Статут про користування 1535 р.

Чтобы изъять церковные земли, английский парламент принял в 1535 году так называемый статут о пользовании (statute of uses), которым было постановлено, что в тех случаях, когда одно лицо владеет имуществом в интересах другого лица, фактически собственником земли признается тот, в чьих интересах земля используется. Этот статут на некоторое время затормозил распространение действия института доверительной собственности, но не ликвидировал его. Суды с помощью сложной конструкции "право пользования на пользование" стали успешно обходить статут. Это "вторичное пользование" и стало известно как trust, т.е. доверительная собственность в собственном смысле слова, защищаемая канцлерским судом.

Доверительная собственность широко стала возрождаться светскими властями после реформации, когда было существенно ограничено церковное землевладение и почти исчезла церковная благотворительность.

Зобов’язальне право. Особливості договору в англійському праві. Форми позовів.

Зобов'язальне право. Ще в англосаксонський період у Англії почали розвиватися договірні відносини, але самого поняття „до­говір", „угода" не існувало. В нормандський період виникло це поняття — контракт (contract), який породжував права й обов'язки сторін. Однак за англійським правом кожен договір — це домовленість, але не кожна домовленість — це договір.

Підстави виникнення зобов'язань — з договорів і з деліктів. Кожна з них вимагала для свого захисту певних форм позовів.

Одним з найдавніших позовів, відомих „загальному праву", був позов про борг (позов про несправедливе утримання). Другою ранньою формою був позов про відплату, тобто договірне зобов'язання у чітко визначеній формі, на під­ставі якого одна сторона мусила вчинити певні дії на користь іншої.

Этот иск, первоначально применяемый в отношениях между лордом и управляющим манора, был связан с отчетом лица, которому были доверены чужие деньги и которое должно было предоставить собственнику отчет об их использовании. Иск стал применяться впоследствии в торговой практике, в деятельности товариществ. Гленвилль рассматривал этот иск также в ряду деликтов о "несправедливом удержании", обосновывая тем самым его использование и в случае займа, продажи, сдачи в наем, поклажи и пр. Иск об отчете (про відплату?) был закреплен вскоре и в статутах Эдуарда 1 1267 и 1285 гг.

Должник в итоге получал определенную материальную выгоду без соответствующей оплаты с его стороны. Применение иска "об отчете" ограничивалось и тем, что ответственность должника непосредственно связывалась с получением только денежного возмещения.

Потім з'явився позов про домовленість. Він вимагав від боржника виконати зобов'язання, скріплене печаткою. Тут визначальним моментом стало не несправедливе збагачення однієї зі сторін, а сам факт укладення угоди (признання основної засади приватного права про „свя­тість", непорушність договору).

Оскільки розвиток ринкових відносин неминуче вимагав уни­кати крайнього формалізму угод, суди „загального права" почали надавати захист і неформальним, у тому числі словесним угодам. У XV ст. як різновид позову про правопорушення, ме­тою котрого був захист особи і майна від посягань, з'явився позов про захист словесних угод.

Доктрина «зустрічного задоволення».

Поступово суди „загального права" виробили доктрину „зу­стрічного позову", оскільки дотепер вважалося, що при односто­ронніх договорах лише одна сторона — кредитор — має право вимагати виконання умов. Суды "общего права" выработали доктрину "встречного удовлетворения" как необходимого условия признания неформального договора. К этому времени английские суды имели опыт применения некоторых исков с чисто односторонними сделками, носящими полудоговорный характер (например, дарения), которые имели вид "документа за печатью". Следующим важным шагом на пути развития договорного права стало появление правила, что всякий договор должен был быть заключен в форме письменного договора "за печатью" или предусматривать "встречное удовлетворение", выражающееся в определенной выгоде, полученной должником, или невыгоде (ущербе или ответственности) кредитора, связанной с договором.

Статут «про купців» 1285 р

Подальші пошуки дійових способів стягнення боргів привели до видання спеціального статуту „Про купців" (1283 p.). Креди­тор міг віддати у борг товар або гроші в присутності мера міста, при цьому боргове зобов'язання реєструвалось у міських книгах. Якщо боржник не виплачував борг, то мер міг без суду призначи­ти продаж майна боржника на суму боргу чи наказати передати це майно кредиторові. У 1285 р. був виданий ще один статут „Про купців". Борж­ник, який не сплатив борг, підлягав арешту. Він повинен був упродовж трьох місяців продати своє, відповідне сумі боргу, май­но і повернути борг. У випадку невиконання цього на підставі судового наказу це належало зробити шерифу.

Статут 1585р. про заборону безвідплатної передачі земель.

Статут 1585 р. заборонив боржникові будь-яку передачу чи продаж землі третім особам на шкоду кредиторам. Вслед за этим статут 1585 года запретил добровольную, безвозмездную передачу земли, совершенную в ущерб ее последующим приобретателям, в том числе кредиторам. Этот статут очень строго трактовался в судах.

