Міжнародні конфлікти: причини, сутність і шляхи розв'язання 1 страница

• Проблема національної і міжнародної безпеки: зміст та співвідношення • Міжнародні конфлікти: суть і шляхи розв'язання • Політика і війна: аналіз їхнього співвідношення в сучасних умовах

Інтенсивне наростання проблем у сфері глобальної політики підвело людство до критичної межі. Історичний процес вступив у фазу відносної непередбаченості. Це створює всеохоплюючі екстремальні обставини, що вима­гають від людей мислення і дій в особливо відповідально­му режимі. Ключовою тут можна назвати проблему між­народної безпеки, пов'язану як із загрозою війни, так і з загрозою екологічної катастрофи, нестачею продоволь­чих, сировинних, енергетичних та інших ресурсів.

Все це не дає підстав дивитися в майбутнє з надмір­ним оптимізмом. Проти цього виступає і весь історичний досвід людства, й сама діалектика розвитку міжнародних відносин. Суперечності між Сходом і Заходом змінюють­ся іншими: між Північчю і Півднем, між інтегрованою Європою і «тихоокеанським співтовариством», між тра­диційними цінностями і технократичним середовищем. Можливі й такі суперечності, про які ми сьогодні навіть не здогадуємось. У світі майбутнього залишаться й кон­флікти, й гострі зіткнення між країнами, й економічна нерівність, і тиск сильного на слабкого. Баланс інтересів, до якого так прагне дехто, бодай опосередковано, бодай із певними поправками, ще довго визначатиметься спів­відношенням сил.

І все ж, незважаючи на всі ці негативні обставини, немає підстав дивитися в майбутнє і з надмірним песи­мізмом. Адже сьогодні людство все більшою мірою усві­домлює характер загроз, що стоять перед ним, і володіє всім арсеналом засобів, необхідних для того, щоб відвес­ти їх, не допустити дальшого загострення міжнародних конфліктів, забезпечити міжнародний мир і безпеку.

І людство не тільки усвідомлює це, але й докладає вже сьогодні необхідних, нехай поки що й недостатніх, зусиль

для того, щоб не допустити дальшого наростання нега­тивних процесів. Про те, що ці зусилля не залишаються марними, переконливо свідчить розвиток тих тенденцій міжнародної політики, про які йшлося в попередньому розділі. Але для того, щоб ці тенденції розвивалися й на­далі, потрібно всіляко закріплювати досягнуті в міжна­родному житті позитивні результати, необхідне постійне посилення взаємодій між народами і країнами, наполег­ливі пошуки шляхів досягнення міжнародної безпеки, розв'язання міжнародних конфліктів.

Але що таке безпека суспільства, держави, людства в ці­лому? Як пов'язані між собою системи національної і міжна­родної безпеки? В чому суть міжнародних конфліктів, які й сьогодні роздирають світ людей? Немає необхідності доводи­ти, що відповіді на ці питання мають фундаментальний, за-садничий характер для розуміння й оцінки процесів, що від­буваються на земній кулі. Спробуємо тут розкрити суть цих категорій і дати відповіді на поставлені питання.

Проблема національної і міжнародної безпеки: зміст та співвідношення. Національні інтереси, що є провідними у міжнародній діяльності будь-якої держави, безумовно, повинні бути відповідним чином захищені створенням системи необхідних засобів і заходів. Та оскільки, як уже зазначалося вище, під національними інтересами розумі­ють реальні причини дій нації і держави, спрямованих на виживання, функціонування і розвиток, остільки пра­вильне визначення цих інтересів виступає як необхідна передумова забезпечення оптимальних умов існування держави, тобто національної безпеки.

