язя? Ось риба вже біля самої поверхні і все намагається піти в глибину, тисне, звиваючись всім тілом, високий плавець вже виткнувся над водою, а мені ніяк не вдається підняти їй голову, аби вона хапонула повітря. Раптом біля самої підсаки риба стає сторч, головою донизу і половина її тулуба із сильним хвостом стримить над водою – ну що це за диво?!

Потягнувшись із підсакою вперед, порухом знизу догори я таки забираю здобич і з натугою, на витягненій руці, піднімаю її в повітря. Сірувато-срібляста рибина важко борсається в сітці, доки я підношу підсаку до себе. Хто ж це втрапив на мій гачок? Підуст! Ну як я відразу не здогадався – хіба ж ми з хлопцями мало переловили їх на биринському плесі?

Тупий, немов обрубаний ніс і невеличкий рот знизу, неначе в акули, – чудернацька риба. Правда, на плесу вони попадались нам куди менші: грамів по двісті-триста. А тут он який „дядько”! Ну, слава Богові, і я тепер з рибою. Хоча і не в’язь, та все ж велика рибина, ніхто не скаже – дріб’язок.

– Ну що там у тебе? – стиха цікавиться батько. – В’язь?

– Ні, підуст.

Перекинулись двома словами і знову мовчимо. Лише земснаряд гуде й гуде, вже всі вуха прогув, добре хоч риба звикла до цього гулу, а то довелось би мандрувати звідси світ за очі.

Знову пшеничину на гачок – і під куща. Клюнуло відразу; підсічка, нетривала боротьба і деснянська плітка з мою долоню завбільшки переселилася в торбину до решти здобичі.

Гарна насадка – парена пшениця. Коли на горох велика риба не клює, рибалку виручає пшениця. Рідко кому вдається, хіба що випадково, спіймати на пшеницю ляща, а тим більше в’язя, зате дрібної білої риби – скільки завгодно. Та й нема нічого простішого, ніж приготувати парену пшеницю: звечора сипонув жменю зерен у термос, залив крутим кип’ятком, термос добре закрив – і ось, вранці маєш вже готову насадку. Зерна за ніч розпарились, понабухали, аж шкуринка на них полопалась, але, на відміну від гороху, таке зернятко на гачку тримається досить міцно, а деснянська біла риба, – від себеля до густірки, – нізащо не пропустить нагоди поласувати пшеничинкою.

Добре я тут прилаштувався: довго чекати кльову на маленьку вудку не доводиться – закинув, трохи почекав, є! Полотняна торбина в рюкзаку все більше наповнюється рибою: плітки, густірки, синці, навіть себелик взяв із дна, певно від самої поверхні погнався за пшеничинкою, що тонула. Ось поплавець знову рішуче пішов вниз, до дна, хтось верткий, сильний, рвучко смикає за волосінь, затято опирається та врешті-решт опиняється-таки в моїй лівій руці. Стовпчик. Довга, немов пічкур, з майже округлим тулубом, рибинка, із лускою, схожою на луску маленького в’язя, – сильна, м’язиста, це одразу відчувається, коли тримаєш її в долоні: тільки й дивись, щоб не вирвалась – хто ж не знає нашого стовпчика?

Все ж таки вдалий день, нічого не скажеш. Рибальське щастя по вінця наповнює душу, ось-ось вихлюпнеться через край. Серпневий погожий ранок, не прохолодний, ні – свіжий, чистий, тихий-тихий, без жодного подиху вітерця; якби не земснаряд, що гуде і гуде за півтораста метрів вниз по течії, здавалось би, спить усе: завмерла спляча красуня-Десна, лише сплески хижої риби, що почала нагулювати на зиму жир, час від часу тривожать річковий спокій; не чути вже багатоголосого співу лугового птаства, яке, вивівши молоде потомство, заклопотане тепер його годівлею та наукою; зелені деснянські жаби притихли і не влаштовують червневих концертів – все говорить про те, що літо через два-три тижні закінчиться, а там знову школа... Ні, не наїздився я і цього року на Десну. Скоріше б вже закінчити школу, десь там ще повчитись, повернутись із армії, – отоді вже ніхто не заборонить мені їздити по рибу з травня і аж до кінця жовтня, як це робить, наприклад, Іван Трифонович. Скоріше б вже. Придбаю десь у великому місті розкладні бамбукові вудки, мотоцикла, – ні в чому не буде мені перепони: хоч під Змітнів, хоч до Розльотів, – куди твоя душа забажає. Буде в мене і своя гатка, і човен, обов’язково, от тоді і подивимось, хто більше риби спіймає!

Коли в рибалки гарний настрій, тоді і думки гарні. Оце почув би батько мої мрії, мабуть, ледь помітно посміхнувшись, мовив би: „Дурень думкою багатіє”. Нехай. Приємно помріяти. А як не мріяти, не будувати планів, хіба знатимеш, чого бажати, куди прямувати?

...Хай тобі! Клювало. Авжеж, пшеничинки немає. Ось ми ще на черв’яка спробуємо. Верткий червоний черв’ячок опускається під кущем на дно, за хвилину поплавець починає дріботіти, тоне, підсічка! – затятий опір необачного сміливця, і жирнючий, сантиметрів із п’янадцять завдовжки, пічкур вихоплюється з води і опиняється в долоні. Ти бач! Здоровань, яких ще й не доводилось ловити. Хотів уже підсаку брати – так опирався. Ото було б сміху людям – пічкура в підсаку!

Майже неушкоджена наживка повертається на своє місце і через якийсь час поплавець знову тоне, та так красиво, неспішно, глибоко, що моє серце від передчуття великої здобичі враз зупиняється в грудях, аж подих перехопило: „Лящ! Ну ж бо, – р-раз!”. Підсічка вийшла вдалою, вчасною, але ж отого опору, отого відчуття, що на вудці повисло щось важке, немов колода, сильне, як майже рівний тобі по силі суперник, – отого відчуття чомусь немає. За мить в повітрі зависає розчепірене, колюче сіро-зелене йорженя, як завжди із загнутим набік хвостом. „А щоб тобі!” – і я згадую Острів, наш із дідом піший похід. До речі, як брати по прямій, то до того місця звідси метрів сто п’ятдесят, не більше.

Дата добавления: 2015-07-11