Частина перша. 6 страница

У холодку під вербою, осторонь вуликів, на зеленій траві в очікуванні деснянської юшки точиться неквапна бесіда, світло-сизий колір попелу в багатті віщує гарну днину... „Мир і благоволєніє в чєловєцех!”

Вода в казанку ліниво побулькує, піднімаючи із дна то окунячу голову з білим уже оком, то широкий бік червоного карасика, що попався в Коржовому в жаки дядька Василя. Юшка вже й посолена і перчик вже вкинуто, і лавровий лист, і навіть чарку горілки в неї влито, а аромат..., аромат такий, що мабуть і за версту чути, і мертвого рибалку з того світу підніме.

Коли вже напруга очікування в товаристві досягає критичної межі, дядько Василь повагом, не поспішаючи, знімає з багаття казанок, ставить на чільне місце посеред гурту, щоб кожен зміг до нього дотягнутись, бере свою потемнілу дерев’яну, трохи пощерблену з одного краю, ложку, черпає нею з казанка, дмухає кілька разів, аби остудити і, примружуючи одне око, смачно сьорбає. Потім посмакувавши та витримавши необхідну паузу, прорікає:

– Готова!

Воно то, взагалі, бажано було б, аби юшка хоч трохи настоялась, просвітліла, стала прозорою, Бо коли ця козацька страва вдається чиста, як сльоза – це, перш за все, свідчить про майстерність того, хто юшку варив. А хто б не хотів зажити слави неперевершеного майстра деснянської юшки?

Отож, доки юшка настоюється, з прохолодного мулу Коржового, що сховалось прямісінько за східним рядом вуликів у хащах верболозу, дістається заповітна пляшка оковитої за три шістдесят дві, обмивається чистою водичкою, з неї одним порухом руки майстерно знімається „безкозирка” і дядько Дмитро, – буль-буль-буль, – рівномірно розливає її по гранчастих чарках. На розстеленому по зеленій траві рядні лежить уже всяка страва, завбачливо, з розрахунком на гарну компанію, прихоплена кожним із дому: домашня шинка з поросячого стегна, самотужки, ще навесні, якраз перед Паскою, замочена в розсолі з молодими смородиновими листочками, а потім закіпчена в пічному димарі на вишневих та сливових, для гарного смаку, дровах – вся червонувато-рожева з майже чорною шкоринкою та біло-рожевим прошарком сала під нею, майстерно порізана гострим ножем на скибочки, що світяться наскрізь проти сонця, з апетитним ароматом вишневого димку; підсмажені, а потім ще й добре протушковані, коричневого, знаєте, такого кольору, шматки півня (хто хоч раз скуштував – не забуде того смаку повік), – в міру і поперчені, і посолені; літрова банка торішніх ще консервованих білих грибів, тугеньких, жовтувато-лимонних, вміло приготованих гарною господинею, – неперевершена закуска під горілочку; повно на рядні і молодої городини – червоної редиски, зеленої молодої цибульки, часничку, кропу та петрушки, без яких влітку, ясна річ, і їжа – не їжа, та й смак уже не той. А в самому центрі, поряд із казанком, у великому полумиску, гордовито лежить свіженький, з вулика, мед, прямо у вощині, із зрізаним забрусом, лежить і мерехтить під сонячними промінчиками, що пробиваються крізь вербове листя, немов це і не мед, а гора самоцвітів!

– Ну, нехай бджоли рояться!

Зблиснула на сонці своїм денцем і чарчина, неначе медові підморгнула, покотилась вниз тепла хвиля, а тоді кожен, заздалегідь тримаючи напохваті: хто грибочок, хто – ложку юшки (найзатятіший рибалка!), а хто, – ну, звісно, бджоляр, – шматок стільника з медом, смакує одразу ж своє, улюблене.

Придавиш язиком до піднебіння стільник і підступить до горла неповторний, духмяний аромат свіжого меду, – першого в цьому році лугового квіткового меду. Ніколи вже не повториться він в такому букеті з усіма нюансами та відтінками, як в щойно зрізаному стільникові. Розбірливий смак досвідченого пасічника безпомилково вчуває в ньому всі пахощі та смаки квітучого лугу: білої і червоної конюшини, жовтих півників, суріпки, дягиля та буркуна, приправлені духом липового або вербового вулика, вощини, освячені живою енергією бджолиної сім’ї, що віддала йому частку самої себе.

