Міжнародні конфлікти: причини, сутність і шляхи розв'язання 2 страница

Додамо до цього, що за останні роки збільшилася кількість суб'єктів на світовій арені, які взаємодіють між собою, ускладнився характер цієї взаємодії, розпалися давні і з'явилися «нові» державні утворення, в тому числі й такі, що не мали чітко визначених кордонів, знизився поріг використання збройних сил як засобу вирішення національно-територіальних проблем. У конфлікти, які виникали, дедалі частіше втягувалася «третя» сторона, що зумовлювалося прагненням останньої скористатися ос­лабленням учасників конфлікту чи відвернути загрозу міжнародній безпеці. Все це, ясна річ, не додавало ста­більності міжнародній політиці й гостро ставило питання про нейтралізацію негативного впливу вказаних реалій на міжнародну безпеку, про те, щоб не допустити перетво­рення ненасильницьких конфліктів, в яких застосовува­лися дипломатичні методи або ж силові процедури, які не передбачали воєнних засобів забезпечення національних цілей, в насильницький метод, для реалізації якого засто­совуються збройні сили.

Тут варто зупинитися на характеристиці одного із найбільш гострих проявів міжнародного конфлікту —

'9 Див.: Фельдман Д. Отечественная политология перед фундамен­тальными проблемами исследования международного конфликта //Вестник Московского университета. Серия 18. 1995. № 1. С. 63.

воєнно-політичного конфлікту. Його особливість по­лягає в тому, що він складається з двох частин: полі­тичної і воєнної. З одного боку воєнно-політичний конфлікт являє собою політичну суперечність, бороть­бу між різними соціальними силами за політичну вла­ду. Це дає можливість визначити причини конфлікту і шляхи досягнення угоди між сторонами, що конфлік­тують. З іншого — це збройна боротьба, використання військової сили, яка виступає як засіб розвитку і роз­в'язання конфлікту. Специфічна сутність воєнно-полі­тичного конфлікту виявляється через з'ясування харак­теру, етапу (фази), засобу і механізму взаємодії його елементів.

1) Воєнно-політичний конфлікт являє собою вид со­
ціальної взаємодії, основу якої становить антагоністична
суперечність, боротьба за політичну владу.

2) Воєнно-політичний конфлікт — це політична су­
перечність на вищій фазі її розвитку.

3) Радикальний засіб розв'язання антагоністичної су-
репечності у воєнно-політичному конфлікті полягає в то­
му, щоб завдати шкоди кожній із конфліктуючих сторін
за допомогою військової сили ²⁰.

Таким чином, воєнно-політичний конфлікт — це вид соціальної взаємодії, що являє собою найвищу стадію розвитку антагоністичної суперечності, яка виникає з приводу політичної влади і розв'язання якої досягається заподіянням шкоди кожній із сторін за допомогою війсь­кової сили ²¹.

Серед ненасильницьких засобів вирішення конфлікт­них ситуацій політологи акцентують увагу перш за все на політико-дипломатичних і юридичних. До перших нале­жать прямі переговори, посередництво, розслідування, замирення. Прямі переговори можуть набувати форму двосторонньої або багатосторонньої дипломатії. Такі пе­реговори можуть провадитися між керівниками держав або певних державних установ, безпосередньо між посла­ми держав та іншими акредитованими дипломатами, або в рамках міжнародних конференцій. Переговори можуть вестися через посередництво третього учасника, яким мо­же бути держава, міжнародна організація, або якась впли­вова особа.

²⁰ Див.: Мокляк Н., Перепелица Г., Фареник С. Феномен военно-по­
литического конфликта в современной этнополитической ситуации.
Киек 1995. С. 25 - 26.

²¹ Див.: Там само. С. 26.

Посередництво передбачає безпосередню участь тре­тього учасника в переговорному процесі. Для врегулю­вання спірних проблем можуть створюватися спеціальні комісії по розслідуванню. Такі комісії звичайно склада­ються з представників сторін, що конфліктують, а також представників третіх країн. І нарешті, процедурою, що поєднує посередництво й розслідування, є замирення. Його можуть здійснювати окремі особи чи комісії. Про­цедура замирення значно підсилює миротворчий ефект процедур посередництва і розслідування у вирішенні най-гостріших спірних питань.

