Міфологічний простір слов’янського язичництва

Міфологічний простір — це насамперед «нормальний», звичайний простір, координати якого набувають незвичайної, міфологічної значущості. Коли ми орієнтуємося на місцевості, то спочатку шукаємо північ, а потім, ставши до неї обличчям, визначаємо, де знаходяться інші сторони світу. Таких сторін світу ми виділяємо чотири — тому, що така будова людського тіла: є «вперед», є «назад», є «праворуч», є «ліворуч». Так орієнтувались у просторі і наші предки, але з однією дуже важливою поправкою: напрямки світу для них були нерівноцінні — були «добрі», були «погані». «Добрими» напрямками були схід і полудень, поганими — захід і північ. Висхідним напрямком у слов’ян, як і у багатьох інших народів північної півкулі, був схід, звідки починався день.Недобрим був і рух справа наліво, проти ходу Сонця: символіка правого і лівого мала величезне значення. По колу треба було рухатися праворуч, праве взагалі було «добрим», на відміну від лівого. Виділяються і три поверхи світу: верх — середина — низ, тим самим світ уподібнюється дереву. Світ упорядкований, якщо він оцінений по всіх семи координатах. Загальна характеристика слов’янського міфологічного простору така ж, як і його першоджерела — індоєвропейського.Оцінка простору поширюється і на час, і на інші виміри реальності. Найголовніше в упорядкуванні — відділити «свій» світ від «чужого».Гранично «свій» простір — хата — відгороджується від світу «чужого», і кордон, межа, край «свого», освоєного світу відіграє виняткову роль. Можна рухатися по хаті як завгодно, але коли переступаєш поріг, маєш пам’ятати, що тут пролягає межа між «своїм» та «чужим». Перед входом чи виходом з дому слід було зупинитись; вже в наші часи перед тим, як переступаєш поріг, слід прочитати молитву. Недарма казали: «Без Бога — ані до порога». Не можна було перемовлятися через поріг. Багато прикмет, загадок, заговорів пов’язано з порогом, дверима, замком.Особливий спосіб сполучення зі світом — через вікно: вхід через двері — регламентований, дозволений тип сполучення з «чужим», через вікно — нерегламентований. Вікно осмислювалось як око дому, а сполучення з чужим світом мало свої закони: люди не могли бачити той світ, той світ не міг бачити живих людей. Всередині дому теж виділяється «краща» і «гірша» частини. Діагональ «піч — покуть» протиставляє ці частини дому: краще місце — на покуті, жіноче місце — у районі печі. Сакральність числа «сім» у слов’янській традиції підтверджується тим, що у височних підвісках різних етносів саме сім лопастей, спіраль у підвісках закручена сім разів. На території України ранні слов’янські землянки, чотирикутні за планом, орієнтовані за сторонами світу або своїми стінами, або кутами. Вхід до такої землянки робився з південного боку, а піч знаходилась на протилежному боці. Домашнє вогнище у слов’ян було сакралізоване, про що свідчать численні пережитки давніх ритуалів.

Просторова структура світу, окреслена в такий спосіб, знаходить відповідника в часовій структурі: вперед — схід — ранок — весна; праворуч — південь — день — літо

назад — захід — вечір — осінь; ліворуч — північ — ніч — зима.

9.Українська релігійна драма поділялася на три форми: містерія — таїнство спокутування гріхів людей Ісусом Христом; міракл — події життя святих; мораліте — драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та ін.

Місте́рія (грец. musterion — таїнство, таємний релігійний обряд на честь якогось божества) — західноєвропейська середньовічна релігійна драма, що виникла на основі літургійного дійства. В основу містерії різдвяної та великодньої покладено біблійні сюжети. Містерія інсценізувала народження, смерть і воскресіння Христа. Містерія успадкована Київським шкільним театром. Традиційними містеріями були анонімні «Слово про збурення пекла», «Дѣйствіє на Рождество Христово», «Царство Натури Людської», «Мудрость предвѣчная», «Властотворний образ Человѣколюбія Божія» та інші. Активно використовувались у містерії алегорія, заміна містеріальних персонажів алегоричними постатями при збереженні містеріальної послідовності. Міра́кль (фр. miracle, від лат. miracylum — чудо) — один із жанрів середньовічної релігійно-повчальної драми, за основу якої бралися розповіді про «чуда», здійснені Богородицею.Сюжети запозичувалися з житій, апокрифів, східних переказів тощо. Незважаючи на таку природу жанру, в ньому певною мірою відбивалися зміни в житті і свідомості народу: в міраклях згодом вносилися авантюрно-розважальні, побутові мотиви, пов'язані з життям осіб, яким являлося чудо. Мораліте (франц. moralite, від лат. moralis — моральний) — жанр повчальної алегоричної, переважно віршованої драми. Головною озна­кою мораліте є алегоризм. Дійові особи виступають тут як уособлення абстрактних понять (чеснот і хиб). У драмах зображується боротьба протилежних начал (добра і зла, духу і тіла) за душу людини. Саме ця боротьба і лежить в основі сюжетів мораліте. На відміну від містерій і міраклів, у цьому жанрі відтворюється подія, взята з реального щоденного життя. Таким чином, п'єси, подібно до фарсів, звільняються від біблійних і житійних сюжетів.

Дата добавления: 2015-07-08