А юшка! На деснянській воді, з димком, зварена з умінням і досвідом – то справжні ліки для тіла та душі.

Хто б там чим не закусив після першої чарки, якою б улюбленою не була інша страва, але юшка завжди займає центральне місце в цьому століттями освяченому дійстві.

За другою чаркою вже починаються розмови: про нинішній луговий взяток, про рої, про бджолині хвороби, про щурку, що повадилася оце до пасіки, про те, куди краще буде перевезти пасіку на липу та гречку. Слова зпадають з вуст поволі, з нехіттю, немов самі собою, кожне – на вагу золота. Гості в розмову не втручаються: говорять лише чаклуни-пасічники. Непосвяченому в їхнє братство сказати щось розумне про бджіл, не осоромившись при цьому, – зась! Який небудь новачок, та ще й з міста, вперше потрапивши на пасіку, до ладу не вигадавши нічого розумнішого, скаже отак, не подумавши:

– Що ж ви все про бджоли та про бджоли? Ну бджоли, ну мед, ну смачно, і гарно тут у вас, та тільки що вже такого особливого у ваших бджолах? От для мене що вони є, що нема, все одно.

– Що особливого?! Та чи ж є на світі ще одна така комаха, як Бджола? Та нам, людям, повчитись у Бджоли ще треба! – суворо одказує йому дядько Михайло, називаючи всіх бджіл, як здавна серед пасічників повелось, одним числом – „Бджола”, та ще й з такою повагою в голосі при цьому, що стає зрозумілим: якби він це слово писав, то неодмінно з великої букви.

– Якби ми всі так трудились, як вона! А який порядок у сім’ї! А ти знаєш, що стільник має бездоганну геометрію шестикутника і це Бджола робить без жодного інструмента! А мед Бджола за кілька кілометрів приносить, і ніхто ще не знає, як вона дорогу назад знаходить.

– Ти розкажи йому, як Бджола, знайшовши медонос з добрим взятком, розповідає в своєму танці всій сім’ї про дорогу до нього, – вступає в розмову дядько Дмитро. – І решта бджіл після її розповіді безпомилково те місце знаходять! За кілометри від вулика!

– От ви там у місті і не замислюєтесь навіть, – вступає в розмову батько, – що якби, не приведи, Господи, бджіл не було, то не було б на Землі ні квітів, ні овочів, ні яблука, ні вишні, саду б не було, і дерев інших також. Бо хто б їх запилив? Ото ж бо!

– А я тобі ще таке скажу, – це вже дядько Василь, – іншого такого продукту, як мед, на Землі більше немає, стільки в ньому корисних речовин. А прополіс, а перга, а маточчине молочко! Та назви ти мені хоч одну живу істоту в світі, яка б такий продукт робила, стільки користі приносила. І нічого ні в кого не відбирає, і нічого за свою роботу ні в кого не вимагає!

Новачок вже й не радий, що бовкнув таке і сидить присоромлений, бо що ж він може заперечити, необізнаний, господарям пасіки, закоханим без міри в свою справу, в Бджолу, усвідомившим її величне призначення на Землі. Притихло на якийсь час товариство, налаштоване бджолярами на філософський лад, розмірковуючи кожен про своє, і лише зрідка обмінюючись думками про те, як розумно влаштовано все в цьому світі.

Та ось розмова переходить на рибу і відразу пожвавлюється. Тут, вважай, кожному є про що розповісти чи вставити свої „п’ять копійок”.

– Розповідав мені колись Андрій Скоп, – починає батько, – як він одного разу на Петра по рибу сходив. Велосипеди тоді далеко не у всіх були, а він же ще й кульгавий, горека. З опісля обіду почав готуватись, вудки налаштував, горох зварив під вечір, черв’яків накопав біля риботинської ферми, взяв і харчів, і казанка солдатського – щоб заради такого празника юшку зварити на Десні. Склав оте все в звичайний крапив’яний мішок та й залишив на ніч на призьбі біля входу. Встав, як годиться, раненько, ще поночі, да-а...

