Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

МІЖНАРОДНІ КОНФЛІКТИ: ПРИЧИНИ, СУТНІСТЬ І ШЛЯХИ РОЗВ'ЯЗАННЯ 3 страница


Прихильники «негативного» визначення миру посила­ються здебільшого на те, що навіть «поганий мир краще війни», оскільки він дає можливість уникнути жертв і руйнувань, які є неминучими супутниками збройного конфлікту. Вони стверджують також, що за наявності зброї масового знищення навіть «негативний» мир набу­ває позитивного змісту, оскільки позбавляє людство від термоядерної війни з її катастрофічними наслідками. Та­ким чином, будь-який мир має гуманний, загальнолюд­ський зміст і з появою ядерної зброї питома вага цього загальнолюдського, гуманного аспекту миру зростає.

Що ж до «позитивного» визначення миру як стану гармонії, загальної згоди, відсутності суперечностей і бо­ротьби в міжнародних відносинах, то його гносеологіч­ною передумовою є абсолютизація тієї обставини, що мирні відносини дійсно передбачають не тільки припи­нення збройної боротьби, а й розвиток певних форм між­народного співробітництва — економічного, науково-тех­нічного, культурного обміну тощо. Подібні уявлення про мир є певною мірою утопічними, оскільки суперечать існуючим реаліям. Стану абсолютної гармонії, повної від­сутності будь-яких суперечностей, розбіжностей і бороть­би в суспільстві ніколи не було й бути не може. Це супе­речить закону єдності і боротьби протилежностей, який є загальним і для природи, і для суспільства31. Тому «пози­тивний» підхід до визначення миру, незважаючи на його зовнішню привабливість, слід розглядати лише як праг­нення до певного ідеалу, як пошуки певної «абсолютної істини», якої, як відомо, не існує.

Узагальнення різних підходів до визначення миру дає можливість сформулювати таку його дефініцію. Мир — це соціально-політична характеристика стану взаємовід­носин між державами і народами, які будують свої відно­сини на засадах миру, тобто здійснюють і регулюють ці політичні відносини ненасильницькими, незбройними засобами. Зрозуміло, що прагнення до миру передбачає і проведення відповідної політики, яка б грунтувалася на тих загальновизнаних принципах міжнародного права, про які вже йшлося вище.

Відповідним чином повинні розроблятися в наш складний час і військово-політичні доктрини воєнно-по­літичної стратегії, що є не тільки продовженням, а й час­тиною політики. Ще за часів наполеонівських воєн сфор-мувалися стрижневі напрями стратегічного аналізу: на-

31 Общественный прогресе... С 207, 208, 217, 218.

8 — 7-2771


ціональні інтереси — політичні цілі — воєнні цілі, які й досі залишаються незмінними. Звідси випливає, що воєнні цілі завжди підпорядковуються політичним, а ос­танні — національним інтересам. Тому зрозуміло, на­скільки важливим є правильне визначення воєнних ці­лей, а для цього стратегія має грунтуватися на глибокому знанні і розумінні історії, політичних, економічних, еко­логічних і біологічних наслідків війни.



Стратегія є загальним системоутворюючим елементом у галузі національної безпеки. За її допомогою повинна визначатися структура і розмежовуватися функції зброй­них сил, служб безпеки та інших органів, на які покла­дається відповідальність за безпеку держави. Водночас вона виконує функції формулювання військово-політич­них цілей держави і засобів їх досягнення, що становлять основу воєнно-політичної доктрини держави.

Суттєвою складовою частиною останньої є воєнна доктрина. Під нею розуміється прийнята в державі систе­ма офіційних поглядів на цілі і характер можливої війни, а також на засоби її ведення. На формування воєнної докт­рини безпосередньо впливають такі матеріальні фактори, як воєнно-економічні і науково-технічні можливості дер­жави, поява нових видів і систем зброї і військової техні­ки, зміни в організаційній структурі і бойовій підготовці військ, які ними викликані, способи їхнього застосування тощо. Важливо, проте, наголосити, що вирішальний вплив на формування воєнної доктрини справляє політика, яка визначає головне — для яких цілей, в якому напрямі і в яких масштабах мають розвиватися збройні сили. Іншими словами, у воєнній доктрині держави містяться відповіді на питання про мету і характер можливої війни, про те, яким чином готувати до неї країну та її збройні сили, якими за­собами і заходами вести воєнні дії. На практиці ці питан­ня охоплюють найширший спектр політичних, військових, технічних, юридичних та інших проблем, які конкретизу­ють ці принципові завдання відповідно до умов внутрі­шньополітичного і міжнародного життя.

