Частина перша. 10 страница

І десь уже чули з-за Десни несміливе ще, невпевнене зозулине „ку-ку”. І вивільга раптом серед молодого вербового листячка вивела перше своє „Фі-ті-фю-фіу! Фіу-ліу-фю!”. Аж ось серед черемхового цвіту озвався в Бирині перший соловейко, потім, під вечір, ще кілька, а на другий день – вже скрізь: біля води, по верболозах, в черемшині Лисої гори, по берегах незліченних наших озер, понад кручами та схованими ще під водою деснянськими плесами розляглось підсилене й повторене луною багатоголосе солов’їне „тьох-тьох” – на всі лади, з колінцями і переходами, з неповторними вивертами, таке ніжне та мелодійне, що жодна жива душа не тільки серед людей, але й серед всього лугового населення не залишилась байдужою до проявів своєї любові цією маленькою пташкою з великим серцем. І який же це знавець сказав, що солов’ї співають лише на світанні? Втім, можливо десь і так, але не в нас. Деснянські чародії співу стараються цілодобово, невтомно звеселяючи навколишній світ.

...По всій деснянській заплаві буяє урочисте свято Життя. Животворним Духом Десни просякнуте густе, аж важке, лугове повітря. В кожній його молекулі чиєсь життя: найменшої билинки і крислатої верби, лугової мошки і зеленого жабеняти – всього, що ввібравши в себе цей Дух, пнеться вгору, вбік, до Сонця; росте, наливається силою, торжествує і радіє: „Я живу!”

Скрізь, де вже зійшла вода, з під сірої, пожухлої торішньої трави мов на дріжджах піднялись молоді густі трави – тимофіївка, грястиця, лисохвіст, конюшина, за кілька днів змінивши неприглядний вигляд сірувато-коричневих пагорбів на пишні зелені килими.

У видолинках, де ще залишилась вода, розплодилась безліч хвостатих ще жабенят – легкої поживи для лелек та чапель. І хоча незліченна кількість їх до того ж загине в пересохлих, з перегрітою водою, калюжах, проте молодого поповнення вистачить і на щоденні тисячоголосі жаб’ячі концерти.

Не забарився перший весняний грім, прогуркотів у синьому травневому небі із затягненим на заході важкими хмарами видноколі, теплий весняний дощ додав снаги всьому живому, ще більше наповнив життям лугове повітря і дав тим самим сигнал зеленому жаб’ячому племені, котре лише тільки й чекало його.

Видершись з води на мокру, ще не просохлу кручу, найавторитетніша зелена жаба, зібравшись із духом, набрала у свої мішки під вухами якомога більше повітря і, пробуючи вперше після зимової сплячки голос, видала над Десною:

– Скре-ке-ке-ке!

Прислухалась, як луна пішла над водою, трішки підправила:

– Скрре-ке-ке!! Скрре-ке-ке-ке!!!

За мить підхопили цю музичну тему перші солісти:

– Скре-ре-ке-ке! Скрек-кек-кек-ке!

А далі вже прямо-таки вибухнув понад Десною багатоголосий хор, обертонячи навперекір вигаданій людиною музичній гармонії:

– Скре-скре-реке-ке-ке-скре-ке-ке! Кеке-скре-ке-рекеке-ке-ке! Скру-кум-кум-кум!!

Весна на Десні!

По озерах піднялось із дна до поверхні латаття білої лілеї – вірна прикмета, що не буде більше заморозків; перші рибалки почали ловити плітку на жучка-ручайника, шукаючи її за смугами ситняку та молодого латаття. І хлопчаки з топтуном, нехитрою допотопною рибальською снастю розпочали полювання в лугових низинках на щупелят та білу рибу, котра не встигла вчасно перебратись до найближчого озера чи Десни. Топтун – немов повалена на бік половина конуса: на зв’язаний із лозових гілок каркас натягнена нечаста, з нитки, сітка; з широкої своєї основи вона має вільний, не закритий сіткою, вхід. Знявши штани та поставивши тихенько десь посередині вузького неглибокого видолинка топтуна, двоє-троє хлопчаків починають, бовтаючись у воді повільно наганяти в нього рибу, а потім швидко піднімають. Дивись, – і кілька пліточок, чи щупелят, а то й більша щука стають їх здобиччю. Вода тепла, мов чай, ходити по м’якому, порослому торішньою травою, дну видолинка – одне задоволення, неначе по килимку; ніжне та лагідне травневе сонечко пестить і рум’янить білу після зими хлоп’ячу шкіру... Відірватись від такого задоволення немає жодних сил, аби ж тільки вдома не шпетили за невивчені уроки.

