Статутне право.

Статутне право базувалося на законі, на парламентських актах. Його роль згодом зростала, приймалася все більша кількість парламентських актів, які встановлювали норми права. Характерно, що вважалися діючими статути, видані ще у феодальний період. Через це статутне право Англії становить величезну кількість парламентських актів, які збиралися протягом майже п'яти століть. Так, починаючи з правління Едуарда IV (1461-1483 рр.) до 1884 року було видано 14408 тільки парламентських законів.
Все це призвело до необхідності провадити певну модернізацію англійського статутного права. Було проведено після виборчих реформ часткову реформу кримінального права, в ході якої було об'єднано триста старих статутів в чотири закони. На кінець XIX століття консолідовані акти почали з'являтися досить часто. Розвиток буржуазного суспільства обумовив проведення спеціальних кодифікаційних робіт у межах окремих інститутів цивільного права. Так з'явилися Акт про товариства 1890 року, Акт про продаж товарів тощо. Але в цілому англійське право залишалося некодифікованим. Офіційні публікації збірок статутів в Англії, які з'явилися на початку XIX століття, — «Статути королівства» у дев'яти томах, «Переглянуті статути», не привели до суттєвої систематизації англійського буржуазного права.

Згадаймо, що до і навіть після появи парламенту статутами називались також королівські акти (Вестмінстерські статути 1275, 1285, 1290) Едуарда І. Поступово ця назва закріпилась за актами парламенту. Важливіші з них мав підписати король. їх законність, на відміну від їхнього тлумачення, не могла оспорюватися в судовому по­рядку. Лише інший статут міг замінити чи змінити попередній, але не король. Статути не могли змінити чи відміни­ти королівських актів, прийнятих зі згоди Королівської ради.

У період абсолютизму вагомість статутів зменшилася, тим паче, що парламент скликався рідко, а значення королівських актів зросло. У 1539 р. окремим статутом королю дозволено видавати пра­вові акти (ордонанси, хартії, укази) з будь-яких питань, коли парламент не засідав („якщо виникла необхідність діяти з усією швидкістю, якої вимагають обставини").

«Загальне право» (з середини ХІІІ ст.).

Найважливіша роль у виникненні нових норм права й одноцільної єдності права загалом належала роз'їзним судам, ін­ститут яких створено реформами Генріха II. Власне вони з норм звичаєвого англосаксонського та нормандського пра­ва поступово створили цілу галузь єдиного, спільного для Англії права — „ загального права " (Common law). Під цим поняттям розуміли і звичаї, і різні комплекси правових норм. Отож, його
розуміли як право:

звичаєве на відміну від права у вигляді державних норматив­них актів;

всього королівства — на відміну від права феодалів, двірського;

всього населення — на відміну від прав спеціальних, прав-привілеїв (скажімо, королівських, окремих феодалів, окремих місцевостей, торговельного права);

загальне, для всіх, знову ж таки на відміну від права римсь­кого чи церковного.

Роз'їзні судді стали уніфіковувати норми місцевого звичаєво­го права, створювати „ загальне право " за допомогою королівської канцелярії, яка видавала спеціальні накази (brevia, writs) у пись­мовій формі. Ці накази врегульовували засади судочинства, на­зивали підстави порушення справи, вимоги на підставі скарги потерпілої сторони до шерифа або судді задовольнити справедливі домагання, ліквідувати порушення чийогось права.

«Загальне право» щораз більше виступало як система судових пре­цедентів для юридичного регулювання тих правових відносин, що не були врегульовані законом. „Загальне право" протиставлялось і місцевим феодальним звичаям, і „чужоземному" римському пра­ву. Систему „загального права" підтримували всі вільні стани, і це стало однією з причин того, що в Англії не відбулась рецепція римського права. „Загальне право" як специфіч­не англійське явище зберегло домінуючі позиції, бо в засаді зміцнювало англійську державну систему, було основною юридич­ною опорою єдиної державності, судочинства та регулятором сус­пільних відносин.

«Право справедливості» (з ХІV ст.).

Оскільки „загальне право" все-таки продовжувало залишатись консервативним, заформалізованим, судочинство було дорогим, довготривалим, то в XIV ст. в Англії виникло „ право справед­ ливості " (equity). Творили його король і лорд-канц­лер. Спочатку як „ милість " на скарги відповідав сам король. Коли ж кількість їх зросла, „справедливе" вирішення було покладене на канцлера. Заради „милосердя" лорд-канцлер почав ви давати накази про виклик порушника в канцлерський суд. У ньому без формальної про­цедури ці справи розглядались і виносились „ справедливі " рішен­ня.

