Журналістична етика

Журналістична етика являє собою систему норм поведінки журналіста, яка визначає його характер, завдання, реґулює його взаємини з читацькою авдиторією и надає його праці ідейного спрямування. Принципи, покладені в основу працівників органів інформації, видавництв, радіомовлення – це передовсім ідейність, народність, правдивість, льояльність, дискретність, майстерна и оперативна науковість і Журналістична самокритика. Пресовий орган – це один із основних засобів масової інформації, що задовольняє інформативно-пізнавальні запити нашого динамічного часу и найновіших досягнень науки; має правдиво зображати реальну дійсність, формувати думки читачів, перебудовувати и перемінювати суспільство; має плекати ідеї всенаціональної єдности, як передумови сили и поступу кожного народу, а заокрама недержавного, як підстави його національного визволення и самостійної держави: це гостра ідеологічна зброя в боротьбі за правду, справедливість, волю народам і людині, – а тому кожен журналіст є відповідальний за результатність написаного ним слова в пресі.

Маючи на увазі принцип майстерної и оперативної науковости, кожен журналіст має писати свій журналістичний матеріял зразковою українською літературною мовою; дбати, щоб його думки були чіткі, а його виклад яскравий, барвистий і популярний. Він має бути озброєний глибоким теоретичним і практичним журналістичним знаниям і постійно працювати над собою в сфері підвищування и удосконалювання своєї ерудиції, щоб таким чином зумів глибокоідейно, актуально и виразно зображати реальні події в різ-номанітих журналістичних формах і публіцистичних жанрах. Одноманітність, запізнення и недбальство в реакції на події дня не сумісні з журанлістичною етикою. Український журналіст, як син недержавного народу, повинен свідомо взяти на себе обов'язок виховувати читачів у патріотичному дусі. Особа, яка добре не знає своєї літературної мови, яка глибоко не збагнула свого національного обов'язку и яка не усвідомила собі потреб своєї нації, – не сміє бути журналістом та взагалі праціником пера.

Як кожна ліберальна професія в процесі своєї щоденної праці утворює звичаєві моральні приписи, які з бігом часу формують те неписане право, що переходить з одного покоління до іншого та старанно зберігається кожним членом даної професії, – так само і всесвітня практика журналістів виробила цілу низку моральних і етичних засад, що служать журналістам, як неписаний звичаєвий закон.

Від журналіста вимагається, щоб він був характерний у своїх переконаннях і поглядах. Вплив преси і читачів може бути будуючий і може бути неґативний. Це не залежить тільки від таланту, здібностей і пильности журналіста, але головним чином від його індивідуальности, від культури його духа. Журналіст мусить глибоко вірити в те, що пише; усвідомлюючи свою моральну відповідальність за кожне слово, за кожну думку, за кожне твердження. Він, як авторитетний виховник душі народу, мусить повністю присвятити себе ідеї служіння своєму народові и культурі людства. Журналіст, що не має жодного переконання, легко відстоює сьогодні з великим патосом думку, яку завтра з таким же великим патосом буде заперечувати. Така особа є готова кожної хвилини перекидатися з однієї партії до іншої, навіть цілком протилежної, сподіваючись там мати вищу позицію, кращі матеріяльні вигоди та врешті більшу славу. Такі типи не раз за гроші служать чужим інтересам, ворожим і шкідливим їхній нації. Без сумніву, праця журналіста, що з дня на день міняє свій світогляд, звичайно є тенденційна и базується на плутофільстві и порнографії. Отже, ідейна и громадсько-народня місія пресового органу все повинні домінувати в серці и уяві характерного и відповідального журналіста. Він має безстрашно и непохитно дотримуватися шляхетних поглядів і переконань, пра­вильно орієнтуючись у складних справах і за скомпліковних обставин суворого бурхливого життя.

Наступна морально-етична засада, покладена в основу праці журналіста, це правдивість. Тут не йде мова про досягнення абсолютної правди, бо це є неможливе для людини. Підхід до абсолютної правди полягає в тому, щоб ми шукали, прагнули наблизитись до об'єктивної правди, вільної від суб'єктивного (однобічного) упередження и тенденційности. Журналіст не сміє замовчувати правди. Бувають часи, коли не чути голосу парляменту, мовкнуть і німіють державні мужі, і тоді, власне, преса має особливо велику місію: говорити за тих, які не можуть говорити... Не підлягає жодному сумніву, що журналісти тоталітарних режимів, звичайно, звертали малу увагу на цю морально-етичну засаду, і тому у великій мірі причинилися до культурного и національного каліцтва своїх народів. Журналіст мусить сумлінно и переконливо описувати поодинокі факти, він має бути непохитно впевнений у їхній точності, вірогідності; він мусить обґрунтовувати повідомлені ним події, подати цілковиту доказовість своїх тверджень, всебічно довести їх доцільність та ідейну спрямованість. Журналіст бере на себе велику відповідальність перед народом за кожне слово, яке він пише, за кожну ідею, яку він поширює, за кожний погляд і світогляд, який він пропаґує. Пересічний загал живе думками свого пресового органу. Він дивиться його очима, він шукає в ньому відповіді и розв'язки на всі проблеми. Усе це накладає величезну суспільну відповідальність на свідомого своїх завдань журналіста. Правда, кожен журналіст має право комбінувати и зіставляти феномени в одну гармонійну цілість, однак він не сміє перекручувати фактів або видумувати щось нове, коли б навіть така вигадка-новація була корисною для видавництва з комерційного боку.

