Тема 7: Національно-культурне піднесення в Україні у 20-ті роки ХХ ст. «Розстріляне відродження» 1930-х років.

Тема присвячена новим явищам української культури 1920-х рр., впливу встановленого у СРСР тоталітарного режиму на мистецтво, освіту, науку й інші сфери культурного життя, а також розвитку культури на західноукраїнських землях у міжвоєнний період.

1. Українізація 1920-х рр. Розвиток науки і освіти.

2. Нові явища в українському мистецтві.

3. Сталінська «культурна революція».

4. Культурне життя на західноукраїнських землях.

Визвольні змагання українського народу 1917-1920 рр. стали важливим фактором розвитку національної культури, сприяли її виходу з напівлегального на новий, державний й академічний рівень. Ігнорувати ці процеси більшовики, які отримали перемогу у боротьбі за владу в Україні, не могли. Навпаки, радянська влада намагалась очолити процес розвитку культури, використати національне питання з метою укріплення власних позицій. Ще до проголошення офіційного державного курсу українізації, більшовики декларували своє бажання сприяти всебічному розвитку української культури, яка до революції перебувала у пригнобленому стані. Так, 9 березня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України прийняв постанову «Про обов’язкове студіювання у школах місцевої мови, історії та географії України»; 21 лютого 1920 р. ВУЦВК ухвалив постанову «Про вживання в усіх установах української мови нарівні з великоруською»; у серпні 1921 р. було прийнято декрет РНК УСРР «Про запровадження української мови у школах та радянських установах».

Втім, у партійному керівництві не було єдності думок щодо принципів національно-культурної політики. У КП(б)У розгорнулась дискусія навколо «теорії боротьби двох культур», завзятим прибічником якої був другий секретар української парторганізації Д. Лебідь. Він і його прихильники схилялись до думки, що передова пролетарська російська культура й відстала селянська, дрібнобуржуазна українська культури мають розвиватись, впливаючи одна на одну, без державного втручання. Проти таких поглядів рішуче виступили М. Скрипник, О. Шумський, В. Затонський та інші. Дану дискусію було припинено завдяки рішенням ХІІ з’їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), який проголосив курс на коренізацію.

Український варіант коренізації отримав назву українізації. Програму основних заходів цієї політики було окреслено у декреті РНК УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи у справі українізації шкільно-виховних та культурно-освітніх установ» і постанові ВУЦВК та РНК УСРР від 1 серпня 1923 р. «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвиткові української мови». Визнавши мови всіх національностей УСРР рівноправними, більшовики проголосили українську основною для вживання в офіційній і культурно-освітній сферах. Відповідно до цього, необхідно було перевести діловодство державних і партійних органів на українську мову, зобов’язати чиновників її вивчити, встановлювався порядок, за яким особи, що не володіли українською мовою не могли призначатись на відповідні посади. Було проголошено курс на збільшення частки українців у партійних і радянських органах. Для керівництва цими процесами було створено Всеукраїнську комісію з українізації на чолі з В. Чубарем, ряд губернських і окружних комісій. Протягом 1924-1925 р. було українізовано більшість шкіл у республіці, переведено на українську мову діловодство у багатьох установах, частка українців серед членів КП(б)У перевищила 50%. Значні кроки було зроблено у розвитку видавничої справи, створювались нові україномовні газети й журнали, зростали їх наклади. Допомагало керівництво УСРР здійсненню українізації й за межами республіки у місцях компактного проживання українців: на Кубані, в Криму, у Курській, Воронезькій губерніях, на Далекому Сході, у Казахстані тощо. Однак, з призначенням на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У в липні 1925 р. Л. Кагановича посилилось адміністрування процесів українізації, розпочалась її дискредитація, боротьба з «націоналістичним ухилом».

