Міжнародних відносин 8 страница

36 Конюшенко В., Рябое С. Від «холодної війни» — до миру і співро­
бітництва // Політика і час. 1992. № 3. С 48.

³⁷ Див.: Косолапое Н. Внешнеполитическое сознание: категория и
реальность // Мировая экономика и международные отношения. 1992.
№ 9. С. 15.

Дуже важливою є також тенденція до інституалізації міжнародної політики, яка, зокрема, підтверджується ус­пішним розвитком загальноєвропейського процесу. Не ви­падково сьогодні в лексиконі політиків світу широко вико­ристовується таке поняття, як «європейський дім». Ідеться про курс соціально-політичного та економічного розвитку в масштабах усього європейського регіону, який забезпечує становлення надійної системи безпеки і всебічного співро­бітництва європейських держав. Контури цього нового європейського порядку вже почали вимальовуватися у ви­гляді цілісного політичного, культурного, екологічного і правового європейського простору, заснованого на загаль­них гуманістичних і демократичних цінностях і нормах спів­життя. Етапним документом на цьому шляху є Паризька хартія для нової Європи, ухвалена в 1990 p., яка проголоси­ла кінець ери конфронтації і розколу й початок нової епо­хи — епохи демократії, миру і єдності нашого континенту.

Безперечно, поки що зарано говорити про те, яким са­ме буде цей «загальноєвропейський дім» — буде це єдина Європа чи Європейська співдружність з єдиним європей­ським парламентом та іншими європейськими інституція­ми або ж ці структури будуть доповнені субрепональними європейськими угрупованнями, скажімо, придунайським, центральноєвропейським, східноєвропейським тощо. Процес тільки-но розпочався, але він розвивається, хоча й з великими труднощами. Важливим елементом цього про­цесу є Рада Європи, члени якої визнають принцип верховенства права і принцип, згідно з яким будь-яка осо­ба, котра перебуває під їхньою юрисдикцією, може корис­туватися всіма основними правами і свободами.

Участь у Раді Європи для держав континенту є своєрідним «свідоцтвом про демократію». Саме нею ще в 1950 р. у Римі була прийнята Європейська конвенція з прав людини і протоколи до неї, які встановлюють уні­кальну наднаціональну судову систему захисту прав і сво­бод людини. Нею може скористатися будь-який громадя­нин країни, що визнала Конвенцію і компетенцію Євро­пейського суду з прав людини, Європейської комісії з прав людини. Вона забезпечує гармонізацію законодав­ства і правової політики шляхом реформ і взаємодії між державами-членами, дає рекомендації національним за­конодавчим органам через Європейський комітет право­вого співробітництва (цивільне, комерційне, адміністра­тивне і міжнародне право) і Європейський комітет з пи­тань злочинності.

Але найбільшою мірою тенденція до інституалізації проявляється через зростання ролі Організації Об'єдна­них Націй, яку багато хто з політологів і соціологів роз­глядає як певний зачаток світового уряду. Відомо, що ООН є найбільш впливовою міжнародною організацією, яка являє собою стабільний інститут багатосторонніх міжнародних відносин. Створена ще в 1945 р. з ініціативи країн-учасників антигітлерівської коаліції як добровіль­ний союз суверенних держав з метою підтримки міжна­родного миру і безпеки, розвитку співробітництва між країнами, що входять до неї, ООН має узгоджений її учасниками Статут, який визначає цілі й завдання орга­нізації. Це, передовсім: підтримка міжнародного миру і безпеки, усунення загрози миру, придушення актів агре­сії, розв'язання міжнародних конфліктів і суперечок мир­ними засобами; розвиток дружніх стосунків між держа­вами на засадах їхнього суверенітету, принципу рівно­правності і самовизначення народів; сприяння міжнарод­ному співробітництву у вирішенні економічних, екологіч­них, соціальних, культурних і гуманітарних проблем; за­безпечення прав і свобод людини; здійснення ролі цент­ру координації зусиль світового співтовариства у вирі­шенні найактуальніших проблем сучасності. Водночас слід мати на увазі, що ООН є також і втіленням тенден­ції до створення інституту врегулювання діяльності суб'єктів міжнародної політики в різних масштабах — від субрегіонального до глобального.

Слід додати до цього, що всім компонентам механізму світової політики, й ООН у першу чергу, властиві функції управління процесами спілкування у світовому співтова­ристві. Дж. Розенау стверджував, що міжнародні відноси­ни і зовнішня політика складаються з дій, основаних на розрахунку, і процесів взаємодій, що регулюють відноси­ни держав за межами їхніх національних кордонів. Тому він підкреслював необхідність детального аналізу складо­вих елементів концепції планомірного управління ціліс­ною системою політичних процесів різного масштабу і спрямованості (від локальних, усередині окремих держав, до універсальних), а також різних чинників, які складають середовище міжнародних відносин. Серед елементів, що мають безпосереднє відношення до планування і реаліза­ції конкретних акцій на міжнародній арені, він виділяв передовсім такі: акції управління, осіб, які реалізують зов­нішню політику, цілі та об'єкти управління, управлінські рішення, можливості й засоби управління, межі управлін-

ня, взаємодію в процесі управління і результати управлін­ня ³⁸. Всі ці елементи тією чи іншою мірою втілюються в діяльності ООН.

Свого часу гіпотези планування процесів міжнародних відносин на базі ліберальних політичних цінностей вису­валися представниками школи «функціоналізму». Причо­му роль головного суб'єкта знову ж таки відводилася Ор­ганізації Об'єднаних Націй, яка має виконувати функції світового парламенту. Зрозуміло, що до практичної реалі­зації цих проектів поки що далеко, але тенденція інституа­лізації міжнародної політики виявляється досить виразно.

Підсумовуючи все вищесказане, варто наголосити, що всі згадані тенденції, нові процеси взаємодії на міжнарод­ній арені існують і виявляються, головним чином, як більш чи менш сталі, довгочасні процеси. Але вони не є необоротними, їх прояв зумовлений складним і мінливим комплексом соціально-економічних внутрісу спільних і міжнародних чинників, найважливішим з яких є інтереси учасників міжнародних відносин. Слід зауважити також, що закономірності, які становлять їхню основу, не тільки переплітаються, а й нейтралізують одна одну. Вивести якусь рівнодіючу з цих тенденцій дуже важко. Це потре­бує чіткого розуміння закономірної основи явищ і проце­сів, що відбуваються, вміння бачити розвиток системи міжнародних відносин таким, яким він є в дійсності, а не яким його хотілося б бачити, чи яким він зображений в документах, що фіксують не стільки об'єктивний хід цього розвитку, скільки інтереси певних соціальних груп, держав, громадських рухів тощо, з ним пов'язаних.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Введение в социологию международных отношений. М., 1992.

Бодуен К. Вступ до політології. М., 1981.

Камінський А. Вступ до міжнародних відносин. Львів, 1995.

Мурадян А. Самая благородная наука. М., 1990.

Мурадян А. Буржуазные теории международной поли­тики. М., 1988.

Рябов С. Політологічна теорія держави. К., 1996.

Рябов С. Теорія міжнародної політики //Політологічні читання. 1995. № 1.

Див: Соціально-політичні науки. 1991. № 3.

Розділ IV

Дата добавления: 2015-10-23