„Право справедливості"дозволяло суддям суду короля і лорда-канцлера не шукати звичаїв, преце­дентів, залишаючи розв'язання багатьох спірних питань на розсуд самих суддів. Створювався певний „ інструментарій" цієї справедливості, вироблялися певні засади, накопичувались рішен­ня, стали публікуватися звіти (з 1557 p.).

Наймасовішими справами у суді лорда-канцлера були справи про довір­чу власність (трасту), тобто випадків, коли одна особа передавала своє майно іншій особі, причому остання розпоряджалася ним в інтересах власника чи третьої особи за вказівкою власника. „ Загальне право" не визнавало цього інституту, а насправді він набув значного поширення. Канцлерський суд, розглядаючи ці позови, почав виходити з наміру винної сторони при складанні договору. До сфери канцлерської юрисдикції потрапили й договори, укладені усно, без свідків, котрих не брали до розгляду суди „загального права", бо сторони як зацікавлені особи не могли свідчити у цих судах, а документів чи свідків не було.

Отже, „ право справедливості " мало такі засади:

© встановлення справедливості — це „милість короля", а не природне право потерпілого;

© „право справедливості" не може бути надане на шкоду прав осіб, що грунтуються на „загальному праві", якщо тільки ці осо­би не вчинили неправомірних дій;

© там, де виникає колізія між нормами „права справедливос­ті" та „загального права", діють норми останнього;

© де виникає колізія між нормами самого „права справедли­вості", належить захищати ті права, які виникли раніше в часі, або ж піддаватися під дію „загального права";

© той, хто домагається справедливості, повинен сам поступа­ти справедливо;

© „право справедливості" визнає пріоритет закону, але не допус­кає посилання на закон з метою досягнення нечесної мети та ін.

„ Право справедливості " створювалося, щоб надати „ загальному праву ", гнучкості, ефективності, створити нові засоби захисту пору­шених прав та інтересів у сферах суспільних відносин, які не захищалися нормами „загального права".

Право власності. Феодальні земельні держання в «загальному праві».

Право власності. Характер всієї правової системи країни ви­значало право феодальної власності, зокрема на землю. Землеволо­діння, яке становило у феодальному суспільстві основу багатства визначало як становище людини у суспільстві, так і її права та обов'язки перед державою. Тому поземельні відносини визнача­ли характер і зміст не лише права власності, а й сімейного та спадкового права.

Право власності на землю в Англії було неоднорідним, склад­ним. Це пояснювалось, зокрема, збереженням у добу Середньовіччя певного прошарку вільних селян-власників землі, а також верхов­ною власністю на землю англійського короля, яка так чи інакше визначала інші форми феодального земельного держання.

Королевские пожалования земли (бокленд) были распространены еще в донормандской Англии наряду с фольклендом ("народной землей") или землевладением типа аллода.

Земельные права определялись двумя главными понятиями tenancy — владение, держание и estate — объем владельческих прав, правовых интересов (их продолжительность, возможность отчуждения и пр.). Владение (tenancy) в свою очередь было свободным или несвободным.

Свободное владение (freehold) — это владение землей, полученной или на условиях несения рыцарское службы, или по праву личной службы, а также землевладение свободного крестьянина, который уплачивал лорду фиксированную сумму денег и подпадал под его юрисдикцию (сокаж). Несвободное держание, связанное с личными и поземельными повинностями крестьянина в пользу лорда, со временем превратилось в наследственное право феодальной аренды и получило название copyhold, поскольку условия этой аренды фиксировались в копиях протоколов манориальных судов. Несвободное держание первое время не защищалось в королевских судах. В XV в. иски, связанные с ним, стали рассматриваться в канцлерском суде.

( З плином часу усталились два основних види володіння зем­лею — вільне та невільне. Землі, отримані від короля великими феодалами, а від них — рицарями і вільними селянами, вважа­лись вільними держаннями. Невільними були земельні ділянки, що належали вілланам, бордаріям і коттерам.

Повинності держателів вільних земель були чітко визначені, а їх володільці користувались захистом королівських судів, що застосовували норми „ загального права ". Повинності держателів невільних земель не були чітко визначені, й спори, що виникали, розглядались патримоніальними судами.