У 1920-х рр. в УСРР діяла загальноосвітня трудова школа двох ступенів: першого (1-4 класи) і другого (5-7 класи). Діяла мережа закладів професійної освіти для підготовки робітників: профшколи, фабрично-заводські й гірничі училища з трьохрічним терміном навчання. Протягом 1923-1928 рр. кількість початкових і семирічних шкіл збільшилась з 17 до 20,4 тис., кількість учнів зросла з 1,4 до 2,5 млн. чоловік, втім понад третини дітей шкільного віку республіки залишались неохопленими освітою. Завдяки українізації наприкінці 1920-х рр. у майже 80% шкіл республіки українська була основною мовою викладання. Разом з тим розвивалась мережа закладів національних меншин, зокрема функціонували 351 польська, 592 німецьких, 480 єврейських, біля 4 тис. російських, грецькі, болгарські та інші школи. Вкрай негативно на освітній справі позначились вульгарно-класовий підхід, обмеження у правах вихідців з «нетрудових» сімей, а також руйнування методологічних засад «старої школи», практикування бригадних методів тощо навчання.

Класовий підхід в освіті особливо болісно ударив по вищій школі. Країна втратила значну частину фахівців, науковців, які загинули під час громадянської війни або емігрували за кордон. До тих же, хто залишився, радянська влада культивувала упереджене недоброзичливе ставлення як до елементів чужих новому суспільству і робітничо-селянській владі. Не маючи можливості відмовитись від послуг так званих «буржуазних спеціалістів», більшовики поставили завдання сформувати нову радянську інтелігенцію шляхом реорганізації і пролетаризації вищої школи. У 1920 р. було ліквідовано університети, на їх місці створено академії теоретичних знань й інститути народної освіти (ІНО). На кінець 1925 р. в УСРР функціонувало 12 ІНО, 4 технічних, 7 сільськогосподарських, 5 медичних, 3 художніх, 3 інститути народного господарства, у яких навчалось біля 26 тис. студентів. При інститутах створювались робітфаки, єдиною умовою вступу на які було пролетарське походження. Партійних і радянських керівників, викладачів суспільствознавства, лекторів, агітаторів готували комвузи і радпартшколи. Українізація вищої освіти, на відміну від початкової (школи) і середньої (технікуми), проходила найменш ефективно.

Наука в УСРР розвивалась насамперед у стінах Всеукраїнської академії наук (ВУАН), науково-дослідних інститутів (НДІ), кафедр і лабораторій ІНО. Президентом ВУАН до 1921 р. залишався В. Вернадський. З 1922 по 1928 академію очолював ботанік В. Липський. Незважаючи на важкі часи, значний вклад у розвиток науки зробили дослідники України: математики Д. Граве, Д. Синцов, М. Крилов, фізик Г. Рожанський, хіміки С. Реформатський, Л. Писаржевський, біологи й лікарі М. Холодний, Є. Вочал, М. Кащенко, М. Гамалія, В. Данилевський та інші. Флагманами розвитку соціально-економічних наук були Демографічний інститут ВУАН під керівництвом М. Птухи і Комісія з вивчення народного господарства при ВУАН, очолювана К. Воблим. Чимало істориків, мово- і літературознавців працювали у історико-філологічному відділі академії наук. Так, Інститут української мови, яким керував Д. Холодний, з 1926 по 1929 видав 15 словників. Після повернення з еміграції історичну секцію очолив М. Грушевський. Продовжували наукову діяльність історики Д. Багалій, С. Єфремов. Нову, марксистсько-ленінську концепцію історії України розробляв М. Яворський.

Отже, у 1920-х рр. в УСРР діяла значна кількість освітніх і наукових установ, працювали вчені, поступово зростала нова генерація радянської інтелігенції. Партійно-державний апарат підлаштовував освіту й науку під власні потреби.

Перше пореволюційне десятиріччя, що збіглося у часі з реалізацією політики українізації, НЕПу, відбудови народного господарства і відносної творчої свободи позначилось розквітом нової генерації українських митців, більшість з яких щиро вірила на позитивні зрушення у житті країни, пов’язані з наближенням до «світлого майбутнього людства» – комунізму. Для цього періоду характерне новаторство, експерименти у творчому пошуку.

