|
Читайте также: |
1.Поняття „античної філософії”. Етапи її розвитку та загальні особливості.
2. Зародження філософії в Стародавній Греції.
а) мілетська школа; б) елейська; в) піфагорійська; г) античний атомізм.
3. Софісти. Етичний раціоналізм Сократа.
4. Філософія Платона.
а) ідеалізм
б) проблема пізнання.
в) етика
г) суспільно-політичні погляди.
5.Філософське вчення Арістотеля.
а) вчення про буття.
б) фізика
в) суспільно-політичні погляди.
г) логіка
Література:
Ключові терміни і поняття:
Фізіс (з гр.- природа) – те, що становить основу всього, проявляє активність, діє довільно.
Архе (з гр.- початок) – у грецькій філософії універсальний початок усього сущого.
Атом (досл.-неподільний, неруйнівний) – найменша частинка речовини, яка не підлягає ніяким змінам.
Космос (з гр.- порядок, краса, оздоблення) – розуміння Всесвіту як розумно та закономірно впорядкованого.
Ідея (вид, вигляд) – основне поняття філософії Платона, що позначає завершену сутність будь-чого, конструктивний принцип будь-якого явища
Гілеморфізм (з грецьк. гіле - матерія, морфе – форма) – за Арістотелем, вихідні складові будь-якого сущого: матерія - пасивний матеріал, форма - активне впорядкування матерії.
Нус (з гр. розум) – у давньогрецькій філософії – Світовий розум, впорядник усього у світі.
1. Слово „античний” у перекладі з латині означає „давній”, але у звуженому розумінні позначає початок європейської культури та цивілізації, греко-римський світ. Поняття „антична філософія” ширше від поняття „давньогрецька філософія”, оскільки включає в себе ще й елліністичну філософію, римську та олександрійську. Антична філософія поділяється на такі етапи: 1. натурфілософський, або рання класика (VII-V ст. до н. е.) 2. класичний, або висока класика (V-IV ст. до н. е.) 3. елліністичний, або пізня класика. (III ст. до н. е.- II ст. н. е.).
У розумінні особливостей античної філософії, шляхів її формування та розвитку, слід зазначити, що давньогрецька філософія вбачала у природі не пана і не ворога свого життя, а однорідне з собою, хоча й вище буття, предмет думки, а не сили. Для античних мислителів природа (космос) поставала як чуттєво-матеріальний абсолют, довершеність, керована розумом, яка існує вічно і перебуває в стані постійних змін і становлення. Знання про природу включаються у систему спеціальної науки – натурфілософії, що вивчає природу як космос в цілому (макрокосмос), природу людини (мікрокосмос) та природу речей оточуючого світу. Тому не дивно, що античну філософію називають „космоцентричною”. Звернення до природи, наукових даних чітко означили застарілість міфологічної картини світу, адже сама антична епоха примушувала виробляти такий світогляд, який відповідав би її потребам, прогресивним прошаркам давньогрецького суспільства. Отже, відбувається процес вироблення нового мислення: світ зображається як цілісна картина, побудований на практичній діяльності людини, елементарних знаннях минулого і своїх власних, і де предмет філософії збігається з предметом теоретичного мислення загалом.
Умови, які сприяли появі античної філософії:
1. географічно-кліматичні (сприятливий клімат, вдале розміщення Балканського півострова на перетині трьох континентів.)
2. культурно-історичні (стародавні греки контактували з давнішими цивілізаціями, вміло оцінили і використали їх здобутки)
3. соціально-економічні (наявність демократії – суспільства вільних громадян, які мали рабів, вирішення важливих державних питань на площі – агорі, наявність міст-полісів, торгівля з іншими народами, висока правова культура: Арістотель: „Якщо народ володарює у голосуванні, він стає володарем держави”; Геракліт: „Народ повинен боротися за закон, як за міські стіни, а сваволю гасити швидше ніж пожежу”.
4. зрозумілість античної міфології та її близькість до людини.