Весна!

Прибутна для риби – запорука розмноження, можливість змінити життєві умови на краще. О цій порі врівноважуються водойми: озера, котрі постраждали взимку від придухи, поповнюються новими косяками, – там, де риби більше, вона переселяється туди, де для неї більше корму, де безпечніше буде потомству; без перепони розходиться по нерестилищах; аби влилася свіжа кров, озерна риба змішується з деснянською. З Дніпра, з низин Десни піднімаються незчисленні косяки ляща і витісняють на якийсь час місцевих в’язів, а ті мандрують в інше місце, аби потіснити там лящів, бо не вживаються ці дві породи між собою, завжди переважає якась одна, по кілька років правлячи в одній місцевості.

А навкруги – в заростях осоки, лепехи, ситняку, в кущах верболозу, по високих деревах, сидять в гніздах птахи: чаплі, чайки, качки, крижні й шилохвости, болотяні курочки, бугаї, деркачі, перепілки, луні і вся співоча братія: солов’ї, вивільги, щиглики, вівсянки, малинівки, вільшанки, синички, ремези, волові очка... І з появою комарів та мошок вже в другій половині травня з’являються ластівчині родичі – щури-стрижі, заселяють свої нірки по глинистих деснянських кручах, одразу наповнюючи повітря своїм вереском та стрімкими фігурами вищого пілотажу. Їм на втіху, рибалкам на муку, все більшає і більшає ненажерливих кровопивць, котрим у теплому та вогкому до задухи луговому повітрі справжнє роздолля – „плодітеся і розмножайтеся”.

Аж ось настав той день, коли котрийсь, без міри в Десну закоханий рибалка, де на велосипеді, де пішки, ведучи його в руках, по ще не зовсім затужавілій луговій землі, по ледь підсохлих стежках, через калюжі, низинки та видолинки, часом розбуваючись, а часом – і штани знімаючи, аби перебрести повеневу перепону, весь уже, ще по дорозі, нещадно покусаний комарами та мошками, перший таки дістався високого деснянського берега, роззирнувся навколо, окинувши оком дугою вигнуте деснянське річище, розм’як щасливо, як ото розм’якають грубуваті хлопці на побаченні з коханою дівчиною, та й мовив про себе:

„ – Ну, здрастуй, матінко-Десно! Як же я за тобою скучив!”

По-весняному повновода Десна насилу вміщалась у своїх берегах, була ще набагато ширшою, ніж зазвичай буває в межень, плес на правому березі весь був під водою, у верболозах, що стіною оточували плес, стояла висока вода, на лівому березі, там де траплялась набагато нижча круча, вода навіть ще переливалась через неї і розтікалась по лугові, ховаючись у досить вже високій траві; верби та лозняки вкрились ніжно-зеленим молодим соковитим листям, що аж вилискувало на сонці; вода не текла, як влітку, розбиваючись на вири, потоки, то уповільнюючись, то прискорюючись, а плинула рівномірно, одноманітно суцільною масою, в котрій відчувались достаток та впевнена сила, плинула між двома зарослими берегами, навіть з якимось тихим, ледь чутним плескотом; комари та мошки витанцьовували в повітрі, зелені деснянські жаби, що грілись на сирому, вогкому, розгрузлому березі, угледівши в появі людини небезпеку, пострибали у воду; трясогузка, помахуючи хвостиком, відбігла по кручі вбік, лише малинівка та вільшанка не перервали своїх пісень, сидячи на сусідніх кущах, і кілька солов’їв затято змагались, зачаровуючи своїм ніжним мелодійним „тьох-тьох!”; біла чапля, повільно і велично помахуючи крильми, летіла над водою, а з протилежного берега завела одвічне „ку-ку” зозуля і воно луною відбилось від верболозу, поширилось по всій Десні, не зашкодивши і не зіпсувавши ані скромних пісеньок малинівки та вільшанки, ані вишуканих солов’їних трелей, навпаки, додавши останнього завершального мазка до цієї неперевершеної картини буяючого, в повному достатку, з енергією через край, справжнього, якогось первісного життя.