На літературній ниві працювали прозаїки, поети, драматурги, які сформувались як творчі особистості у буремні революційні роки: М. Хвильовий, П. Тичина, В. Сосюра, М. Зеров, М. Куліш, Г. Косинка, М. Бажан та багато інших. Окрім радянських письменників українську літературу збагачували представники еміграції – В. Винниченко, Є. Маланюк, О. Олесь.

У 1920-х рр., перебуваючи у постійному творчому пошуку, письменники Радянської України брали участь у роботі різноманітних творчих об’єднань, які створювались так саме часто, як і розпадались. У 1922 р. у Харкові було створено Спілку селянських письменників «Плуг», у 1923 – Спілку пролетарських письменників «Гарт». Членами «Плугу» були С. Пилипенко І. Сенченко, А. Головко, П. Панч та інші, «Гарту» − В. Еллан-Блакитний, О. Довженко, В. Сосюра, М. Хвильовий. Вплив на культурне життя мали гуртки «Авангард», «Нова генерація», ВУСПП тощо. Наприкінці 1925 р. вихідці з «Гарту» та деякі їх однодумці з «Плугу» й інших гуртків створили Вільну академію пролетарської літератури – ВАПЛІТЕ. Творчий пошук представників різних авангардистських течій – неоромантиків, неокласиків, футуристів, символістів – виливався у літературні дискусії. Одна з них, що набула найбільшого резонансу, стала передвісником репресій проти творчої інтелігенції, знищення генерації митців, що згодом отримали назву «розстріляного відродження». Представники «Плугу» й ідейно близьких до нього творчих об’єднань виступали за масовість у літературі. В гуртках, що гуртувались навколо Спілки пролетарських письменників, працювало біля 200 літераторів, до письменства залучали сількорів, сільських вчителів тощо. У такий спосіб плужани намагались знизити рівень мистецтва, «повернути його на землю зі свого п’єдесталу і зробити… зрозумілим усім людям». Далеко не всі митці могли дати позитивну оцінку зниженню загального й художнього рівня літератури, завдяки напливу опусів авторів «від ріллі» й «від станка». Стаття М. Хвильового «Про сатану в бочці, або графоманів, спекулянтів та інших просвітян» (1925) стала рішучим виступом проти «гопаківсько-шароваристого» масовізму. У подальших пристрасних памфлетах «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія?» автор закликав позбавитись сліпого наслідування російської літературної традиції, що перетворювало українську літературу на вторинний, провінційний, малоцікавий продукт. «Геть від Москви!», «Даєш психологічну Європу!» − закликав М. Хвильовий. Ці заклики були сприйняті радянським керівництвом буквально як прояв націоналізму й сепаратизму. У квітні 1926 р. Й. Сталін надіслав гнівного листа Л. Кагановичу, на червневому пленуму ЦК КП(б)У М. Хвильового було звинувачено у симпатіях до «буржуазії, навіть фашистів». Членів ВАПЛІТЕ не врятувало від розправи навіть публічне визнання своїх помилок – у 1928 р. організацію було розпущено. Отже, під виглядом боротьби з сепаратизмом і націонал-ухильництвом, поступово усувались з арени сили, що вбачали в українізації шлях до культурного відродження України.

1920-ті рр. – період розквіту театрального мистецтва. Так, у 1927 р. в УСРР функціонувало 72 театри. Важливою подією було утворення у 1922 р. у Києві театру «Березіль» на чолі з Л. Курбасом, який у 1926 р. було переведено до Харкова. У театрі плідно працювали майстри драматичного мистецтва П. Саксаганський, І. Мар’яненко, О. Сердюк, А. Бучма, Ю. Шумський та інші. Збагачували українську музику композитори Г. Верьовка, М. Вериківський, П. Козинський, В. Ревуцький, великою популярністю користувалась хорова капела «Думка», якою керував М. Городовенко. У Харкові, Києві й Одесі діяли театри опери та балету, у 1923 р. було засновано Український державний симфонічний оркестр, у 1927 р. – Українську державну філармонію. У 1921 р. у Києві було створено Музичне товариство імені Миколи Леонтовича, у якому згуртувалися такі відомі музиканти, як Б. Лятошинський, Г. Хоткевич і Г. Верьовка, а також і митці з інших видів мистецтв − літератор П. Тичина, театральний режисер Л. Курбас, художник Ю. Михайлів та багато інших.