Фонд міжнародної безпеки ЮНЕСКО трактує понят­тя національної безпеки як «стан суспільства, за якого су­купність державних та суспільних гарантій забезпечує йо­го стійкий розвиток, захист базових інтересів нації, дже­рел його духовного і матеріального благополуччя від зов­нішньої та внутрішньої загрози»¹. Дещо інакше трак­тується дана категорія авторами енциклопедичного слов­ника з політології, які розглядають її як категорію полі­тичної науки, що характеризує стан соціальних інститу­тів, покликаних забезпечити своєю ефективною діяльніс­тю збереження оптимальних умов існування та розвитку особи і суспільства ².

¹ Див.: Томчук М. Розбудова армії і національна безпека // Політи­
ка і час. 1993. № 4. С 38.

² Див.: Политология. Энциклопедический словарь. С. 197.

Виходячи з наведених визначень, можна зробити вис­новок, що головними об'єктами національної безпеки є: громадянин — його права і свободи; суспільство — його духовні та матеріальні цінності; держава — її конститу­ційний устрій, суверенітет і територіальна цілісність. Звідси випливає, що основними показниками національ­ної безпеки можна визнати:

— національну незалежність і суверенітет, територі­
альну цілісність держави;

— розвиненість громадянського суспільства, рівень
демократизму, сформованість та дієвість законодавчої ба­
зи правової держави, захищеність особи;

— економічні можливості держави;

— стан збройних сил, їхню боєздатність та боєготов-
ність;

— національне визначення та самобутність;

— розвиток національної самосвідомості й культури;

— наявність загальної стратегії національного розвит­
ку, «національної ідеї», загальновизнаної мети;

— національну згоду і єдність;

— внутрішньополітичну стабільність;

— готовність та здатність політичних сил реалізувати
загальновизначені цілі.

Відповідно до зазначених показників виділяються й основні напрями національної безпеки. Українські дос­лідники В. Ковальський, О. Маначинський та Є. Пронкін визначають чотири таких напрями:

— перший — внутрішньополітичний — що охоплює
структуру, порядок побудови та захисту держави;

— другий — зовнішньополітичний — визначає зов­
нішньополітичну діяльність держави і базується на кон­
цепції зовнішньої політики держави;

— третій — воєнна доктрина, як сукупність офіційно
прийнятих в країні поглядів на формування, застосуван­
ня, використання військової сили для збереження безпе­
ки та захисту життєво важливих інтересів держави, пере­
довсім тріади, що випливає з концепції національної без­
пеки: особа, суспільство, держава;

— четвертий — визначення основних загроз поточно­
го моменту, яким потрібно протистояти ³.

Деякі політологи — особливо це стосується прихиль­ників концепції «балансу сил» — схильні визначати на-ціональну безпеку через силу, тобто військову перевагу

³ Ковальський В., Маначинський О., Пронкін Є. Національні інтере­си: загрози та їх нейтралізація // Віче. 1994. № 7. С. 58.

над іншими державами. Вони, по суті, зводять національ­ну безпеку до воєнної безпеки. Специфіка останньої по­лягає в тому, що вона характеризує можливість забезпе­чення інтересів національної безпеки засобами збройно­го насильства. Зовнішній аспект воєнної безпеки відбиває здатність нації протидіяти або стримувати натиск війсь­кової сили ззовні. Це передбачає наявність сучасних збройних сил, формування систем колективної або за­гальної безпеки, входження до складу тих чи інших воєннополітичних союзів.

Внутрішній аспект воєнної безпеки пов'язаний із дест­руктивним впливом гонки озброєнь, мілітаризацією гро­мадської думки й свідомості, посиленням політичної ро­лі армії всередині країни. Звісно, що такий підхід до воєнної безпеки може привести до протилежного резуль­тату — підриву національної безпеки, оскільки спричиняє загострення загальної кризи в державі. Й навпаки, як по­казує історичний досвід, відмова від мілітаризації еконо­міки, всіх сфер суспільного життя, деполітизація армії, пріоритет інтересів національної безпеки над інтересами воєшцини сприяють зміцненню воєнної безпеки. Зрозу­міло, що з цього зовсім не слід робити висновок про можливість повного ігнорування проблеми підвищення боєздатності збройних сил. їх роль у забезпеченні націо­нальної безпеки країни завжди була й залишатиметься надзвичайно великою, але не можна зводити проблему національної безпеки тільки до цього її напряму.