Що стосується юридичних методів розв'язання міжна­родних конфліктів, то вони переслідують мету врегулюван­ня термінів і процедур вирішення спірних питань на осно­ві міжнародного права. В сучасній системі міжнародних відносин міжнародне право має характер загальнодемокра­тичної системи правових норм і є своєрідною загальноци-вілізаційною системою права. Таким чином, сучасне між­народне право — це система правових норм, які регулюють відносини між його суб'єктами з проблем розвитку людсь­кої цивілізації. Норми міжнародного права створюються шляхом узгодження воль учасників міжнародних відносин і забезпечуються в деяких випадках примусом з боку дер­жав індивідуально або колективно, а також міжнародними організаціями відповідно до їх статутів.

Суб'єктами міжнародного права — учасниками міжна­родних правовідносин — є в першу чергу держави, а та­кож інші суб'єкти міжнародного життя. Положення про рівноправність і самовизначення народів, зафіксоване у Статуті ООН, і Декларація ООН про надання незалеж­ності країнам та народам, ухвалена в 1960 p., визначають суб'єктами міжнародного права не тільки держави, а й на­роди, які ще не реалізували свого права на самовизначен­ня. Суб'єктами міжнародного права визнаються також міжнародні організації, діяльність яких не суперечить по­ложенням міжнародного права.

Сучасне міжнародне право містить загальновизнані норми, тобто норми, що визнані всіма державами і обо­в'язкові для всіх держав. Окремі норми міжнародного права обов'язкові лише для деяких держав і мають ло­кальне значення (наприклад, норми договорів, у яких бе­ре участь обмежена кількість держав). Разом з тим обо­в'язковою умовою правомірності і дієвості цих договорів є їхня відповідність загальновизнаним нормам міжнарод­ного права. Під останніми слід розуміти основоположні

загальні й найбільш важливі правила поведінки суб'єктів міжнародного співробітництва.

Норми міжнародного права найбільшою мірою втіли­лися у визначених ним принципах міжнародної політики, під якими розуміються фундаментальні норми міжнарод­ного права, які відбивають сугнісний зміст міжнародних відносин. Вони закріплюють засади сучасних систем між­народних відносин і міжнародного права, сприяють нор­мальному функціонуванню і розвитку цих систем. Своє буквальне втілення принципи міжнародної політики діс­тають у міжнародних угодах. Головним міжнародно-пра­вовим документом сучасності є Статут ООН, де сформу­льовані основні принципи міжнародного права й передба­чені заходи для їхнього дотримання. Найважливіші прин­ципи та їхнє обгрунтування викладені також у Декларації про принципи міжнародного права, ухваленій в 1970 р.

Сучасне трактування цих принципів передбачає нев­тручання, рівність, суверенність, сумлінність у виконанні міжнародних зобов'язань. Принципи мають універсаль­ний характер, тобто на них повинні орієнтуватися в сво­їй міжнародній політиці всі члени світового співтовари­ства. Особливість їхнього функціонування полягає в то­му, що вони повинні здобути загальне визнання і засто­сування на практиці, стати загальними і відповідати нор­мам міжнародного права, втілюватися в багатосторонніх угодах і договорах, а також бути взаємопов'язаними. Най­головніші із цих принципів такі:

1) поважання суверенітету і суверенної рівності всіх
держав. Якщо немає рівності, взаємовідносини між кра­
їнами грунтуються не на угодах, а на відвертому або при­
хованому підпорядкуванні. Тому в Декларації про прин­
ципи міжнародного права проголошується, що всі держа­
ви є рівноправними членами світового співтовариства не­
залежно від розбіжностей економічного, соціального, по­
літичного чи іншого характеру. Всі держави мають сум­
лінно виконувати свої міжнародні зобов'язання й жити в
мирі з іншими державами, прагнути до вирішення загаль­
нолюдських проблем, створення системи міжнародної
безпеки, колективної відповідальності перед людством;

