Коли ти – свій. 2 страница

Ех! Отакі два здоровані зійшли... Хто там був – лящі, в’язі? Руки мої знову тремтять так, що я вже нічого не можу ними робити, марно сподіватись, що втримаю між пальцями гачок, а вже зробити на волосіні вузлик...

„Спокійно, спокійно, – кажу я собі подумки, – заспокойся. Твоя риба тобі буде”. Спливли в пам’яті батькові слова і хвилювання трохи поменшало. Знову летить у воду горох, хоча я й розумію, що навряд чи це допоможе мені ще раз. Проходить, можливо, і всі десять хвилин, перш ніж, опанувавши себе, я можу щось робити з гачком. Мені все ж вдається надійно його прив’язати і я знову закидаю вудку.

Хвилина за хвилиною услід за деснянською водою спливає час, я чатую над вудками, немов кіт над мишачою ніркою, та все даремно. Ех! Отак мені сьогодні не везе... Навіть півкілограмовий в’язик, котрий лежить у моїй торбині, зовсім не радує, хоча кілька тижнів назад він був би найжаданішим трофеєм. Супроти тих, що зійшли, він дріб’язок, так собі, втіха для школяра.

Хоча й не потрібно мені чіпати вудок, аби зайвий раз не турбувати рибу, якщо вона тут є, та руки чешуться побачити, що ж там, хоча б на лівій вудці?

Нарешті не витримую, виймаю – пустий гачок! Ну?! Коли? Це ж треба тобі таке – вже мав би навіть не двох – трьох в’язів чи лящів. Настрій зіпсований далі нікуди. Що ж його робити? Ну що? Ет, почеплю на гачок ще черв’яка, а раптом ним хтось спокуситься...

Нерухомо лежать поплавці на воді, лише зрідка течія відсуне їх вліво чи ближче до середини ріки. Трохи гороху в воду... Ще трохи... Нема діла. Вже й шоста ранку на годиннику. Сонячні промені, пробиваючись крізь гілля верболозу, сіють діаманти на ще мокрій від роси травичці, на лозових листочках; легенький південний вітерець, перелетівши через кручу, збрижив річкову поверхню ближче до середини, ледь похитнув листя на лозі і одразу ж стих. Пташиний спів, непомітно полонивши душу, поволі, ніжною пір’їнкою, вимів з неї смуток та печаль і душа, вкотре за життя зачарована мальовничою картиною деснянського ранку, квіткою розкрилась вся назустріч білому світові, вбираючи у себе його красу. Легенький тріск сухої галузки залишився б непочутим в іншому місці, але тут навіть він вибивався з цієї мелодійної тиші і я мимоволі піднімаю очі. На протилежному березі, навскіс від мене, трохи нижче по течії, ворухнулась лоза і на берег відкритого плесу вийшла козуля. Сторожко, граційно ступаючи, підійшла до води, зупинилась на мить, роззирнулась на всі боки, поводячи при цьому ще й нашорошеними вухами, потім забрела в воду і попливла, явно намагаючись дістатись мого, лівого берега, якраз в тому місці, де сиджу я. Боячись поворухнути хоча б пальцем, все ж таки опускаю очі до поплавців, але на поверхні бачу лише одного – лівого. Права рука сама, якось окремо від мене, робить свою справу і враз в дугу гнеться вудлище, не в силах підняти вагу, яка завмерла там, на дні.

„Нарешті! Тільки б не зійшов...” Мій супротивник під водою зо всіх сил тисне вниз і мені ніяк не вдається підняти гінчик вудки вище над поверхнею. Потужні ривки раз по раз пригинають вудлище до самої води і я змушений просто тримати вудку на одному місці, аби риба сама стомилась і послабила опір.

На мить перевівши погляд вгору і вперед, я бачу, як козуля, вгледівши мене, повернула назад, до протилежного берега, а діставшись його, кількома великими стрибками щезла серед верболозу.

Між тим, ривки риби потроху все ж таки слабшають, вона вже піднялась над дном, проте її сила ще добре відчувається і щоб завчасно не підняти її до самої поверхні, де вона може наробити багато шуму, я нахиляю вулку вправо, майже паралельно воді. Мені видно, що ще трохи і здобич може заплутатися у волосіні моєї лівої вудки, тому доводиться, навіть не виймаючи її з води, просто покласти вудлище на берег поряд з урізом води. Тепер волосінь цієї вудки, притиснута грузилом, лежатиме прямо по схилу дна і не заважатиме нашій боротьбі.