Загрузка...

Зрозуміло, що найбільш тривалий, фундаментальний вплив на формування воєнної доктрини справляють по­літичні установки. Зміна того чи іншого політичного під­ходу принципово впливає на воєнно-технічний аспект воєнної доктрини. Ось чому зміни, що відбуваються на міжнародній арені під впливом різноманітних факторів і які пов'язані з реаліями ядерної ери, докорінно змінюють підходи до формування воєнної доктрини та її суть. Най-


головніше полягає в тому, що змінюється зміст головних, політичних аспектів воєнної доктрини. В сучасних умовах завдання воєнної доктрини полягає не в тому, щоб визна­чити, якими силовими засобами можна досягти поставле­ної мети, а в тому, як зробити неможливим застосування насильницьких засобів узагалі. Тобто йдеться не про те, які цілі переслідує війна, яким чином слід вести підготов­ку держав та збройних сил до війни, які, зрештою, пот­рібно запроваджувати засоби і заходи для успішного ве­дення військових дій, а про те, яких цілей не можна до­сягти воєнними засобами, як не допустити війни, які за­соби можна скоротити чи взагалі виключити з бойового арсеналу держав. Таким чином, відбувається поступова зміна в самому розумінні сутності воєнної доктрини, ко­ли її головною метою стає відвернення війни.

Певною мірою ці нові підходи до формування воєнної доктрини держав знайшли своє відображення у досить популярному сьогодні принципі розумної достатності для оборони, який передбачає як основну мету поведінки і дій держав та їхніх збройних сил в ядерну епоху в умовах роззброєння, формування нового світового порядку і не­насильницького, демократичного миру, згідно з яким го­ловним у міжнародній політиці проголошується недопус­тимість ядерної війни як засобу політики, її запобігання, забезпечення національної і міжнародної безпеки переду­сім політичними засобами.

Реалізація цього принципу пов'язана з параметрами, які відбивають стан міжнародних відносин і воєнно-полі­тичної обстановки, рівень напруженості у взаємовідноси­нах держав, ступінь імовірності виникнення війни чи воєнних конфліктів різного масштабу і характеру, їхню інтенсивність і тривалість, економічні, наукові, соціаль­но-політичні й духовні можливості сторін, які задоволь­няють оборонні потреби. Розумна достатність для оборо­ни має відповідати військовому потенціалові ймовірного супротивника і не бути обтяжливою для економіки дер­жави. Це означає, що чисельність військ і кількість оз­броєнь, структура збройних сил повинні мати оборонний характер і приблизно відповідати угрупованню збройних сил імовірного супротивника.

Зрозуміло, що практичне застосування цього принци­пу тільки започатковується, але перші кроки в цьому на­прямі вже зроблено і кількість його прихильників збіль­шується. І це є очевидним свідченням зростання тенден­ції до загального розуміння, що в сучасних умовах у сто-

«. 115


сунках між державами немає і не може бути спірних проблем, конфліктних ситуацій, які б не можна було ви­рішити політичними засобами без застосування збройної сили, чи загрози силою. Саме в цьому й полягає суть но­вого підходу до розуміння проблеми співвідношення вій­ни і політики, і на його основі повинна будуватися між­народна політика всіх країн.

Варто наголосити, що зовнішня політика Української держави будується саме на таких засадах і цілком відпові­дає сучасним міжнародним політичним реаліям і потре­бам, що сприяє зростанню її міжнародного авторитету та впливу.