Отже, виходячи з надбань наукової думки і практики державотворення інших країн світу, зважаючи на інтег­ральний характер цього поняття, можна сприймати на­ціональну безпеку України як стан захищеності «життєво важливих інтересів, що є сукупним результатом об'єдна­них зусиль державних органів і структур усіх гілок влади, громадських об'єднань і громадян, раціонального вико­ристання всіх сил і засобів нашого суспільства. Досягти такого результату можна завдяки проведенню єдиної дер­жавної політики, що являє собою систему узгоджених, скоординованих і збалансованих заходів, адекватних ви­никаючим загрозам» ⁴.

Відповідно до цього сформульована й Концепція на­ціональної безпеки України, яка забезпечується цілеспря­мованою діяльністю не тільки державних органів влади, а й зусиллями окремих громадян та їхніх об'єднань. Причо-

⁴ Див.: Чорноусенко О. Берегти державу, дбати про народ //Політи­ка і час. 1995. № 8. С 14.

му основними принципами забезпечення національної безпеки проголошуються верховенство права, пріоритет політичних засобів розв'язання конфліктів, адекватність засобів захисту національних інтересів реальним і можли­вим загрозам, підтримка розумного балансу інтересів осо­би, суспільства і держави, їхня юаємовідповідальність, ра­ціональне розмежування повноважень державних органів.

Концепція містить і характеристику загроз, які стоять нині перед Україною. Це передовсім:

— у державно-політичній сфері: втручання у внутріш­ні справи України інших держав; висування територіаль­них претензш до країни та інттті посягання на її державний суверенітет; воєнно-політична нестабільність і конфлікти в сусідніх країнах; посягання на конституційний устрій України; наявність сепаратистських тенденцій в окремих регіонах, що виявилося і в діяльності певних політичних сил в Україні; загострення міжетнічних та міжконфесій­них відносин; порушення принципу розподілу влади; від­сутність ефективних механізмів забезпечення законності, правопорядку, боротьби з корупцією та організованою злочинністю; наявність незаконних збройних формувань.

Не менше загроз для української національної безпе­ки криється і в економічній сфері. Це, зокрема, неефек­тивність системи державного регулювання економічних відносин, економічна ізоляція України від світової еконо­мічної системи, відплив за межі країни інтелектуальних і матеріальних ресурсів.

Небезпеку для життєдіяльності країни становлять та­кож падіння життєвого рівня народу, соціальна незахи­щеність широких верств населення, зростання кількості безробітних, а також прояви моральної і духовної дегра­дації суспільства. У сфері охорони навколишнього сере­довища становлять небезпеку для України значні антро­погенні порушення і техногенна перевантаженість її тери­торії, а також екологічні наслідки чорнобильської катаст­рофи. В інформаційній сфері небезпечні для України ін­формаційна експансія інших держав і відплив інформації, що становить державну таємницю ⁵.

Безперечно, захист власної національної безпеки є внутрішньою справою будь-якої держави. Але наш час ха­рактеризується дією різних, часто суперечливих тенден­цій, відбувається формування нової конфігурації міжна­родних відносин. За таких умов політологи все гостріше

⁵ Див.: Кто и что угрожает Украине сегодня // Киевские ведомос­ти. 1995., 25 мая.

ставлять питання про необхідність трансформації нині діючих концепцій і структур безпеки конфронтаційного типу в концепції і структури безпеки, засновані на співро­бітництві. В цій тенденції виявляється взаємовплив, що об'єктивно посилився, і взаємозалежність національного і міжнародного аспектів безпеки. Виникає нове розуміння зацікавленості кожного суб'єкта в забезпеченні національ­ної безпеки через зміцнення безпеки міжнародної. Як за­уважує російський політолог В. Рубанов, найпріоритетні-ший, життєво важливий інтерес будь-якої держави поля­гає сьогодні у зміцненні системи міжнародної безпеки ⁶.