2) взаємна відмова від застосування сили або загрози
силою. Якщо до середини XX ст. міжнародне право ви­
знавало за будь-якою державою право на застосовування
військової сили для розв'язання конфліктів з іншою дер­
жавою, то в Статуті ООН проголошувалося, що всі дер­
жави ООН мають утримуватися в своїх міжнародних від-

носинах від загрози силою та її застосування. Статут ви­знає правомірність застосування сили тільки у двох ви­падках: з метою самооборони, якщо відбувається зброй­ний напад на державу, і за рішенням Ради Безпеки ООН у випадку загрози миру, будь-якого порушення миру та акту агресії. При цьому агресивну війну оголошено між­народним злочином, що передбачає міжнародно-правову відповідальність держав і міжнародну кримінальну відпо­відальність осіб;

3) поважання територіальної цілісності й непоруш­
ності кордонів. Цей принцип полягає у міжнародно-пра­
вовому визнанні існуючих кордонів держав, у відмові від
будь-яких зазіхань на ці кордони. Він виключає терито­
ріальну експансію у будь-якій формі, насильницьке за­
гарбання чужих територій чи зміну приналежності іно­
земних територій;

4) невтручання у внутрішні справи інших країн, що
означає відмову будь-кого від втручання безпосередньо
чи опосередковано з будь-яких причин у справи, які на­
лежать до внутрішньої компетенції якоїсь іншої держави;

5) поважання прав людини як у своїй країні так і за її
межами. Це відносно новий принцип, який сьогодні став
одним із провідних принципів міжнародної політики. Він
містить універсальні, тобто загальні для всіх, міжнародно-
правові зобов'язання держав, незалежно від їхніх політич­
них, економічних, соціальних систем та рівня розвитку, по­
важати й виконувати права людини та головні свободи всіх
громадян без розрізнення раси, статі, мови, релігії тощо.

До вказаних принципів слід додати ще й такі: прин­цип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань; принцип ненасильницького врегулювання конфліктних ситуацій; принцип розширення співробітництва між кра­їнами; принцип права народів на самовизначення.

Саме з цих принципів випливають сучасні ідеї зовніш­ньополітичної діяльності, пов'язані з утворенням системи колективної безпеки, територіальної недоторканності й політичної незалежності, рівності й рівноправності наро­дів тощо. Саме з цих принципів випливає й дуже важли­ва ідея мирного співіснування, яку можна розглядати і як провідний, узагальнюючий принцип сучасної міжнарод­ної політики. Міжнародне право може бути ефективним лише як право мирного співіснування, головна ідея яко­го полягає в тому, що держави зобов'язані підтримувати міжнародний мир, заснований на загальновизнаних принципах міжнародних відносин, виявляти толерант-

ність одна до одної, розвивати співробітництво між со­бою незалежно від характеру політичних, економічних і соціальних систем та рівня їхнього розвитку.

Слід додати до цього, що норми міжнародного права регулюють найрізноманітніші відносини в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах. Причому вони охоплюють все нові й нові сфери співро­бітництва між державами. Так, якщо спочатку міжнарод­не право включало питання дипломатичних відносин (консульське право), мореплавства (морське право), про­ведення воєн, суверенітету і нейтралітету, майнові питан­ня, то сьогодні в його сферу увійшли питання миру й без­пеки, прав людини, розвитку науки, техніки й освіти, по­ліпшення умов праці, боротьби зі злочинністю тощо. Ви­никли й зовсім нові галузі міжнародного співробітництва, які також належать до сфери правового регулювання (мирне використання атомної енергії, охорона навколиш­нього середовища, діяльність у космічному просторі, дос­лідження морів, океанів і т. ін.).