Розділ V

ПОЛІТИЧНА ФІЛОСОФІЯ СУЧАСНИХ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Глобальні проблеми як фактор посилення взаємоза­лежності світу • Теорія глобалістики і нова політична філософія • Міжнародна політика в умовах ядерної ери та її суб'єкти • Футурологічне бачення міжнарод­них відносин та структури людського суспільства


 


РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Видрін Д. Концепція стратегії безпеки. / Україна в посттоталітарний період./ Розбудова держави. 1993. № 5.

Горбулін В. Наша мета, наша доля. Місце України в су­часній Європі // Політика і час. 1996. № 1.

Ковальський В., Маначинський О., Пронкін Є. Націо­нальні інтереси: загрози та їх нейтралізація // Віче. 1994. N° 7.

Косолапое П. Международная безопасность и глобаль­ный политический процесс // Мировая экономика и меж­дународные отношения. 1992. № 12.

Мурадян А. Самая благородная наука. М., 1990.

Политология. Энциклопедический словарь. М., 1993.

Рябов С. Політологічна теорія держави. К., 1996.

Томчук М. Розбудова армії і національна безпека // Політика і час. 1993. № 4.

Цюрупа М. Военные теоретики Европы о войне, мире и национальной безопасности. К., 1996.


Глобальні проблеми як фактор посилення взаємозалеж­ності світу.Кожний новий етап в історії духовної культу­ри — це утвердження нових можливостей у задоволенні запитів людей, новий рівень осягнення сутності добра і справедливості, нові уявлення і концепції про цінності і норми соціальних відносин, зрештою — сама нова соці­альна дійсність.

Загальна еволюція політики включає якісні зміни ідей та уявлень із проблеми міжнародних відносин, оскільки поступовий розвиток суспільства є невіддільним від роз­витку форм політичного і правового життя народів на міжнародній арені, від тих проблем і рішень, які мають найбезпосередніше відношення до забезпечення волеви­явлення, суверенітету народів, добробуту людей.

На зламі віків і двох тисячоліть у міжнародних відно­синах й узагалі в суспільному житті людства виникло чи­мало питань, на які нелегко знайти відповідь. Яка доля чекає людську цивілізацію у найближчому й більш відда­леному майбутньому? Чи можливий і надалі соціальний прогрес, зумовлений розвитком продуктивних сил на ба­зі науково-технічної революції? Чи в змозі Земля прого­дувати десять і більше мільярдів своїх жителів? Чи реаль­ним є шанс уникнути термоядерної воєнної катастрофи, якщо й надалі загострюватимуться відносини між Захо­дом і Сходом, Північчю і Півднем?

Відповідь на ці та інші питання значною мірою ле­жить у площині вирішення глобальних проблем сучаснос­ті. Слід зауважити, що не тільки зростаюча багатоманіт­ність сучасного світу і поліваріантність його розвитку є причиною виникнення і загострення цих проблем. Буду­чи результатом прогресу, вони лише є основою виник-


нення останніх. Самі ж причини коріняться в конкретних видах діяльності самої людини. До краю безодні світ під­вели споживацьке ставлення людини до природи, стихій­ний вплив на останню непродуманої господарської діяль­ності та накопичення неймовірної кількості зброї масово­го знищення як результату ідеологічного та політичного протистояння держав різної орієнтації.

Можна навести чимало прикладів такого протистояння та діяльності. Зокрема, у світі нагромаджено ядерних заря­дів потужністю 60 тис. мегатон, що в 10 тис. разів переви­щує кількість вибухових речовин, застосованих у роки Дру­гої світової війни. Але ж атомна та термоядерна зброя — не єдиний різновид зброї масового знищення. Є ще хімічна, лазерна, бактеріологічна зброя тощо. Та навіть якщо засто­сувати «звичайну» зброю тільки в Європі, насиченій ядер­ними реакторами (150 — рівних за потужністю Чорнобиль­ській АЕС), хімічними заводами, похованнями токсичних, у тому числі радіоактивних, відходів — неважко уявити, що залишиться від «колиски цивілізації» та й усієї планети. А згідно з підрахунками, з 1945 р. у світі відбулося понад 250 «звичайних» воєн, у яких взяли участь більш як 90 держав, загальні втрати яких перевищили 35 млн чоловік.