2. Давньогрецька філософія бере початок з Іонії, розташованої на берегах Малої Азії. Саме тут виникають перші грецькі поселення, які згодом перетворюються у великі міста-поліси: Ефес, Самос, Колофон, Хіос, Мілет. Серед них особливо виділявся Мілет – центр торгівлі, експортер кераміки, дорогого одягу, тканин, тощо. Тут виникає і перша філософська школа. Центральною проблемою, яку поставила мілетська школа, стає проблема першопричини, або першопочатку (архе) всього існуючого, ставляться питання, з чого виник світ і що лежить в його основі. (На думку російського філософа В.Соловйова, „подібно до того, як на початку розвитку особистої свідомості в дитинстві кожного окремого розуму першим питанням є: з чого зроблені предмети, на які натрапляє дитина, так і в своєму дитинстві загальнолюдський розум дошукується причини всього існуючого ”). Мілетську філософію представляють Фалес, Анаксімандр, Анаксімен,Геракліт.
Фалес (625-548 до н.е ) - родоначальник давньогрецької філософії. Вважається відомим вченим. Йому приписують відкриття річного руху Сонця на фоні нерухомих зірок, визначення часу сонцестоянь і рівнодення, розуміння того, що Місяць світить не своїм світлом, передбачення повного сонячного затемнення, яке відбулося 28.05.585 р. до н.е. Першопричиною існування всіх речей і процесів він вважав воду, яка перебуває у всьому і все пов’язане з водою. Тварини, твердить він живляться рослинами, рослини - землею, їжа всіх істот волога, тому волога є головним фактором, що підтримує життя, а вода є початок вологи. Також воду називає „розумною”, „божественною”, оскільки на ній тримається світ.
Як і Фалес, Анаксімандр (610-540 до н.е.) теж вважається різнобічним вченим. За свідченнями античних джерел він був автором чисельних геометричних задач, склав першу географічну карту Землі і вперше побудував модель небесної сфери – глобус. Першопочаток світобудови він називає „апейрон” (з гр. "пейрар" нескінченне, неозначене). Апейрон є генетичним началом космосу, з нього все складається і все виникає. У своєму коловому русі апейрон виділяє протилежності – вологе і сухе, холодне і тепле. Парні комбінації цих головних якостей утворюють Землю (сухе і холодне), воду (вологе і холодне), повітря (вологе і гаряче), вогонь (сухий і гарячий) Пізніше в центрі виникає Земля як щось найтяжче.
Анаксімен (585-пр.528 до н.е.) вважає, що першоелемент всього сущого перебуває у повітрі. Все у світі виникає через його розрідження і згущення. Розріджуючись, повітря стає вогнем, а потім ефіром, а згущуючись – вітром, хмарами, водою, землею. На його думку, Сонце – це Земля, що стала гарячою від свого швидкого руху, а Земля є нерухома, інші небесні світила рухаються повітряними вихорами.
Геракліт з Ефесу (520-470 до н.е.) відкриває першопочаток усього у вогні, який є символом вічних перемін у світі, є активним і рухливим (спалахує і згасає, рухається вгору і вниз). На його думку, вогонь - це світло, тепло, а вони, як відомо, основа життя. Геракліта вважають засновником діалектики – філософської теорії пізнання суперечливих явищ дійсності, які перебувають у постійному русі. Геракліт вважав, що все у природі змінюється та оновлюється, кожна річ переходить у свою протилежність, боротьба протилежностей – це „батько всього”. Найсуттєвішою зміною він вважає зміну у свою протилежність (холодне нагрівається, гаряче остигає), вказує і на те, що одна протилежність виявляє цінність іншої (хвороба робить здоров’я солодким, нема зла, щоб не вийшло на добре і т ін.). Таким чином, боротьба протилежностей є основою життя, руху і веде до гармонії. У світі все абсолютно мінливе, перебуває у постійному русі. (принцип „Все тече ”). Світ він уподібнив до ріки, кажучи, що не можна двічі вступити у одну і ту ж ріку, оскільки набігатимуть нові і нові води.