Міжнародна безпека може розглядатися як такий стан міжнародних відносин, за якого створюються умови, необ­хідні для існування і функціонування держав, забезпечення їхнього повного суверенітету, політичної та економічної не­залежності, можливої відсічі воєнно-політичному натиску і агресії, рівноправних відносин з іншими країнами. Разом з тим міжнародна безпека — це політика, що сприяє ство­ренню ефективних гарантій миру як для окремої країни, так і всього світового співтовариства. Міжнародна безпека, наголошує американський політолог Дж. Куглер, означає, що всі нації зацікавлені у відверненні будь-якої агресії з ме­тою підтримки і збереження загального і тривалого миру ⁷.

Російський вчений М. Косолапов виділяє три підходи до проблеми міжнародної безпеки. Прихильники першо­го підходу робили ставку на соціальний егоїзм і припус­тимість будь-якого свавілля у прагненні до його реаліза­ції. Суть цього підходу полягала в нав'язуванні своєї волі іншим, для чого потребувалася силова перевага. «Букет звірств», викликаний цією концепцією, породив інший підхід: заклик до пошуку безпеки через відмову від на­сильства взагалі і через роззброєння, повне або часткове, як доказ щирості і засіб забезпечення такої відмови. Крайнощі не принесли успіху. Виник третій підхід, який теж грунтувався на силі, на здатності дати ефективну від­січ потенційному агресорові. Але при цьому передбачали­ся, бодай на словах, певні обмеження на можливі прояви власного егоїзму, а також визнавалася небажаність, навіть неприпустимість силового натиску, диктату по відношен­ню до тих країн, які на даний момент не є реальним чи потенційним агресором.

6 Див.: Рубанов В. Безопасность — лозунги, теория и политическая практика // Свободная мысль. 1991. № 17. С. 32.

" Див.: Political science: the State of the Discipline II. Washington, 1993. P. 488.

Сьогодні, стверджує М. Косолапов, на порядку денно­му формування нового, четвертого, підходу до забезпе­чення безпеки. Виходячи з права кожного на самозахист і категоричного заперечення допустимості свавілля й аг­ресії, спираючись на ідеї оборонної достатності, підтрим­ки розумних самообмежень, цей підхід наголошує на не­обхідності побудови вже в досить близькій перспективі єдиної загальнолюдської системи міжнародного правопо­рядку. Системи, яка б грунтувалася на засадах колективіз­му, добровільності й демократизму, але в подальшому пе­редбачала б жорстко визначені певні зобов'язання її чле­нів. Яка від окремих договорів і угод цілеспрямовано роз­вивалася б у систему правопорядку. І передбачала б наяв­ність певних сил і засобів для підтримання, а за необхід­ності й відновлення цього порядку ^&.

Всі основні компоненти такого підходу вже існують у теорії і практиці міжнародних відносин. Ідеться про те, щоб почати вибудовувати їх у цілісну систему, що гаран­тувала б виконання прийнятих зобов'язань усіма її учасни­ками. Слід додати, що розуміння необхідності застосуван­ня примусу до суб'єктів міжнародних відносин з метою спонукати їх дотримуватися норм і правил цивілізованого співжиття у світі втілилося у Статуті Організації Об'єдна­них Націй, ухваленому ще в 1945 p., але сьогодні, коли де­далі більше посилюється взаємозалежність світу, ця ідея набула особливої актуальності. Суть адаптації ООН до но­вих міжнародних умов полягає у тому, що для підтриман­ня світового правопорядку і міжнародної безпеки можуть виявитися потрібними різні форми превентивних впливів на правопорушників, у тому числі й силовий примус 9.

