Філософія України в ХIХ - початку ХХ ст.

Фiлософiя серця П.Юркевича, фiлософськi iдеї дiячiв Кирило-Мефодiївського товариства та громадiвського руху. I.Франко, О. Потебня, М. Драгоманов.

На межі XIX-XX ст., пише В.С. Горський, серцевиною філософських пошуків українських мислителів була проблема “людина — нація”, що стала початком розробки філософії національної ідеї. М. Гоголь здійснив один з найповніших начерків українського характеру, в якому поєднуються “простодушно-лукаве” й героїко-трагедійне; визначив основні чинники його формування: межове, порубіжне становище України між Європою та Азією й значний вплив козацтва. На українських землях поширюються ідеї Просвітництва, активно здійснюються переклади творів німецьких класиків І. Канта, Й. Фіхте та ін. Екзистенційно-антропологічна спрямованість українського філософствування виливається у романтичну художню літературу, неначе спробу врятувати світ за допомогою слова. Філософську проблематику знаходимо у творах Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, П. Куліша, В.Винниченка та ін.

Особливості:

- розвиток ідей романтизму;

- розробка філософії національної ідеї;

- увага до питань буття людини, суспільства;

- відхід від професійного філософствування до художньої літератури;

- акцентування ролі мови у людському буття.

Фiлософiя серця П.Юркевича.

У XIX ст. Формується найзначніший осередок філософського життя в Україні — Київська релігійно-філософська школа. Її представників вирізняє інтерес до творчості німецьких класиків та містиків, Шеллінга, Гегеля, Канта та ін. та спроби синтезувати їх ідеї з вітчизняною філософською традицією. Філософи активно звертаються до ідей східної патристики, неоплатонізму, вирішують питання про співвідношення віри і знання, відзначають неспроможність розуму замінити людські почуття та переживання. Мислителі Київської школи виступили з активною критикою матеріалізму, що поширювався на той час в російській філософській думці. В межах протиставлення “наук про природу” і “наук про дух”, філософи Київської школи обстоюють право філософії на вільний розвиток, заперечують шлях ототожнення її з природознавством. Із прагнення вiднайти бiльш глибоке пiдґрунтя людського душевного життя, нiж розум, виорстає українська “філософія серця”, одним з розробників якої виступає Памфіл Юркевич. Саме «серце», з якого народжуються почуття, емоцiї, переживання є дiйсним осередком людської душi, а не холодний розсудок, стверджує він, протиставляючи своє вчення раціоналізму Просвітництва, що ототожнює духовну та інтелектуальну діяльність. Юркевич розрізняє дух і свідомість: Дух становить основу будь-якої дійсності, свідомість виступає діяльністю щодо пізнання духу, а філософія є пізнанням ідей, що робить його вчення схожим на платонізм.

З фiлософiї серця випливає своєрiдна гносеологiчна позицiя, згiдно якої емоцiї та почуття стають шляхом пiзнання. Юркевич намагається подолати крайнощі емпіризму та містицизму у пізнанні — якщо емпіризм заперечує роль віри, а містицизм заперечує роль розуму, то серце як джерело пізнання поєднує обидва ці шляхи. На думку Юркевича, релiгiйне переживання вiдкриває, що серце є глибшою основою душевного життя, нiж розум, так як воно мiстить усю безпосереднiсть буття, дарованого Богом. Тому пiдстава релiгiйної свiдомостi — в серцi людини. У своїй працi «Серце та його значення в духовному життi людини, згiдно зi Словом Божим» Юркевич показує, що автори Святого Письма розглядали серце як центр духовного життя людини, як особливий орган сприйняття Бога. Серце, за Юркевичем, визначає iндивiдуальнiсть людини, її неповторнiсть, є вихiдним пунктом всього доброго i злого у словах, думках i вчинках людей. Свою філософію Юркевич протиставив матеріалізму, за що став об’єктом нищівної критики з боку Чернишевського, яка на довгий час змусила “філософа серця” припинити видавати філософські твори. Пізніше Юркевич охарактеризує сучасну йому епоху як протилежку до середньовіччя, якщо зараз в ім’я природничих наук піддають переслідуванню філософів духу, то у середні віки в ім’я Христа переслідували науковців.

Фiлософськi iдеї дiячiв Кирило-Мефодiївського товариства та громадiвського руху. I. Франко, М. Драгоманов.

Кирило-Мефодiївське товариство — полiтична органiзацiя, створена за iнiцiативою М. Костомарова в 1846 роцi в Києвi. Товариство грунтувалося на християнських та слав’янофiльских iдеях, ставило собі завдання нацiонального i антифеодального визволення України, забезпечення свободи совiстi, доступностi освiти. Досягнення поставлених цiлей товариство планувало за допомогою мирних реформ. Представникiв товариства єднали зусилля, спрямованi на формування національної ідеї України— вiдтворення образу України та українського народу, усвiдомлення його мiсця в свiтi, особливостей, що визначають специфiку українського народного духу з-помiж iнших народiв. Головним ідеологічним документом товариства стає написана Миколою Костомаровим “Книга буття українського народу”, а вихідною проблемою: “Україна і світ”. Основною стає iдея провідної ролі слов’янського народу у реалізації світової історії як божого замислу. З точки зору кирило-мефодіївців цьому було 2 перешкоди: незгода слов’янських народів між собою та їх схильність бездумно приймати все, що вироблене іншими народами. Саме тому необхідне звільнення і об’єднання слов’янських народiв й саме Україні, як найбільш свободолюбивій нації, судилося підняти всіх слов’ян на боротьбу проти панів. Цi iдеї не склали єдиної цiлiсної фiлософської системи, але утворили iдейно-теоретичний грунт для нефiлософської дiяльностi кириломефодiївцiв у сферi науки, публiцистики, художньої лiтератури.