Глобальних масштабів набула екологічна проблема. Чи­сельність населення планети з початку нинішнього віку зросла більш як у три рази, а площі, зайняті рослинністю — джерелом виробництва кисню — скоротилися за цей час на одну третину. Ерозія щорічно руйнує у світі 26 млрд га ро­дючих грунтів. Не кращі справи і в Україні. Тут виведено з ладу 60% чорноземів. Унаслідок варварського господарю­вання зникло 20 тис. малих річок, 800 сіл в Україні залиши­лися без питної води. Через аварію на ЧАЕС втрачено 3,7 млн га родючих земель. В країні налічується вже більше 100 міст, в атмосфері яких гранично допустимі норми концент­рації шкідливих речовин перевищені в 10 разів.

За останні 100 років вміст вуглецю в атмосфері збіль­шився в 10 разів. І це не дивно, адже за останні 30 років було знищено 50% тропічних лісів Азії та Латинської Америки, які поглинали вуглець. Через забруднення ат­мосфери пошкоджено більше половини дерев у ФРН та інших країнах Західної Європи. В результаті кризових екологічних явищ з'явилася реальна загроза парникового кліматичного ефекту.

Внаслідок бурхливого зростання населення планети виникає чимало й інших проблем. Особливо гостро сто­їть демографічна проблема в країнах, що розвиваються.


Сотні мільйонів людей тут, як і раніше, приречені на го­лод і злидні, 40% населення неписьменні. Близько 800 млн чоловік, які мешкають у цих країнах, постійно недо­їдають. Щорічний доход половини населення тут не пе­ревищує 120 дол. на душу.

Негативною залишається й тенденція співвідношення рівнів розвитку між Північчю і Півднем. Якщо на почат­ку XX ст. національний доход на душу населення в роз­винутих країнах перевищував відповідний показник у від­сталих країнах у 6 разів, у 80-ті роки — в 12 разів, то до 2000 року це перевищення, за деякими підрахунками, бу­де 13-кратним. І це при тому, що наприкшці століття частка населення країн, що розвиваються, становитиме 4/5 усього населення планети.

Соціально-економічні проблеми породжують і полі­тичну внутрішню та регіональну нестабільність. Країни, що розвиваються, й досі залишаються глобальним осе­редком напруженості і воєнних конфліктів.

Загальний аналіз такого становища спонукав деяких учених і політиків до висновку про «кризу цивілізації». Видається обгрунтованим песимістичний прогноз одного із засновників Римського клубу А. Печчеї, який писав, що «людське майбуття стає абсолютно непередбаченим... і тепер уявляється більш утопічним і похмурим, ніж ко­лись у минулому». Багато хто з політологів вважає, що не­забаром стане реальністю античний міф, згідно з яким природа помститься людині за те, що вона посягнула на її таємниці і спробувала панувати над нею.

Норвезький соціолог Й. Галтунг, директор Стокголь­мського міжнародного інституту дослідження проблем світу, виділяє чотири основні критичні ситуації, з якими зіткнулося людство у другій половині XX ст.:

— криза насильства і загроза насильства, започатко­
вані ядерним потенціалом США, еквівалентним 615 тис.
бомб, скинутих на Хіросіму чи Нагасакі, які нині
виявляються у зростаючих актах тероризму в більших чи
менших масштабах;

— криза зубожіння й загроза бідності: в бідних країнах
— де більшість населення страждає від недоїдання, не­
письменне або має мізерну освіту; в багатих країнах — де
загальне безробіття стає символом економіки;

— криза відторгнення і загроза загального придушен­
ня прав людини;

— криза навколишнього середовища і загроза локаль­
ного порушення екологічного балансу в ряді місць через


виснаження невідновлюваних ресурсів, забруднення лю­диною природи, невідповідність між зростаючим насе­ленням і обмеженим життєвим простором 1.

Стає очевидним, що в світі дедалі тісніше взаємодіють природні і соціальні фактори, тому будь-який соціальний прогрес у наш час можливий лише за умови вирішення світових глобальних проблем. Можна стверджувати, що глобальні проблеми неначе уособлюють діалектику сучас­ного світу — поєднання його складності й суперечливос­ті із тенденцією посилення взаємозалежності держав сві­тового співтовариства.