Щодо застосування юридичних методів у вирішенні міжнародних конфліктів, варто зауважити, що багато хто з науковців, зокрема Ч. Лерч і А. Саїд, вважають, що во­ни мають певні переваги над дипломатичними і політич­ними методами. Це пояснюється тим, що юридичні меха­нізми врегулювання конфліктів сприяють, по-перше, де­політизації спірних проблем, оскільки розглядають їх з точки зору діючого закону, а по-друге, фактично вилуча­ють вирішення проблеми з рук конфліктуючих сторін, тим самим запобігаючи дальшому загостренню конфлікт­ної ситуації ²². Головним інструментом юридичного вре­гулювання міжнародних конфліктів є Міжнародний суд справедливості Об'єднаних Націй, заснований в 1945 p., штаб-квартира якого розташована в Гаазі.

Проте, як уже згадувалося вище, поряд із застосуван­ням ненасильницьких методів вирішення міжнародних конфліктів існують ще й насильницькі шляхи їхнього розв'язання, які, на жаль, є поки що вельми поширени­ми. Вони теж виявляються в різних формах, таких, зокре­ма, як блокада, бойкот, ембарго, репресалії. Найнебез-печніша із них — війна, яка є специфічним засобом ви­рішення конфлікту і передбачає застосування збройного насильства. Проблема ця є дуже важливою і актуальною з точки зору теорії і практики міжнародної політики і то­му її слід розглянути докладніше.

²² Див.: Lerche Ch., Said A. Concepts of International Politics. P. 154.

Політика і війна: аналіз їхнього співвідношення в сучас­них умовах. Відомо, що протягом тисячоліть війна була постійним супутником людської цивілізації, невід'ємним компонентом зовнішньополітичної діяльності держав і всієї системи міжнародних відносин. Традиційно вважа­лося, що безпека і рівновага в системі міжнародних від­носин можуть забезпечуватися тільки військовою силою. «Війна, — зауважував давньогрецький філософ Геракліт,

— батько всіх речей». «Хочеш миру — готуйся до війни»,

— наголошували стародавні римляни.

Учені різних історичних епох, різних країн і народів розглядали війну як соціальне явище, що являє собою од­ну з форм розв'язання суспільно-політичних, економіч­них, ідеологічних, а також національних, релігійних, те­риторіальних та інших конфліктів між державами, наро­дами, націями, класами і соціальними групами засобами збройного насильства. Водночас, установилася стала тра­диція вважати війну знаряддям політики, продовженням політичних відносин, проведення їх іншими, насиль­ницькими засобами. Цю концепцію пов'язують, насампе­ред, з ім'ям видатного прусського воєнного теоретика Карла фон Клаузевіца, який писав: «... Війна є знаряддя політики; вона неодмінно має носити характер останньої; її слід вимірювати політичною мірою. Тому ведення вій­ни у своїх головних обрисах є сама політика, яка змінила перо на меч, але від цього не перестала мислити за сво­їми власними законами» ²³. Війна, наголошував він далі, є «серйозним знаряддям політики, продовженням полі­тичних відносин, здійснення їх іншими засобами» ²⁴.

Такий підхід до аналізу війни протягом тривалого ча­су був єдино правильним. Політика дійсно складає ос­новний елемент сутності війни, оскільки вона породжує війну, як засіб розв'язання суспільних суперечностей. Во­на визначає цілі війни, її соціально-політичний і воєнно-стратегічний характер, справляє вирішальний вплив на суспільство з метою створення і використання необхідної воєнної могутності, забезпечує досягнення цілей, що бу­ли поставлені, не тільки за допомогою збройного насиль­ства, а й інших засобів боротьби. Крім того, політика зу­мовлює характер і спрямованість післявоєнного миру.

Іншу специфічну сторону сутності війни складає збройна боротьба, яка має здатність зворотного впливу на політику. Адже хід збройної боротьби може примусити

²3 Клаузевиц К. О войне: В 2 т. / Пер. с нем. М., 1941. Т. 2. С. 43.

²⁴ Там само.

переглянути не тільки політичні цілі війни, а й усю внут­рішню і зовнішню політику воюючих сторін, аж до зміни політичної системи суспільства, його духовного життя, економіки тощо.