„Не поспішай..., не поспішай...” – кажу я сам собі, немов промовляю якесь шаманське заклинання, і, наслідуючи досвідчених десняків, тримаю вудку так, аби риба стомилась раніше, аніж вийде на поверхню. Ось тьмяно зблиснув в глибині сріблястий продовгуватий бік великої рибини і я намагаюсь вгадати, – що там: лящ?..., в’язь?

Тепер вже біля самої поверхні від руху сильного хвоста утворився справжній вир і мені стає добре видно, що це в’язь, та ще й певно, найбільший із усіх, які пощастило мені спіймати тут раніше. „Тільки б не зійшов...” – і я, взявши з берега підсаку, заздалегідь вже кладу її на воду. Переляканий цим, в’язь одразу ж відчайдушно тисне вглиб, так, неначе ніякої втоми і не було, і вудлище знову гінчиком майже торкається води, але на цей раз сили покидають мого суперника остаточно, тож, піднявшись на поверхню аж біля самих войків, він ще стиха плеснув хвостом по поверхні, а потім все ж таки ковтнув повітря і я обережно, навіть лагідно, поволі, без ривків, підтягую його до підсаки. Ледь тільки його голова опиняється біля самої ручки, над заглибленим у воду обручем, як я піднімаю підсаку, риба провалюється в сітку і мені з великою натугою, бо ручка завдовжки цілих два метри, вдається таки, відхилившись далеко назад, підняти її в повітря. Із сітки з шумом збігає вода, риба важко ворочається в підсаці, я, прихиливши вудку до куща та перебираючи обома руками по держаку, нарешті підношу здобич до своїх колін.

Оце красень! Широка темно-сіра, з сизим відливом, спина, лобаста тупоноса голова з м’ясистими губами, очі з яскравим жовтим обідком, вогненно-червоні плавці на животі, велика, міцна, хоча і менша, ніж у ляща, луска – ох і риба! Досконале для життя у воді створіння з ідеальними щодо цього формами тіла, живий злиток енергії, бо, незважаючи на те, що він в кілька десятків разів легший від мене, все ж майже на рівних вів боротьбу і навіть остаточно виснаженого, в чужому для нього середовищі, мені дуже важко втримати його в руках, бо все тіло в’язя немов один суцільний м’яз – таке воно сильне та пружне, хоча в той же час, як і будь-яка жива плоть, ніжне та вразливе. Я зо всіма пересторогами опускаю його в свою торбину, котру ховаю в рюкзак, що лежить на кручі за моєю спиною, і він ще довго борсається там, штовхаючи мене під бока.

Тепер вже настрій у мене прекрасний, як і цей сонячний червневий ранок. Хоча з самого ранку мене і спіткала ота прикра невдача, та все ж нині додому приїду не з пустими руками. До того ж, і час ще не пізній, лише пів на сьому, цілком можливо успіх не тільки подвоїти, але й потроїти. Зараз ось півжмені гороху туди, де войки – отак! Тепер горошину на гачок, підсаку із слідами густого риб’ячого слизу на сітці знову на своє місце; закидаємо вудку: нехай течія, натягнувши волосінь, покладе гачок та грузило в призначене місце і вудку прилаштуємо на сошки. Ач, як вигнулась моя нова бамбукова вудка, а коли тільки-но привіз її, була рівна, немов струна. Хоча й ловлю на неї трохи більше місяця, проте скільки риби вона мені вже переловила!

Знову вся увага на праву вудку. Нехай ота, довша, полежить поки що так, як лежала – менше буде клопоту, коли знову клюне велика риба. Краще я зосереджу всю свою увагу на одній вудці, аби не прогавити більше жодного кльову. Так роблять справжні рибалки, коли починається добрий кльов, бо на одну вудку можна наловити більше риби, ніж на дві чи три, розриваючись між ними.

