Частина перша. 12 страница

Через те, що в ямі на Козі завжди тримається повно риби, вся круча нижче Кози всіяна гатками. Їх тут так багато, як, мабуть, ніде більше по Десні, – вони стоять через кожні п’ятнадцять-двадцять, а подекуди – й десять метрів.

Коза нічия. Вона належить всім і нікому. Через велику попід самим берегом глибину на ній неможливо нагатити гатку, та вона тут і не потрібна. Той, хто перший зранку чи звечора займе місце на Козі, – той і ловить.

Як ми вирішували, їхати додому чи ні, Коза була вже вільною, тож ми і перейшли на неї.

Коза – зручне місце. Лише тут на кручі примостилось кілька кущиків лози, а над самою водою утворився, як кажуть деснянські рибалки, такий собі припічок – невеликий трикутний майданчик у кілька квадратних метрів, на якому не те, що ловити, а й спати зручно – он навіть слід від багаття залишився. Ще один кущ верболозу, круглий, немов куля, вчепився на краю припічка над самою водою і живе тут роками, незрозуміло як виживаючи під час повені. Чималенька купа сіна, нанесена сюди хазяйновитими рибалками, взагалі робила Козу місцем зручним та затишним, майже домашнім.

Ох, і глибоко ж тут, на Козі! Ще зправа, під одиноким кущем, вудка діставала дна за якихось метр чи півтора від берега, а вліво яма глибшала і глибшала. Довелось нам дві вудки покласти майже цілком на припічку, так, що вони лише по півметра звисали над водою, бо інакше гачки навіть дна не сягали. Поплавці лежали поряд із урізом води, бо берег обривався до самого дна прямовисною чотирьохметровою стіною.

Закришити на новому місці – то справа обов’язкова. Ми сипонули горохом попід самісіньким тобі берегом, аж дивно було на те дивитись, і він вмить щез – пішов на дно. Берег відбивав стрижень правіше, та й кущ на краєчку припічка був неначе природна гатка, тож поплавці наші лежали на спокійній воді тихо, навіть не рухаючись.

Зхрестивши ноги по-турецькому, ми сиділи на сіні і тихенько собі, пошепки, розмовляли – про мітлицю, про козулю, про те, чому це риба цілий ранок не клює...

Нам було гарно та спокійно. Сонечко почало вже потроху пригрівати, так, що скоро ми залишились у одних сорочках. Була якраз та чудова вранішня пора, коли у природі всього в міру: від кущів на кручі, від їх затінку зліва, ще тягне прохолодою, але сонечко вже гріє спину, хоча до полуденної спеки ще далеко. Вранішнє небо, таке глибоко блакитне, ще лише починало світлішати, ще барви були по-ранковому яскраві, а затінок темніший, ніж удень. Жодної хмаринки на небі і навіть жодного натяку на вітерець не було; у дзеркалі Десни, а ми тепер, з Кози, дивилися уздовж ріки, відбивалось і синє небо, і зелені верби, стіну яких видно аж від самого Коропа...

Мабуть, отут я вперше по-справжньому і закохався у Десну, у луг, у високе синє небо над ним, у воду, що плине повагом повз тебе, з її войками та мереживними візерунками, які жодного разу не повторюються, скільки на них не дивись...

А, між іншим, поплавець на моїй коротшій вудці тим часом повагом, не поспішаючи, по-о-о-то-ну-у-в. Вчасно я на нього глянув. Раз! Одразу відчув, що здобич немала: вудка зігнулась дугою і поштовхи там, внизу, були неквапні, повільні, навіть і не поштовхи, а ніби хтось на другому кінці волосіні ворочався ліниво та поважно. Рибина весь час забирала правіше, аби швидше дістатися стрижня.

– О-о, це добра плітка чи густірка, – проказав я, намагаючись у присутності батька говорити повагом, не поспішаючи, ніяким чином не проявляючи хвилювання, навіть, якби воно і було. Аж тут у товщі води тьмяно блиснув широкий сріблястий бік.

– Лящ! – я був здивований і трохи розгублений. Так довго чекав я цього моменту – побачити першого в житті справжнього ляща на гачку своєї вудки! Десь у підсвідомості я вже, мабуть, примирився із тим, що таке ніколи не трапиться, аж ось!..

