Частина перша. 11 страница

– У ямку, до компанії, – мовив я їй.

Мої сусіди – ані пари з вуст. Затихли. Мовчать. Чатують. Вже втретє гачок із вертким черв’яком подався на дно. Течія акуратно поклала його якраз на те місце, що й минулого разу та кльову чомусь немає. Хвилина минула, і п’ять, і десять – як відрізало. А я мріяв повен кошик наловити...

Поплавці на всіх трьох моїх вудках не подають жодних ознак життя. Я вже і горох замінив, і ще одного черв’яка почепив – нічичирк. Ніхто їх не турбував, лише войок по черзі грався з кожним, неначе розважав, аби не нудьгували.

„Як там мої одводні?” – у мене почався свербіж. Я тут сиджу, а там... І почекавши, вже більше для порядку, ще кілька хвилин, не витримав і поліз вгору по кручі, аби перевірити одводні.

На мене чекало повне розчарування – ніхто не смикав і не гнув до води лозинки з прив’язаними одводнями. У слабкій надії, що, можливо, щуки пообривали живців, я повитягував свої снасті. Більшість моїх себеликів поснула, один заплутався у водоростях і я витягнув його разом із жмутком схожої на довге людське волосся річкової зелені. От невдача! Ну що їм треба, цим щукам і судакам? Он як полюють під протилежним берегом і жодна, хоча б на сміх, не навідалась сюди. Краще б я ловив собі в гатці густірок, пліток, в’язиків... І треба мені було зв’язатись з цими одводнями! Але ж позабирати їх всі з собою – це означало б визнати батькову правоту.

Два себелики у скляній банці, котру я обачно вкопав у мокрий пісок біля самої води, ще помалу ворушили плавцями. „Закину востаннє, на ніч” – вирішив я. На двох одводнях замінив поснулих живців та й знову позакидав свої снасті у воду. Правда тепер їх було вже лише чотири, якраз по кількості живців, здатних ще ворушитись. „Нехай стоять уже до самого ранку. Ну не може такого бути, щоб і вночі не прийшла в наш берег хоча б одна щука”.

Вкотре заспокоївши таким чином себе, я подався до нашої гатки, а підійшовши ближче, – побачив батька, що саме возився із моїми вудками.

– Де ж ти оце ходиш? Такого ляща прогавив... – батьків голос, повний смутку та розчарування, змусив мене завмерти на місці. В грудях у мене похололо і щось, обірвавшись, покотилось вниз, аж до п’ят: „Прогавити ляща! Через якісь одводні, хай їм грець! Ну чому не сиділось мені на своєму місці? Це ж був би мій перший справжній великий лящ! Коли ще тепер такий клюне...”

Виявилося, що за моєї відсутності рибалки-сусіди побачили, що риба гне вудку і тьопає гінчиком по воді та й покликали батька. Але доки батько підбіг до гатки, то лише встиг побачити, як востаннє рибина пригнула вудку та й подалась геть, зірвавшись із гачка.

Подивившись на мій нещасний, геть похнюплений вигляд, батько заспокійливо поклав на моє плече свою руку:

– Тепер розумніший будеш. Ходімо, вже час юшку варити.

– Я ще трохи посиджу, – не своїм, якимось здавленим голосом, попросився я в батька.

Мабуть добре розуміючи мій стан, він не став заперечувати.

– Я ось тут трохи наловив, – забери, – витягуючи з ямки дві свої густірки, винувато поглянув я на батька. До всього мого горя ще й густірки, полежавши в ямці, дивним чином втратили у своїх розмірах і навіть мені зараз було зрозуміло, що навряд чи в першій було більше двохсот грамів, хоча, коли я тягнув її з води, от, присягаюсь, в ній було не менше трьохсот. Друга і зовсім тягнула хіба що на сто п’ятдесят. Ну чому воно так: риба щойно витягнена з води, завжди видається більшою, ніж є насправді, а та, що з гачка зірвалась, та взагалі найбільша від усіх?