Поплавець якийсь час лежить непорушно на воді, а потім враз без будь-якого попередження зникає з поверхні. Але тепер я вже напоготові: моментально зреагувавши, підсікаю і через якийсь час дебела густірка вже в підсаці.

Отак, помалу-помалу, хвилин за сорок, мені вдається витягти ще з десяток деснянського дріб’язку – вагою грамів по сто-двісті: густірок, в’язиків та пліток. Аж раптом кльов стихає, незважаючи на всі мої хитрощі. Кидав в воду і по десятку горошин, і по півжмені, і туди, де з-за куща випливають войки, і ближче до берега, і лівіше – все безрезультатно: тиша. Але чого ж мені скаржитись – я вже з рибою, та ще й якою!

Є час роззирнутись на всі боки: що б його ще такого вигадати? А ось візьму я та й розмотаю мою дитячу ще, бамбукову, з точеною дерев’яною ручкою, вудку. Я беру її з собою, аби ловити під берегом на пшеницю дріб’язок, розважаючись, коли вже годі очікувати серйозного кльову. На ній найтонша волосінь, найменший гачок і зовсім маленький, неначе іграшковий, ледь більший від квасолини, поплавець із жовтого жорсткого пінопласту. Грузило – чисто символічна дрібочка свинцю і через це гачок з пшеничиною тоне поволі, немовби сам собою.

Тихенько опускаю снасть у воду під самісіньким кущем – так тихо, що навіть поверхня води не збрижилась і ледь тільки торкнувся поплавець води, як тут же пірнув навскіс в глибину. Короткий порух зап’ястка правої руки – гоп! – і внизу щось завпиралось, натягуючи волосінь, потяжками в глибину намагаючись перебороти неочікувану напасть, але все ж таки піддавшись, за мить вже вискакує з води і в моїй руці опиняється довга, вузька, з округлим м’язистим тілом срібляста рибинка. Стовпчик! Давненько щось не траплявся він мені, а скільки раніше було їх у Десні... Де вони поділися і що стало тому причиною – бозна, але, мабуть через те, що вже кілька років поспіль не було повені, не трапляються нині, казав мені Іван Трифонович, ані плоскирки, ані кляпці, і підуста щось не видно, та й чехоні теж, і пічкурів, і окуня, хіба що випадково котресь трапиться... Згадалося, як скрушно хитав головою батько, говорячи про ГЕСи та греблі, що їх наставили по Дніпру:

„ – Гарна штука – електрика, але через ті греблі не заходить більше в Десну з низин Дніпра риба. Як були зруйнували у війну греблі, то одразу по ній риби в Десні повно було, навіть стерлядь була не в диковинку, а потім куди поділась – чи виловили всю, чи в Дніпро повернулась, не скажу. Одне знаю – винні в тому греблі”.

Тепер ось повеней немає. Чи то не так дружно, як раніше сніги тануть, чи замало їх нині, аби Десна розлилась, як колись, на всю ширину своєї заплави, чи, можливо, ті кляті греблі не дають накопичитись необхідній кількості води... Але ж все-таки буде прибутна, обов’язково буде! І якщо вже кілька років поспіль її не було, то за логікою тепер має бути хіба ж така! Ого! Позаходить з низу знову риба, обов’язково зайде. Така наша справа рибальська, – чекати.

Вже опустивши стовпчика в торбину, витерши руки, та почепивши на гачок наступну пшеничину, відчуваю раптом, що щось змінилося в полі мого зору, в самому його краєчку, щось не так, як було ще секунду назад. Похапцем – зирк! – на поплавець головної моєї вудки, – ні, на місці; очима проводжу коло по воді від поплавця до верболозу, до берега... Вудка, що лежить, знята давно вже з сошок, біля самого урізу води, з черв’яком на гачку, раптом ворухнулась! А поплавця її, що раніше лежав на воді під самісіньким берегом – нема! Ого!... – І гінчик починає гнутися...

Ану ж бо!.. І після підсічки в глибині повисає раптом непідйомна вага, від якої враз у дугу гнеться вудка! Оце так... Взяло під самісіньким берегом, на черв’яка, що пролежав у воді годину, чи й більше. Велике, неповоротке і важке напинає внизу волосінь. Раптом зовсім близько, за якихось, може, два метри від берега, якраз куди моя підсака дістає, тьмяно зблиснув, вивернувшись під водою, широкий бік ляща і знову сильно нап’яло волосінь. Радість, захват, страх – а раптом зійде? – хвиля за хвилею нестримні почуття охоплюють мене.