Велика батькова долоня лягла на мій правий кулак, в якому я стискав вудку.

– Не поспішай. – Піддаючись рибині, батько поволі став опускати вудку до води. – Але завжди тримай волосінь натягненою. Нехай притомиться.

Та я переживав не за те.

– Це ж мій лящ! Це я його спіймав – я боявся, що взявшись мені допомогти, батько тим самим відбере у мене право на перемогу.

– Та твій же, твій – заспокоїв він мене і додав: – Якщо в підсаку його візьмемо.

Тим часом опір ляща слабшав. Його високий спинний плавець вже вдруге розтинав поверхню води, а потім риба і взагалі час від часу почала лягати на бік. Батькова рука, що несильно стискала мій кулак, трохи підняла вудку, голова ляща виткнулась із води, рот відкрився, зябра хапонули повітря і він враз завмер, не чинячи більше ніякого опору.

– Отепер потихеньку, повільно підтягуй його до берега. – Другою рукою батько взяв підаку та поволі опустив її на воду. Лящ із піднятою над водою головою, розкритим ротом та витягненими в трубку губами, плив прямо у підсаку, котра, трохи занурена, чекала на свою здобич. Ледь тільки лящ, перетнув її обруч і опинився над нею, батько, не гаючись, із натугою підняв підсаку над водою. Лящ двічі важко повернувся в ній, запізно зрозумівши, що він у пастці, з сітки срібними намистинками збігла вода і ось підсака вже на березі.

Не дав я батькові нічого більше робити. Сам утримував ляща, акуратно відчіпляючи гачка, сам, відчуваючи неабияку силу його широкого красивого тіла із сірувато-коричневою, під колір деснянського мулистого дна, спиною, із сріблястими боками, вкритими великою лускою, запроторив здобич до свого(!) рибальського кошика, в якому з учорашнього вечора у прив’ялій траві лежав мій улов.

Думка працювала чітко та зосереджено: „ Треба якомога швидше почепити нову горошину та знову закинути вудку. Лящі ж бо ходять косяками...” Проте руки не слухались, пальці тремтіли і ніяк не могли втримати взяту з торбинки горошину. Тим часом лящ, оговтавшись у полоні, почав щосили намагатися із нього вибратись. Мені довелося покинути вудку і взятись за кошик. Лише застібнувши його на стареньку „блискавку” та, задля гарантії, ще й запхнувши кошик під сіно у себе за спиною, я знову взявся за вудку. Батько, зрозумівши мій стан, вже сам почепив мені на гачок горошину і мені залишилося лише закинути снасть. Почекавши, доки течія покладе грузило та гачок із насадкою на дно, я поклав вудку на коротесеньку сошку-рогачик, що стриміла над самим урізом води.

Свято почалося у моїй душі! Нарешті! Я спіймав справжнього ляща, не підлящика – ляща, про якого можна буде довго розповідати друзям.

– Тату, а скільки він важить?

– Думаю, до кілограма, – голос у батька був явно задоволений. – Не крутись, сиди тихо і пильнуй поплавці. Треба гороху підкинути: дивись, ще й діло буде.

Зачерпнувши в торбині жменею майже весь горох, він сипонув його під самий берег.

Мене аж підкидало на місці. Хотілось щось робити – що саме, навіщо? – те мені не було відомо. Кудись поділась вранішня зосередженість та внутрішній спокій, енергія нуртувала всередині і шукала виходу назовні. Не так вже й часто поглядав я на поплавці, інакше одразу помітив би, як один з них, на другій моїй вудці, той, що лежав під самісіньким берегом, раптом пішов униз. Але це був мій день. Слідом за поплавцем почав гнутись гінчик вудки. Я помітив це, коли вже він торкнувся води і реакція моя виявилася миттєвою. Оскільки вудка практично вся лежала на березі і знаходилась зліва від мене, я підсік лівою рукою, вхопивши вудлище мало не за його середину.

Ого! Там, у глибині, було щось іще важче, ніж вже спійманий лящ. Самому собі незрозуміло яким чином, я, хоч і сидів зі схрещеними ногами, вмить зірвався на рівні і перехопив вудку як треба, та ще й обома руками.