Сучасна світова практика виробила три головні засо­би дотримання міжнародної безпеки:

— стримування потенційної агресії чи інших небажа­
них дій за допомогою різних засобів тиску і створення
певних уявлень про те, як ті чи інші додаткові засоби мо­
жуть бути використані у разі необхідності для відсічі аг­
ресорові чи правопорушникам;

— покарання агресора чи іншого порушника міжна­
родної безпеки застосуванням проти нього тих чи інших
практичних заходів впливу, чи якогось сполучання цих

⁸ Див.: Косолапов Н. Сила, насилие, безопасность: современная диа­лектика взаимосвязи //Международная экономика и международные отношения. 1992. № II С. 45, 56, 57.

' Його ж. Международная безопасность и глобальный полити­ческий процесс. Там само № 12. С. 9.

заходів. Якщо якась держава, зауважує Дж. Куглер, пору­шує кордони іншої і таким чином перетворюється на аг­ресора, мають застосовуватися колективні акції для пока­рання агресора ¹⁰;

— політичний процес, мета якого полягає не тільки в тому, щоб «відвернути, завершити чи доповнити силові рішення, оформити їх факт та результати», але й у тому, щоб тим самим «легітимувати — у правовому, політично­му, психологічному відношеннях — як конкретний підсу­мок даного міжнародного явища, процесу, так і більш за­гальні цілі і принципи, що стоять за цими підсумками, а також певні шляхи досягнення цих цілей на противагу ін­шим, чомусь небажаним чи неприйнятним шляхам, засо­бам, формам»¹¹.

Таким чином, прагнення до міжнародної безпеки, ін­тереси подальшого розвитку цивілізації зовсім не означа­ють повної відмови від застосування насильства в міжна­родних справах. Вони передбачають необхідність розроб­ки й застосування цивілізованіших його форм, розширен­ня арсеналу його засобів і методів, підвищення їхньої ефективності. Вони потребують відмови від примітивних і жорстоких форм насильства й заміни їх раціональніши­ми, гуманнішими, тобто моральнішими. Отже, необхід­ність досягнення міжнародної безпеки досить гостро ста­вить на порядок денний питання про моральність міжна­родної політики.

Слід зауважити, що питання це давно вже є об'єктом гострих дискусій серед науковців. Багато уваги приділяв цій проблемі Г. Моргентау, який вважав, що «дії держав завжди підпадають під вплив універсальних моральних принципів» і що «людський розум інстинктивно відчуває потяг до іден­тифікації окремих державних інтересів, як і інтересів окре­мих індивідів, до загальних моральних цілей» ¹². Водночас він наголошував, що «недбале припущення, що носієм і виразником морального блага є якась одна нація, а тією, що сповідує зло — інша, неспроможне не тільки мораль­но, але й інтелектуально. Практично таке припущення призводить до викривлення оцінок, породжує безумства нестямних хрестових походів» ¹³. Проте досить часто в міжнародній політиці суверенні держави, особливо вели-

¹⁰ Див.: Political science: the State of the Discipline II. P. 488.

¹¹ Див.: Косолапов И. Международная безопасность и глобальный
политический процесс. С. 13 — 14.

¹² Morgenthau H. Politics in the Twentieth Century. Chicago, 1962. Vol.
1. P. 79 - 100.

¹³ Ibid.

7 — 7-2771

кі, діють саме таким чином, присвоюючи собі роль вираз­ника загального блага.

Зрозуміло, що така позиція аж ніяк не сприяє змен­шенню міжнародної напруженості, успішному вирішен­ню завдань, пов'язаних із досягненням міжнародної без­пеки. «Світ, — зауважують з цього приводу Ч. Лерч і А. Саїд, — розділений на велику кількість суверенних дер­жав, кожна з яких поводиться на міжнародній арені ви­ходячи з власних націоналістичних моральних цінностей, ще довго буде неспроможний виробити угоди», котрі бу­ли б адекватними тим проблемам, що стоять нині перед людством ¹⁴. І тому вони закликають до пошуку, «міжна­родного морального консенсусу», що є «передумовою всесвітньої стабільності і порядку». Якби, зазначають во­ни, «вдалося якимось чином забезпечити і встановити за­гальну моральну основу міжнародної політики, котра протистояла б моралі сучасного націоналізму, що визна­чає її суть, політична система і людство стали б набагато кращими» ¹⁵.