Отже, тісний взаємозв'язок між політикою і війною здається незаперечним. Однак у наш час ситуація швид­ко змінюється. Розвиток засобів ведення війни, поява зброї масового знищення, продовження «пошуків» даль­шого вдосконалення зброї, військово-технічна революція в цілому примушують людство переглянути своє ставлен­ня до війни, свою оцінку співвідношення її з політикою. Особливо це стосується небезпеки нової світової війни та аналізу її можливих наслідків.

Так, за останні роки небезпеку ядерної війни вдалося дещо відсунути, але про її повну ліквідацію говорити по­ки що зарано і в ейфорію з цього приводу впадати не вар­то. Немає сенсу докладно аналізувати, до яких наслідків може призвести нова світова війна, навіть якщо вона вес­тиметься без застосування зброї масового ураження, — вони загальновідомі. І справа не тільки в тому, що так звана звичайна зброя за своїми можливостями сьогодні мало чим поступається зброї масового ураження — вогне­ва міць звичайної зброї в повоєнні роки зросла більш ніж у 200 разів. Справа ще й у тому, що світ сьогодні букваль­но «нашпигований» ядерними і хімічними, енергетични­ми і промисловими об'єктами, бомбардування яких навіть звичайною зброєю може призвести до того ж наслідку, що й застосування ракетно-ядерної зброї. Адже тільки в Європі нині налічується понад 200 атомних електростан­цій і майже 400 атомних реакторів.

Не викликає, таким чином, сумніву той факт, що но­ва світова війна загрожує знищенням людської цивіліза­ції. І хоча такий песимістичний висновок є результатом лише теоретичних міркувань і розрахунків і не перевіре­ний на практиці, котра, як відомо, є критерієм істини, це, як зауважує Дж. Куглер, зовсім не означає, що ми може­мо допустити для цього ядерний експеримент²⁵. Небезпе­ка, що нависла над людством, вимагає не тільки поєднан­ня загальнолюдських зусиль для її відвернення, а й знач­них теоретичних зусиль для переосмислення самого по­няття «війна» та його співвідношення з політикою. При­чому сама методологія такого переосмислення має грун­туватися на розумінні того, що відвернення нової світової війни відповідає як загальнолюдським, так і національ-²⁵ Див.: Political science: the State of the Discipline II. P. 489.

ним інтересам, а також інтересам кожної окремої люди­ни, і тому не може бути лише доктринальною установ­кою. Інакше відбудеться лише підміна одного пропаган­дистського гасла іншим. В ракетно-ядерну еру запобіган­ня війни є об'єктивною потребою, продиктованою інтере­сом виживання і подальшого розвитку цивілізації.

В сучасних умовах будь-яка війна, навіть громадян­ська чи локальна, постійно загрожує «втягуванням» у воєнні дії все більшого числа учасників, а отже, містить у собі потенціал переростання її у війну глобальну, світову. Звідси випливає висновок, що війна не може розглядати­ся як засіб політики, як інструмент досягнення політич­них цілей. Водночас і міжнародна політика в цілому, і зовнішня політика окремих держав повинні будуватися навколо єдиної і вищої мети: не допустити нової світової війни, використовуючи для цього всі можливості — і по­літичні, і економічні, і дипломатичні, і соціальні, й навіть воєнні. Відповідно до цього зовнішня політика всіх учас­ників світового співтовариства має грунтуватися на нор­мах і принципах міжнародного права, які відкидають вій­ну як засіб вирішення спірних міжнародних проблем.

Нові політичні реалії сучасного світу викликали серед багатьох науковців зрозуміле прагнення переглянути по­передні погляди на співвідношення війни і політики. Вже у другій половині 40-х років на Заході, зокрема в США, почала формуватися наукова течія в галузі теорії міжна­родних відносин, представники якої рішуче порвали з традиційним трактуванням війни як раціонального інструменту зовнішньої політики. Ядерна зброя та інші види зброї масового знищення виявилися тим чинником, який принципово змінив ситуацію в міжнародній політи­ці. Ще в 1946 р. під враженням ядерного бомбардування Хіросіми та Нагасакі американський політолог Б. Броді, відкинувши згадану вище формулу Клаузевіца, заклав на­ріжний камінь майбутньої концегщїї стримання. «Таким чином, — писав він, — головна мета нашої військової мо­гутності, яка полягала в тому, щоб забезпечити перемогу у війні» повинна бути відкинута і в умовах ядерної ери політика сили має розвиватися «від розуміння того, як вести війну, до висвітлення шляхів її запобігання» ²⁶.