Як гарний оповідач, батько замовкає, витримує паузу. Товариство, сите, задоволене, пасікою умиротворене, спокійно чекає, що ж буде далі.

– Вийшов із хати, на одне плече вудки поклав, на інше – мішок свій закинув. Важкуватий мішок. Нічого собі, думає, оце наклав заради Петра. Нехай. Треба ж колись і відпочити, а то все робота та робота. Пішов...

Знову коротка пауза.

– Іде, кульгає. Мішок важкенький. Нічого, думає, все ж таки празник сьогодні, на Десні вже душу відведу. Мимо Харчихи, через Станки, іде в Журавльове. Та й важкий же мішок, хай йому грець! Стане, на інше плече перекине, відсапнеться трохи – далі кульгає...

Компанія зосереджено вже слухає.

– На велосипедах рибалки вже обігнали його, потім, дивиться і ті, хто пішака, як він, теж вперед вирвались. Куди ж мені, кульгавому, думає, до них рівнятись. Ще й мішка, дурень, наклав, мов на двох. Якби не мішок – був би вже на місці. Ну, дійшов таки до Десни. Іде по кручі – і тут місце зайняте, і тут у гатці рибалка сидить, і тут... Пройшов аж до плесу – ніде й сісти. Ясне діло: на Петра рибу на Десні половити – свята річ, тому і рибалок повно. Вже й настрій підупав. Повернувся, пішов назад. Аж за Забокою знайшов вільне місце в кущах...

Розуміючи, що розв’язка вже близько, всі піднімають голови, вслухаються.

... – Сів на кручі, зкрутив цигарку, закурив. Дай, думає, сипону зараз гороху в Десну, треба ж рибу підманити. Мішок поряд лежить; розв’язав його, сунув туди руку, щоб витягнути торбинку з горохом – що за чортівня? Ширше мішок розкрив, дивиться, а там – глина!...

Компанія регоче.

– Андрій нічого второпати не може. Добрих півтора відра глини приперти на своєму горбу з Коропа на Десну! Хто ж це так познущався – мішок підмінив? Ну, думає, взнаю, – руки-ноги повисмикую. Оце відпочив на Петра!..

Знову регіт.

... – Оце половив рибку на горох! Та того злощасного мішка хвать обома руками, та як розмахнувся, – казав, мало не на середину закинув.

– Га-га-га!!

... – Подивився на вудки – ну що з ними робити? Нікому ж не розповіси – на сміх піднімуть! Іти в п’ять ранку назад з вудками, з порожніми руками? Таке зло розібрало – полетіли вудки в Забоку. Казав, жбурнув, а тоді пожалкував. Добре, стояв чийсь човен біля берега, прикутий до верби. То виламав суху гілляку та якось притягнув зв’язані в оберемок вудки до себе, та вже ж заховав у кущах, щоб таки не йти зранку з ними додому, не соромитись...

– То хто ж то йому так?! – запитує завжди суворий, а зараз розвеселілий, старий козак дід Супрун, батьків дядько.

– Ну ось слухайте ж... Приходить Андрій додому, дивиться – стоїть його мішок на призьбі, там, де він його звечора і залишив. Ви ж знаєте Андрія, живе він із сестрою, без жінки...

Та саме корову видоїла, збиралась виганяти її на пашу; Андрія побачила, – аж помирає зо сміху:

– Ну, як рибка, братику? Відпер мою глину на Десну? Ха-ха-ха! Я ж учора, вже присмерком, принесла в мішку глини, хотіла піч після празників підмазати, вранці встала, дивлюсь – нема мішка з глиною. Хай Бог милує, чи вкрав хтось? Гляну – твій стоїть із горохом та казанком. Оце, думаю, – а сама аж давиться від сміху, – половить Андрій рибки!

Сите, вдоволене товариство від душі регоче, навіть дід Супрун посміхається.

– Розповідав мені Андрій, – завершує батько, – тиждень потому без настрою був. Отак по рибу ходять!