Піфагорійський союз, або школа був утворений в 533 до н. е. у м. Кротон (Пд. Італія). В основу їх науки лягло визнання числової структури світобудови, космосу, де число стає основою фізичного і морального світу, головним принципом існування всіх речей і предметів. Число бере участь у всьому, є принципом оформлення, гармонійної побудови космосу і існуючих в ньому речей. Світ уявлявся в геометричній фігурі. Піфагор твердив, що з куба виникає земля, з піраміди – вогонь, з восьмикутника – повітря, дев’ятикутника – вода, дванадцятикутника – сфера Всесвіту. Піфагорійці вважали, що парні і непарні числа виражають співвідношення кінечного і нескінченного у природі, а весь космос і є якраз єдністю кінченого і нескінченного, великою впорядкованою системою чисел, їх гармонією. Уособленням цієї космічної гармонії було число 10. З чисел піфагорійці виводять також і правила життя і поведінки, вважаючи, що символ справедливості – квадрат, а також числа 7 і 9, дружба – це досконала рівність, символ досконалості– 5 і 10.
Елейська школа як і піфагорійський союз виникла у „Великій Елладі” на території сучасної Італії. Представники – Ксенофан,Парменід і Зенон. Їх вчення – новий крок у становленні давньогрецької філософії. Якщо в іонійців субстанція (першооснова) ще фізична, у піфагорійців – математична, то в елеатів вона вже філософська – буття. Крім того, ними було поставлене ще одне філософське питання: про співвідношення мислення і буття.
Засновник школи Ксенофан відомий тим, що висловив сміливу думку про те, що боги – це творіння людини, оскільки античні боги повністю повторюють людей: тілесний образ, манера поведінки, одяг, тощо. Ксенофан вводить філософське розуміння буття, як чогось єдиного.
Вчення Парменіда стало основою філософії елеатів. В центрі його уваги – дві філософські проблеми: питання про співвідношення буття і мислення та відношення буття і небуття. Мислитель вважає, що „буття існує, а небуття не існує”. Небуття не існує тому, що його неможливо ні пізнати, ні виразити у слові, тому він визнає існуючим лише те, що мислиться, реально сприймається і виражається у словах.
Зенон Елейський у своїй філософії абсолютизує розум, відводячи йому вирішальну роль у процесі пізнання. Лише те, що відповідає мисленню, вкладається в рамки логіки і тільки воно може бути істинним. Логічна аргументація, доказ (апорія) стало для нього головною метою його філософії. Апорії його діляться на дві групи: перша стосується проблем множинності речей і різноманітності взагалі, яку він заперечує, вважаючи буття єдиним. Друга група – апорії, в яких обґрунтовується неможливість наявності руху – „Ахілл і черепаха”, „Дихотомія” (поділ надвоє), „Стріла”. Аналіз цих апорій ведеться від протилежного, тобто для того, щоб довести неможливість пояснення руху, необхідно виявити його внутрішню суперечність. Наприклад, в апорії „Стріла” політ стріли розглядається, як нескінченна кількість окремих моментів часу. Стріла ж під час польоту в кожен момент часу перебуває в певному визначеному місці, займає рівне собі місце і перебуває у стані спокою, а сума спокоїв не дає жодного руху, подібно до того, як сума нулів нічого не дасть, крім нуля. В апорії „Дихотомія”: рух не може завершитися, бо для того, щоб рухоме тіло дійшло до кінця певного відрізку, воно мусить пройти половину свого шляху, але перед тим, як дійти кінця половини, слід перейти одну четверту шляху і т. д. до нескінченності. За таких умов рух взагалі може не відбутися. (Якщо буття єдине, то його не можна ділити не тільки наполовину, але і на всі інші числові операції). Аргументи Зенона дали потужний імпульс для розвитку античної математики, логіки і діалектики, розкрили протиріччя в таких поняттях, як „простір”, „єдине” і „множинне”, „рух” і „спокій”, „безперервне” і „перервне”.