Вільне держання покладало на його володільця обов'язок вій­ськової служби королю або сплати замість неї „щитових" гро­шей. Окрім того, вільний володілець був зобов'язаний виплачу­вати сеньйорові певну суму грошей при переході землі у спадок. Сеньйор землі у випадку смерті володільця ставав опікуном його малолітніх дітей і користувався прибутками від володіння. Воло­діння переходило до безпосереднього сеньйора, коли держатель не залишав спадкоємців).

Крім того, в англійському праві розрізнялось рухоме й неру­хоме майно і, у зв'язку з цим, поділ речей на реальну та персональ­ну власність. Різними були й форми позовів щодо захисту цієї власності. Реальними позовами захищались найважливіші речі, які тоді повертались їх власникові, — родова нерухомість, королів­ські держання, право на титул. Усі інші речі та права захищались персональними позовами (personal property), за якими можна було як мінімум вимагати відшкодування.

В середньовічному праві Англії відома й застава — для забезпечення виконання угоди, в тому числі землі. Після вико­нання зобов'язання боржником кредитор повинен був повернути землю боржникові.

«Заповідні землі».

В 1290 году по статуту "Quia Emptores"' лорды получили право продажи земли при условии, что на нового ее держателя переходят все служебные повинности прежнего. Статут подтверждал также содержание ранее изданного статута 1279 года, запрещавшего продавать или иным образом передавать землю в "мертвые руки" церкви.

Последующее расширение прав феодальных владельцев земли и привело к утверждению самой перспективной формы свободного держания в феодальном праве Англии — estate in fee simple, означающей наиболее полное по объему прав владение, близкое к частной собственности. Ее отличие от частной собственности выражалось только в том, что земля при отсутствии наследников держания не становилась выморочной, а переходила к прежнему лорду или его потомкам, даже самым отдаленным.

Иной правовой статус был у недвижимости estate in fee tail, или у "заповедных земель". Эти земли могли переходить по наследству только кровным родственникам владельца, как правило, старшему сыну. Возможность создания заповедных прав на землю с ограничениями в отношении порядка наследования была предусмотрена статутом 1285 года о недвижимости почти во всех случаях создания семейной собственности, защищаемой "общим правом". На эту собственность не могли обращать взыскания кредиторы. Создатели статута стремились тем самым к тому, чтобы собственник не мог отчуждать или обременять свое имение в течение жизни в ущерб наследникам.

Інститут довірчої власності.

Складність і заформалізованість передачі володінь третім особам зумовили виникнення в Англії своєрідного інституту вільного права — інституту довірчої власності — трасту (trust). Суть його полягала у тому, що володілець передавав своє майно іншій особі (на підставі відповідної угоди) в управління і користування — за сплату власникові щорічно певної суми грошей. До таких форм часто вда­лися дворяни, відправляючись у хрестові походи, монастирі, які є мали достатньої кількості робочих рук (наприклад, жіночих).

Чисто английским институтом вещного права стал институт доверительной собственности (trust). Суть этого института заключалась в том, что одно лицо — учредитель доверительной собственности (settler of trust) передает другому лицу — доверенному собственнику (trustee) свое имущество с тем, чтобы получатель управлял имуществом, использовал его как собственник в интересах другого лица, выгодоприобретателя или для осуществления иных целей, например благотворительных. Практика передачи земли в целевое пользование (use) зародилась еще в XII в. и бурно развилась в период крестовых походов, когда земля отдавалась на основе доверия родственникам или друзьям до достижения совершеннолетия сыновей или до возвращения прежнего владельца.

Братства нищенствующих монахов, передавая мирянам землю для использования ее в их интересах, не только обходили правовые и религиозные запреты, но и накапливали огромные богатства. Только в конце XIV в. доверительная собственность стала защищаться в канцлерском суде, поскольку речь шла о нарушении доверия, справедливости. С этого времени доверительная собственность стала называться equitable ownership, в отличие от собственности, защищаемой "общим правом", — legal ownership.

Первое закрепление института доверительной собственности законом относится к 1375 году. В XV в. уже значительные массивы земель, недвижимости перешли в доверительную собственность. Генрих VIII в ходе реформы английской церкви предпринял конфискацию церковных земель, но столкнулся с тем, что, хотя церковь и монастыри были крупными землевладельцами, формально собственниками своих земель они не являлись.

Дата добавления: 2015-07-08