...Юшка давно виїдена, доходить черга до лугового чаю на молодих пагінцях та листі ожини, дикої смородини і груші. Ех, і духмяний же ж луговий чай! Та ще як до нього вприкуску мед на стільнику – м-м-м!

Хто хоч раз у житті смакував на пасіці біля Десни справжню юшку, свіжий, щойно з вулика, мед, луговий чай, хто вдихав на повні груди запахи Десни, лугу, пасіки, хто зміг ввібрати там все це в себе, впустити в своє серце, той вже знатиме напевно, що то воно є – смак української волі!

Сонце помалу, помалу, а все ж опускається за Стару Десну; вітерець, що трохи розганяв задушливу спеку, поволі стихає; замість спеки по лугові розливається лагідне та ніжне, немов качиний пух, тепло; все в природі, наморившись за довгий літній день, лаштується до короткого нічного відпочинку і навіть невгамовні бджілки-трудівниці все рідше і рідше снують у повітрі.

Гості, задоволені понад усе, ситі та відпочилі душею, духом пасіки просякнуті і через те трохи розморені та вайлуваті, мандрують десь лугом додому. Бджолярі, оглянувши вулики, оцінивши сьогоднішній, при гарній днині, вдалий взяток, дають змогу сім’ям спокійно приготуватись до ночі. Та й самі, пропахлі солодким димом від вербового трухляка, вже лаштуються на своїх нешироких топчанах до сну.

І нехай ті їхні „ложа”, устелені солом’яними в’язаними матами, далеко не такі зручні, як домашнє ліжко, бо й вужчі від нього і куди жорсткіші, але сон на пасіці навалюється миттєво, немовби засипає тебе з головою і ти засинаєш, навіть не встигнувши звикнути до своєї жорсткої постелі, таким міцним солодким сном, яким сплять лише маленькі діти та праведники.

Дев’яносто п’ять відсотків інформації про світ Людина отримує через зір. Ти на все життя запам’ятаєш свої перші, дитячі ще, враження від побаченого. Перед твоїми очима розгортається неосяжна картина земного буття; буття, в котрому, виявляється, так тісно сплелися між собою світи лугового коника і вранішньої роси, смугастого окунчика і зеленого латаття, красуні-вивільги і крислатої верби, і всі вони, до того ж, переплітаються із твоїм власним світом. Побачити усе це і пов’язати одне з другим означає зробити не просто черговий крок, а швидше навіть підйом на одну сходинку вгору.

Гатка.

У справжнього деснянського рибалки має бути своя гатка. Наявність гатки свідчить, що її хазяїн рибою займається всерйоз, постійно, а не так собі – наїздами, коли прийдеться. Він не шкодує для цього ані сил, ані часу, але ж і без риби додому повертається дуже рідко. Словом рибалка з гаткою – великий рибалка. Будувати гатку, або гатитися, як кажуть у нас, починають ще навесні, ледь тільки Десна вбереться в береги після повені та попідсихають лугові стежки-дороги настільки, що можна вже буде дістатись річки велосипедом. Якщо місце для гатки вибране вдало, то вона може служити хазяїнові все літо аж до пізньої осені. Але буває й так, що гатку роблять на якийсь тиждень чи два, особливо навесні, коли вода стрімко падає і велика глибина під крутим берегом в травні змінюється на мілину вже в червні. Та все ж, у будь-якому разі за цим стоїть і вміння вибрати уловисте місце, і праця по облаштуванню гатки, і постійна турбота про те, щоб принадити до гатки рибу, і клопоти по підтримці гатки в належному стані.

Нікому не забороняється за відсутності господаря ловити рибу в його гатці, але варто лише тому з’явитись, як гатка, за неписаними рибальськими законами, має бути звільнена для хазяїна.

– Чия гатка?

– Биркоса!

– Чия гатка?

– Прохоренка!

– Чия гатка?

– Лося!

І ось іде понад кручею тринадцятирічний Толя Прохоренко, зупиняється над батьковою гаткою і строго так питає рибалку, що сидить в ній:

– Дядьку, це Ваша гатка?

– Ні.., – чортихнувшись про себе, відповідає той.