Подальший розвиток зброї масового знищення мав своїм наслідком появу концепцій, автори яких не тільки відкидали розуміння війни як знаряддя досягнення полі- тичних ціл ей, але й політичний зміст війни взагалі, вва-

²⁶ Brndie В. The Absolute Weapon. New York, 1946. P. 76.

жаючи, що формула Клаузевіца в ядерну епоху застаріла. Серед них, зокрема, концепція «ціни війни», прихильни­ки якої вважають, що сьогодні «ціна війни почала пере­вищувати рівень політичних ставок, заради яких і велися, за Клаузевіцем, війни», оскільки ядерна війна означала б «кінець політики, а не її продовження»²⁷.

Але поряд із зазначеними концепціями з'явилися й теорії ідеалістичного характеру, як, наприклад, теорія «си­лового менеджменту» чи теорія «управління силою». Так, професор Мічиганського університету А. Клод виходить з того, що сила не може бути ліквідована, оскільки «людсь­кі групи завжди будуть спроможні спричиняти шкоду од­на одній. Неможливо позбавити людей здатності застосо­вувати один проти одного зброю, незалежно від того, чи є вона примітивною палицею, чи ядерною бомбою» ²⁸. Лю­дина не може відмовитися від створення зброї відповідно до своїх знань. Тому необхідно прагнути не до знищення сили, а до «управління» нею, до «силового менеджменту». Роззброєння — завдання нездійсниме.

У системі «силового менеджменту» помітне місце від­водиться також війні, яка «повинна бути уявлюваною, контрольованою і практичною». Цілі її мають бути обме­женими, вона не повинна загрожувати існуючій системі міжнародних відносин. Концепція «силового менеджмен­ту», за визнанням самого Клода, є не формулою миру, а рецептом «помірного використання насильства»²⁹. Вона дуже нагадує в цьому відношенні теоретичні міркування Клаузевіца, який порівнював війну із рапірою, якою фех­тують за всіма правилами фехтувального мистецтва. Вихо­дячи з цього й розпочалися пошуки концепцій, пов'язаних із вирішенням завдання створення «правил» ведення вій­ни, здійснення збройного конфлікту.

Повертаючись до проблеми співвідношення війни і по­літики, слід зазначити, що в умовах наявності і подальшо­го розвитку зброї масового знищення нова світова війна дійсно є ірраціональною за своїми наслідками, вона при­веде світ до катастрофи і тому не може бути засобом полі­тики, розглядатися як знаряддя для досягнення політичних цілей. Це безперечно, і з цим не можна не погодитися. Але поширювати цей очевидний висновок на визнання війни як продовж ення політики насильницькими заходами озна-

²⁷ Rapoport A. The Big Two: Soviet-American Perspectives of Foreign
Politics. New York, 1971. P. 39.

²⁸ Див.: Мурадян Л. Буржуазные теории международной политики...
С. 63.

²⁹ Там само.

ПО

чає не що інше, як підміну понять. Адже одна справа вес­ти розмову про засоби досягнення політичних цілей і зов­сім інша — розкриття суті, змісту суспільного явища. Бу­дучи реалістом, не можна не визнавати того факту, що й у наш час будь-яка війна, в тому числі і ядерна, продовжує залишатися результатом певної політики, а не явищем, яке виникло довільно, спонтанно. Так, ядерна війна неприпус­тима, безглузда, але якщо вона все ж таки розпочнеться, вона все одно буде продовженням політики, дій певних політичних сил. Тобто нерозумна політика може привести світ до катастрофи, але це так чи інакше буде катаклізм, що виник унаслідок політики.