– Я сам!! – мій вигук зупинив батька, котрий, мабуть, теж весь у азарті, зібрався знову мені допомогти. Вудку хилило й хилило до води сильними, неспішними, але потужними потяжками.

– Отак і тримай, не поспішай! – батьків голос пролунав саме вчасно, бо я вже збирався, не чекаючи, зо всіх сил тягнути здобич нагору. Вигляд зігнутого в дугу вудлища, яке, похитуючись в такт рухам рибини, гнеться, мало не торкаючись гінчиком води, гасить її сильні ривки, натягненої мов струна волосіні, що ріже воду, – відчуття змагання силою зі своєю здобиччю, яку ти перехитрив, заманив-таки своєю принадою, змусив, забувши природну обережність, узяти гачка з насадкою, вчасно і так, як треба, підсік, передчуття можливого успіху, якщо тобі все ж вдасться її перемогти, – цей, первісний ще, мисливський азарт із першого разу бере людину у свій полон повністю і на все життя.

Суперник помалу слабшав, вудлище потроху розпрямлялось і піднімалось догори. Аж ось, недалеко вже від поверхні, з деснянської темної глибини повільно вималювався широкий, тепер уже жовтувато-мідний бік безперечно більшого, ніж перший, ляща.

Ух ти! У мене перехопило подих. Спіймати навіть не одного, а одразу двох лящів – про таке я навіть мріяти не мріяв. Та лящ здаватися не поспішав. Хоч і не так сильно напирав, як раніше, але загледівши підсаку, котру батько вже тримав у воді напоготові, лящ зібрав всі свої сили і знову пішов до дна. Знову вудка зігнулася в дугу і раз по раз хилилась до самої води. Але на цей раз сили ляща досить швидко скінчились і він піднявся на поверхню, відійшовши далеко від берега.

– Прихили вудку, швидше! – батьків голос був схвильованим.

Я згадав, я бачив, як це робиться і різко повернув вудлище вправо, так, що воно майже лягло на воду і тримав його паралельно воді. Все ж таки лящ встиг, піднявши у повітря свого широкого хвоста, ляснути ним на обидва боки, а потім знову пішов вглиб і вправо, туди, де стрижень закручував свої войки.

– Вудку в інший бік!

Підкоряючись наказові, я так само стрімко повернув вудлище вліво і знову тримав його паралельно воді. Лящ стомився. Він знову піднявся наверх і рухи його були повільними, він раз по раз перевертався то на один бік, то на другий, аж доки зовсім не ліг на поверхні води. Його зябра широко відкривались, він виглядав немов стомлена захекана людина, що довго бігла, не розрахувавши своїх сил, і вже безвільно тягнувся за жилкою прямо до підсаки. Та варто було батькові трохи подати її вперед, як лящ почав відчайдушно рватися з гачка, піднявши купу бризок, що в променях сонця виблискували, мов якісь самоцвіти.

Нехтуючи всіма засторогами, я зо всіх сил тягнув вудку на себе. Бризки летіли на всі боки, виляски розляглись по всій кручі, але ж і той метр, що залишався до підсаки, скоротився вже до кількох сантиметрів.

Мало не падаючи у воду, батько скільки міг, подавав підсаку вперед. Сильно потягнувши вудку вгору, я підняв голову ляща над водою і тепер мені стало навіть добре видно гачка, що тримався за самий краєчок риб’ячої губи. Широке міцне тіло різко подалося набік, а я враз відчув пустоту в своїх руках: вудка розпрямилась немов та пружина, а волосінь із гачком та грузилом вистрілила кудись в небо, немов із гармати.

У мене обірвалось серце і впало до ніг, прямо на глину...

Та батько підняв підсаку в повітря і на дні її – о, диво!! – нерухомо лежав великий лящ!

І моє серце, що, бідолашне, лежало знівечене невдачею під ногами, на деснянській кручі, враз злетіло на своє звичне місце і вдарило там гопака, аж тісно стало йому в грудях!