– Змотуйте вудочки!

І дядько змотує, оглядаючи берег та розмірковуючи, де ж йому тепер відвести, можливо, вперше за все літо, душу, не полишивши надію і собі привезти додому півторакілограмового ляща. Жаль йому і втраченої принади, щедро, але необачно викинутої в чужій гатці, і золотого вранішнього часу, бо десь доведеться починати все спочатку. Пробачимо Толі його підліткову нечемність, бо то все напускне, то лише бажання в світі дорослих чоловіків, куди він вже отримав доступ, виглядати майже рівним.

Ще й півгодини не минає, а Толя вже підсікає ляща і одразу ж, через якусь мить, – другого, і тримаючи в обох руках зігнуті в дугу вудки, наслідуючи дорослого, надсадно кричить:

– П у дса-а-аку! П у дсаку-у-у!

Толин батько, зірвавшись зі свого місця, тримаючи в руці підсаку, несеться на допомогу, незрозуміло яким чином утримуючи рівновагу на майже прямовисній кручі, немов самі ангели разом із святим Петром, покровителем всіх рибалок, несуть його під білі руки.

Нарешті обидва лящі, з широкими, кольору потьм’янілої міді, боками, запроторені до глибокої, спеціально для цього заздалегідь і викопаної у схилі кручі, ямки, ще й придавлені зверху, щоб бува не вискочили, рибальською торбою із снастями, горохом та наготованим з дому харчем. Рибалки, свідки чужого щастя, притихли і з подвійною увагою стежать за своїми поплавцями; невдаха-безгатченко почувається найнещаснішою людиною на всій деснянській заплаві, зате Толя, навпаки, ширяє десь високо-високо в блакитній височіні, раз по раз спускаючись звідти, аби, вкотре вже піднявши торбину, зазирнути до ямки, та прикинути, скільки можуть важити оці два красені, що так раптово ощасливили його та враз зробили героєм цього чудового червневого ранку.

От що значить мати свою власну гатку!

Тільки не думайте, що то така проста справа – нагатити гатку.

Ледь тільки Десна вбереться в береги, попересихають заповнені водою лугові видолинки, протряхнуть стежки-доріжки, що ведуть до заповідної кручі, – чи то Тетериної лози, чи Бирина, чи Рокочівщини, чи Журавльового, як уже рибалки-чародії ходять понад кручами, вдивляючись у ще по-весняному високі деснянські води, бачачи під водою щось таке, видиме тільки їм, але про що ніколи навіть не здогадається простий смертний. Бачать вони під водою і яке там дно, і де риба ходить, а де її ніколи і не дочекаєшся; бачать, і прикидають собі де саме буде ставитись гатка, аби з її поміччю покращити і без того гарне місце та утвердити на нього своє рибальське право. Інколи варто рибалці лише на півметра посунути гатку вище чи нижче за течією, як вона бажаного ефекту вже й не принесе!

Як уже все видивлено, розмірковано і шостим рибальським почуттям відчуто, коли перевірено, що на дні відсутні корчі, або вони за допомогою багра-кішки благополучно витягнені на берег і, значить, більше вже нічого не заважатиме, тоді вбиваються у визначеному місці в річкове дно по напрямку від берега і трішки навскоси за течією, три-чотири пари довгих вербових кілків, майстерно обтесаних сокирою з тоншого кінця на три (саме на три, а не на чотири) грані; молоді довгі гілки верболозу в’яжуться у в’язки на зразок снопів і тими в’язками лози, добре утрамбовуючи їх ногами, загачують простір між парами кілків, час від часу стягуючи, для міцності гатки, ці пари між собою лозовими путами-перевеслами. Отак потроху виростає у воді зелений тин-загата. Досягши поверхні води, вкладають останню в’язку лози, що вишітиме над водою, востаннє обплітають перевеслами пари кілків, а тоді вже, вдосталь, неначе бобер, нахлюпавшись у воді, вибираються на берег, аби самовдоволено потішитись своєю роботою.

Трохи відсапавшись та зігрівшись від прохолодної ще деснянської води, береться рибалка за подальше облаштування своєї гатки.