Античний атомізм репрезентує Демокріт (460-370 до н.е.) з давньогрецького полісу Абдери. Його називали ще „філософом, який сміється”, оскільки він сміявся над марнотними справами людей, які не можуть піднятися до мудрості. Філософія Демокріта – це продовження філософських пошуків мілетців в олеатів, спроба поєднати чуттєве і раціональне у пізнанні світу. Першопочатками для нього є атоми (буття) і порожнеча (небуття). Небуття для нього є порожній простір (до визнання порожнечі Демокріта, наперекір елеатам, призвели спостереження над буденними явищами природи, такими як згущення, розрідження, проникливість, тобто, напр. коли відро попелу приймає в себе відро води). Порожнеча – умова всіх цих процесів – нерухома і безмежна, не має жодного впливу на тіла, що в ній перебувають. Буття, як протилежність порожнечі, яке є сукупністю нескінченно великого числа атомів. Припустити існування атомів змусило Демокріта також спостереження над такими явищами природи, як поступове стирання золотої монети, сходів, поширення запахів, висихання вологого, тощо. Отже, тіла складаються з найменших, недоступних чуттєвому пізнанню частинок. Атоми у Демокріта є неподільними, невидимими, непроникливими і вічними, не мають частин, позбавлені таких якостей, як колір, запах, смак, тощо, можуть бути різної величини і форми, мають властивість рухатися у порожнечі подібно порошинкам, які можна побачити у сонячному промінні. Групуючись різним чином, вони утворюють все розмаїття явищ, які існують у світі.
Виникнення світу і всіх існуючих в ньому речей Демокріт розглядає як процес безперервного з’єднання, змішування і роз’єднання атомів. Утворення світу за Демокрітом відбувається природним шляхом: важкі атоми тяжіють до центру, легкі піднімаються вгору. Таким чином виникають Земля і небо. У центр Всесвіту ставиться Земля.
3. Друга половина V ст. до н. е. був періодом найвищого розквіту Стародавньої Греції. Він був зумовлений подальшим утвердженням демократії, активізацією у розвитку торгівлі, ремесел. Саме в цей період відбувається переміщення центру культурно-наукового життя з колоній на континент, зокрема, в Афіни, яке стає справжньою столицею античної науки, культури і мистецтва. Афіни диктують також нові напрямки філософської думки. Якщо раніше головним предметом філософських пошуків були природа, космос, то тепер стає людина, її життя та діяльність. Якщо раніше філософська думка була елітарною, нею займалися поодинокі мислителі, то тепер до філософії тягнеться широке коло грецьких громадян. Філософія відтепер не тільки задовольняє духовні потреби афінян, але й приносить їм практичну користь, адже знавець філософії міг активно виступати в суді, захищати інтереси свої і своїх близьких чи друзів, бути посередником у різних справах. Людей, які займалися філософією, називали софістами (мудрецями, вченими), які мали широку ерудицію, блискуче володіли словом, логікою. Особливо популярною на той час була риторика – мистецтво красномовства, навчаючи якого, софісти допомагали своїм громадянам перемагати в публічних дискусіях, вигравати судові баталії, переконувати людей.
Пізніше поняття „софіст” набуває негативного відтінку. Ця професія трактується як щось презирливе, гідне насмішки, оскільки софісти почали видавати фальшиве, неістинне судження за істинне, вершину знання. Тому в особі софістів вбачали людей, які вміють настільки маніпулювати словом, що можуть завуалювати правильне, істинне, і довести його помилковість (видавати чорне за біле і навпаки). Наприклад, коли хтось у дискусії спіймав софіста на брехні, той казав: „ Хто бреше, говорить про те, чого не має, а оскільки про те, чого немає, не можна сказати, отже, ніхто не може брехати”. Незважаючи не це, софісти відіграли помітну роль у розвитку античної філософії. Вони спричинилися до формулювання основних засад релятивізму (відносності, тобто думки про те, що пізнання навколишнього світу – відносне, оскільки залежить від суб’єктивного стану речей, вражень, обставин), сенсуалізму (чуттєвості, тобто головним джерелом пізнання є відчуття, оскільки явища, які ми пізнаємо, зазнають безупинних змін, тому ми пізнаємо речі не самі по собі, а лише те, що ми бачимо в даний момент) та практицизму (всі погляди на речі однаково умовні і правдиві, тому слід віддавати перевагу тим поглядам, які вигідні, практичні і корисні для життя). Представником софістів є античний мислитель Протагор.