Виходячи з цього, можна визначити глобальні пробле­ми як загальносвітові, такі, що зачіпають інтереси всіх націй і держав, усіх класів, соціальних груп, політичних партій, суспільних організацій і кожної людини зокрема.

Як і будь-яке соціальне явище, глобальні проблеми вимагають систематизації і класифікації. За джерелами виникнення вони характеризуються досить вираженою двоїстістю, що свідчить про нерозривний зв'язок природ­них і соціальних процесів. Отже, можна запропонувати поділ глобальних проблем на дві великі групи. Перша з них об'єднує ті, що діють у системі «людина — природа», друга — ті, що діють у системі «людина — людина».

До першої групи належать:

— проблеми населення Землі та його життєзабезпе­
чення (продовольча, енергетична, сировинна й узагалі
проблеми задоволення матеріальних потреб, а також де­
мографічні проблеми);

— проблеми захисту навколишнього середовища (час­
тіше їх називають екологічними);

— проблема освоєння космічного простору і Світово­
го океану, використання їх в інтересах людини;

— проблема запобігання стихійним лихам і боротьби з
їхніми наслідками.

До другої групи входять:

— проблема ліквідації відсталості (економічної, куль­
турної і т. ін.) країн, що розвиваються;

— проблема захисту і розвитку «духовного середови­
ща», примноження духовної культури;

— проблема вдосконалення освіти, інформатики;

— проблема боротьби зі злочинністю, наркоманією та
іншими негативними соціальними явищами, зокрема з
міжнародним тероризмом;

1 Galtung I. The True Worlds. A Transnational Perspective. New York, 1980. P. 26.


 

— проблема боротьби проти найбільш небезпечних за­
хворювань, особливо тих, що мають соціальне забарвлен­
ня (СНІД тощо);

— одна з найбільш гострих — проблема збереження
миру.

Доцільним можна вважати і такий поділ глобальних проблем:

— проблеми переважно соціально-політичного харак­
теру (відвернення ядерної війни; припинення гонки оз­
броєнь, роззброєння; мирне розв'язання регіональних,
міждержавних і міжнаціональних збройних конфліктів;
будівництво ненасильницького світу на засадах утвер­
дження довір'я у відносинах між народами, зміцнення
системи загальної безпеки);

— проблеми переважно соціально-економічного харак­
теру (подолання економічної і пов'язаних із нею культурної
відсталості та зубожіння; забезпечення ефективного вироб­
ництва і відтворення світового валового продукту; пошук
шляхів розв'язання світової енергетичної, сировинної і про­
довольчої кризи; оптимізація демографічної ситуації, особ­
ливо в країнах, що розвиваються; освоєння в мирних цілях
навколоземного простору і Світового океану);

 

— соціально-екологічні проблеми, зумовлені даль­
шим забрудненням навколишнього середовища у тому
числі земної оболонки атмосфери, необхідністю раціо­
нального використання природного потенціалу плане­
ти, запобігання шкідливого впливу на природу воєнної
діяльності;

— проблеми Людини, включаючи людський вимір
суспільного прогресу (забезпечення соціальних, еконо­
мічних та індивідуальних прав і свобод; боротьба з
голодом, епідемічними захворюваннями, культурною
відсталістю; духовний розвиток особи; подолання відчу­
женості людини від природи, суспільства, держави, інших
людей і результатів власної життєдіяльності).

В літературі можна зустріти й інші варіанти поділів, скажімо, на три групи компонентів: політичний, еконо­мічний і соціально-економічний. Слід зауважити, проте, що кожний поділ дає можливість прослідкувати взаємо­зв'язки як усередині кожної з груп, так і між ними сами­ми, бо кожна з проблем взаємно переплітається і взаємо­діє з іншою. Скажімо, будь-які зусилля, спрямовані на захист довкілля, втрачають сенс, якщо людство буде вки­нуте у вогнище термоядерної війни, розв'язання ж еколо­гічної проблеми залежить великою мірою від вирішення


проблем бідності й відсталості, адже безупинне винищення багатьох1 видів тварин та рослин продовжуватиметься до­ти, доки не зменшиться грандіозна заборгованість країн, що розвиваються.