Звідси випливає ідея пріоритету загальнолюдських цінностей у світовій політиці, яка набула останнім часом неабиякої популярності. Загалом ця ідея сприймається як вельми конструктивна, оскільки втілює в собі зростання ролі загальноцивілізаційних чинників розвитку людства, появу єдиного загальнолюдського інтересу, пов'язаного із загальним прагненням відвернути загрозу самознищення. Сьогодні зростає розуміння того, що без вирішення цього ключового завдання соціальний прогрес узагалі може припинитися — адже якщо не буде цивілізації, то не бу­де й ніякого прогресу. Завдання виживання — це загаль­не завдання, що стоїть сьогодні перед усім людством і по­требує об'єднання зусиль усіх країн і народів. Слід пам'я­тати також, що цінності — це категорія, насамперед, мо­ральна, вона відбиває загальнолюдську суть основних мо­ральних принципів і норм. Зрештою, слід пам'ятати й про те, що за своєю суттю загальнолюдський характер має вся матеріальна і духовна культура, створена людством протя­гом свого развитку, величезний історичний досвід бага­тьох поколінь землян, гігантська сума наукових знань, та й сама людська природа в її соціальному і біологічному аспектах. Отже, загальнолюдські цілі й завдання, інтере­си й цінності, вільні від вузьконаціональних, місницьких поглядів, аж ніяк не суперечать розумним прагненням

¹⁴ Lerche Ch., Said A. Concepts of International Politics. P. 166.

¹⁵ Ibid.

усіх і кожного, а інтегровано відбивають їх у цілісній су­купності. Завдання полягає лише в тому, щоб будь-яка держава у своїх діях на міжнародній арені, виходячи із власних національних інтересів, проводила політику, яка не суперечила б загальнолюдським цілям і прагненням, поєднувала національні інтереси із загальнолюдськими і сприяла реалізації останніх. За сучасних умов це єдино можливий варіант міжнародної поведінки будь-якої суве­ренної держави, яка прагне займати гідне місце у міжна­родному співтоваристві.

Міжнародні конфлікти: суть і шляхи розв'язання. Можли­вості забезпечення національної і міжнародної безпеки без­посередньо пов'язані із пошуками виходу з тих конфліктних ситуацій, що є постійними супутниками міжнародних від­носин. У політології не випадково виділяється як наукова і навчальна дисципліна конфліктологія, яка досліджує всю сукупність проблем, пов'язаних із різного роду конфлікта­ми, у тому числі й міжнародними. Причому за своєю типо­логією конфлікти відрізняються в залежності від:

а) суб'єктності, коли конфліктують держави (міждер­
жавні конфлікти), нації (міжнаціональні, етнічні кон­
флікти), класи (міжкласові конфлікти), конфесії (міжкон­
фесійні, релігійні конфлікти), раси (міжрасові конфлік­
ти), тощо;

б) сфер відносин між сторонами, що конфліктують
(політичні, воєнні, економічні, торгові, фінансові, митні
конфлікти й т. ін.);

в) масштабності (міжнародні, регіональні, локальні
конфлікти).

Усі вказані типи конфліктів так чи інакше, більшою чи меншою мірою проявляють себе і в сфері міжнародних відносин.

Загалом, конфлікт завжди був і залишається постій­ним супутником развитку міжнародної політики. І це зрозуміло, адже в окремих країн і народів завжди існують свої унікальні, неповторні інтереси, що можуть і не збіга­тися з інтересами інших країн і народів. До того ж люд­ству завжди був притаманний певний елемент змагаль­ності і суперництва, що не могло не відбитися і на сто­сунках між державами. «Суперництво є нормальним яви­щем у відносинах між державами, — зауважують із цього приводу Ч. Лерч і А. Сащ, — і тому міжнародний конф­лікт перетворився на незмінну рису світової політики» ¹⁶.