„Не поспішай!” команда самому собі звучить зсередини і я одразу ж підкоряюсь їй. Повільні, але сильні потяжки неповороткого, вайлуватого ляща пригинають вудку до самої води, я весь віддаюсь нашому суперництву і світ навколо перестає існувати, звузившись до якихось трьох чи чотирьох квадратних метрів поверхні води. Спливає якийсь час – можливо дві, а, можливо, і всі п’ять хвилин, бо хіба ж можна реально оцінити його за такого хвилювання, і хоча рибу побачити ще не можна, але вудлище піднялося вже вище і, вочевидь, суперник ходить тепер десь упівводи. Ще трохи і знову, немов в уповільненій зйомці, в глибині води з’являється мідний бік ляща, з’являється і зникає, потім ще раз, вже ближче до поверхні і ось уже, лежачи на боці, лящ спливає поверх води.

Та варто мені взяти лівою рукою підсаку і покласти її сіткою на воду, як суперник, напруживши рештки своїх сил, знову потягнув униз, немовби і не зазнавав ніякої втоми. Проте, цього разу, стомившись остаточно, він доволі швидко піднімається на поверхню та безвільно затихає лежачи на боці.

Поволі, без поспіху, піднявши трішки його голову над водою, починаю підтягувати до підсаки. Жодного опору... Я навіть чітко бачу те місце на витягнених у довгу трубку губах ляща, куди встромився гачок, бачу як поволі то відкриваються, то закриваються розтулені втомою зяберні кришки, бачу шматки слизу з лящевого боку, що намистом зависли на жилці біля гачка, – лящ все ближче і ближче до підсаки, нарешті вже опиняється прямо над нею...

Ще мить і я вже піднімаю її у повітря. Навчений попереднім досвідом, я тепер підсаку тримав ледь не за середину держака, брав здобич значно ближче до берега і тому без особливих зусиль вийняв ляща з води.

Хіба можна порівняти з чимось оцю мить рибальського торжества, коли над водою у твоїй підсаці лежить широчезний, з мідним полиском боків, великий деснянський лящ? Від моменту, коли під воду повагом пішов поплавець і до того часу, коли красень-лящ зависає у сітці, минає три-п’ять-сім хвилин, але це хвилини справжнього, нехай, можливо, для стороннього спостерігача, і якогось первісного, але, повірте, справжнього щастя, котре, поза всяким сумнівом продовжує життя рибалки не на один день.

Ще немає й дев’ятої ранку, літній день виграє всіма барвами, пташиний спів, немов добре темперований клавір, видає бездоганну гармонію звуків: у ній і дзюрчання жайворонка, і короткі мелодії щиглика та вільшанки, ніжний вишуканий посвист вивільги, навіть пронизливий вереск стрижів, – все сплетене в одну прекрасну мелодію, яка сприймається нині, немов урочистий концерт на твою честь.

Ляща запроторено до торбини, де він ще намагається звільнитись і я спиною та боком відчуваю його могутні поштовхи, та це вже не хвилює мене, бо торбина в рюкзаці, котрий до того ж ще й пришпилений вербовим кілочком до кручі.

Я на сьомому небі від щастя. День за днем власна самооцінка себе, як рибалки, неухильно росте і це відчуття мені неабияк приємне, особливо, коли усвідомлюєш разючі зміни на краще у порівнянні з тим, що було кількома роками раніше. Це тішить серце та додає впевненості: „Я знаю. Я вмію. Я можу.”

Треба сипонути у воду півжмені гороху. Хтозна, чи немає там, на дні, ще одного такого міднобокого красеня?

– Торох! – полетіли в ріку десятки горошин і одразу ж щезли в зеленкуватій деснянській воді; вудка з насадженим на гачок новим черв’яком знову лягає на берег біля самісінької води і мені тепер цікаво: чи лящ випадково клюнув саме на цю вудку, чи це я несподівано для себе винайшов новий спосіб лову.