Я вигукнув щось таке дике, нелюдське, мабуть добре зрозуміле лише якомусь первісному мисливцеві чи рибалці, випустив із рук вудку, не переймаючись її подальшою долею, і вхопився за підсаку, котру батько саме повернув далі від води.

Луска мого (мого!) ляща відливала потьмянілою міддю, розміром була, як добрі п’ятнадцять копійок і сам він зі своєю великою трикутною головою, широким сильним тілом, великими сірувато-коричневими плавцями, був як щасливий сон, як мрія, що збулася завдяки помаху чарівної палички. Я дивився на нього поглядом мого ровесника – первісного рибалки, дивився як на здобич, а не цяцьку, чи в примхах отриману від неба забаганку. Сьогодні вдома всі, авжеж, усі, будуть їсти моїх лящів і їх вистачить на всю сім’ю. Це я сьогодні її нагодую; відтепер і я матиму право у колі дорослих рибалок стримано та скупо розповідати про те, як ловив лящів. Зрозуміло, що без батькової допомоги я б з ними не справився, але ж ніхто і не заперечуватиме мого права на цю здобич.

– Везе тобі сьогодні! – з батькового голосу було зрозуміло, що він радий за мене. – Я вже думав, гаплик, – вдере лящ. Ти запам’ятай, – зазвучали повчальні нотки, – у цьому ділі поспішати не можна. Сіла рибина на гачок – твоя справа лише втримувати її, а не тягнути через голову; основне – не дати вийти їй до воя, на стрижень, бо там течія на неї працює. Риба сама стомиться. От тоді потрібно, щоб вона вхопила повітря. Як повітря ковтне – все, вона твоя, роби з нею, що хочеш. І ніколи не намагайся брати рибу в підсаку з хвоста – обов’язково втече. Тільки з голови!

Та я ж начебто все це знав давно, чув не раз. Але одна річ – коли в тебе на гачку густірка чи в’язик вагою в двісті грамів, і зовсім інша – коли такий лящ, та ще й вперше у твоєму житті і тобі навіть страшно подумати, що він може втекти лише через те, що ти робитимеш все повільно, а тому й хочеться якомога швидше його витягнути!

– Шуму ти наробив багато, – похитав головою батько, дивлячись на поверхню води, вкриту піною, що утворилася від борсання ляща. – Це б закришити, так немає чим. Ну, нічого, ми тепер з рибою, посидимо з півгодинки, почекаємо, може на наше щастя ще щось клюне. Не буде діла – поїдемо додому.

Та я вже не переживав: можна й додому. Звісно, краще було б упіймати ще одного, а той двох таких красенів. Ото б уже було розмов! Але й два лящі – то не один. І один добре, тим більше, що він перший у моєму житті. А вже два – та про таке мені навіть і не мріялось! Ось вони лежать: піднявши сіно за собою та розкривши сумку, я милувався своєю здобиччю.

– Дивись, – почув я батьків голос, – що воно таке?

Течія несла зверху до Кози щось живе, воно лежало на поверхні і потроху ворушилось, пускаючи на воді кола. Порівнялось із кущем на краю припічка, повільно пропливло під навислими над водою гілками, течія вивернула його вліво – до поплавця моєї коротшої вудки і ми побачили, що то була щука, чималенька, як на мене. Вона, навіть помітивши нас, не дременула вглиб, а так само залишилась на поверхні, час від часу широко розкриваючи зубату пащу.

Не гаючи часу, батько вихопив із води свою вудку, тримаючи вудлище в правій, а волосінь – у лівій руці, сяк-так обвив нею голову щуки за зябрами, котра ніяк тому не опиралася, і помалу почав підтягувати неочікувану здобич до себе. Тим часом, швиденько повиймавши свої вудки, я вхопив підсаку та тримав її, аж доки щука не опинилась прямісінько над нею, а далі вже все було просто і за мить рибина була на березі. З цікавістю почали ми оглядати її, намагаючись зрозуміти причину такої дивної її поведінки.

На череві, одразу за горлом, велика місцина овальної форми була не білого, а майже чорного кольору і випиналась донизу. Батько знизав плечима:

– Нічого не розумію. Доведеться операцію їй робити, – та й потягнувся за своїм рибальським ножем.