Філософія Сократа. Нова філософія, яку започатковує Сократ (469-399 до н.е.), ставить основним предметом своїх філософських роздумів людину взагалі і її моральне життя зокрема. Сократ був першим за народженням афінським філософом, оскільки всі його попередники жили і творили у різних місцях острівної і материкової Греції. Паралельно Сократ створив відповідний філософський метод, завдяки якому і через який можна було б збагнути, що таке людина і в чому полягає смисл її життя. Таким методом стає діалектика, яку філософ трактує як своєрідний засіб, інструмент, за допомогою якого в процесі оперування поняттями стає можливим здобути істинне знання. Діалектичний метод Сократа поділяється за формою на іронію і маєвтику, а за змістом – на індукцію і визначення. Іронію Сократ ввів для того, щоб виявити в поглядах співбесідника нелогічність, зарозумілість, некритичне ставлення до себе за допомогою іронізування, непомітного кепкування і довести що він помиляється, виявляє незнання. Одна з головних тез Сократа – "Я знаю, що я нічого не знаю", тобто у діалозі з співбесідником він не виголошує готову істину, а закликає співрозмовника до спільного її пошуку, допомагає у її відкритті. Звідси і аналогія його методу повивальному мистецтву (маєвтика). "Запитуючи тебе, - каже він, - я тільки досліджую предмет спільно, тому що сам не знаю його"
Як зазначав французький філософ Жак д”Аламбер: “Справжній філософ той, хто, не хвалячись, володіє тією мудрістю, якою, хваляться інші, що не володіють нею”.
Гете: «Розумна людина не та, яка багато знає, а та, хто знає самого себе»
П'єр Лаплас (франц. матем. і астроном XVIIІ-XІХ ст.): “Те, що ми знаємо – обмежене, а те, чого ми не знаємо – безкінечне»
Костянтин Сімонов (рос. радянський письменник ХХ ст.):»Освічена людина тим і відрізняється від неосвіченої, що продовжує вважати свою освіту, знання незакінченими»
Взявши на озброєння індукцію, Сократ веде мову про те, щоб дати визначення загальним поняттям, віднайти їх, а вже потім збагнути саму сутність головних морально-етичних категорій. Мається на увазі самопізнання, пошук істини в самій людині, а не поза нею Він твердо переконаний, що кожна людина має зерно мудрості – істину, яку лише треба видобути назовні. Тобто людина повинна реалізувати принцип: "Пізнай самого себе" В зв’язку з цим знати, на думку Сократа, – означає дати визначення, класифікувати на види і роди всі поняття, які повинні бути впорядковані в певній єдності чи органічній системі.
Етичне вчення Сократа базується на поняттях "добра" і "доброчинності", які є особливим видом знання. Всяке зло, твердить він, походить з незнання, бо ніхто не чинить зла свідомо, знаючи, що таке добро і яку роль воно відіграє в житті людини. Сократ: «Хто мудрий, той і добрий». Сократівське ототожнення знання і доброчинності привело філософа до своєрідного етичного раціоналізму, що передбачав розумове, інтелектуальне трактування людського життя і поведінки. Звідси витікає важливий висновок: людина не народжується морально досконалою, довершеною істотою, а стає такою лише через навчання, самопізнання. (етичний раціоналізм).