Сукупність глобальних проблем саме через свою гост­роту стала об'єктом запеклих суперечок і дискусій як у наукових, так і в політичних колах. Ніякий суспільний рух, уряди країн не можуть нині мати вагомий авторитет і вплив, якщо вони недооцінюють чи й узагалі ігнорують глобальні проблеми. Варто зауважити, що саме перемі­щення глобальних проблем в центр політичного життя сприяє розробці конструктивних програм щодо їхнього вирішення на міжнародному рівні.

Найбільш далекоглядні вчені й політики ще в 20-ті ро­ки нинішнього століття звертали увагу на потенційну за­грозу термоядерної енергії, яка може привести або до віч­ного процвітання, або до самогубства людства. Наріжним каменем у становленні теорії глобалістики стали праці академіка В. І. Вернадського, який зазначав, що людина в сучасному світі може й повинна діяти та мислити не тіль­ки в аспекті певної особи, сім'ї, людських спілок та дер­жав, а й у планетарному масштабі. Висунута Вернадським наукова концепція трансформації біосфери в ноосферу фактично являє собою схему ієрархії філософсько-полі­тичних, природничо-наукових і техніко-економічних ас­пектів глобальних проблем сучасності.

Хід думок Вернадського такий. Розвиток життя на Землі привів до утворення біосфери, яка складається з живих організмів, косних природних тіл та біокосних утворень (грунт, поверхневі води тощо). Жива істота ста­новить у ній за вагою всього 0,01 %. Проте саме вона яв­ляє в біосфері основну, наймогутнішу геологічну силу, бо процеси в живому відбуваються швидше в історичному часі, ніж у геологічному.

Еволюційний процес привів до виникнення людини — істоти, наділеної разумом. Розумова діяльність людини спричинила все більший вплив останньої на природу, ви­значила її головний вектор, а отже — й майбутнє. Бурхли­вий розвиток науки і техніки з початку XX ст., що проде­монстрував буквально вибух наукової творчості, справив істотний вплив на риси сучасного світу. Людина вперше охопила своєю діяльністю всю біосферу. Радикально змі­нився характер соціальних процесів, спосіб життя людини.

Людина почала усвідомлювати, що їй треба мислити планетарно, і рівність людей, на противагу інтим орга-


нізмам, їхня єдність, незважаючи на расові, національні, соціальні та політичні відмінності, є основою цього ново­го мислення.

Ідея єдності всіх людей бере свій початок з глибокої давнини. Але реально такої єдності ніколи не було. Різні народи і держави завжди протистояли одне одному. Праг­нення об'єднати їх на релігійній основі виявилося уто­пією. Навіть філософська думка не спромоглася вирішити цю проблему. Тільки наука може стати міцною основою для єднання всіх людей, оскільки вона, по-перше, пере­конливо демонструє обов'язковість і логічну незапереч­ність своїх досягнень, і, по-друге, охоплюючи всю біосфе­ру, створює реальний фундамент для об'єднання людства.

Завдяки здобуткам науки і техніки у XX ст. вперше в історії людства почав здійснюватися єдиний історичний процес. Народи світу почали активно взаємодіяти в еко­номіці, культурі, політиці — в усіх сферах соціальної ді­яльності. З формуванням наукового підходу до дійсності та використанням його в духовному і матеріальному жит­ті різних держав біосфера в нинішньому столітті неухиль­но перетворюється в ноосферу.

Отже, погляди Вернадського багато в чому передбачи­ли сучасні уявлення щодо співвідношення загальнолюд­ських і партійно-класових інтересів, гуманні принципи взаємовідносин народів і держав, а також їхнього став­лення до навколишнього середовища. Вчення Вернад­ського про ноосферу дає підстави вважати його предте­чею теорії глобалістики.

Теорія глобалістики і нова політична філософія.Під цією теорією розуміється система наукових знань про ге-незу і сучасний стан глобальних проблем, їхню класифі­кацію й обгрунтування практичних соціально-економіч­них і політичних шляхів їх розв'язання.