Образотворче мистецтво 1920-х рр. збагатилось завдяки М. Самокишу, Г. Нарбуту, Г. Світлицькому, І. Їжакевичу. Особливо міцні позиції займало творче угруповання бойчукістів – художників-монументалістів, що гуртувались навколо митця зі світовим ім’ям М. Бойчука. До них відносились І. Падалка, О. Мизін, О.Бізюков, М. Шехтман, М. Рокицький, Є. Холостенко, Н.Ріхерт, К.Єлева.

У розвиткові скульптури головний акцент робився на її пропагандистських, ідеологічних можливостях. Практично в кожному місті, селищі міського типу були поставлені пам'ятники В. Леніну. У конкурсах на проект пам'ятника Т. Шевченку взяли участь скульптори різних регіонів СРСР. Переміг М. Манізер, пам'ятник якого у 1935 встановлений в Харкові, він − автор пам'ятників Т. Шевченку у Києві і Каневі. На Донбасі добре відомий пам'ятник Артему І. Кавалерідзе.

В українській архітектурі помітний слід залишив такий напрям як конструктивізм. У його практиці були частково реалізовані гасла виробничого мистецтва. Прикладами конструктивістської архітектури є будівля головпоштамту у Харкові, комплекс адміністративних будівель («Держпром»), побудований за проектом ленінградських архітекторів Сергія Серафимова, Самуїла Кравця і Марка Фельгера за участю інженера Павла Роттерта.

Державне й кооперативне будівництво кіностудій сприяло розвитку цього відносно молодого мистецтва. У 1922 р. в Одесі розпочала діяльність кінофабрика, що випустила фільми «Остап Бандура», «Тарас Шевченко» та інші. 1927-1928 рр. пов’язані із заснуванням Київської кіностудії. У другій половині 1920-х рр. розпочинається творчий шлях О. Довженка як кінорежисера. І хоча у своїх перших роботах розважально-комедійного жанру («Вася-реформатор» (1925), «Ягідка кохання» (1926)) автор не бачив художньої цінності, вони, а також пригодницький фільм «Сумка дипкур’єра» (1927) користувались популярністю у глядачів. Як великий художник О. Довженко розкрився завдяки стрічкам «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Неторовані шляхи долав у кіно режисер-новатор, відомий скульптор І. Кавалерідзе («Злива», «Перекоп»).

У 1920-тих рр. українське мистецтво народило цілу плеяду талановитих творчих особистостей, культурний процес характеризувався існуванням великої кількості творчих об’єднань, відносною свободою творчості, багатоманітністю форм мистецького пошуку. Втім, посилення державного втручання у мистецтво спричинило на останнє згубний вплив.

Кінець 1920-х – початок 1930-х рр. у радянській історії є періодом утвердження тоталітаризму і формування культу особи Й. Сталіна. Разом з курсом на індустріалізацію і колективізацію народного господарства здійснювалась так звана «культурна революція», яка вилилась у згортання політики українізації й коренізації, ліквідацію творчих об’єднань, масові репресії проти української інтелігенції і партійного апарату.

У 1930 р. був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені проти віце-президента ВУАН С. Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію історії Академії наук, був заарештований М. Грушевський. Його незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. О. Довженко був змушений покинути Україну і влаштуватись режисером на Мосфільм. Обвинувачення в буржуазному націоналізмі було висунене наркому освіти М. Скрипнику − старому більшовику, палкому прихильнику українізації. У 1933 напередодні арешту Скрипник застрелився.