У стравоході, де буває, рибалки знаходять щойно з’їдену щукою здобич – маленьких рибок – лежало щось важке і тверде. Розрізали стравохід.

– Ти ба! Та це ж чиєсь грузило від донки!

На батьковій долоні лежав важкий шматок свинцю, що був вилитий у піщану форму від звичайної столової ложки, з двома дірочками по краях, за допомогою яких до грузила кріпиться основна жилка та повідці. На пласкій стороні грузила, акуратно, немов хтось його зумисно так поклав, лежав чималенький почорнілий гачок.

– Ну тепер все ясно, – зробив свій висновок батько. – Вхопила щука грузило так, як блешню хапає, мабуть дуже голодною була, або грузило було блискучим, щойно відлитим. Через горлянку пройшло, а в стравоході застрягло. Ти бачиш, який шлунок у щуки – скільки тут часу пройшло, а волсінь вже перетравила. Перетравила б і гачка, дарма, що залізний, а от грузило виявилось завелике для неї. Стравохід їй перекрило, та ще й зараження почалося – он яка чорна пляма на пузі.

– А чому ж вона поверх води пливла?

– Повітря наковталась. Ти ж бачив, яка роздута була...

Помовчавши, батько додав:

– Чого тільки на Десні не побачиш.

Авжеж. Варто мені було лише один раз, вперше, заночувати тут і одразу ж стільки побаченого, вражень стільки, що їх, здається, не передаси друзям і за місяць.

Якось сама собою риболовля наша добігла кінця. Ми вже не стали вичікувати в надії, що клюне ще один лящ, і заходились змотувати вудки. Потім пішли разом до тієї гатки, де ловив батько та позбирали залишені ним вудки, а далі вже прийшли і до нашої гатки. Черв’яка на моїй вудці, звісно, не було вже й сліду. Збираючи снасті, я згадав про свій улов, що лежав тут же, у ямці.

Малесенька густірочка, вимазана в суху глиняну порохняву, вся аж присохла, слизу на ній не залишилось і сліду, а луска на спинці з того боку, що лежав до неба, набула синюватого відтінку. Рибинка займала хіба що половину моєї долоні. Що з нею було робити? Я вже намірився викинути її назад у Десну, та батько зупинив мене:

– Ні, – твердо сказав він, – забирай її додому. Таку маленьку рибку треба одразу випускати. Вона ж підросте і ти її знову спіймаєш, але тоді з неї вже користь буде. Можливо, це й не густірка, а лящ. Тобі сьогодні кого сподобалося ловити більше: оцю густірочку чи ляща?

– Ляща... – мені стало соромно.

– Раніше рибу ловили, – продовжував батько, – не заради втіхи, а задля їжі. З необхідності ловили. А тому берегли рибу, бо знали: як всю знищать, то нічого буде і їсти. Це тепер...– махнув він рукою.

– Забирай. Коту віддаси. Викидати спійману рибу гріх, треба живою відпускати, якщо вона тобі не потрібна.

...Вмів батько сказати так, що те потім запам’ятовувалось на все життя.

Повкладавши на свою техніку наші манатки, поприв’язувавши до рам вудки, почіплявши на рулі кошики, з яких стриміли зелені жмутки тонконога та білі головки лугового клеверу, ми востаннє глянули на Десну, на нашу гатку, на Козу.

– Давай свого кошика. Тобі легше буде.

– Ні! – рішуче сказав я.

Ще чого – полишити мене головного задоволення: проїхатись по Коропу із кошиком, повним риби, бо кожен знає, якщо з рибальського кошика стримить жмуток трави, значить, не з пустими руками повертається рибалка.

– Ясно – посміхнувся батько. – Ну, добре, я поїхав, а ти не поспішай.

Сказав, та й заторохтів на своєму веломоторі.

Яке там „не поспішай”! Мене несло додому немов на крилах, дарма, що кошик раз по раз чіплявся, тер об переднє колесо і руль постійно тягло вправо. Ледве не полетівши сторчака на вибоїні між Старою та Новою Коноплянками, я домчав до Коропа неначе якийсь гонщик, розігнався було, аби з розгону заїхати на гору у вузенькій вуличці, але духу вистачило лише до половини підйому. Захеканий, ведучи велосипед у руках, вибрався на гору, а там вшкварив по прямій аж до нашої вулиці Красіна.