В крутому деснянському березі, інколи навіть лопатою, робиться зручне місце для сидіння. Як берег ще дуже вогкий, то вистеляється те місце будь-яким підручним матеріалом: сухими галузками плавнику, що залишився після повені, чи навіть припасеними з дому дощечками, а з середини літа вже й сіно йде в діло. Не одну годину доведеться просидіти тут рибалці, очікуючи на кльов, тож не марно витрачається зараз час, аби сидіти було зручно. І для рибальської торби має знайтись місце, і для мішечка з горохом, щоб завжди був під рукою, бо ж це – головна деснянська принада і насадка. Звичайно ж, викопується в березі, поряд із сидінням, і глибоченька, інколи в лікоть завглибшки, ямка-дучка такого розміру, аби й лящеві в ній не було затісно.

Затим рибалка сідає, щоб, покрутившись на всі боки, добре обдивитись навколо: чи все буде зручно розташовано – вудки, підсака, кошик; чи нічого не заважатиме – коріння, яке стирчить з берега, гілки дерев чи кущів, які нависають над водою і можуть заважати при ловлі, або оце похилене дерево, яке з останніх сил чіпляється за деснянську кручу, намагаючись утриматись, щоб не впасти, наперекір лихій долі з підмитого берега в стрімку течію, – чи не впаде, бува, воно просто йому на голову.

А вже по цьому треба повтикати у воду біля берега довгі рівні палички-сошки з рогатками на кінцях, аби було на що класти вудки, і не просто повтикати, а так, щоб вудки потім не заважали одна одній, течія щоб не плутала волосінь на них між собою і, головне при цьому, щоб гачки з насадкою лягали там, на дні, якраз у визначеному рибалкою місці, інакше вся оця морока з гаткою і кількагодинна праця виявляться марними та безплідними.

Коли вже все зроблено як слід, то яким би відлюдькуватим чи суворим не був господар гатки, але все одно – сяде і помилується на свою роботу: лежить на воді нетовста, трьома долонями можна обхопити, в’язка свіжозрізаної, з блискучим зеленим листям, лози. Деснянська течія, наткнувшись на перепону, обтікає гатку, залишаючи за нею кілька метрів тихої води. З кінця гатки спливає за течією рядочок войків, спочатку дрібненьких, а по тому, як віддаляються вони від гатки – все більших і більших.

Чинно, рівненько, над самою водою лежать на сошках три березові вудки: найкоротша – біля самої гатки, посередині – трохи довша і з краю – найдовша. Глибина в гатці добрих три, а то й три з половиною метри, тому поплавці підняті високо – майже до самого гінчика. Течія напнула несильно жилку між вудкою та поплавцем і він мандрує собі неспішно на цій припоні по войках туди-сюди, радуючи цим рибальську душу, бо вже з одної лише поведінки поплавця на течії досвідчений рибалка бачить, що вудка лежить так, як треба.

Одразу видно, що гатка вдалась на славу: за кілька метрів вниз по течії у воді лежить повалена верба, яка дає рибі захист – під водою, серед її гілок, вона почувається в безпеці; яма, котру течія вимила під берегом і вище якої, понад самим її схилом і покладена гатка, – глибоченька, з чистим, без корчів, дном; течія одразу за гаткою уповільнилась і не притоплює поплавці, не тягне їх на дно; принада не зноситься одразу ж за водою, а лягає спочатку на дно ями, збираючи там рибу і лише потім вже поволі вимивається вниз течією, підманюючи нову здобич.

Одним словом, не гатка, а мрія! Залишається тепер лише сказати традиційне рибальське:

– Ловись рибко, велика й маленька!

Ну, то й з Богом!

До всього, раптом з’ясовується: як багато, часом, значать у нашому житті символи, ці стовпи, на котрі надійно спирається наш духовний світ! І озираючись назад, ти розумієш, що чи не найпершим символом деснянського світу стала для тебе батьківська пасіка. Лише вісім літ поталанило тобі бувати на ній, але в пам’яті вона назавжди залишилась уособленням спокою, миру та злагоди, ідеалом земного буття, а Бджола – прямо-таки зразком для наслідування. Саме на пасіці тобі несподівано, нехай і з чужої підказки, далося перше розуміння сили усих отих земних зв’язків на прикладі такої маленької Бджоли і такої неосяжної Планети: хіба просто знайти ще один, подібний до цього, величний приклад взаємозалежності?