4. Філософія Платона. Життяі діяльність Платона (427-347 до н.е.) випали на час найвищого розквіту Афін. Справжнє ім'я Платона – Арістокл (з гр. "платус "– широкоплечий). Засновник школи – Академії (ім'я античного героя Академа),яка знаходилася в гаю. Всіх тих, хто належав до цієї школи, називали академіками. Майже всі твори Платона (близько 36) написані в діалогічній формі. Погляди Платона складають систему, куди входять вчення про ідеї, теорія пізнання, етичне вчення, вчення про державу, тощо. Точкою опори для свого філософського вчення Платон бере т.зв. "світ ідей", як особливий вид буття, реальності, який не сприймається відчуттями, але існує незалежно від фізичного світу. Ідеї Платон подає в трьох аспектах: онтологічному (ідея – як прототип, модель, взірець всього існуючого), логічному (ідея – як загальне поняття, що служить засобом пізнання речей і предметів), телеологічному (ідея – мета, до якої прямує все існуюче) Кожна ідея як окрема сутність є вічною і незмінною, вона не може ні словом ні назвою, існує об’єктивно і самодостатньо. Ідеї перебувають у відносинах підпорядкування і співпідпорядкування, роду і виду. В такому випадку одна ідея (вид) підпорядкована іншій (рід). Дві або більше ідей можуть входити в одну і ту ж родову ідею (напр. ідея кота і пса входять в ідею чотириногого).
Щодо світу речей, або матерії, то вона мертва, мінлива, джерело народжуваності і смертності. Матеріальне є нетривким, виникає на час, а гине навічно. Тому світ речей є недосконалим, вторинним по відношенню до світу ідей.
У теорії пізнання Платон повністю заперечує можливість через чуттєвість (зір, слух, нюх, дотик) пізнати світ ідей, оскільки чуттєві дані є набутими в сфері вражень і уявлень людини, особистих припущень, власних бачень світу. А істинне, справжнє знання, як відомо, не може бути осягнуте людиною на чуттєвому рівні. Мислення на противагу людським уявленням, припущенням, має зовсім інший зміст. (наприклад, із простого спостереження ми не можемо почерпнути поняття рівності, бо предмети і речі реально рівними ніколи не бувають. Тобто, не поняття виникають з спостережень, а спостереження з понять. Іншими словами, людина вже володіє певними поняттями, і лише на цій основі виникають спостереження.).
Основоположним принципом етичного вчення Платона стає ідея добра. Поділяє людську душу на три частини, яким відповідають три головні доброчинності.: розумній частині душі – мудрість, вольовій, імпульсивній – мужність, пристрасній – поміркованість.
Вчення про державу Платона викладене в діалогах "Держава", "Закони" і "Політик" Його теорія держави є фактично тією ж самою етикою, яке філософ застосував до держави, як особливої спільноти людей. Подібно до того, як у космосі все має внутрішню потребу об'єднатися з іншим, так само і людина, згідно своєї суті, прагне об'єднатися з іншими людьми і створити державу. Держава Платона є фактично його ідеальним проектом найкращого, на його думку, політичного устрою. Розумній частині душі, що є носієм мудрості відповідає в державі клас правителів-філософів, які мають очолити державу і забезпечити вищу справедливість. Такій доброчинності, як мужності, в державі відповідає клас воїнів-охоронців. Третю групу громадян складають ремісники, землероби, купці, тобто ті, хто займається фізичною працею і створюють матеріальні блага. Їм відповідає поміркованість (стриманість). Держава Платона – це своєрідна комуністична спільнота, в якій відсутнє родинне життя, сім’я, де проголошується спільність жінок і дітей. Рішуче заперечується приватна власність, в якій Платон вбачає головне джерело соціальної несправедливості, суспільного зла, що породжує злочинність, безліч пороків, моральну деградацію особи. Приватну власність слід замінити колективною, спільною власністю, що здатна гарантувати цілісність держави, усунути конфлікти і забезпечити спільне добро усім громадянам. Концепція ідеальної держави Платона є утопічною, тобто такою, що реально не могла здійснитися.(з гр. "у" – не, "топос" – місце, тобто "неіснуюче місце")
5. Філософське вчення Арістотеля. Аристотель (384-322 до н.е.) народився у Фракії (Македонія). Перші філософські кроки Арістотель зробив в Академії Платона, який був його вчителем. У 343 р. до н. е. Арістотель став наставником молодого царевича Олександра Македонського. У 335 р. до н. е. Арістотель відкрив свою власну школу в Афінах, яка отримала назву Лікей, тому що знаходилася поруч із храмом Аполлона Лікейського. Територія, де була школа, складалася з тінистого саду та відкритих галерей для прогулянок, тому школа Арістотеля називалася ще "перипатетичною" (прогулянковою) а члени школи – "перипатетиками" (ті, які навчаються під час прогулянок у тінистому саду). Філософія Арістотеля є своєрідною цілісною науково-філософською системою, в якій синтезовані як гуманітарні так і природничі знання. Він є автором понад 150 праць.