Перевіряю праву вудку. Нетронута ніким горошина добре тримається на гачку, проте я все ж заміняю її на свіжу. Треба побути кілька хвилин насторожі – а раптом знову буде кльов. Та я навіть впевнений, що він неодмінно буде. І я сиджу над своїми двома вудками, готовий будь-якої миті на швидку вчасну підсічку; сиджу зосереджений, внутрішньо спокійний, впевнений у собі.

...Крячок, білий птах із чорними смужками біля очей, з гострими крилами, увійшовши в круте піке, зходу, за якийсь десяток метрів від мене, на льоту впав на воду, вхопив дзьобом необачного себеля, і, здійнявши бризки, злетів знову в повітря, аби віднести здобич своїй малечі, але одразу ж був атакований своїм, не таким спритним, родичем. Пронизливі крики крячків, їх стрімкий карколомний політ, – і знову перед очима заспокійлива картина: неспішний плин ріки, здавалось би, одноманітний на протязі тисяч років рух води, але ж беззаперечно неповторний кожної своєї миті. Мінливі миттєвості складаються в незмінну, непохитну, мов скеля, вічність, так само, як подих, чи удари серця, чи миттєві відчуття, зібрані в часі докупи, становлять життя людини. Дійсно, – життя, як ріка. Ти плинеш по ньому, не знаючи, що чекає тебе он за тим кущем верболозу, чи поворотом русла. Можна пливти по життю сухим вербовим листочком, можна – як он той жук, що борсається нині у воді, перебираючи лапками, невідомо як втрапивши в чуже, вкрай незручне та небезпечне для життя середовище, але не здавшись, бореться до останнього в надії на порятунок; можна рибою носитись в глибині хоч вниз по течії, хоч вгору, почуваючись щасливим у рідній стихії, а можна і рибалкою, що саме перетинає ріку на човні і точно почуває себе господарем життя та вершителем доль, що жука, що риби.

Як воно складеться, моє життя? Залишитись мені вдома, біля любої серцем Десни, попливти по життєвій течії сухим листочком, без жодних власних зусиль до будь-яких життєвих змін, чи пірнути рибою в глибину життя? А, можливо, краще все ж таки сісти в човна та, відштовхнувшись від берега, самому вирішувати куди податись – вгору, чи вниз по течії, або взагалі переправитись на протилежний берег у пошуках незвіданого?

...Перші юнацькі, часом, недоладні ще роздуми... В них вже проглядаються і якісь ознаки маленького поки що життєвого досвіду, і незграбне та невміле бажання пофілософствувати, а головне, – з’являється насолода від таких міркувань. Так само, як і біля багаття, над водою добре мріється, тим паче, коли справдились твої надії на рибальський успіх і ти зможеш з гордістю показати вдома свої трофеї. Дарма, що кльов нині припинився – вже не потрібно гарячково вишукувати нове місце, чи новий спосіб лову, аби якось встигнути реабілітуватись за вранішню невдачу. Всю рибу не виловиш, а твоя завжди тобі дістанеться. В такий час думається особливо легко, а від пережитої ейфорії будь-які плани на майбутнє виглядають цілком реалістичними.

...Задріботів поплавець на правій вудці, рука блискавично опинилась над нею, та пінопластова жовта кулька лише пускає по воді дрібні кола і не збирається йти під воду. Ех, була-не-була! Підсікаю – пусто. На гачку висить лише лушпайка від горошини. Все ясно, підійшов такий дріб’язок, що не здатен навіть проковтнути цілу горошину.

Ось спробую почепити на гачок розпарене зернятко пшениці. Але цей гачок завеликий для одного пшеничного зернятка, тож, аби прикрити його від риб’ячих очей, доводиться чіпляти цілих три пшеничинки. І почалось безглузде змагання з „молодими спеціалістами”.

Проходить мало не година, але в цьому змаганні мені лише один раз вдається вийти переможцем. У решті випадків насадка була безкарно знята з гачка. Поплавець і дріботить на поверхні, і на якусь мить пірнає під воду, навіть ковзає по поверхні вбік, але навіть вчасна підсічка не дає результату. В черговий раз мені все-таки вдається зачепити здобич і, практично без будь-якого опору із води вже за мить вилітає маленька густірочка., хіба що трохи більша за половину моєї долоні. Ех ти, дурненька, дурненька... Ну навіщо ти мені така? Пливи краще додому, розповідатимеш на старості літ, як дасть тобі Бог віку, про те, в яких бувальцях довелось побути. Бульк! – за мить її не стало й видно, прожогом подалась в якесь потаємне безпечне місце.