Дід.

Дід наш, батьків батько, людина добра та лагідна. Найперші мої спогади про нього – це як він мені горщика подавав, примовляючи при цьому: „ Дзу-дзур, мишка в сахарничку!”. Дивно, але робити оте „дзу-дзур” під дідову приказку, уявляючи собі мишку-шкодійку, було так приємно!

На вулиці нашого діда поза очі звуть „Мічуріним”. Жив колись такий знаменитий садівник. Я бачив його портрет у дідовому календарі, що висить на стіні: в крислатому брилі та окулярах і з борідкою, немов у дяка. Так ото і наш дід теж садівник, тільки не такий відомий. Та все ж сад у нас чи не найбільший у Коропі, каже батько. Чого тільки не насаджено дідом у його саду: і яблуні, ранні та пізні, і груші – є такі, щоб зразу їсти, а є – щоб сушити і класти потім у пісний борщ. І вишні є, і сливи є, і смородина, і порічки білі та червоні, і агрус, і навіть виноград. Виноград той росте вздовж хати, під стіною, що звернена до заходу. Він підв’язується дідом до дроту, натягненого на вбиті у землю кілки. На відміну від яблунь, груш та решти дерев і кущів, що дають багато всього смачного, виноград цей такий кислий, що у мене від нього аж щелепи зводить. Та все одно, дід щоліта возиться з ним, немов з малою дитиною, і, здається, лише для того, щоб восени знову скрушно похитати головою, мовляв, знову не встиг визріти, знову кислий.

В самому кінці саду, перед городом, росте багато маленьких саджанців. Це місце дід зве питомником і щороку восени приносить сюди з лісу маленькі яблуньки-дички, висаджує їх, доглядає, аби вони добре вкоренились; потім, зрізавши майже під корінь, прищеплює на них палички-черенки зі своїх смачних яблунь. На кожному деревцеві тут висить шматок цупкого паперу, де великими дідовими каракулями хімічним олівцем писано назву: „пепін шафран”, „золотий ренет”, „ренет Симиренка”, або „сніговий кальвіль” чи „путивка”. Восени та навесні найкращі саджанці дід відбирає для продажу на базарі, бо батько каже, що це дає дідові добрий заробіток.

Єдиним дідовим помічником у цій справі, ясна річ, є я. Дід каже, що в мене легка для саду рука, бо колись, змалечку, допомагаючи йому висаджувати черенки смородини, я повстромляв деякі з них у ямки догори ногами. Як воно так сталося, що й дід цього не помітив, – ніхто не знає, але, як не дивно, мої саджанці всі до одного поприймалися і за два літа стали маленькими кущиками.

Восени, пообрізавши дерева, дід у саду біля погребні рубає хмиз. Рубає довго, кілька тижнів, до самих морозів, бо сад великий і хмизу багато. Сокирка у діда невеличка, але на довгому топорищі, замашна, як він каже. Перед дідом стоїть поставлене „на попа” товсте поліно із соснової колоди, на якій він і цюкає гілочки.

Мені, малому, ще до школи, за розвагу було спостерігати, як він їх рубає. Я стою навпроти діда і дивлюся на його роботу. Холодний вітер витискає з дідового, посинілого від холоду, носа прозору краплю, яка висить на його кінчику і ніяк не впаде додолу. Я тільки й чекаю цієї миті:

– Діду, – крапля!

– Еге? – ніяковіє дід і поспіхом рукавом витирає носа.

Я знову дивлюсь, як вправно цюкає дідова сокирка і росте гора хмизу, але ж і про дідового носа не забуваю.

– Діду, – крапля!

– Еге?! – чи ніяковіє, чи дивується дід і вже зім’ятою носовою хустинкою з лівої кишені старої кухвайки прибирає краплю.

Так, мені на втіху, триває досить довго, аж доки нарешті дід не здається:

– Годі на сьогодні. Отаке сире та холодне. Ходімо до хати.