Трагічна доля чекала кращих українських письменників. Зазнавав арешту М. Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який мужньо намагався врятувати багатьох товаришів. Закрили театр «Березіль», арештували і розстріляли всесвітньо відомого режисера Л. Курбаса. Жорстокої розправи зазнали митці кобзарського цеху. Упродовж 1930-х років органами НКВС-ДПУ було розстріляно близько 3000 кобзарів, бандуристів та лірників, серед загиблих − композитор і мистецтвознавець, засновник харківської школи бандури Г. Хоткевич. Про масштаби репресій говорить і такий факт: з 85 вчених-мовознавців ВУАН репресували 62. Лише наркомат освіти «очистили» від 2 тисяч співробітників. Гонінням піддалася також церква. На межі 20-30-х років були арештовані керівники і заборонена Українська автокефальна церква, яка була створена на хвилі національного революційного піднесення; жертвами репресій були як православні священики, так і представники інших конфесій. На державному рівні велась потужна атеїстична пропаганда. Усього в 1920-х−30-х рр. було зруйновано біля 8 тисяч церковних споруд, серед них Михайлівський Золотоверхий собор у Києві (1934), Собор Св. Миколи у Харкові (1934) тощо.

Продовжувалась кампанія з ліквідації неписемності, розпочата ще на початку 1920-х рр. Обов’язком кожного громадянина стало освоєння грамоти. Постанова ВУЦВК і РНК УСРР «Про заходи з ліквідації неписемності серед дорослої трудящої людності» від 3 липня 1929 р. ставила завдання протягом двох років навчити грамоті усіх неписемних осіб віком від 14 до 35 років, яких у республіці налічувалось майже 5 млн. Завдання ідеологічного виховання населення виконували сільські клуби, червоні кутки, хати-читальні тощо. Поряд з ліквідацією неписемності тривала кампанія по охопленню усіх дітей шкільного віку загальною початковою освітою, програма якої була закладена у відповідній постанові ЦК КП(б)У від 23 серпня 1930 р. Наприкінці першої п’ятирічки (1932) цю програму в цілому було здійснено, а 92% дітей, що закінчили початкову школу вступили до п’ятих класів. У 1934 р. було здійснено перехід до загального обов’язкового політехнічного навчання в обсязі семирічки, а у 1939 – до загального середнього навчання у місті і семирічки на селі. Загалом протягом 1930-х рр. у республіці було введено у дію більше ніж 4,5 тис. нових шкіл. Було переглянуто методологічні засади навчання, школа повернулась до традиційної класно-урочної системи. Втім, згортання процесів українізації призвело до скорочення серед загальної кількості школярів УСРР частки тих, хто одержував освіту українською мовою. З 1938 р. розгорнулась кампанія ліквідації шкіл національних меншин (німецьких, польських, єврейських, татарських, чеських тощо). На початку 1930-х років було відновлено університети, зберігалась тенденція до збільшення фінансування освіти й наукових досліджень. Однак репресивний апарат тоталітарної системи наніс величезної шкоди науці, систематично проріджуючи кадри інтелігенції. Жертвами сталінського режиму були математик М. Кравчук, фізик М. Шубніков, генетик І. Агол, переслідувань зазнав видатний фізик, у майбутньому лауреат Нобелівської премії, Л. Ландау та багато інших. Генетика і кібернетика були оголошені «буржуазними» і заборонені, науково-дослідні установи закриті, дослідники репресовані, що загальмувало розвиток цих напрямків у Радянському Союзі на довгі десятиріччя. Сильний удар був нанесений по суспільних і гуманітарних науках: згідно із сфабрикованими органами НКВС-ДПУ справами, як учасники терористичних організацій були розстріляні філософ С. Семковський, літературознавці С. Єфремов і В. Перетц, історики М. Яворський, Й. Гермайзе і багато інших яскравих особистостей. Смерть М. Грушевського за загадкових обставин у 1934 р. врятувала його від звинувачувального вироку у рамках справи про діяльність т. зв. «Українського національного центру». Ряд науково-дослідних установ, навчальних закладів було оголошено осередками контрреволюції: у 1930-х рр. припинили існування Інститут української мови, Науково-педагогічне товариство і медична секція ВУАН, Науково-дослідний інститут української мови ім. Д. Багалія, Інститут червоної професури, Інститут демографії, Українське товариство істориків-марксистів тощо. Протягом 1930-х рр. зменшувалась кількість нових українських книг, припинило існування майже 80 українських журналів.