Весна на Десні!

Рибалка, розпаливши в „кадилі” вербового трухляка, підкинувши трішки молодої зеленої травички, аби дим був густішим і краще відганяв кровососів, встромив у воду біля берега щойно вирізані з лозового куща сошки, закинув вперше в цьому році вудку, прилаштував її так, як треба і...

Все, повінь скінчилась: попереду – літо!

І я там був. І все те бачив. Відчував, вбирав на повні груди той животворний Дух Десни; я жив, я ріс із ним, впустив його до себе в серце та й запам’ятав на все життя.

І ось із нічого, із великої зимової Німоти, із Тиші, що сама по собі вже є таїною, раптом розливається на весь світ неміряна стихія, котра викликає і трепет, і страх, і захват. Ти спостерігаєш це диво природи тиждень, другий,...п’ятий, бачиш, як із того білого Нічого з’являється на світ Божий безліч нових життів і усим єством своїм починаєш відчувати в повітрі присутність невидимої, але чітко тобою усвідомлюваної Енергії буття, що плодить і плодить безупину нові життя. А осередком цієї Енергії, її носієм, є ріка, котру надалі ти вже сприймаєш, як живу істоту, як матінку-Десну і віднині для тебе повінь є основоположним символом будь-якої ріки, котрий набув дійсно сакрального змісту.

Золота круча.

Справжній деснянський рибалка має свою гатку, ловить рибу на горох і час від часу ночує на Десні. Бо, по-перше, вважається, що добре „закришена” на ніч гатка вранці збере біля себе силу-силенну риби, по-друге, вдасться посидіти не тільки на вранішньому, а й на вечірньому кльові, по-третє, яка то ночівля на Десні без юшки, а це вже само по собі справжнє свято для рибалки і, нарешті, по-четверте, хто хоч раз переночує за гарної погоди на березі Десни, той оберемок сіна під зоряним небом теплої літньої ночі повік не проміняє на найзатишніше ліжко.

Тож як не відмовлявся батько від мого настирливого прохання заночувати на Десні просто неба, посилаючись то на свою зайнятість, то на негоду, але, врешті-решт він таки здався, бо я наголову розбив його захист його ж козирями: і вечірнім кльовом, і юшкою, і запашним сіном – всім отим, про що він так заманливо розповідав мені час од часу у свої вільні хвилини. Остаточно переконав я батька тим, що ночували на Десні вже і Коля Коток, і Сашко Помпа, а я неначе...

– Добре, – батько підняв догори обидві руки. – Поїдемо в цю суботу. Треба ж і гатку підправити. Кажуть, днями сильно вода впала.

П’ятниця пройшла у підготовці до суботньої поїздки. На трьох своїх деснянських вудках замінив я волосінь; заради такої справи з припасених батьком корків повистругував дідовим шевським ножем округлі, немов яєчка, нові поплавці; шилом, а потім товщим цвяхом поробив у них отвори для волосіні і, пропустивши її крізь поплавці, позатикав вирізаними з очищених гусячих махових пір’їн стриженьками. Замінив і свинцеві грузильця, і гачки, взявши з батькового недоторканого запасу три не прості, а київські ковані, п’ятого номеру, якраз на горох.

Лаштувати вудки, мріючи, яка на них завтра спіймається риба – то неабияке задоволення, тому за роботою час сплинув майже непомітно. Про всяк випадок, якщо завтра лящ краще братиме на черв’яка, аніж на горох, а таке, кажуть, вряди-годи буває, у саду, в акуратно складеній дідом купі гною, за допомогою вил було віднайдено та запроторено до черв’янички півсотні вертких червоних гнойових черв’яків.