Сонце тим часом опустилося вже до самого горизонту, кольори ставали дедалі насиченішими, тіні густішими, а розгледіти щось проти сонця було просто неможливо. По поверхні води із заходу на схід пролягла смуга розпеченого золота і сліпучі відблиски заважали мені пильно стежити за поплавцями. На горох нічого не клювало, зате маленькою вудкою на черв’яка я таки натягав з-під гатки півдесятка дріб’язку: двох плоскирок, стовпчика, окуня та красивого верткого в’язика, аж ніяк не меншого від моєї першої густірки.

Половина сонячного диска сховалась за горизонтом, коли батько покликав мене вечеряти. Хоч як не хотілося мені ще посидіти у гатці в останній надії на диво – кльов ляща, проте, почуваючи себе майже винним, востаннє перевірив вудки, поприв’язував їх мотузочками до сошок, аби велика риба, вчепившись, не змогла вночі затягнути їх у Десну, торохнув об воду двома жменями гороху: „Нате, їжте, мені не жаль, аби тільки зібрались ви тут зранку”; забрав свою вечірню здобич і подерся видовбаними у глиняній кручі східцями нагору.

Біля батькової юшки мостилися вечеряти ще двоє дядьків-рибалок, котрийсь навіть пляшку „Російської” виставив у вигляді внеску, – чекали лише мене. Один тільки вигляд нашого чорного закіпченого казанка із гарячою, прозорою, як сльоза, юшкою розпалив у мене апетит, а коли вже я всівся, то тут мене з головою накрив неперевершений тонкий аромат нехитрої рибальської страви. Сам того не бажаючи, я аж двічі голосно зковтнув слину, що сама собою враз набігла у роті.

– Ага, зголоднів! – аж зрадів дядько Василь на прізвище Биркос, той самий, що поступився батькові однією зі своїх гаток.

Дорослі загули, закивали, посміхаючись, головами та заходились довершувати останні приготування. Взявши до рук дерев’яну ложку і шматок хліба, я лише чекав тієї миті, коли можна буде дірватись до казанка.

– Ну, дай, Боже, не востаннє на Десні ночувати! – виголосив хазяїн принесеної пляшки, – другий, незнайомий ще мені рибалка, і дорослі повагом перехилили в себе пекучу рідину; хтось із них при цьому хекнув, хтось скривився, хтось із шумом втягнув через ніс повітря і тут же його видихнув: наша вечеря почалася.

Вечірній луг поринув у тишу. Анінайменшого подиху вітерця, жодного пташиного співу, лише скрип цикад. Десна немов завмерла, немовби й течія її уповільнилась, лише войки спроквола мандрували від кінців гаток. Умиротворилася ріка і дух цього умиротворення передався всьому її царству – вербам, лозам, травам, всьому сущому і живому на зеленому безмежному лузі. Лише потягнуло приємною, після денної спеки, прохолодою – випадала вечірня роса.

Я відчув раптом, як стомився від біганини, мабуть, – від переживань, можливо, – від густого, настояного повітря; відчув – і смак юшки для мене змінився: став не як насолода, не як забаганка, а – як винагорода. Кудись непомітно, назовсім, щез розпач від невдачі, натомість спокій та лад запанували в моїй душі.

Набігали легенькі перші сутінки. Між дорослими точилась повільна розмова про те, скільки раніше, одразу по війні, було в Десні риби. Дорікали Дніпрогесові, іншим греблям за те, що перекрили рибі шлях з низин Дніпра у верхів’я і в Десну. Шостці, заводи якої на погибель рибі скидають в Десну всіляку „хімію”, якусь червону гидоту; рибнадзорові, який не воює з браконьєрами, а ті сітками та вибухівкою нищать стільки риби; нарешті меліораторам, які осушують болота, бо колгоспам все мало землі, тоді як не можуть до пуття дати раду навіть тій, яка вже в них є.

– Я так гадаю, – розмірковував вголос батько, – раз болота в природі існують, значить вони для чогось та й потрібні. Богові видніше, ніж людям. Я читав, як у Китаї з горобцями воювали, а тепер гусінь жере там все підряд. У природі зайвого нічого не буває.