Встановлюючи тотальний контроль над наукою і системою освіти, сталінське керівництво не залишило без уваги мистецтво. Постановою ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 р. «Про перебудову літературно-художніх організацій» було ліквідовано усі існуючи мистецькі угруповання. Натомість, усі літератори, які «підтримують платформу радянської влади і прагнуть брати участь у соціалістичному будівництві» мали об’єднатись у єдину спілку радянських письменників. Аналогічні зміни торкались усіх інших видів мистецтв, згодом виникають спілки радянських художників, композиторів, архітекторів тощо. Щоправда, членство у офіційних творчих об’єднаннях не давало гарантій особистої безпеки митцям: із 193 перших членів Спілки письменників України (створена у 1934 р.) було репресовано 97 осіб.

Організаційні зміни у галузі управління мистецтвом вели до уніфікації і стандартизації культурного життя, повністю підпорядкували творчу діяльність інтересам пануючої ідеології. Єдиним офіційно дозволеним творчим методом для радянських митців став соціалістичний реалізм, що вилилось у прославлення комуністичної партій і особисто Й. Сталіна, оспівування індустріалізації й колективізації, «битви за врожай», й інших «трудових подвигів» радянського народу у боротьбі за «світле майбутнє». У традиціях соцреалізму написані відомі збірки П. Тичини «Чуття єдиної родини», «Партія веде», «Пісня про Сталіна» М. Рильського, «Нові поезії» В. Сосюри тощо. Життя робітників стало сюжетною основою для творів І. Ле, П. Панча, О. Досвітнього. Колективізація українського села оспівана у романах А. Головка, І. Кириленка, О. Десняка. Широкої популярності набувають сюжети присвячені громадянській війні й боротьбі більшовиків за «щастя трудового народу». Аналогічні тенденції простежуються у розвитку кінематографу. Першими звуковими стрічками в Україні були документальний фільм Д. Вертова «Симфонія Донбасу» (1930) і художня стрічка О. Довженка «Іван» (1932) (героїчна епопея про будівництво Дніпрогесу). У 1930-х рр. тотальний терор у СРСР поєднується з кон’юнктурним поверненням до національно-історичної тематики у мистецтві. Фільми «Коліївщина» (1933) І. Кавалерідзе, «Щорс» (1939) О. Довженка, «Богдан Хмельницький» (1941) І.Савченка − дивовижне поєднання вимушеної заангажованості держзамовлення і очевидної режисерської та акторської обдарованості.

В середині 1930-х рр. в радянській архітектурі стався поступовий перехід від конструктивізму до «сталінського ампіру». Цей перехідний період можна назвати постконструктивізмом. Деякі будівлі цього часу, зовні багато декоровані, зберігали у своєму плануванні і деталях конструктивістську основу. «Радянський монументальний класицизм» залишався домінуючим стилем до середини 1950-х рр. Найвидатнішими архітектурними пам’ятками цього періоду у Києві є Будинок Ради Міністрів УСРР (1938), Будинок Верховної Ради УСРР (1939), повоєнна забудова Хрещатику; у Харкові – Будинок зі шпилем (1954); у Дніпропетровську – проспект Карла Маркса; у Донецьку – Театр опери та балету (1941) тощо.

Таким чином, кінець 1920-х – 1930-ті рр. є періодом утвердження тоталітарної моделі управління суспільством. Ліквідація інакомислення, нагнітання атмосфери страху пригнічувала діячів науки й освіти, стримувала творчу ініціативу. Мистецтву було надано функцію обслуговування пануючої ідеології. Втім, навіть у ці тяжкі часи частина діячів української культури були спроможні створювати справжні шедеври.