А п’ятниця все ніяк не закінчувалася, тож, аби не гаяти дарма час, вирішив я наробити кілька штук одводнів – нехитрої такої снасті, що нею деснянські рибалки ловлять на живця щук та судаків, розповідаючи потім при нагоді:

– Був оце на Десні. Клював один дріб’язок, можна сказати, з пустими руками приїхав би додому, якби не одводні. Щука взяла кілограмів на два і судак, не менше, ніж на півтора.

І хто ж після цього не візьме із собою одводня? Тим більше, що весь одводень – то шматок товстої волосіні, метрів сім, чи десять, з чималеньким грузилом та добрячим гачком, на який насаджується живець. От коли кльов не дуже, а впіймалась рибалці невеличка пліточка, чи окунчик, чи себелик, тоді дістається з рибальського кошика одводень, на гачок чіпляється живець та й закидається ця снасть у воду, вільним кінцем прив’язується до ввіткнутої у берег лозини – і все: ловись, щука, велика і ще більша!

„Авжеж, – думав я собі, – скільки тієї роботи – спіймати півдесятка живців та позакидати на ніч одводні. Закинув – і лягай собі спати, а вранці...” Тут моя розбурхана уява малювала вже таку омріяну картину:...ось я бачу, як одна з лозин із прив’язаною до неї волосінню від одводня гнеться до самої води і час від часу тьопає своїм кінчиком об її поверхню і я, тут же підскочивши та підсікши, починаю тягнути за волосінь і, незважаючи на сильний опір, потроху-таки підтягую до самого берега здоровенного судака, що спокусився вночі на себеля...

Судак, що сірою тінню ходив із сторони в сторону попід самим вже берегом, марно намагаючись звільнитися від гострого гачка-двійника, збурював у вир поверхню води, показуючи при цьому час від часу своє біле черево, був для мене вже майже реальністю, а відтак – і залізним аргументом на користь різних додаткових, окрім вудок, знарядь лову. Поміркувавши ще, я вирішив, що окрім вудок та одводнів варто ще щось змайструвати, бо ж ловитимемо весь вечір і весь ранок – прірву часу, а відтак можна встигнути половити на різні снасті і було б просто гріхом не скористатися з такої нагоди.

Батько, що саме повернувся додому, трохи скептично поглянув на мої приготування і розважливо проказав:

– Даремно час переведеш. Потрібно щось одне робити: або на горох ловити, або з одводнями по кручі бігати. Ти ж чув приказку: за двома зайцями поженешся – жодного не спіймаєш.

Та судак все ще ходив у моїй уяві попід самим берегом і силу його опору я вочевидь відчував своїми пальцями, тримаючи товсту волосінь одводня, тому, нічого не відповівши батькові, все ж вирішив про себе, що зроблю по-своєму.

Потім ми ще замочили на ніч горох у бабиній глиняній макітрі, в котрій, зазвичай варився на свята борщ, потім повечеряли, посиділи в сутінках на ганку, остаточно плануючи все на завтрашній день, і як уже добре смерклось, пішли спати. Як завжди перед риболовлею на Десні, спалось мені погано: перед очима танцювали на поверхні і стрімко йшли під воду мої поплавці, дугою гнулись вудки і тьм’яно виблискували проти сонця своїми боками лящі, в’язі та судаки. Тільки під самий ранок, як вже починало сіріти за вікном, сон все-таки мене зморив. Але встав я все одно бадьорим і з новими планами на майбутні лови.

Батько, виявляється, вже злегенька протопив, незважаючи на літо, піч, спаливши в ній півдесятка соснових полін і на те місце на черіні, де горіли дрова, саме ставив вилошником макітру із замоченим у воді горохом. Потім прикрив макітру покришкою, поставив на місце заслінку і вдоволено мовив до мене:

– Ходімо снідати. Нехай вариться. Слідкуватимеш, щоб не вибігала із макітри вода: знайдеш на черіні таке місце, де б вода кипіла поволі, але весь час, доки не звариться горох. Намагайся якомога рідше заслінку відкривати. Впариться – горох вийде перший сорт! Та дивись, не перекинь макітру!

– Скільки ж йому паритись?

– Годин п’ять, а то й шість. Не бійся, не перевариться. Це тобі не на керогазі – то недоварився, то переварився. Вже як звариться, то всі лящі будуть наші! – додав із посмішкою.