Аж тут ожив поплавець на тій вудці, що лежить під берегом, застрибав на воді і піш-о-о-в на самісіньке дно, так глибоко, що його й видно не стало. Лунко стукнуло в грудях серце і завмерло: „Знову лящ!”. Рука сама хапає вудку з передчуттям, що зараз внизу знову повисне тягар і вудлище зігнеться в дугу. Підсічка! Марно... Та ні, все ж таки щось там, здається, висне, майже і невагоме зовсім. Йорж... Бобир. Мале, зеленкувато-сіре, розчепірене у всі боки „страховисько”. Ну, це вже зовсім нікуди не годиться. Хоча і додому їхати нема ніякого бажання, але ж і тут залишатись далі я не бачу жодного сенсу, тим більше, що й гороху практично не залишилось. І я вирішую переїхати вище по течії, до Сінопункту.

На лузі пасеться велике стадо колгоспних корів, а поряд з ним ще й отара овець. Хто б оце раніше дозволив їм тут пастись – переводити багаті сінокоси? Але через те, що кілька років поспіль немає справжньої прибутної води, – повені, – і трави лугові перевелись, збідніли, змиршавіли, не піднімаються вище коліна. Тож і віддали їх під випас скотині.

Пастуха щось не видно – можливо, спить у холодку, а, можливо, присів десь із вудкою. Серед корів величною поставою виділяється бугай – міцний тулуб, висока холка, товсті короткі роги стримлять не вперед, а на боки, – саме втілення дикої неприборкуваної сили. В овечій отарі владарює баран. Голова у нього увінчана крутими загнутими назад і вниз рогами. Отара надто близько підійшла до стада, вівці та корови почали змішуватись між собою; кілька овець обступили молоду корівку, скубуть траву прямо з-під її носа. Це не подобається бугаю і він неспішно та вайлувато наблизившись до нахабних овець, нахиливши голову до землі так, неначе хоче піддіти вівцю собі на ріг, починає тіснити отару. А це вже барану не сподобалось. Коли вівці з меканням відбігли трохи від корів, на передній край висунувся господар отари і теж опустивши голову донизу, став прямо перед бугаєм.

Я стою, тримаючи в руках велосипед з уже прив’язаними вудками, але їхати не поспішаю, чекаю: що ж воно буде? Справа йде до бійки, але куди ж тому баранові до бугая, котрий в два з половиною рази вищий і разів у десять важчий.

Відстань між противниками метрів, десь так, сім-десять, а від мене до них – не більше тридцяти. Бугай починає, схиливши знову голову до самої трави, голосно сопіти та гребти правою ратицею землю. Знаю я цих бугаїв: якщо розійдеться, то мало нікому не покажеться, і мені можуть непереливки бути, не те що баранові. Чи не вшитись мені звідси, доки не пізно? Та все ж цікавість перемагає. Здається, і корови з вівцями припинили пастись, готуються вболівати – кожен гурт за свого поводиря. Бугай сопе все дужче, все голосніше, аж трава лягає під струменем повітря, що виривається з його ніздрів. Ратицею він видер всю траву і тепер вже чорна масна лугова земля летить з-під копита. Та барана щось не дуже це лякає. Кілька разів намірившись на бугая своїм широким лобом,, увінчаним масивним костяним шоломом, він розвертається і підтюпцем відбігає на кілька метрів назад, потім повертається (а я вже був подумав, що це він здрейфив перед отакою тушею, котра все більше й більше впадає в раж) і з силою відштовхнувшись задніми ногами від землі, починає розбіг.

Він мчить прямо на бугая (я аж завмираю: що зараз буде!), на очах набираючи швидкість, але й бугай, певно ж, знаючи чого від упертих баранів можна чекати, тут же припиняє сопіти та гребти землю ратицею, трохи піднімає широчезну свою голову з міцними рогами і подається всім тулубом вперед, назустріч своєму супротивнику. В якихось дві чи три секунди здолавши відстань, що їх розділяла, десь метрів за два від бугая, баран зо всіх сил відштовхується ще раз задніми ногами від землі і в стрибку, в польоті, скеровує удар своїм лобом прямісінько в бугаїв лоб.