Ще за життя Платона Арістотель відверто стає в опозицію до філософії Платона, оскільки він не допускав існування ідей поза світом речей. („Платон мені друг, але істина дорожча”). На думку Арістотеля, ідея є нічим іншим, як абстракцією, продуктом людського мислення, тому єдиною реальністю, і отже, об'єктом філософського пізнання може бути тільки світ матеріальних речей і предметів, справжня дійсність. Філософія як наука, переконаний він, зорієнтована, насамперед, на пізнання законів всього існуючого, а її предметом фактично є саме буття. Виходячи з цього, Арістотель поділяє філософію на "першу філософію" і "другу філософію". Фізика, або природа, складає другу філософію, вивчаючи закони природи. Перша філософія стосується всього того, що перебуває поза природою (метафізика). У першій філософії Арістотель шукає розв'язки проблеми узгодження сталості буття, сутності речей з мінливістю явищ, і чим є те дійсне, тривале серед мінливих явищ світу. Логічний аналіз буття підводить філософа до розгляду ще двох важливих категорій: матерії і форми, що є складовими елементами і принципами всього існуючого. Термін "матерія " (з гр. "гіле") буквально означає "дерево", "будівельний матеріал" і позначає першооснову існуючих предметів і речей об’єктивного світу. Термін "форма" (з гр. "морфе") означає "вид", "образ", як форма кожного індивідуального предмету. У "Метафізиці " Арістотель зазначає, що сутність буття кожного предмету, речі складає їх форма, завдяки якій матерія специфікується на окремі, одиничні види буття, як, наприклад, кусок міді завдяки формі може перетворитися в мідну статую, мідну кулю, камінь – в кам’яний будинок, тощо. В цьому контексті Арістотель під "формою" ще розуміє і зовнішній вигляд речей і предметів, їхній стан оформлення. Матерія ж – це те, з чого складається річ, яка є неоформлена, неокреслена. Для того, щоб форма змогла себе реалізувати чи втілитися в щось конкретне, вона повинна з'єднатися з матерією.
"Друга філософія", або фізика має своїм об'єктом дослідження конкретних, об'єктивно існуючих речей і предметів, їх властивості, рух, зміну. Фізика, або вчення про природу, повинно бути споглядальним, але споглядальним знанням лише про те, що здатне рухатися. Через те Арістотель вводить в науковий обіг поняття "фізичної сутності", або фізичного, матеріального буття, що уособлює собою світ матеріальних предметів в русі, зміні. Тому, на його думку, вчення про природу є такою сутністю, що має початок руху і спокою в собі самій. Цим філософ і започатковує вперше в античності послідовне наукове дослідження природи. ("Про виникнення і знищення", "Метеорологія", "Фізика")
Однією з центральних ідей, яку проводить у своїй фізиці Арістотель, є спроба обґрунтування того, що істинне буття притаманне лише світу окремих речей і предметів, а не абстрактним ідеям. Тобто він веде мову про те, що кожен одиничний предмет має своє власне, визначене буття, що характеризується рухом, зміною. Даючи конкретне тлумачення руху, як зміни, філософ зупиняється на аналізі чотирьох видів руху, що притаманні фізичним тілам у природі. Серед них: 1. виникнення і знищення, 2 .кількісні зміни (ріст, збільшення, зменшення), 3. якісні зміни (зміна властивостей предметів, їх внутрішнього стану), 4. зміна місця (просторові переміщення тіл) Серед головних видів руху на перше місце ставиться рух у просторі, найбільш досконалою формою якого є рух по колу, оскільки саме такий вид руху є вічним і безперервним. Саме таким і є Всесвіт, який рухається у вічному коловому русі навколо свого центру. Розглядаючи проблему часу, Арістотель наголошує на єдності часу і руху, на тому, що час слід трактувати як число руху по відношенню до попереднього і наступного. Тобто сам час не є рухом, але вимірюється ним, і навпаки.