І дійсно, як вийняли перед самим обідом з печі ту макітру, – розлився по хаті, потім по подвір’ю, і навіть по вулиці, ні з чим незрівнянний аромат добре, саме в печі добре, впареного гороху, так, що кожен із сусідів, коли був якраз у себе в дворі, чи подорожній, що в цей час мандрував кудись нашою вулицею та розумівся на таких речах, – кожен, вдихнувши той запах, мимоволі подумав: „На Десну люди збираються, горох зварили. Ех, подався б і я оце...”

Ох же ж і горох вийшов, я вам скажу! Піднявши на макітрі покришку, крізь прозору, як сльоза, жовтеньку юшечку, ми побачили красиві, всі, як одна, цілі-цілісінькі горошини. Ну, хоч би одна тобі переварилась, чи на котрійсь шкуринка тріснула! А як витягли дерев’яною ложкою кілька горошин на пробу, та, взявши одну з них між великим і вказівним пальцями, надавили на неї – сплющилась вона трохи під тиском, потім шкуринка її тріснула і вміст горошини, густий, без грудочок, однорідний, немов паста, вичавився весь між пальцями – смакота! Не те, що лящ, сам би з’їв усю макітру!

Воду відцідили, горох розділили порівну на дві торбинки – батькову й мою; з натхненням, під враженням від вдалої операції з горохом, пообідали зеленим борщем та налисниками із сиром і почали готуватись до від’їзду.

Що й казати, принадлива це річ – ночівля на Десні, але ж і речей потрібно брати з собою чимало: окрім, звичайно, вудок та рибальського кошика треба ще й для казанка місце знайти і для ночівлі потрібно взяти щось – під себе підіслати та й чимось накритись, як буде холодно. Проте всьому місце знайшлося, все на транспорт наш було покладене і як треба прив’язане, аби по дорозі не згубилось. Наша техніка з прив’язаними до неї довгими березовими вудками, стояла вже обіперта на ворота, але батько, з огляду на полуденну спеку, рушати не поспішав, я ж, навпаки, – місця собі не знаходив в очікуванні щасливого моменту нашої відправки.

Нарешті батько змилостивився над моїми муками:

– Ну, добре, рушай, я тебе наздожену. Дорогу пам’ятаєш?

– Чого б це я її забув, – невдоволено буркнув я: насміхається, певно, батько. Та я її із закритими очима... Вивів велосипед із двору, – ліва нога на педаль, правою відштовхнувся, вже на ходу перекинув її через сідло і, стоячи на педалях, бо не дістаю ще до нього, та час від часу перепочиваючи, спершись стегном на раму, чимдуж вжарив на луг – на волю, на свободу!

Батько наздогнав мене перед Коноплянкою, махнув рукою, мовляв, не дуже поспішай, і почкурів на своєму веломоторі далі. Начебто щойно був тут, – а вже он де: проїхав між Старою та Новою Коноплянками, завернув праворуч, піднявшись на горбок, ще якийсь час виднів проти неба, а потім, віддалившись, зник серед високої лугової трави. Ще якихось хвилин п’ять – і я був на тому горбку. Справа, під високим пологим берегом простяглась Коноплянка: вабила мене своєю дзеркальною водою, зеленим лататтям з де-не-де біліючими лілеями та негустим ситняком. Західний вітерець перелітав через водне дзеркало, піднімаючи легенькі брижі на ньому аж ген, на Шпилю, де саме прийшло на водопій стадо корів з риботинського колгоспу, зате під моїм берегом блакитна поверхня була непорушна.

„Ех, оце б тут половити!” – якась частинка мене, звабившись красою озера, готова була вже на певний час забути про все і закинути вудку у вікно між лататтям, де чекає мого черв’яка який-небудь окунь чи плітка. Але все ж таки, згадавши, що їду не куди-небудь, а на Десну, та ще й із ночівлею, та з таким горохом, я натиснув на педалі і стежка відвела мене все далі й далі від Коноплянки, аж доки озера й зовсім не стало видно.