Представники: М. Костомаров, П. Кулiш, М. Гулак, Т. Шевченко.

Громадівський рухперейняв естафету у розбудові національної після розпуску і заборони Кирило-Мефодіївського товариства. Перші гормади як осередки української інтелигенції були створеніу 60-х роках XIX cт. Костомаровим, Шевченком, Кулішем то ін. учасниками колишнього Кирило-мефодіївського товариства, що повернулися із заслання. Вони не пропонували радикальних суспільних зрушень, а обмежувалися просвітницькою діяльністю.

Олександр Потебня — видатний український мовознавець і філософ, розробляє питання історії мислення у його зв’язку з мовою. Фiлософiя мови Потебні грунтується на iдеях Гумбольдта про мову як дiяльнiсть духу, про творення думки мовою, тісний зв’язок мови і мислення. Мислитель вказує на те, що мова постiйно розвивається, i є дiяльнiстю, сукупнiстю мовних актiв; стверджує тiсний зв’язок мови i мислення, показує, що думка виявляє себе через мову. Людина осмислює світ і пізнає його через мову, тому мова не є пасивним відображенням думки, а вситупає засобом її формування: це орган, що утворює думку. Кожний мовленнєвий акт творчий i неповторний, тому процес спiлкування — дiалогiчний, розумiння завжди передбачає i непорозумiння. Звертаючись до слова-мовлення, Потебня видiляє в ньому зовнiшню форму (артикульований звук), змiст (значення, думку) i внутрiшню форму (зображення). Ця остання визначається своєрiднiстю народної (нацiональної) мови iз властивою саме їй перспективою бачення, самобутнiм свiтосприйняттям. Потебня розрiзняє мову i мовлення, наголошує на тому, що науковому мисленню, представленому прозовою мови, притаманний прiоритет значення над образом. Наукове слово стає “прозорим” за рахунок втрати внутрiшньої форми й, тим самим, урівнюється з поняттям. Мова, вважає О. Потебня, - обов’язкова ознака єдності народу, знаряддя національної свідомості, чинник специфіки національного світосприйняття. Талановитий публіцист, історик та українознавець Михайло Драгоманов намагається обгрунтувати необхідність рівноправного входження України до “Європейського дому”. Вищою цінністю Драгоманов вважає людину, а вищим принципом організації мужлюдських та міжнаціональних відносин — справедливість. Ознакою людської історії вважає “безупинний поступгромадський” - прогрес, до якого причетні всі народи, які орієнтуються на утвердження прав і свобод людини. Ідеальний суспільний лад, що на думку Драгоманова, найповніше реалізовую свободу людини, це «безначальство» — анархiчний лад, у основi якого лежить спiлка добровiльних асоцiацiй вiльних i рiвних осiб з усуненням iз суспiльного життя авторитаризму, шляхом встановлення самоуправлiння громад як самостiйних соцiальних одиниць i регiонiв. До таких асоцiацiй Драгоманов вiдносив нацiї: «Людство є лиш сукупнiсть нацiй». Нацiї — iсторичні утворення; немає незмiнного нац іонального характеру, вiн є результатом iсторичногорозвитку спiльноти i тому необхiдно мiнливий.

Іван Франко найбiльш справедливий суспiльний лад вбачає у соціалізмі, якому притаманне усунення суспiльної нерiвностi, крайнього багатства i крайньої бiдностi, за рахунок передання засобiв виробництва (продукцiйного капiталу) з приватної власностi декiлькох людей у власнiсть загалу. Пiд впливом теорiй Е. Тайлора, Г. Спенсера I. Франко намагається застосувати положення еволюцiйної теорiї Дарвiна до суспiльства, хоча й критикує соцiал-дарвiнiстiв за зведення суспiльних процесiв до боротьби за iснування. Крiм того, I. Франко вказував, що соцiалiзм не можна зводити лише до економiчних чинникiв, а слiд враховувати i духовнi фактори людини та людських спiльнот, тому соцiалiстичнi iдеї слiд доповнити християнською духовнiстю. Праця, на його думку,єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гiдност i правди. На це спроможна лише така праця, в якiй живе громадянська свiдомiсть, яка не тiльки виправдовує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землi. Головний закон людяностi у формулюваннi Франка: неробство — зло, праця — добро. Але жити лише для працi неможливо, вважає I. Франко, бо крiм працi iснує внутрiшнє благо людини, її творче натхнення, працю доповнює пiсня, як хлiб доповнює книжка.

Дата добавления: 2015-10-31