¹⁶ Lerche Ch., Said A. Concepts of International Politics. P. 144.

Коли ж держава наполягає на загальному й універсально­му визнанні своєї «політичної незалежності і свободи ви­бору та дій, вона опиняється перед дилемою. Вона повин­на гарантувати всім іншим державам таку саму свободу і незалежність і водоночас не може повністю довіряти будь-кому, крім самої себе, уважно спостерігаючи за дія­ми інших держав», виходячи з того, що «абсолютна без­пека можлива тільки за умови, коли вона контролює біль­шу силу, ніж решта країн світу. Коли ж якась держава до­бивається бодай невеликого прогресу в досягненні цієї мети, всі інші країни почуваються в меншій безпеці і спо­нукаються до пошуків відповідних заходів для відновлен­ня балансу» ¹⁷.

Таким чином, за Ч. Лерчем і А. Саїдом, однією із най­головніших причин міжнародних конфліктів є «нерівно­мірний розподіл влади й особливі якості суверенітету», пов'язані з відсутністю прагнення в окремих країн до вті­лення ідеалів суспільного добробуту будь-де за межами власних кордонів ¹⁸. Звісно, можна критично ставитися до подібних висновків, але й недооцінювати їх в аналізі причин міжнародних конфліктів також не варто.

Отже, вияв «неповторних», здебільшого протилежних, інтересів окремих країн у галузі міжнародної політики має своїм наслідком зародження політичних конфліктів у міжнародних стосунках. Така об'єктивна реальність. Тому мова повинна вестися не про те, щоб придушити конф­лікт, а про те, щоб надати йому легітимних, інституалізо-ваних форм, не допустити його загострення, знайти такі шляхи його розв'язання, які могли б забезпечити задово­лення інтересів усіх конфліктуючих сторін.

Зрозуміло, що досягти такого результату важко, й то­му не випадково, що значна частина конфліктного потен­ціалу виявляється в різноманітних локальних зіткненнях або переходить у зовнішню сферу, втягуючи в конфлікт нових учасників. І це дуже небезпечно, оскільки завжди є загроза переростання якогось локального чи регіонально­го конфлікту в глобальний.

Слід зауважити ще й таке. Разом із утвердженням по­літичного плюралізму, демократизації, включаючи демок­ратизацію механізму прийняття політичних рішень, зрос­тає також можливість урахування інтересів суспільства, зокрема, на світовій арені. І це, безумовно, можна вважа­ти позитивним моментом. Але є в цьому і певний нега-

¹⁷ Lerche Ch. Said A. Concepts of International Politics. P. 144.

¹⁸ Ibid.

ТИВНИЙ аспект, пов'язаний з тим, що виразниками інтере­сів суспільства можуть виступати представники різних, навіть протилежних соціальних і політичних угруповань із різними інтересами. Причому кожне з них претендує на визнання у світовій політиці своїх інтересів як загальних. Крім того на міжнародній діяльності відбивається праг­нення до поширення електорату, отримання підтримки впливових (через їх численність, фінансову міць, конт­роль над ключовими сферами економіки чи внутрішньо­політичного життя тощо) соціальних груп шляхом прове­дення різних акцій на міжнародній арені в їхніх інтересах. Демократизація суспільних відносин поширює політичне представництво і змагальність регіональних професійних, релігійних, національних та інших інтересів, що, з одно­го боку, сприяє їхній організації, а з іншого, збільшує конфліктний потенціал, що підриває стабільність суспіль­ства. Боротьба точиться не тільки за право репрезентува­ти специфічні інтереси окремих соціальних груп на світо­вій арені, зауважує з цього приводу російський політолог Д. Фельдман, а й за можливо повнішу їх реалізацію, не­рідко на шкоду суспільству в цілому ¹⁹.

Дата добавления: 2015-10-23