Тим часом добре вже смерклось. Прибравши залишки нашої вечері, компанія перемістилась під здоровенну, більшу ніж наша клуня, скирду торішнього ще сіна. Попід її боками скрізь було насмикано чималенько сіна – одразу видно, що тут постійно ночують та ховаються від дощу рибалки, бо сіно влежане, а місцями у скирті рибалками повисмикувані мало не печери. Розстеливши в кого що було припасене з дому – рядна, старенькі ковдри,кухвайки, – почали влягатись і ми.

Розпочата розмова тривала і я боявся пропустити з неї бодай одне слово. Слухати було цікаво і заздрісно. Ну чому я так пізно на світ народився? Якби зараз було стільки риби, як тоді – хіба ж могло б таке бути, що я оце вже третє літо постійно ловлю з батьком на Десні, а справжнього ляща ще й не спіймав? Я ж навіть не мрію спіймати такого, як торік, отут, у Рокочівщині, вловив Толя Самойлович – на півпуда, про що ціле літо говорили, не вгавали, всі коропські рибалки. Толя Самойлович – дорослий вже чоловік, дядько. Начебто і рибалка з нього не дуже, гатки навіть своєї не мав, а от же ж поталанило людині – сів у чужу гатку та й увірвав отакенного ляща!

Авжеж, такого ляща я, мабуть, і не витяг би, а от трьохкілограмового – думаю, на нього у мене вистачило б сили та вміння. Ніхто серед моїх друзів чи просто знайомих мені хлопців такого ще ляща не ловив. От було б здорово, якби мені це вдалося...

Хоча щось біле, немов лапатий сніг, вже якийсь час мерехтіло у мене перед очима, але я за своїми мріями не звертав на нього уваги, аж доки вигук одного із рибалок не змусив і мене зосередитись на тому, що діялось навкруги.

Сутінки ще не стали остаточно ніччю, але все небо було вже всіяне зорями і тонесенький серпик молодого місяця висів над землею, додаючи не стільки світла, скільки краси та втаємниченості нічному краєвидові. І в цій, майже темряві, під слабеньким світлом від молодика та зірок витанцьовувала в повітрі безліч комах – схожих на маленьких тендітних метеликів з чотирма вузенькими білими, ніжнішими за найніжнішу пелюстку, крилами. З кожною миттю їх ставало дедалі більше.

Вже всі, навіть хто й поснув, позхоплювались на ноги і дивились, мов зачаровані, на це диво.

– Мітлиця вилетіла! – нарешті вигукнув хтось. А інший додав:

– Не буде завтра діла – наїсться риба од пуза!

І справді, раз по раз стало чути сплески та удари сильних риб’ячих хвостів об поверхню води. По росяній траві ми підійшли до краю кручі. Бенкет саме був у розпалі. Вже призвичаєними до темряви очима було видно безліч кіл, що розходилися по всій поверхні ріки. Виляски лунали безперервно. Та все ж потроху метеликів ставало дедалі менше і з часом всі ми повернулись до скирди.

– Ех! Загублять природу, – зітхнув дядько Василь: – хіба ж оце так раніше мітлиця вилітала! Та, бувало, замете, неначе снігопадом, і не на півгодини, як оце тепер, а годинами, майже до самого ранку...

Чомусь ніхто вже не підтримав розмову і ми мовчки повкладалися на свої місця. Бажання спати, якщо воно й було у мене раніше, минуло. Лежачи горілиць на сіні під скирдою, я вдивлявся у чорну, всіяну безліччю зірок, безодню неба. Ніколи раніше не траплялась мені нагода так довго дивитись на зорі. Якщо таке й було коли, то це тривало хвилину-дві, щонайбільше – три. Я вже знав і Чумацький шлях, і обох Ведмедиць – Велику й Малу, знав, як знайти Полярну зірку, котра завжди вказує на північ, але, дивлячись мимохіть на небо, ніколи ні про що не замислювався.

Тоді, лежачи на запашному сіні, вдихаючи чисте, свіже лугове повітря, відчуваючи себе поряд із батьком у цілковитій безпеці, я дивився у нічне небо і дивні, незнані досі думки та відчуття заполонили мене.

Одні зірки були більшими, здавались близькими і світло від них яскравим, інші виглядали маленькими, деякі – майже непомітними цяточками, що губились бозна в якій далечіні: їхнє сяйво ледве долало чорний морок ночі.