– Клац!!! – такого голосного кістяного звуку мені ще зроду не доводилося чути, здалося, що і у вухах від нього заклало. Луна пішла понад Десною, під протилежним берегом вдарила риба, мабуть, налякало і щуку, котра пригрілась десь близько до поверхні. Я занімів: бугая, оцю гору м’язів, уособлення міці, від такого удару раптом відкинуло назад і він аж сів на задні ноги, немов звичайнісінький пес, до того ж, ще й дивився перед собою якось тупо та ошелешено.

Оце так! Оце тобі і баран! Бугай сидить, ніяк не може прийти до тями, а баран, мов би нічого і не сталося, прямо в кількох метрах від поверженого суперника починає скубти траву, всім своїм виглядом показуючи: „Я цих бугаїв вже стільки перетовк, – одним більше, одним менше...”. Горді і закохані в свого поводиря, вівці одразу ж приєднуються до нього.

Та-ак! Чого тільки не побачиш на нашому лузі... Я цю прю повік тепер не забуду...Кому тільки сказати: баран побив бугая! І я ще довго, вже їдучи на велосипеді, похитую лише головою – от буде про що дома розповісти!

Зупиняюся в нижньому кінці кручі, перед самим плесом. Сонце піднялось досить високо, в чистій кручі вода добре освітлюється сонцем, риба вже боїться підходити близько до берега, а тут, серед кущів верболозу, приглянулась мені симпатична прогалинка. Супіщане дно досить стрімко йде в глибину, від кущів тут затінок, значить, можна розраховувати щонайменше на дріб’язок. Аби не надто засмоктав мене рибальський азарт, ловити вирішую на одну вудку. Прилаштувавши сошки та нажививши на гачок черв’яка, закидаю вудку і готую, про всяк випадок, підсаку. Якийсь час, незважаючи на вкинуту принаду, – жменю пшениці, – поплавець тихо-мирно лежить собі на воді і я ще встигаю зручніше влаштуватись на березі, намостивши під себе сухих галузок, яких вдалося назбирати поблизу, не встаючи навіть з місця.

Аж ось без будь-якого попередження жовта пінопластова кулька зникає з поверхні... – вчасна підсічка! Характерний опір, коли здобич ходить не колами, а із сторони в сторону – окунь. Хай і невеликий, хіба що трохи за сто грамів, але цей розбишака завжди для рибалки жадана здобич, не те, що його далекий колючий родич – йорж, тим більше, що в Десні окунів стало так мало... Ну, пішло діло.

Будемо і далі на черв’яка, коли такі справи. За якусь хвилину поплавець пірнає знову, я підсікаю, аж тут через якусь секунду невидима сила раптом зупиняє рух вудлища догори і гне його не те що в дугу – в три погибелі. Бідна бамбукова лозинка аж потріскує від напруги – оце так!! Що там?! Воно пре проти течії, а коли мені все ж вдається, нахиливши вудлище вліво, до самої води, стримати цей скажений тиск, воно раптом розвертається і жене тепер в зворотньому напрямку – вниз за течією. Ти ба, яке моторне... Що ж це таке?! До дна не притискає, ось уже і впівводи, хоча зрозуміло, що риба піднялась не від утоми; ось вже й до поверхні недалеко... Коли ж це зблиснуло під водою довге, зігнуте луком біле черево – щука! Ого! Кілограмів на три, а в мене ж звичайна волосінь, та ще й тонка для такої здобичі – нуль дві десятих міліметра. Щука гасає туди-сюди зовсім близько від поверхні, незрозуміло яким чином тримаючись на вудці: чи то рибку, що клюнула на мого черв’яка, проковтнула, чи сама якось сіла на гачок. Щось не віриться мені, що зможу її витягти, але азарт змагання не покидає мене, та й хижачка чи не те ж саме задоволення отримує, а можливо, вся справа в її жадібності, проте наша тяганина триває вже кілька хвилин, можливо, і всі десять. Щука затято тягає вудку зправа-наліво та зліва-направо, я встигаю тільки повертати вудлище у різні боки, а про якусь втому розбійниці і мови не може бути. Нарешті я вирішую: ет, пан, або пропав! – взятись за підсаку. Та тільки-но вона опиняється у воді, в безпосередній близькості від щуки, та враз із силою йде в глибину, ще якусь мить тисне, аж раптом волосінь слабне і безвільно повисає – все скінчено. Очевидно, награвшись та оцінивши небезпеку від підсаки, щука вирішила за краще піти геть. Снасть моя ціла і неушкоджена, а мені так і не зрозуміло, яким чином хижачка трималась на вудці. Верхнє коліно мого вудлища від такого надмірного та тривалого напруження залишається добряче зігнутим, та й я сам отримав чималу порцію адреналіну, тож і жалкувати, власне, нема за чим – одразу ж було зрозуміло, що справа ця безнадійна.