Батько чекав мене на протилежному березі Філонового бродка. З’їхавши до води та знявши черевики, шкарпетки і штани, із задоволенням забрівши вище колін у теплу, прогріту сонцем на мілині воду, я побрів по батьковим слідам на піщаному дні, ведучи поряд із собою велосипед. Штани на плечах, зв’язані шнурками черевики перекинуті через велосипедну раму, шкарпетки – в черевиках: хіба ж це я вперше переправляюсь через Бродок? Вже під самим берегом на ходу ополоснув ноги, аби не залишилось між пальцями піску, обережно ступив із води одразу на моріжок обабіч широкої стежки і вибрався на рівне місце. Батько, вже взутий, докурив цигарку і, сідаючи на веломотор, мовив через плече:

– Доганяй! – та й подався собі.

Як не кортіло мені кинутись навздогін, проте довелося і вдягнутись, і взутись – босими ногами не дуже покрутиш педалі. Та тут вже до Десни рукою подати: пряма, рівна-рівнесенька, вкатана велосипедами, втоптана рибальськими ногами стежка приведе тебе якраз до деснянського берега.

Як завжди, Десна відкрилась переді мною враз широкою блакитно-зеленою підковою, душа від щастя розправила в грудях крила, аж перехопило подих; перед самою кручею я звернув ліворуч, проїхав вниз-вгору, вниз-вгору, вниз-вгору через три рівчаки, через вузеньку смужку верб та берестків і вихопився на такий вже знайомий, майже рідний, закритий з трьох сторін верболозом, лужок Рокочівщини. Батьків веломотор стояв, обіпертий на підніжку, біля самої кручі, якраз над нашою гаткою, і батько вже порався біля неї.

– Нарубай-но дві в’язки лози, – попросив він і я, притуливши до веломотора свого велосипеда та взявши із батькового багажника притиснуту пружиною, замашну дідову сокирку, подався до лози. Не так швидко, як хотілося б, але десь за півгодини я все ж з завданням справився.

За той час, що ми тут не були, рівень води впав чи не на півметра і гатку потрібно було перегатити далі від берега та підкласти зверху свіжих гілок. Тож кілки були витягнені із дна і переставлені глибше і трохи лівіше; старі в’язки лози вийняли з води на берег, заново їх перев’язали і поклали у нову гатку, приклавши зверху, над водою, двома свіжими, щойно зрубаними. Я не міг намилуватись новою гаткою, така вона була красива та акуратна, – як нова!

– Сідай тут, – звелів батько, а я піду до Биркоса Василя, – кивнув він в бік рибалки, що сидів у кручі вище по течії, майже біля Кози. У нього їх дві. Хочеш бути з рибою – наберись терпіння. Коли трапиться щось велике – гукай, прискочу з підсакою.

Я заходився облаштовуватись. Спочатку, як учив батько, кинув у воду поряд із кінцем гатки, де брав свій початок войок, дві жмені гороху – „закришив”. Горошини заторохтіли об воду; підхоплені течією, вони тонули навскіс і одразу зникали в зеленкуватій, освітленій сонцем, деснянській воді. Насадивши на гачки горох, я позакидав аж три вудки.

Час спливав за водою, але попри всі мої очікування та надії, поплавці спокійно лежали на поверхні води. Лише течія бавилась з ними: закручуючись у войок, вона то натягувала волосінь і тоді поплавець на якийсь час зникав у ямці виру, то послаблювала її і тоді він вільно мандрував у всі боки, наскільки йому дозволяла коротка, в півметра, довжина вільної волосіні. Кожного разу, коли течія притоплювала поплавець котроїсь із вудок, серце завмирало у мене в грудях: „Клює!”, але він випливав, неначе нічого й не сталось; час плинув, кльову не було.

Тим часом у кручі додалось рибалок: двоє дядьків прикотили на велосипедах і посідали в сусідні з нашою гатки. Вони так само ж, як і я, провели підготовку: спочатку „закришили” свої гатки, потім порозмотували і позакидали вудки, прилаштували на кручі підсаки, ще трохи пововтузились і затихли. Я раз-по-раз із цікавістю зиркав у їхній бік: чи бува не клюнув у котрогось лящ, але дядьки сиділи непорушно і я помалу заспокоївся, менше звертав уваги на своїх сусідів. „Неначе і в воді її нема” – по-дорослому, як ото мовлять, бува, деснянські рибалки, подумав я про себе.