Небачені, невідчувані раніше глибини та відстані відкривались перед моїми очима; відразу, саме собою, виникло розуміння, що таку далечінь годі й шукати на Землі, а відтак – якою ж маленькою видалась мені вже тоді наша домівка-планета! Я вже десь чув про безкінечність Всесвіту; намагався, вдивляючись у нічну безодню, уявити, як це може бути, але у мене нічого не виходило. Безкінечність – це коли нема ні початку, ні кінця, я це вже розумів, але ж, з іншого боку, на що не поглянь, все має свій початок і своє завершення. Весь мій невеличкий життєвий досвід говорив на користь такої думки, проте, міркував я, якщо десь там є кінець, чи початок, то як це має виглядати? Хай світ закінчується, як приміром, оцей луг: то що, виходить, можна підійти до його краю, як до кручі, та й сісти, звісивши ноги? А що ж буде за цим краєм? Там, де луг обривається кручею, там починається Десна. Значить, і за кінцем світу буде ще щось? А як не буде нічого, то все одно ж має щось бути, бо на чому ж тоді триматись світові? А як собі уявити безкінечність?

Мені почало здаватись, що ще трохи і від таких думок недовго буде й збожеволіти...Я не міг осягнути це своїм дитячим розумом, так само, як не міг наблизитись до отих далеких зірок, скільки б не підстрибував, стоячи на землі...

Кажуть десь там, у космосі, є планети, схожі на нашу Землю і, можливо, на них живуть такі ж розумні істоти, як і ми, люди. Мабуть і в них є ріки, повні риби, і ліси, повні птахів та звірів. А, можливо, нічого цього у них і немає, лише якісь гори та пустелі, без жодного деревця, без зеленої травички і не можна там ані скупатися спекотного літнього дня в прохолодній водичці Коноплянки чи Коваленчихи, ані полежати отак вночі на запашному сіні, дивлячись у оцю чорну безодню та розмірковуючи про такі речі, які ніколи раніше мені й на думку не спадали.

Нічна прохолода давала про себе знати. Відчуваючи, що починаю мерзнути, я загорнувся, немов жучок-ручайник у свою трубочку, в стареньку солдатську ковдру, на якій до цього часу просто лежав, одразу тіло оповило приємне тепло, а далі – нічого вже не пам’ятаю: сон здолав мене в одну якусь мить.

...Мабуть, батькові не один раз довелося трусити мене за плече та окликати, так міцно я спав. Сівши на сіні, тручи заспані очі, що ніяк не хотіли розкриватись, я навіть не одразу второпав, де знаходжусь. Нарешті мені дійшло, що ми на Десні і вже почався ранок. Було прохолодно, повітря здавалось сирим, але таким напрочуд чистим, що хотілося дихати на повні груди, тож сон мій швидко минув.

„Одводні! Треба ж перевірити одводні!” – стрепенувся я. Батько неначе вгадав мої думки:

– Ну, ходімо, подивимось на твої снасті, чи не вчепилось, бува, щось за ніч.

І взявши до рук підсаку, він попрямував угору по течії. Останні, зовсім вже легенькі сутінки розчинялися в повітрі; на сході, над коропським лісом, за Лисою горою, світлішало небо; зірок на ньому вже не було видно, лише одна – в тій стороні, де мало зійти сонце, – світила яскраво, майже, як вночі. Під протилежним берегом знову лунали виляски та удари по воді, немов хтось із берега раз по раз жбурляв у Десну великі камінюки.

– Я сам! – я тільки те й робив, що застерігав батька, аби не він витягував снасті, а я. Та марно! Від одводня до одводня моя впевненість змінювалась на надію, надія – на очікування дива, а потім – дійшла черга і до повного відчаю... Нічогісінько! Ніхто, за цілу ніч, не спокусився на моїх живців і вони, поснулі, аж побіліли від тривалого перебування у воді. Після останньої поразки у мене зовсім опустилися руки...

– Ходімо! Не треба гаяти час: он вже зовсім розвиднілось, – батьків голос був спокійним. – Дивись, який гарний ранок! Будемо сьогодні з рибою.

„Все! – подумки картав я себе, мандруючи до гатки. – Щоб я ще хоч один раз узявся за ті одводні!”