Ми тут так нашуміли, що нема чого і сподіватися ще на який-небудь кльов, тому я рішуче викидаю у воду залишки гороху та пшениці, черви залишаю в банці – згодяться наступного разу, а до того поживуть у погребі, і починаю складати снасті. Закінчивши все, закидаю на плече важкий рюкзак і по не дуже високій похилій кручі піднімаюсь нагору. І вже прив’язавши вудки до велосипеда, ще раз кидаю оком на Десну. Красуня! Оці хащі верболозу, вервечка войків, що проглядається в прогалині, де я щойно сидів, мальовнича круча: тут заквітчана першими квітами, а там поросла вербами, мінливий колір деснянської води, в котрій відбились літнє небо та вербова зелень – гарно!

А луг: ну до чого ж тільки мальовнича наша деснянська заплава! – нижче по течії, де розпочався плес, берег поріс високими вербами вперемішку з чорнокленом, крушиною та верболозом, проміж яких знайшли своє місце і ожина, і чорна смородина. Тут справжні хащі, спробуй ще продерись крізь них: дерева обвиті плющем та диким виноградом, що деруться таким чином до сонечка, аби мати змогу буяти під його життєдайним промінням, на землі, порослій чагарником та кропивою, повно хмизу – це лежать, рокладаючись, рештки відмерлих кущів та дерев, котрі завершивши свій життєвий шлях, перегнивають, слугуючи поживою для своїх же нащадків.

По краю цих хащів мерехтять, сріблячись на сонці, молоді осички, а онде густа крона дикої груші височіє над ними, ще більше відтіняючи темною зеленню свого листя осикове срібло. Лівіше і далі, скільки видно – розлігся, помережаний різними відтінками зелені, простір лугу, що ген-ген впирається в темну, немовби кинуту якимось велетнем на землю, шапку сохацького соснового лісу.

Жаль, не цвіте нині луг так, як цвів він раніше. Не гонить вітер по різнобарвному морю мінливі всіма кольорами веселки хвилі; лише кінський щавіль виділяється своїми темними купками на більш-менш одноманітній зеленій траві, та поодинокі золотисто-жовті острівці курячої сліпоти урізноманітнюють цю картину.

Ех, де ж ти, повінь?

Скочивши на велосипед, я починаю набирати швидкість – не терпиться похвалитись вдома рибальськими трофеями. По видолинках – вниз-вгору, вниз-вгору, оминаючи зарості верболозу – вправо-вліво, по дорозі в дві колії, одна з яких – вкатана велосипедами та мотоциклами до стану асфальту стежка, а друга – лише прим’ятий в густій траві нечастими автомобілями слід, через пересохлий рівчачок біля Сінопункту, ще трохи лугом і вже з розгону піднімаюсь у сосновий молоднячок там, де на краю села, над самою заплавою стоїть одноповерховий дитсадок, в котрому сільська малеча з перших років свого життя дихає вільним повітрям лугу та лісу, вбирає у свої чисті дитячі душі красу деснянського краю. Виростуть, розвіють їх по білому світу вітри людської долі, але ця пам’ять Десни, її лугу і соснового лісочка залишиться в їхніх споминах на все життя, зігріваючи та тішачи спогадами в бетонних нетрях великих міст.

Дата добавления: 2015-07-11