Неділя – базарний день, тож я з розгону мало не влетів у гурт жінок, що повертаючись із базару, теревенили про щось своє біля Соломчиного двору. Вдаривши по гальмах, аж велосипеда на бік занесло, я все ж таки в останню мить зупинився.

Ще й сам не встиг оговтатись, як почув сердитий голос матері, що, виявляється,теж була у цьому гурті:

– Ти куди оце так летиш?! Хочеш під машину втрапити?

Далі запитання посипались мов горох: і де батько, і чому захеканий, і чи не змерзли вночі... І нарешті:

– Що спіймали? – бо ж у очі одразу жмуток трави кидається.

– Дивись, – якомога спокійнішим голосом проказав я і розкрив кошика, не знімаючи його з руля. Колом обступивши мене, туди зазирнув увесь гурт.

– О-о-о!

– О-го-о!

– О-го-о! Невже сам впіймав?!

– Сам. – Я відповів так, неначе два лящі за ранок – то для мене така буденна справа, що про неї не варто і розмову вести.

– Ходімо додому, – звернувся я до мами, – їсти хочеться.

І ми пішли: я – весь осяяний променями слави і мама, що в тих променях грілась; чудовий літній день тішив око зеленню листя, розмаїттям квітів, глибочінню неба, а моя душа, наповнена щастям по самі вінця, співала жайворонком десь там, високо-високо, над нашими головами.

Вдома мене, ясна річ, уже чекали. Варто було клацнути клямкою хвіртки, як дід із бабою були вже на порозі і миска стояла біля їхніх ніг. Тоді я, без поспіху притуливши до воріт велосипеда, зняв із руля кошика, поволі розгорнув траву, дістав спочатку нещасну маленьку густірочку і мовчки поклав у миску, потім дві чималенькі, потім в’язика, нарешті дійшла черга до першого ляща і він розлігся у білій емальованій мисці від краю до краю, закривши собою решту здобичі, а коли вже зверху ліг останній, великий – о-о-о! – сонце на небі засяяло вдвічі яскравіше!

Дід, як справжній, хоч і озерний, а все ж справжній рибалка, довго цокав язиком, перевертав моїх лящів, приплямкував губами, потім таки запитав:

– Невже ж оце сам спіймав?

Батько стояв поруч, тому совість не дозволила мені збрехати:

– Батько в підсаку брав...

– Та тобі пора вже свою мати, – одказав дід і знову заходився хитати головою та дивуватись так, як лише він один і вмів:

– Ой-ой-ой! Ой-ой-ой!

Гроші на підсаку мені дали того ж дня. Коли вам доведеться побачити рибалку з підсакою, знайте: то рибалка серйозний і він час від часу, а, можливо, й завжди, ловить велику рибу. Отак і я став вважати себе серйозним рибалкою. Я після цього навіть до сідла почав нарешті діставати і відтоді, їдучи з лугу, маючи на кермі велосипеда кошик із жмутком зеленої трави, яка стирчала з нього на обидва боки, на рамі – прив’язані деснянські вудки з поплавцями, підтягненими майже до самих гінчиків, а з ними ж була прив’язана ще й підсака, – почувався майже дорослим, бо всім же зрозуміло: рибалка серйозний і їде не з пустими руками.

Смачна риба лящ, особливо смажений. І не просто смажений, а смажений так, як годиться: не на одній лише олії, ні, спочатку треба розтопити трішки сала на смалець, а потім вже додати скільки треба олії. Посоливши шматки риби, краще зачекати з півгодинки, аби вони ввібрали у себе сіль, а обкачавши потім їх у муці, зайву потрібно зтрусити, щоб вона не пригоряла на сковороді. Смажити краще на середньому вогні, бо тоді шкірочка набуває золотистого кольору, запах розноситься по всій хаті, та не лише по хаті, а й по двору, і по вулиці, і всі вже знають: тут рибалка живе, бо частенько смаженою рибою пахне, та ще й як пахне – аж слина котиться! Ох, і риба – лящ!