Проте і на вудках горошини залишились цілими.

„Ну от, правду ж казав увечері отой дядько – наїлась риба мітлиці, не дочекаємось тепер кльову” – засмучений, я все ж таки замінив горошини на гачках на свіжі, запашні, позакидав вудки, сипонув у воду горохом і вирішив за будь-що дочекатись-таки кльову. Хоч одного. Дочекатись ляща і впоратись із ним, бо на що ще мені залишалось сподіватися?

Тим часом ранок вже панував навколо. Від води піднімались легенькі, ледь помітні, випари. Десна ще тільки прокидалась. Ніщо не тривожило її поверхню – ані найменшого подиху вітерця, жодного сплеску риби, навіть під протилежним берегом все стихло. Зеленкувата, немов вилита із темно-зеленого пляшчаного скла попід берегом і блакитна від перекинутого в неї неба ближче до середини, водяна гладь, здавалось, застигла на місці. Лише дрібненькі ямки-войки неначе спливали з кінця гатки і вервечкою слідкували один за одним, доки течія не закручувала їх у спіральний вир, котрий раптом щезав на якийсь час, аби потім піднятим із дна висхідним потоком розсипатись на всі боки по поверхні води найтоншим, найніжнішим, куди тому шовкові, мереживом. Цей плин води заспокоював, уповільнював і думки, і рухи, умиротворяв мене, притягуючи до себе всю мою увагу.

Ніхто поки що не турбував мої поплавці і вони вільно мандрували по войках, слідуючи за течією.

Моє рішення дочекатись кльову ляща, скільки б не пішло на це часу, змушувало мене сидіти непорушно, немов розвідник у засідці, чи індіанець, що вийшов на стежку війни та чатує ворога.

Я навіть не ворушився, сидячи: очима вп’явшись у поплавці в надії вчасно зробити підсічку, а праву руку тримаючи напоготові біля вудок. І сусіди мої застигли, темними купками непорушно сиділи на своїх місцях: дійсно – справжні рибалки.

...Поплавці мої поволеньки: туди-сюди, туди-сюди, – гуляють по вервечці войків. Завмерло, здається, все навкруги.

Відірвавшись від гатки, кілька водомірок на тонесеньких високих ніжках вільно ковзають по поверхні (як таке можливо?) і ніщо їм не перепона – ні вир, ні войок: немов ковзанярі на льоду, однаково легко рухаються що за течією, що проти неї, немов би тої течії і не існує зовсім, або начебто ріка накрита тонесеньким невидимим склом і вода тече собі під ним, а вони шугають безборонно поверх скла.

Із води біля самої гатки вилізла на берег світло-зелена деснянська жаба, вилізла, та й завмерла, не відразу її й помітиш. Тиша. Жодна рибина не скинулася посеред Десни із того часу, як я вранці сів у гатку, хижак і той припинив полювання на плесу протилежного берега.

„Сиди, – кажу я собі, – сиди і чекай. Досить уже, набігався вчора”. Дивно, але виявляється, зовсім не нудно сидіти отак тихенько, непорушно: стільки цікавого можна побачити навколо. Он як красиво тече вода, скільки не дивись, не набридне ніколи. Жаба, осмілівши, подерлась на берег і тепер завмерла вже зовсім поряд: захочу – рукою дістану.

Тихенько, поволі, аби її не налякати, повертаю голову направо – так само непорушно сидять рибалки: і дядько Василь, і батько, і там, далі – інші. Хоча і в них, як і в мене, не клює, проте, очевидно, і вони не нудьгують, сидять собі, мабуть, теж тихенько роззираються довкола, спостерігають, що навкруги діється, але й про поплавці не забувають.

На сході, там де небо набувало жовто-солом’яного кольору, вже не видно було тієї останньої зірки – розтанула в рожево-блакитній височіні. Раптом над темно-зеленою смугою соснового лісу на Лисій горі виглянув краєчок розпеченого сонячного кола. І одразу змінились навкруги кольори, стало все яскравішим, насиченішим, а в душі хтось ніжно тронув найтоншу струну і вона озвалась радісно, захоплено, із захватом:

– О-о-о! Он воно, виходить, як тільки гарно стрічати на Десні схід сонця!