Взимку в занесеному снігом саду ніякої роботи немає, хіба що прогорнути стежки до колодязя, погреба та клуні, до вбиральні. Взимку дід шиє чоботи, сидячи в кухні на саморобному круглому ослінчику, зробленому зі шматка грушевого кругляка. Щоб сидіти на ньому було не так мулько, дід підкладає під себе невеличку подушку в полотняному напірначі, такому, аж до блиску, засмальцьованому, що він видається шкіряним.

Я частенько йому допомагаю і допомога моя полягає в тім, аби насмолити дідові дратву та (он що вже вмію) наготувати березових цвяшків, якими кріпиться підошва чобота. Не раз діставалось моєму лівому вказівному пальцеві від гострого мов бритва шевського ножа, зате ж тепер і цвяхи виходять у мене не гіршими від дідових. Вигнутий шевський молоток з високою фанкою та круглим бойком так і миготить в дідових руках, вганяючи змочені слиною цвяшки в підошву чобота, зроблену з товстезного бичачого лоскуту.

– Тук! Тук-тук! Тук-тук-тук! – ледь встигай подавати.

Час за роботою плине швидко, навіть, якщо ти лише березові цвяшки готуєш. Ось уже й сутінки розлили за вікном зимову просинь. Дід закінчує чоботи, засвітивши світло. Рашпилем збиває всередині чобота кінчики цвяшків, що повилазили, вкладає устілки, розігрівши на полум’ї шевського каганця спеціальне коліщатко на дерев’яній ручці, проходить ним по верхньому краю підошви, утворюючи красивий рант, потім, аби зачорнити, змазує рант негрозином і ось, – чоботи готові, хоч зараз на парад!

Блискучі чорні халяви з білою, телячої шкіри, підклейкою всередині, переди, гладенькі, з красивими напівкруглими носами, гарно вшиті союзки, задники з прокладкою із тонкого проструганого лоскуту (щоб не просіли) – чоботи, гордість майстра, свого творця, стоять і чекають на хазяїна.

Дідова пенсія в двадцять вісім карбованців замала, тож і доводиться йому потайки (бо не дозволено) взимку шити на сьомому десятку літ чоботи, а влітку – продавати саджанці.

Коли ж замовників на чоботи немає, дід читає книжки або про козаків чи князів, або про останню війну. Час від часу, по черзі з батьком, дід ходить в „бібліотіку”, звідки приносить чотири-п’ять товстих книжок в заяложених та потертих палітурках. Зате баба наша книжок не читає, а силу друкованого слова відчуває на собі завдяки сусідці через вулицю – бабі Явдосі.

Явдоха, ровесниця діда з бабою, удова, що живе зі своєю молодшою, хворою на падучу, сестрою Дунею на пенсію в дванадцять карбованців, ледве зводить кінці з кінцями, купуючи лише хліб, сіль, сірники та перед Паскою трохи муки і цукру; решту ж продуктів вони з Дунею споживають зі свого городу, тому наша сім’я видається, мабуть, бабі Явдосі мало не панською і через це мені завжди перед нею якось ніяково... У бабиній хаті лише одна кімната з піччю та сіни, але завжди чисто і прибрано, а на лаві біля вікна, котре виходить на вулицю – стос старих товстезних, в чорних шкіряних палітурках, книжок. Покійний Явдошин чоловік, дід Капітон, був рибалкою, знаменитим тим, що ловив на Десні на горох лише марену, найсильнішу, яка тільки є на світі, рибу. Дід з батьком розповідали мені, як баба парила для діда Капітона горох в печі, а дух тоді від нього стояв на всю вулицю і сусіди вже знали: піде, значить, завтра дід на Десну по свою марену. Вудки у нього були не прості, як-от у нас, а з дерев’яними котушками.

– Ото як візьме марена, – розповідав наш дід, – так одразу гур-гур-гуррр! – та й розмотає з котушки волосінь мало не до середини Десни. Капітон тоді давай з нею змагатись – хто кого. Ох, і рибалка був, царство йому небесне! – ніколи без риби додому не вертався.

Дата добавления: 2015-07-11