Та ось нарешті на найкоротшій вудці поплавець здригнувся і від нього розбіглись дрібненькі кола, потім ще і ще. Хтось на дні смикав і трусив горошину. Інколи поплавець навіть прудко йшов під воду, але так само ж миттєво й вискакував на поверхню. Нерви мої не витримали і я підсік. Дарма! На гачкові залишилась лише біла лушпайка від горошини. Швиденько почепивши на гачок нову горошину, я розмахнувся вудлищем, аби закинути снасть, але саме в цей час на сусідній вудці поплавець без попередження глибоко пірнув під воду. Права моя рука ще тримала коротку вудку, тому мені довелося підсікати лівою. Надто пізно і надто сильно! Гачок полетів у самісіньке небо і впав аж у траву понад кручею, в той час, як вудка у правій руці голосно ляснула об воду.

– Ну, пішло діло! – насмішкувато озвався котрийсь із рибалок.

Від сорому мої щоки запалали вогнем. А тут ще й довелося лізти на самісінький верх кручі, аби відчепити гачка, що заплутався у траві.

„Такий кльов прогавив!” – картав я себе. Поза всякими сумнівами, думав я, так клювати міг тільки лящ. Або в’язь. І не менше кілограма. Ех!

Доки я возився з цими обома вудками: перечіпляв насадку, закидав, зняло горошину на третій, найдовшій.

Рибалки, що сиділи і справа, і зліва від мене, почали час від часу витягати добрячих густірок, в’язиків та пліток. Ось і батько взяв у підсаку якусь чималеньку рибину. І лише я ніяк не міг упоратись із своїми трьома вудками: клювало на одній – я хапався за неї, а в цей час топило поплавця на іншій і я не встигав вчасно підсікти. Доки міняв горошину на одній вудці, хитра рибина там, в деснянській глибині, насміхаючись наді мною, немов бачачи, що я не стежу за іншими поплавцями, об’їдала горох на сусідній вудці. Досада, злість на себе, заздрість до інших рибалок переповнювали мене настільки, що в мене навіть руки почали тремтіти.

Вдосталь назнущавшись, риба відійшла у інше місце і кльов припинився, неначе його й не було. Ясна річ, що настрій у мене зіпсувався далі нікуди. Але тут я згадав про свої одводні. Швиденько знявши з найменшої вудки рухоме грузило та опустивши поплавець майже до маленького грузильця, я заходився ловити на черв’яка себелів. Тут вже осічки у мене не було. Голодні себелі хапали маленький шматочок черв’яка наввипередки, круглий поплавець, ковзнувши по поверхні, зникав у воді, а за мить вузенький, немов вербовий листочок, себель вже тріпотів у повітрі і точно потрапляв у мою ліву долоню. Кого-кого, а себелів на Десні я навчився ловити на відмінно! Скоро в припасеній заздалегідь півлітровій скляній банці з водою їх плескалось до десятка.

Якось непомітно і настрій почав поліпшуватись. „Нехай зараз я і осоромився, та ось заждіть – з одводнями я вас всіх обставлю” – думаючи так, ще раз, на майбутнє, закришив гатку, згріб в одну купу мотовила з одводнями, взяв банку із живцями і подерся по кручі нагору. Батько, чатуючи над своїми вудками, час від часу поглядав на мене, я це добре бачив, але не втручався у мої справи, мовчав. Видершись на луг та, як велить золоте правило деснянських рибалок, відійшовши трохи від краю кручі, аби не лякати рибу, подався вгору по течії, аж за Козу, не забувши вирізати по дорозі кілька гнучких лозин. Там круча більш полога, не така глибока, дно піщане і гаток немає зовсім. Тому, почуваючись тут вільно, я, понасаджувавши на гачки вертких себеликів, швиденько позакидав всі сім своїх одводнів, поприв’язував їхню волосінь до лозин і повтикав лозини в піскуватий берег. Зайнявши своїми снастями мало не сто метрів кручі, із задоволенням оглянув свою „батарею”. Тепер я був переконаний на всі сто відсотків: на цей раз успіх від мене нікуди не подінеться. От тепер я всім доведу на що здатен. Це не в гатці, де риба клює так моторно, що не можна й на долю секунди спізнитися з підсічкою. Тут щука чи судак вже як візьмуть, то візьмуть: аби лише вистачило сили їх витягти.