Щось тихенько тріснуло на протилежному березі. Зирк туди: із кущів верболозу, котрі відділяють від плесу високу стіну верб, вийшла... козуля! Я одразу впізнав, – бачив таку на картинках у книгах про природу. Повільно, насторожено, підійшла до води, роззирнулась на обидва боки, мені навіть видно, незважаючи на відстань, як її вуха сторожко повертаються на боки – вперед – на боки: прислухається. Нарешті, заспокоївшись, нахиляє голову з короткими ріжками і, обережно торкаючись губами води, починає пити, але раптом рвучко піднімає голову, знову прислухається і тільки-но вдруге вмочила у воду губи, як хтось із рибалок-курців, не втримавшись, легенько бухикає.

Козуля в одну мить, відштовхнувшись передніми, розвертається на задніх ногах, в три, чи чотири високих стрибки досягає кущів, із шумом продирається крізь них і ось уже все – щезла в гущавині.

По кручі пройшов тихий гомін і знову все стихло. Та все ж рибалкам, мабуть, набридло сидіти стільки часу, марно чекаючи кльову.

– Неначе і в воді її нема, – почувся голос одного з них.

– Мов у колодязі, – погодився батько.

– Добре вчора повечеряла, – приєднався до розмови дядько Василь. – Ось ще годину-півтори посиду, та й подамся додому – нема тут чого робити.

„Та ні, – розмірковував я, – ще ж тільки сонце сходить. Ми так рано додому не поїдемо. Треба частіше гороху підкидати. Такий горох вдався! Який же лящ пройде мимо такого гороху? Ось і вчора ввечері ні в кого лящ не клюнув, а в мене клюнув. Що то значить, гатку перегатили! Роззява! Захотілось тобі з тими одводнями бігати... Це б мав зараз ляща.”

Сонячне коло майже повністю піднялося над лісом. Набравши з торбинки гороху, я сійнув ним по воді, якраз там, де біля краю гатки починали закручуватись войки і знову поглянув на сонце. Ще мить – і воно повністю зійде над лісом.

Раптом зліва щось блиснуло. Я повернув голову і занімів: віддалена частина кручі, ліва, дальня сторона деснянської підкови, в яку сонце, повністю зійшовши над лісом, вдарило всіма своїми променями, блищала, мінилась, вигравала справжнім щирим золотом! Таке я бачив лише в кіно, коли дивився фільм „Золото Маккени”, але ж там події відбувалися в Золотому каньоні і проти сонця сяяло справжнє золото. А тут! Що ж виблискувало золотом тут?!

Я дивився і не вірив своїм очам: проста деснянська круча, звична вже мені, буденна, яка ще хвилину назад мала неприглядний коричневато-сірий колір, така собі Попелюшка, в одну мить, немов від помаху чарівної палички, перетворилась на Принцесу і вигравала проти сонця, аж очам було боляче дивитись, немов велетенська брила золота в дві сотні метрів завдовжки і чотири метри заввишки! Як таке може бути? Стільки золота! Поверхня води там, біля кручі, під сонячними променями аж пломеніла.

Забувши про все на світі, я милувався небаченим досі дивом. Якою нудною видалась мені колись, при першому побаченні, ця круча – ані травинки на ній, ані кущика, і якою неймовірно величною була вона тепер!

Диво тривало недовго – на те воно й диво. Хвилин п’ять-десять, не більше. Варто було сонячному дискові піднятися вище, як круча поволі згасла і знову стала мати звичний вигляд. Та я відтепер достеменно знав: вона чарівна, іншої такої нема в цілому світі.

Здивування, захват, радість – які б ще підібрати слова, аби передати, що творилося тоді у моїй душі? Вперше в житті я по-справжньому усвідомив прекрасне довкола себе, тож тепер насолоджувався красою природи і вперше відчуття цієї насолоди затулило собою гіркоту і вечірньої, і вранішньої рибальської невдачі.

Кльову так і не було. Ну то й що? Скільки цікавого вдалося мені побачити, жаль лише, що не розповіси нікому так, як хотілось би, ані про нічне небо, ані про золоту кручу – просто не знайдеться підходящих, потрібних, слів. Зате в душі, я не розумів цього тоді, але добре відчував, щось таке сталося, щось там виросло, незрозуміле ще й мені самому, але – таке потрібне на майбутнє, на все життя.