Космос Арістотель поділяє на дві сфери: земну і небесну. Небесна сфера досконаліша за земну, і її основу складає повітря (ефір), яке є вічно рухомим, змінним і поєднує в собі матерію і форму. Земний світ складається з чотирьох першоелементів: землі, вогню, повітря і води, які мають кількісну і якісну визначеність і складають основу фізичного буття світу, і які мають здатність переходити одні в одних, але в певному порядку (напр. вогонь безпосередньо не переходить у воду, а лише через повітря або землю, з якими є спорідненим).
Політичне вчення Арістотеля відображене в трактаті "Політика ". Філософ чітко визначає, що „держава є формою співжиття вільних і рівних громадян, особливого роду спілка, що організована для певного добра". Арістотель намагається довести, що в самій природі людини є внутрішня потреба, схильність до особливого суспільного об’єднання, яким і є держава. Так вперше в античній філософії Арістотель визначив людину як "політичну істоту", спосіб буття якої, її сутність окреслені суспільними факторами, політичною діяльністю, і, найголовніше – життям у державі. Стосовно походження держави, то історично розвиток суспільства йде від сім'ї до общини (поселення) а від нього до держави (міста, полісу) Сім'я розглядається як перша форма співжиття людей. Вже на рівні сім'ї Арістотель віднаходить низку специфічних взаємовідносин, що складаються і існують між господарем і рабом, між чоловіком і дружиною, між батьками і дітьми. Всі вони репрезентують відповідні форми влади: панування, шлюбну і домашнього господаря. Перша поширюється на рабів, друга на подружжя, і третя – на дітей. Владу домашнього господаря порівнює з монархічною формою влади у державі, стосунки між дітьми – демократичною, а взаємини між подружжям – аристократичною. Отже, влада у державі – це продовження влади глави сім'ї, тому монархія – найдосконаліша форма правління.
Заслуговують на увагу важливі думки Арістотеля у сфері економічної науки. Серед них варто назвати спробу Арістотеля проаналізувати такі явища суспільного життя, як поділ праці, товарне господарство, обмін і функція грошей. Окремо і детально зупиняється він на аналізі двох протилежних типів господарювання, що існували в античному світі: "економіці" і "хремастиці". Перший вид господарювання – економіку, він називає правильним типом господарювання, і пов'язує його з розумним і поміркованим задоволенням господарських потреб на рівні сім'ї. До негативного типу господарювання відносить Арістотель "хремастику", мета якої – прагнення до наживи, нагромадження багатств, тобто до всього того, що суперечить природі людини. Аналізуючи суть економічних відносин, Арістотель бачить в них виключно соціальні форми спілкування, серед яких називає три типи: 1.cпілкування в межах окремої сім'ї чи дому; 2.спілкування щодо спільних господарських справ; 3. cпілкування з метою обміну господарськими благами. У всіх економічних відносинах проглядається, на його думку, одна мета – вигода.
Логіка Арістотеля розглядає в однаковій мірі як зміст мислення, так і його форми. У зв'язку з цим її предметом є основні закони мислення, яких філософ виділяє чотири: 1. Закон виключення суперечностей (два протилежні судження про одне і те ж не можуть бути водночас істинними, і тим самим одне з них обов'язково має бути хибним); 2. Закон виключного третього (наявність у мові або стверджувального або заперечного судження, і між ними не може бути чогось проміжного чи альтернативного); 3. Закон тотожності (одне і те ж саме судження не може позначати одночасно двох предметів); 4. Закон достатньої підстави (при визначенні предмету необхідна повнота причин. Наприклад. стосовно скульптури: а) матеріальна причина, тобто матеріал – "з чого це?"; б) формальна, тобто форма, –"що це?"; в) цільова – "для чого це?"; г) дієва – "хто це зробив?")
Дата добавления: 2015-10-26; просмотров: 229 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Методические указания к решению задачи № 10 | | | Маленький принц |