Присівши над водою, помив від риб’ячого слизу руки, потім, черпаючи складеними докупи долонями прозору деснянську воду, з насолодою напився; наслідуючи батька, попирхав вмиваючись і, востаннє кинувши оком по натягненим течією своїм снастям, піднявся по кручі на луг.

Сонце помалу котилось донизу. Ще якась година-півтори і почне вечоріти. Під протилежним берегом, на плесі, якийсь хижак завзято полював на риб’ячу малечу.

– Бу-бух! – могутній удар хвостом з-під води по її поверхні і виляски луною відбиваються від берегів, і кола по воді, і навіть звідси видно, як плітка, чи в’язик, рятуючи своє життя, кілька разів підряд вистрибує з води, намагаючись втекти від страшної долі бути ще заживо проковтнутим.

– Бу-бух! – дріб’язок цілим віялом сипле навсибіч. Ач, як завзято полює... Тільки чому ж там, а не тут, де мої одводні? Чому справжня риба завжди там, де тебе немає? Ну хоч би одна моя лозина нахилилась, показуючи – здобич на гачку!

„ Добре, годі вже, треба в гатку, – вечірній кльов, мабуть, почався” – думка думкою, а надія на ніч, що попереду, веселить і гріє мені душу.

Прийшовши на своє місце, сипонув у воду ще трохи гороху, переобладнав назад найменшу вудку, почепив на гачок цілого черв’яка і закинув під самісіньку гатку. Ледь тільки наживка торкнулась дна і течія нап’яла волосінь, поплавець, задріботівши, пірнув під воду. Р-раз! Є! Щось важкеньке запручалось там, на дні, зігнутий кінчик вудлища смикається, гасячи рвучкі рухи рибини.

...„Головне – не поспішати” – подумки заспокоїв я себе. Помалу рибина підіймалась все вище і вище крізь товщу води і нарешті мені вже стало видно широкий сріблястий бік чималої густірки. Я добре відчував її вагу; якби поряд був батько з підсакою, то і клопоту ніякого не було б, але батько досить далеко, а густірка – ось вона, біля самої поверхні. Не маючи більше сил піти на глибину, вона, звиваючись усім тілом, затято рветься подалі від берега, але остаточно стомившись, якоїсь миті перекидається через себе, головою до берега, хапає ротом повітря і враз завмирає, і вже не ворухнувшись, лежачи на боці, – голова з відкритим ротом над водою, – покірне тягнеться до берега. Що ж мені робити? Ет, була-не-була! – я з острахом плавно піднімаю вудку з непідйомним, здається, тягарем, відчуваючи, що вона ось-ось може зламатись; густірка відривається від води і важко вдаряється мені просто в живіт. Лівою рукою я встигаю притиснути її до себе і зо всіх сил тримаю слизьку рибину, аби вона не вирвалась. Нарешті! Волосінь від гачка до самого грузила була вся в намистинках густого слизу, гачок вчепився рибі в куточок рота, я обережно вийняв його та тут же запроторив свою здобич до виритої в кручі глибоченької ямки-дучки. Ач яка! Можливо і всі триста грамів будуть. На Панському чи Коноплянці таку не спіймаєш. Мене охопило легке хвилювання: ще є час, аби вже сьогодні наловити повен кошик риби, а що ж тоді буде вранці?!

Швиденько замінив пожованого густіркою черв’яка і знову туди – під гатку. Дріб-дріб-дріб! – і пі-і-шо-о-ов поплавець під воду. Р-раз! Є!

Все повторилося. Що то значить досвід! Не поспішаючи сильно тягнути, я тримав вудку, даючи час рибині стомитися, а потім так само, як і з попередньою, тільки тепер тримаючи в пальцях волосінь, аби не зламався гінчик вудки, гоп! – плавно підняв здобич із води – і ще одна густірка силкується вирватись у мене з рук.

Дата добавления: 2015-07-11