Значний внесок у теорію глобалістики й міжнародної безпеки зробили видатні вчені планети після Другої сві­тової війни. Відповідні розробки містяться у працях Н. Бора, Ф. Жоліо-Кюрі, в «Маніфесті Рассела — Ейнш­тейна» (1955), виступах і публікаціях лідерів країн «делій­ської шістки» (Аргентини, Греції, Індії, Мексики, Танза­нії і Швеції), матеріалах «незалежної комісії», яку очолю­вав У. Пальме (1980 — 1989), Римського клубу — міжна­родної неурядової організації, заснованої в 1968 p., тощо.

«Ми виступаємо, — писали у своєму «Маніфесті» Б. Рассел і А. Ейнштейн, — не як представники того чи ін­шого народу, континенту або віровчення, а як люди, пред-


ставники роду людського, подальше існування якого пере­буває під сумнівом. Світ наповнений конфліктами... Май­же кожна людина, яка гостро відчуває політичну обстанов­ку, має симпатію до того чи іншого напрямку. Але ми хо­чемо, щоб ви, якщо це можливо, відкинули ці почуття і розглядали себе тільки як представники єдиного біологіч­ного різновиду, що має славну історію розвитку, того різ­новиду, зникнення якого жоден із нас не може бажати» 2.

Розробки, що містяться у працях учених-гуманістів, ві­дображають усвідомлення невідворотності змін, що відбу­ваються у світі і створюють загрозу руйнування планети, свідчать про необхідність зосередити зусилля міжнародної громадськості на відверненні цієї загрози. Отже, підви­щення значення глобальних проблем зумовлює зростання взаємозалежності учасників світового співтовариства, ро­бить усе людство в умовах суперечливої структури відно­син між різними країнами, регіонами, партіями, суспіль­ними рухами активно діючим об'єктом історичного руху.

Теоретичні основи глобалістики як самостійного на­укового напряму розробляються з другої половини 60-х років. Ця теорія асимілювала передові погляди багатьох природознавців і філософів — представників різних шкіл і світоглядів.

Перший етап розвитку глобалістики (кінець 60-х — початок 70-х років) характеризувався вивченням при­наймні двох глобальних проблем сучасності: освоєння космосу й охорони навколишнього середовища — у фор­мі методологічних та науково-теоретичних досліджень цих проблем, які вже тоді вважалися пріоритетними.

Особливістю другого етапу (друга половина 70-х ро­ків) була поява у США і країнах Західної Європи глобаль­ного моделювання стану і перспектив розвитку світової політики і світогосподарських зв'язків в умовах супереч­ностей, що дедалі поглиблювалися. Для цього етапу ха­рактерні уточнення об'єкта досліджень у вигляді переліку й побудови ієрархічних структур глобальних проблем.

Третій етап розвитку глобалістики охоплює більшу частину 80-х і початок 90-х років. Для нього характерні зниження уваги політиків до загальнотеоретичних проб­лем і перехід до практичної політичної діяльності на ос­нові принципу: «мислити глобально — діяти локально».


Дата добавления: 2015-10-23; просмотров: 162 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: З ПРОБЛЕМ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ И | МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН 1 страница | МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН 2 страница | МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН 3 страница | МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН 4 страница | МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН 5 страница | МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН 6 страница | МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН 7 страница | МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН 8 страница | МІЖНАРОДНІ КОНФЛІКТИ: ПРИЧИНИ, СУТНІСТЬ І ШЛЯХИ РОЗВ'ЯЗАННЯ 1 страница |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
МІЖНАРОДНІ КОНФЛІКТИ: ПРИЧИНИ, СУТНІСТЬ І ШЛЯХИ РОЗВ'ЯЗАННЯ 2 страница| МІЖНАРОДНІ КОНФЛІКТИ: ПРИЧИНИ, СУТНІСТЬ І ШЛЯХИ РОЗВ'ЯЗАННЯ 4 страница

mybiblioteka.su - 2015-2019 год. (0.036 сек.)