Поспішати їсти ще гарячого ляща не варто: краще смакує, коли він трохи прохолоне. Береш тоді у руки золотавий шматок лящевого боку, а він довший ніж твоя долоня, і жир з нього капає, скибку сірого, буханцем, коропського хліба, розрізаний навпіл і трохи присолений, щойно з грядки, огірок, вдихаєш у себе цей букет пахощів: свіжої деснянської риби, м’якого з хрумтючою скоринкою, хліба та вкритого росою, що її видавила сіль, огірка і йдеш на вулицю розповідати про черговий рибальський подвиг.

Можливо, пізніше в твоєму житті будуть інші хвилини слави і з більш вагомих підстав, але навряд чи душа злітатиме так високо, як в тринадцять років, коли вона, ще не обтяжена досвідом, прикрощами та гріхами, перебуває у захваті від вперше осягнутої краси навколишнього світу і ніжиться в ейфорії самоствердження.

Нехай поки що вона там і залишається – на вершині свого тріумфу, в святій надії на те, що це лише початок і надалі життя йтиме лише по висхідній.

Вищий ступінь спостереження – відсторонене споглядання. Це не так вже й просто, як може видатися, але коли це, зовсім несподівано, виходить у тебе вперше, – отоді ти починаєш дивитися на світ зовсім іншими очима і тільки під час споглядання ти здатен побачити справжню Красу світу і закохатися в неї на все життя – яка досконалість у всьому! Це вже не просто підйом на чергову сходинку: це так, неначе ти вийшов нарешті із темної гущавини на освітлений сонцем, заквітчаний луговий простір і вже вдивляєшся у далеку сизо-зелену стіну верб: а що там, за нею?

І ще одне золоте правило природи засвоєне тобою: хочеш досягти успіху – зосередься на чомусь одному. Варто було тобі це зрозуміти, і ось, будь ласка, черговий рубіж, котрий так довго здавався тобі недосяжним, подолано! Проте, горизонт так само далекий, а омріяні вершини ще тільки синіють в далині.

Плес.

Як подивишся на карту – звивається наша Десна блакитною стрічкою, немов вуж, часом розбиваючись на протоки, часом петляючи по кілька разів із сторони в сторону, вишукуючи для себе найзручніше русло серед наших рівнин. То до соснового бору притулиться, то верболозами вкриється, а там, дивись, серед чистого лугу в заквітчаних берегах хизується перед білим світом своєю красою. Хазяйнує, як їй заманеться: там, де берегова лінія ввігнута, там берег крутий, глинистий, тут ріка ріже його постійно, часом навіть немилосердно, зате там, де берег навпаки, вигнутий назовні – там він пологий, піщаний, там плес деснянський. Так вони і чергуються між собою: круча – плес, круча – плес. Якщо на лівому березі плес, то на правому, якраз навпроти нього – обов’язково круча, і навпаки.

Забравши підмитий у кручі берег із собою, Десна турботливо перебере кожну його часточку, відокремлюючи пісок від глини. Дрібнесенькі часточки глини спливуть за водою, аби десь, у затишку, лягти на дно глеєм, а відібрані піщинки ріка дбайливо вкладе на першому ж своєму повороті в золоте плесо, яке так вабить до себе кожного розкішшю перемитого пісочку, чистого та гарячого аж занадто під високим літнім полуденним сонцем. Впадеш на нього після деснянської купелі мокрим та посинілим – неначе на гарячу піч потрапиш: враз зігріє, аж обпече, а ще як зариєшся в нього, то того жару вистачить, аби й зимою не дати тобі змерзнути серед снігових заметів.

Риба, ясна річ, не лише в кручі гуляє, вона і плес полюбляє, потрібно лише знати як її там зловити. На плесу свої рибалки, не ті, що в гатках ловлять, бо тут гатка ні до чого, тут і снасті інші потрібні, і ловити треба по-іншому. На плесу велика риба близько до берега підходить хіба що вночі, коли темно та безпечно, або коли на березі людей немає. Тому у світлу пору доби велику рибу тут ловлять на донки та перемети, які закидають аж на середину ріки, а дріб’язок можна наловити в проводку на звичайну, таку, як на озері, вудку. Ті рибалки, що в кручі полюбляють ловити, – люди терплячі та спокійні, здатні в очікуванні кльову годинами просидіти нерухомо; на плесу ж – навпаки, ловлять лише непосидючі, які не можуть cтільки часу висидіти без діла.

