Українські органи в чужих мовах

,,Украинский Вестник" і,,Українская Жизнь"

Потреба в українському органі, який би мав своїм завданням інформувати російське суспільство і пресу про українську справу, стала на порядок дня зараз же, як тільки настали деякі цензурні полегші. Першою спробою було видання в Петербурзі тижневого журналу п. н. „Украинский Вестник". Почав він виходити з 21.У. 1906 р. за редакцією М. Славінського і при активній участи Дм. Дорошенка, як секретаря редакції.

Свої завдання орган цей зформулював так:..."з'ясувати українське національне питания з історичної, побутової, соціяльної и еконо-мічної сторінки, визначити місце і значения України поміж іншими областями нової демократичної Росії, сприяти справедливому вирішенню національного і обласного питания взагалі".

На час виходу журналу приїхав до Петербургу М. Грушевський і взяв у ньому активну участь. Його перу належать найвідпові-дальніщі передові статті. Більшість їх пізніше ввійшла до Збірника п. н. „Освобождение России и украинский вопрос".

Журнал мав тісний зв'язок з українськими послами Першої Державної Думи, з яких брали в ньому участь: П. Чижевський, В. Шемет, I. Шрам, М. Біляшевський, як також член Державної Ради Д. Багаллій. 3 інших – проф. Д. Овсяніко-Куліковський та М. Туган-Барановський. Врешті члени петербурзької української колонії, серед яких: О. Лотоцький, П. Стебницький, М. Монгилянський, Ол. та Софія Русові, Ф. Вовк, С. Бородаєвський та інші. Із західньоукраїнських земель – I. Франко та інші.

Бадьорий тон, цікавий зміст, виразне накреслення перспектив, все це приваблювало увагу до цього органу як українців, так і деяких російських труп. Та не двогий був його вік. Вже через три місяці стала перед ним загроза припинення. Довідавшись про те, Ол. Русов так писав в одному з листів до Л. Жебуньова:

–„Я повернувся з Чернигівщини до Петербурга, а там мені кажуть: припинити „Український Вістник", бо грошей нема на що видавати.Звісно, українці – які це передплатники? Як зробив я статистуку, то вийшло всіх передплатників 198 (на всю Україну!), а „Основа", як знаєте, за два роки видання придбала 180, значить поступ на 10%... а з цих 198 передплатників „Українського Вістника" з 8 українських губерній було тільки 96, та и то тільки, 76 справжніх, 20 таких, яким „Український Вістник" висилали замість „Свободи і Культури"... Закриймо кажуть – шкода праці! Та ні ж. На зло землякам, хоч для тих 102, що з Великоросії, Сибіру, Польщі та з-за границі передплачують – будемо таки видавати! Ну, днів 3-4 на біганину за грішми витратили, а таки спромоглися і 12 ч.... випустили... Здобули 2000 карбованців, а ще 1 000 треба здобути, тоді і до кінця року додержимося".

Не пощастило. Встигло вийти всього 14 чисел. Вмер „Украинський Вестник" разом з Першою Думою.

Минуло з того часу майже шість років, поки пощастило знову виступити з подібним органом, але на цей раз уже в Москві, де з січня 1912р. почав виходити за редакцією С. В. Петлюри місячник „Украинская Жизнь".

Впродовж п'яти років перехрещувалися тут українські погляди і змагання з поглядами російськими та зрусифікованих земляків. Крім інформативних завдань ставила „У. Ж." також критику та розкриття псевдонаукових теорій, скерованих проти українських національних прав та захист українського руху від наклепів та інсинуацій, що сипалися з боку певних кіл російського суспільства.

Притягнула вона до співпраці ширші кола українських журналістів та наукових сил, а також представників поступової частини російського суспільства, серед яких був відомий оборонець прав українського народу акад. Ф. Корш. 3 представників польської наукової думки був тут проф. Л. Васілевскі та інші.

Свою позитивну роботу в добу розквіту російського велико-державницького шовінізму виконував цей журнал, непохитно стоячи на захисті інтересів українського руху, аж до перших днів російської революції 1917 р.

Зрозуміло, що вже з першої книжки підпав він під особливий догляд московського цензора Сидорова. Пильно стежили за "У. Ж." також і київські „спеціялісти" українського руху, серед яких одно з перших місць займав лихої пам'яті україножер С. Щоголев. Зокрема чутливо прислухалася до журналу газета „Киев", що постійно сипала добірні лайки і прокльони на його редактора С. Петлюру.