Що ж стосується воєн так званої малої чи середньої інтенсивності — громадянських або локальних воєн, — які й досі без ліку тривають на земній кулі, то всі вони є результатом політичних дій, тобто являють собою про­довження політики. На жаль, досвід і обгрунтований про­гноз на найближчі десятиліття в цьому відношенні опти­мізму не викликають і не дають ніяких підстав надіятися, що стан речей зміниться і війна перестане бути не тільки продовженням, а й заходом політики. Це, передовсім, стосується локальних та громадянських воєн.

Звичайно, не можна розглядати формулу Клаузевіца як аксіоматичну і непідвладну часу. Вона потребує коре­гування відповідно до зміни ситуації. Але й будь-які спроби відкинути її узагалі, як і спроби вивести ракетно-ядерну війну за рамки воєн як таких, розглядаючи їх як катастрофу особливого виду — а такі спроби теж мають місце — вносять лише зайву плутанину в досить чіткі уяв­лення про війну і політику. Інша справа, що в сучасних умовах, коли з'явилася загроза самознищення людського роду, міжнародна і зовнішня політика держав мають бу­дуватися з урахуванням цієї загрози, бути стриманими, обережними, визнавати наявність різнорідних, супереч­ливих інтересів і з розумінням до них ставитися, бути по­міркованими і здатними до компромісів.

У цьому відношенні дуже важливим як у теоретично­му, так і в практичному плані є питання, пов'язане з ха­рактеристикою такої категорії як «мир». Здавалося б, зміст цього загальновідомого поняття є зрозумілим всім. І все ж навколо нього вже досить довго точаться палкі на­укові й політичні дискусії. Багато хто й сьогодні вважає, що довічний мир є лише мрія, і навіть мрія далеко не прекрасна. На їхню думку, війна є найважливішим еле­ментом світового порядку, встановленого Богом. Без вій­ні

ни мир виродився б і зник у трясовині матеріалізму. Ще в 1955 р. тодішній держсекретар США Дж. Ф. Даллес за­являв: «Мир міг би привести до деградації людства і зни­щення здатності до морального й інтелектуального су­дження» ³⁰.

Але в наш час подібні міркування зустрічають рішучу відсіч. Сучасні реалії настійно вимагають відмовитися від точки зору, згідно з якою вважається, що «є речі більш важливі, ніж мир», і дати науково обгрунтовану концеп­цію миру. І хоча стосовно характеристики змісту поняття «мир» і його визначення є багато розходжень, майже всі дослідники міжнародних відносин єдині в тому, що в умовах існування і подальшого вдосконалення зброї ма­сового знищення альтернативи загальному миру немає, оскільки будь-який інший підхід може привести світ до самознищення.

Щоправда, й сьогодні є різні точки зору, які визнача­ють мир з різних позицій. Дехто, наприклад, стверджує, що мир — це лише продовження війни іншими засобами. Маніпулюючи відомими статистичними даними про спів­відношення періодів воєн і миру, прихильники такого підходу запевняють, що мир є лише короткочасним пере­починком між війнами. Але таке визначення миру по су­ті ігнорує той факт, що насправді мир як суспільне яви­ще має значно більш широкі історичні межі, ніж війна. Насправді, не війна, а мир домінував в історії людства, оскільки в той час, коли в тому чи іншому районі йшла війна, в більшості регіонів зберігався стан миру. Тобто і в абсолютному, і в відносному значенні мир переважав над війною.

Широку популярність останнім часом здобули паци­фістські уявлення про мир. Пацифізм (від лат. pacificus — миротворчий) — це антивоєнний рух, учасники якого, виступаючи проти будь-якої війни, вважають головним засобом запобігання воєн засудження їх аморального ха­рактеру. Звідси випливає впевненість пацифістів у тому, що для зміцнення миру досить змінити свідомість людей і таким чином змінити їх ставлення до миру.

Пацифістські уявлення про мир виявляються або в так званому «негативному» його визначенні, коли мир харак­теризується як відсутність війни, або в «позитивній» його трактовці, яка характеризує мир як стан гармонії, загаль­ної згоди, відсутності будь-яких суперечностей і боротьби.

³⁰ Див.: Общественный прогресе и современные проблемы защиты мира. Киев, 1987. С. 207.

Дата добавления: 2015-10-23