Зовсім іншими очима дивився після того я навкруги і стільки цікавого відкривалось мені того ранку! Зі сходом сонця безліч щурів повилітали із своїх нірок і носились навколо мене в повітрі та над самою водою, мов сірі блискавки. Верх кручі попід самою травою на півметра вниз був неначе решето, весь у дірках їхніх нірок. Вловивши на льоту комара, чи мошку, пташка безпомилково, серед безлічі подібних, знаходила своє житло і з усього розгону потрапляла прямо в нього, затримавшись на вході лише якусь мить. Маленький тулуб із роздвоєним, не таким довгим, як у ластівки, хвостиком, дуже довгі, проти тулуба, гострі крила, широкий, із коротким дзьобиком, рот – кумедні пташки гасали в повітрі, дивом не зіштовхуючись одна з одною. Як їм це вдається на такій швидкості?

Чи та, що раніше сиділа біля мене, чи вже якась інша, зелена жаба, сидячи наполовину у воді біля моєї гатки, почала помалу скрекотіти, роздуваючи щоки та горлянку. До неї з різних місць приєдналися голоси ще трьох чи чотирьох одноплемінниць, а потім враз вибухнув цілий хор із доброї сотні жаб’ячих горлянок. Їхній скрекіт видавався просто оглушливим серед ранкової тиші, але через кілька хвилин він так само раптово, як і розпочався, немов по чиїйсь незрозумілій нам, людям, команді, враз і обірвався.

Трясогузка, – маленька світло-сіра пташка з довгим, чорним на кінчику хвостиком, що безупину посмикувався вгору-вниз, вгору-вниз, сіла на кручу в кількох метрах від мене і спокійно, бо я не ворушився, мандрувала по вимитому водою вузенькому причілку взад-вперед, певно, шукаючи поживи для себе та своїх пташенят.

Виявляється, варто лише завмерти, не ворушитися, і тоді побачиш навколо себе стільки цікавого, живого – жаби, птахи, звірі живуть своїм життям, раніше тобі зовсім незнаним. І все боїться людини, бо ми такі: володарі Землі, захочемо – вб’ємо, захочемо – полонимо, ми найрозумніші, найсильніші. Людина – цар природи, а царя потрібно боятись. От тільки погратись із нами ніхто не збирається і дружити теж... Вони самі по собі, а ми самі по собі. А мені хотілося, аби оця трясогузка сіла на мою долоню і я б її нічим не зобидив, погладив би по спинці, роздивився зблизька яке в неї пір’ячко, і очі-намистинки, і пригостив би черв’ячком...

Раптом знизу, від Забейківщини, двічі коротко ревнула сирена. Хто з деснянських рибалок не знає цього звуку? Буксир тягне баржу до Новгорода-Сіверського і перед крутим поворотом подає сигнал, аби не зіштовхнутись з іншим судном. Але цього разу з-за повороту вискочив один лише буксир і на його борту великими білими літерами була виведена назва: „Коршун”. На чималій, як для такого неповороткого судна, швидкості він ішов деснянським фарватером, здіймаючи півметрову хвилю. Коли він проминув нас і був вже біля Кози, поверхня води почала підніматися все вище й вище, утворюючи хвилю, яка невідворотньо насувалась на мене. Раптом захвилювалася гатка, погойдуючись то вправо, то вліво; знизу по береговому урізу мчалась до мене з ревом, б’ючись об кручу, висока хвиля і я з захватом спостерігав її наближення. Ось вона вже в кількох метрах від мене..., у двох..., поряд... Гатка хитнулась так, що мені здалося, зараз вона разом із хвилею опиниться на березі, вода летіла прямо на мене і я з острахом підняв якомога вище ноги...Хлюпнувши всією своєю велетенською масою прямісінько мені під ноги, навіть замочивши трохи черевики, хвиля побігла далі, гатка повернулась, трохи скуйовджена, на своє місце, а слідом за першою йшла вже друга, щоправда, менша від попередньої і не така після неї страшна, а далі третя та четверта – все менші і менші. Я глянув на своїх сусідів, котрі, так само, як і я, тільки із сміхом, піднімали перед хвилею ноги:

– Позавчора, казали, „Голуб” пройшов, так у Карасівці і гатки на березі опинились – весело проказав той дядько, що прибився ввечері до нашої юшки з пляшкою горілки.