Коля Коток, мій однокласник, в гатці нізащо не всидить. Хоча Коля вчиться чи не найгірше в класі, проте, здається, не надто з цього засмучується. Він як отой живчик: і в школу, і зі школи не йде, як усі, а біжить, – так, неначе йому шкода марнувати час на таку пустопорожню справу, як ходіння. Він найперший приходить в школу і найперший прибігає зі школи додому.

Буває, ми з Толиком Барикою, чи з Сашком Журавльовим плетемось поволі, ще й до Вознесенської церкви не дійшли, а Коля, прихопивши по дорозі когось собі за компанію та задавши звичного для себе темпу, вже розмахує руками і голосно регоче далеко попереду, аж на Могилі.

Коля реготун ще той. Так, як він сміється, мабуть, не сміється ніхто у всій школі. Віктор Олександрович, який викладає російську мову та літературу, аби заохотити нас до читання, частенько, з неабияким акторським талантом і очевидним задоволенням, читає нам на уроках „Мертві душі” чи „Ревізора” Гоголя або смішні оповідання Чехова про те, як дядьки в ставку руками минька ловили та про зловмисника, котрий викручував на залізниці гайки, аби поробити з них рибальські грузила.

Коля перший заходиться сміхом, таким розгонистим, щирим та дзвінким, що ніхто в класі, тільки-но почувши його, вже не може втриматись від реготу, навіть, якби й дуже того захотів. Та й сам Віктор Олександрович, полишивши читання і тримаючись за живіт, сміється разом з усіма. Нам всім інколи навіть незрозуміло, з чого ми більше сміємося – чи з Бобчинського та Добчинського, чи з Миколиного нестримного реготу, який немов підступна хвороба заражає нас на весь урок. Лише за один його регіт Віктор Олександрович виводить Колі в журналі трійку.

Тож рухливий та безпосередній Коля, ясна річ, пристав до тих рибалок, котрі ловлять на плесу на донки. Це мені, доки в школі не закінчаться екзамени, про рибу годі й мріяти, а Коля на ту мороку з навчанням ніякої уваги не звертає і вже в кінці травня, як тільки видається можливість дістатись Биринського плесу, дражнить всіх хлопців класу своїми розповідями про рибальські успіхи.

– Були вчора з Сергієм Головачем на плесі. На п’явку три кілограми наловив. Густірки й окуні; один – так, мабуть, на півкіло потягнув. Ох, і брала! Не встигав закидати! Замість семи донок на три лише ловив! – хвалиться в понеділок Коля, а ми з Толиком Барикою тільки мовчимо, заздрячи і намагаючись зрозуміти, чи не надто сильно прибріхує Коток, бо з нього станеться.

Отак наслухаєшся до літніх канікул Миколиних оповідок, ясна річ, що з перебільшенням, бо хто ж не знає, яким він часом фантазером буває, але все одно – страшенно кортить і собі на плесі спробувати.

Тільки-но канікули почались, аж хтось звістку приніс: „Бере на плесах чехоня в проводку!”, за кілька днів ще – „Підуст почав на черв’яка брати. Володя Гайдук повний кошик натоптав!” Хто тут втримається?

Їдемо всім кутком – чоловік шість чи сім, з галасом та сміхом. У кожного по одній лише легенькій вудці, а в торбині через плече – банка з черв’яками. Гамірна наша кавалькада через Філонів бродок, води в якому ще значно вище колін, прямує до Рокочівщини, але діставшись Десни, круто повертає вправо, проїжджає вздовж високих верб, які справжнім лісом відділяють ріку від лугу, минає зліва одну прогалину з дорогою, залитою ще весняною водою і звертає лише в другу. Як і на бродку, нам доводиться знімати штани та двічі долати затоплені ще видолинки, якими під час повені струменить через вербняк деснянська вода, що не вмістилася в русло.

Дата добавления: 2015-07-11