Протягом 1920-х – 1930-х рр. західноукраїнські землі перебували у складі Польщі (Східна Галичина, Волинь), Чехословаччини (Закарпаття) і Румунії (Північна Буковина). Чехословацький уряд толерантно ставився до прагнень національних меншин,зокрема до українців, які завдяки цьому створили низку своїх громадських, науково-культурних і освітніх центрів, видавали газети. У Празі було створено Український вільний університет, педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, в сусідніх Подебрадах − Українську господарську академію, де здобували освіту українці з Чехословаччини, Польщі, Румунії. Польський уряд проводив послідовну політику асиміляції населення «східних кресів». Зокрема, культивувалась думка, що у Галичині й Волині проживають не представники єдиного українського народу, а безліч самостійних етнографічних груп: бойки, лемки, гуцули, русини, яких треба долучати до цивілізації і польської культури. Урядом було здійснено ряд дискримінаційних заходів у галузі освіти і культури, ініційовано закриття українських шкіл, періодичних видань, переселення учителів-українців углиб Польщі, а вчителів-поляків − до Галичини й Волині. Завдяки цьому у 1939 р. у Західній Україні залишилось лише 139 шкіл з українською мовою навчання. Українці були позбавлені можливості отримати середню і вищу освіту, звернутись до державної установи, суду рідною мовою. Намагаючись зберегти й розвивати національну освітню й наукову традицію, представники галицької інтелігенції заснували у 1921 р. у Львові Український таємний університет (ректор – В. Щурат) і Вищу технічну школу, які проіснували до 1926 р. і були ліквідовані польською владою. Жорстка національна політика польських правлячих кіл спровокувала ріст популярності серед українців (насамперед, молоді) ідей Д. Донцова та ідеології інтегрального націоналізму. Згодом цей рух оформився організаційно: з’явились Українська військова організація (УВО) і організація українських націоналістів (ОУН).

Завдяки підтримці радянського уряду у Польщі функціонувало декілька партій комуністичного спрямування, у тому числі КПЗУ (Комуністична партія Західної України), членами якої були ряд відомих митців і діячів культури. КПЗУ пропагувала успіхи українізації в УСРР, друкувала у своїх періодичних виданнях твори П. Тичини, В. Сосюри, О. Вишні, чим сприяла зростанню симпатій до радянської влади серед частини західноукраїнської інтелігенції. У 1936 р. у Львові було проведено антифашистський конгрес діячів культури, у якому взяли участь письменники-комуністи Я. Галан, С. Тудор, П. Козланюк та інші.

Значну роль у культурному житті Західної України відігравала церква. Греко-католицька церква, прихожанами якої були більшість галицьких українців, стояла на міцних позиціях в організації шкільної, видавничої, благодійницької справи. Величезний авторитет мав митрополит Галицький Андрей Шептицький, який очолював греко-католицьку церкву протягом 1900-1944 рр. На Волині, Поліссі Холмшині, Підлящщі переважна більшість українців сповідували православ’я. У 1924 р. було проголошено автокефалію православної церкви у Польщі. Перекладу Святого Письма українською мовою з оригінальних давньоєврейських і грецьких текстів присвятив значну частину життя відомий український історик, мовознавець, а з 1940 р. – єпископ Холмський і Підляський Іларіон (Іван) Огієнко. У 1937 р. у Львові було видано частину цієї роботи – Новий Заповіт.

У Західній Україні 1920-х – 1930-х рр. була сконцентрована значна кількість талановитих митців. Культурним центром був Львів, тут працювали художники П. Холодний, О. Архипенко, К. Мацкевич, графіки Р. Лісовський, П. Ковжун, М. Бутович, діяли творчі майстерні й об’єднання: Гурток діячів українського мистецтва (ГДУМ), Союз українських митців (СУМ), Асоціація незалежних українських митців (АНУМ). У Львові працювали відомі композитори С. Людкевич, В. Барвінський, розвивались театр, література й інші види мистецтва.

«Золота осінь» 1939 р., приєднання до СРСР не принесли населенню Західної України омріяного соціального й національного визволення. В УРСР уже було згорнуто українізацію, натомість на новоприєднаних землях розгорнулись репресії проти інтелігенції, переслідування священиків греко-католицької, автокефальної православної, римо-католицької церков, радянізація усіх сфер суспільно-політичного й культурного життя, «розселянювання» села тощо.

Дата добавления: 2015-07-08