Знову двічі коротко ревонула сирена, тепер вже перед поворотом на Биринському плесі і все стихло, лише часом було ще чути роботу двигуна буксира-бешкетника.

Один із моїх поплавців здригнувся, потім ще раз і ще. Серце бухнуло в грудях, права рука метнулась вперед і завмерла над вудкою, аби не прогавити головну мить, ту долю секунди, що її деснянська риба надає рибалці. Це на озері можна, ба, навіть треба, не поспішати з підсічкою. Тут, на Десні, я вже переконався у цьому, не встигнеш і „раз” сказати, як буде пізно. Але поплавець більше не ворушився. Почекавши ще з хвилину, я витягнув вудку. Горошина була ціла-цілісінька, риба лише наполовину стягнула її з гачка.

„Треба ще на черв’яка спробувати” – замислив я. Черв’як опинився на гачку, плавний помах вудлищем, течія підхопила гачок з наживкою і, натягнувши жилку, поклала його якраз там, де треба. Але й черв’як нікого не спокусив під водою. Хвилина за хвилиною – час спливав за деснянською течією повільно, але невблаганно. Аж нарешті поплавець задріботів, немов задрижав, – дрібно-дрібно, – потім трохи занурився у воду, але за мить знову був на поверхні і знову дрижав. Не витримавши, я підсік і майже не відчув опору. На гачку сиділа маленька, десь в півдолоні, густірочка. Першим моїм бажанням було знову взятись за одводні та використати маленьку рибинку як живця.

„Та ні, більше гаяти час на цю безнадійну справу я не буду, це вирішено твердо” – і відчепивши густірочку з гачка, я вкинув її до ямки. Якийсь час вона ще підстрибувала там, а потім, викачана вся в сухій глиняній порохні, тихо заснула.

Ні, риба таки не збиралась клювати цього ранку. Було мабуть, годин сім, коли потроху почали збиратись та роз’їжджатись по домівках рибалки. Врешті-решт, окрім нас із батьком, залишився в кручі лише один, – старенький дідусь, що прикотив на велосипеді вже вранці, коли й сонце піднялось над лісом.

Мабуть, і батькові набридло сидіти просто так, бо через якийсь час він, пройшовши по кручі, сів поряд зі мною, заглянув у мою ямку і спитав:

– Ну що, давай будемо додому збиратись?

В моїй торбинці залишалось ще чимало гороху. Вже взявши її до рук із тим, щоб висипати принаду у воду, як це водиться серед рибалок, я раптом звернувся до батька:

– А в тебе залишився? – спитав, маючи на увазі горох.

– Та ось же приніс. Закришимо нашу гатку.

– А давай на Козі посидимо? – я глянув на батька. – Ну що там дома робити?

Очевидно, йому й самому не дуже хотілося так рано покидати Десну, бо він, як мені здалося, із задоволенням погодився. Взявши горох, дві мої вудки та одну батькову, його підсаку і наші кошики, ми подалися на Козу.

Коза – знамените місце. Майже посередині Рокочівщини лівий високий берег наперекір воді, не здається, як та не намагається його підмити, урізати. Через це русло тут звужується і течія, не справившись із міцним берегом, але через те звуження ставши більш стрімкою, вимила у дні, одразу ж за Козою, глибоку яму, котра бозна з яких часів служить захистом, укриттям та рідною домівкою великій кількості риби. Над самою ямою, вище по течії, утворився береговий виступ, що трикутником врізався в річище, але відразу ж за цим виступом берег під прямим кутом подається назад, мало не в півтора рази розширяючи русло ріки і далі вже берегова лінія плавною дугою вигинається аж до перегатів, що їх зробили ще по війні на самому початку плесу, аби течія, впершись у перегати, сама для себе поглибила русло та зробила його придатним для проходу деснянських суден.

Дата добавления: 2015-07-11