„Ruthenische Revue"

У квітні 19'01 р. за редакцією молодого журналіста Ром. Сембратовича почав у Відні виходити часопис німецькою мовою під модерною в той час назвою,,5ггаЬ1еп". Виходив тричі на місяць.

Присвячений був українським справам в Австрії та Росії. Проіснував щось з півроку. Натомість також у Відні Р. Сембратович почав видавати інформативний двотижневик п. н.,,Ruthenische Revue".

Найбільшу уваги в цьому часописі присвячено було польському пануванню на українських землях та забороні українства 1876 р. під Росією. Тут же переклади творів українських письменників, їх характеристика тощо. Часопис зацікавив чужинців. Передруки з нього почали з'являтися в чужинецькій пресі (німецькій, французькій, італійській, еспанській, шведській, норвезькій, ба, навіть часом в японській).

3 відгуків досить згадати хоч би такі імена, як: Г. Брандес, Ж. Жорес, Момзен, Бернстерне-Бернсон та інших. Б. Бернстон м. ін. писав:

„3 усіх починів сучасного життя Ваш почин видається мені най-грандіознішим. Піднести до рівня свідомого культурного народу 30 мільйонів українців, збудити їх від вікового гніту, – це повинно одушевляти! 3 того часу, як мене це почуття захопило, – до появи „Ruthenische Revue" я нічого не знав про це, – мое життя стало багатшим, моя віра в людство посилилась. Я уважно слідкую за Вашим словом. Воно таке свіже, нове, справедливе і різке, – це захоплює".

В р. 1904 “Ruthenische Revue " перевело анкету в зв'язку з указом 1876 р. Відгукнулися згаданий Б. Бернсон, проф. Кембріджського університету О. Броунінґ, шведський посол до парляментй А. Гедін, проф. А. Леруа-Болиє, соціолог Ф. Опенгаймер, Ф. Герц, I. Гижйо і багато інших.

„Ukrainische Rundschau"

Наприкінці 1905 р. Р. Сембратович на 30-му році життя вмер. Спадкоємцем „ Ukrainische Revue" став місячник „ Ukrainische Rundschau ", який придбав у світі ще більше признания. До співпраці стали поели західньоукраїнських земель: Ст. Дністрянський, О. Колесса, Е. Левицький та В. Кушнір. В. Кушнір був і редактором впродовж всього часу існування часопису. Почали з'являтися тут праці визначніших представників українського журналістичного, наукового, культурного та громадсько-політичного життя. Це були такі співробітники, як: Ю. Романчук, Ос. Турянський, В. Щурат, I. Крип'якевич, М. Кордуба, Ст. Дністрянський, Б. Лепкий, М. Ло-зинський, I. Макух, Дм. Дорошенко та інші, з чужинців Б.Бернсон, Маріяно де Кавія, С. Ляндау, д-р I Фекете де Нагнівані та інші.

3 самого початку часопис висилався даром світовим редакціям, дипломатам і письменникам. Помітний був інтерес до цього і серед ширших кругів чужинців, що можна бачити з передплат. Напр., сама Німеччина дала понад 200 передплатників. Були вони і в інших країнах.

3 метою пожвавити інформаційну службу з почину В, Кушніра почав виходити ще один орган, а саме „ Ukrainische Korrespondenz".

Проіснували обидва ці органи до першої світової війни. В час війни заступив їх новий органу п. н. „Ukrainische Nachrichten", який виходив з вересня 1914 до 1916 рр. за редакцією Ом. Бачинського і В. Біберовича.

Українська преса західньоукраїнських земель перед першою світовою війною. Загальний стаи.

На початках XX ст. аж до першої світової війни розвиток укра-їнської преси на західньоукраїнських землях йшов прискореним темпом. Разом із тим відбувався дальший процес розгалуження і спеціялізації та народження нових органів на провінції.

Виявляється це таким числовим образком:

Р. 1900 на західньоукраїнських землях виходило – органів

1905 52

1910…..72

1911…..78

1912…..78

1913…..80

1914…..73

Були тут органи, присвячені питанням господарським, правничим, педагогічним, часописи для дітей, жіночі, просвітні, мистецькі, релігійні і врешті сатирично-гумористичні.

Дата добавления: 2015-07-08