Таким чином, правдивість і точність у повідомленнях, твердженнях і в усіх інших публікаціях, справедлива інтерпретація фактів без перекручування, замовчування и тенденційного однобічного їх освітлення; чесність у боротьбі з конкурентом чи партійним опонентом – - ось це етичні прикмети праці носіїв публічної опінії, знаючи, що найвищим морально-етичним законом і критерієм журналіста – це плекати и утверджувати правду та справедливість, цебто найпотужніші и найшляхетніші ідеали людства.

Важливою справою в праці журналіста є також морально-етична засада журналістичної льояльности. Журналіст не сміє зловживати анонімами, криптонімами та псевдонімами в тих випадках, коли мова йде про критику тієї чи іншої особи. Хто має відвагу іншого критикувати, той нехай має також сміливість взяти на себе самого відповідальність за ту критику, подаючи своє ім'я та прізвище. Особливо в таких відділах преси, як кореспонденція, рецензії та літературна и мистецька критика, аноніми, криптоніми та псевдоніми невиправдані, несумісні и не можуть там бути. Тут кореспонденти та критики діють від свого імени. Далі, журналіст не повинен передруковувати статтей чи приміток із іншого часопису, не подаючи його назви. На жаль, у цьому відношенні грішать часописи багатьох країн. Також журналіст не повинен подавати того самого матеріялу чужій редакції, бо це викликає небажану конкуренцію и суперництво між часописами. Колективні договори звичайно зазначають окремими параграфами, що журналіст не може виконувати в іншій редакції аналогічної праці, яку виконує в даній редакції, хіба тільки за дозволом і згодою свого підприємства.

Черговою морально-етичною засадою журналіста є дискретність. Він не сміє за життя автора виявляти його криптоніму чи псевдоніму, якщо він не набув, так би мовити прав громадянства з дійсним прізвищем даної особи. Як відомо, криптоніми та псевдоніми особливо часто вживаються в пресі тих країн, де панують тоталітарні диктаторські режими. Звичайно, розкриття псевдонімів чи криптонімів за життя авторів належить до обсягу праці бібліографів; однак свої розвідки вони можуть подати до загального відома тоді, коли розшифрований автор покінчив усі свої,,земні розрахунки". На жаль, поважне число журналістів є безпринципове, несолідарне и непослідовне в додержуванні цієї засади.

Мистецтво, уміло розглядати, судити и викривати недоліки и неполадки в пресі за допомогою здорових критичних публікацій дуже сприяє розвиткові моральних і етичних засад у суспільстві, натурально, якщо вони є об'єктивні та відверті, що прямо не бояться фіксувати навіть гірку и тяжку правду. Однак засада журналістичної самокритики и визнання власних помилок вимагає від журналіста, щоб він умів також визнати в пресі свої евентуальні хибні міркування, твердження, погляди и помилки. Не раз у полемічній сутичці сторін доходить до гострих зударів, коли кожна сторона доказує и обстоює свою правду. Оскільки логіка визнає тільки одну правду, то хтось із полемістів має рацію, а хтось помиляється; хтось є переможцем, а хтось зазнає поразку. Отже, подоланий (переможений) у діялектичній сутичці журналіст мусить мати мужність визнати свої хиби, коли б виявилися неслушними, недоречними а навіть помилковими його припущення, арґументи чи твердження в надрукованих ним публікаціях.

Розуміється, ця засада стосується до суперечок у питаннях, які можна достовірно довести и вірогідно з'ясувати. Не може вона стосуватись до ідеологічно-філософічних розходжень, коли дискутанти стоять на різних філософічних основах і коли ці підстави науково не захитані.

Отже, шляхетна вагомітсь журналістичного професійного стану, що виключає всякого роду підкупство та пресову неправду, базується головним чином на морально-етичних засадах, а саме: ідейності, правдивості, льояльності, дискреції и самоспростовуванні (само-критиці) власних помилок поодиноких журналістів. Працівники пресових органів, радіомовлення и телебачення, як керманичі публічної опінії, виконуючи свою працю, мусять завжди махи на увазі ідею служіння народові и культур! людства. Ввести ці морально-етичні засади журналіста в щоденне життя, як загальнодоцільний і загальнокорисний кодекс чести журналістів, і виконувати їх у дусі особистої відповідальности – ось це пекуче завдання нашої атомової доби.

Дата добавления: 2015-07-08