Шлюбно-сімейні відносини.

Шлюбно-сімейне право увесь час перебувало під впливом канонічного права і визначалось інтересами охорони феодального земле­володіння і родових маєтностей. Церковна форма шлюбу, заборона одружуватись із близькими кровними родичами, двоєженство знайшли закріплення і в законах держави. Наприклад, статут 1606 р. відносив двоєженство до тяжких кримінальних злочинів з усіма наслідками.

Англійська середньовічна сім'я мала патріархальний харак­тер. Правовий статус заміжньої жінки був вкрай обмежений. Її рухоме майно переходило до чоловіка, а над нерухомим встановлю­валось його управління. Дружина не могла самостійно укладати договорів, виступати у суді навіть для захисту своїх прав. Це переважно стосувалося дворянських сімей. У селянських, ремісни­чих і купецьких сім'ях, де діяли здебільшого норми звичаєвого права, заміжні жінки могли управляти майном, укладати угоди, займатися торгівлею.

Розлучення за англосаксонським звичаєвим правом допускало­ся. Дружина при розлученні отримувала частку сімейного майна (крім нерухомості). Канонічне право та державне розлучення не визнавали. За певних умов допускалось лише окреме проживан­ня подружжя — „відлучення від стола і ложа". У виняткових випадках розлучення міг дозволити Папа Рим­ський. Позашлюбні діти не признавались. Проти цього виступала і церква, і дворянство. Мертонський статут 1235 р. прямо заборонив узаконення позашлюбних дітей.

Єдиної системи спадкування у середньовічній Англії не існува­ло. „Загальне право" спочатку не визнавало заповіту. Діяли різні способи переходу у спадкування нерухомого майна (землі, буді­вель). Землі, які були власністю сеньйорів, після смерті держате­ля до них і поверталися. Лише згодом встановилось правило, згідно з яким землі вільних держателів переходили у спадок дітям, спадкоємці мусили сплатити сеньйорові (лорду) певну суму.

У XII ст. спадкове право стосовно земельних володінь зазнало змін. Земельне володіння переходило тільки до старшого сина (майорат), що було вигідним дворянам. Заповіт на володін­ня землею був заборонений взагалі. Щоправда, його намагалися обійти за допомогою трасту — призначенням довірчого володіль­ця для управління майном.

У 1540 p. дозволено розпоряджатися нерухомістю (якщо вона не була родовою власністю) через заповіт. При цьому на спадко­ємців покладався обов'язок забезпечити дітей померлого, котрі не отримали спадку. Оскільки суди „загального права" не мали відповідного інструментарію для реалізації таких зобов'язань, то спори перейшли до канцлерського суду. Право на рухоме майно померлого, який не залишив щодо нього заповіту, насамперед належало пережившому подружжю і дітям. Цей правовий інститут отримав в англійському праві на­зву люб'язність.

Кримінальне право. Система злочинів.

Створення інституту роз'їзних судів сприяло встановленню чі­ткішої системи покарань, загалом вони були дуже жорстоки­ми (для придушення опору і залякування підкорених англосак­сів). Різко відрізнялись покарання світських і церковних судів (останні присуджували штраф, епітимію, самобичування, піст, а світські за ті самі злочини — смертну кару, калічницькі кари).

За державні злочини (зраду, посягання на особу короля та членів його родини) винних карали смертю, часто мученицькою (четвертуванням). Смертю загрожувало і навмисне вбивство, під­пал, грабунок, підробка грошей. Іноді за ці злочини відрубували одну ногу і кисть правової руки та виганяли з країн и. У випадку, коли винного не знаходили, округ, на території якого було вчи­нено злочин, сплачував значний штраф.

Крадіжка навіть на незначну суму зазвичай каралась смертю.

Отже, після завоювання система композицій (штра­фів) була замінена жорстокими по­караннями. При виявленні вбитого вважалось, що це нормандець, поки не було доведено іншого.

Уява про об’єктивну відповідальність.

Ответственность, наступающая независимо от вины правонарушителя (объективная ответственность)С начала XII в. под влиянием римского и канонического права стали утверждаться взгляды о наличии вины как основания ответственности. Впервые принцип, заимствованный из поучений Блаженного Августина: "действие не делает виновным, если не виновата воля", был отражен в законе Генриха 1в 1118 году. На понимание формы вины в XIII в. огромное влияние оказали доктрины, труды английских правоведов. Так, Брактон, трактуя понятия умышленного и неосторожного убийства, указывал, что "если убийца совершил убийство, занимаясь недозволенным делом, то ответственность наступает" даже при отсутствии его вины. Он исходил при этом из религиозно-моралистического взгляда на вменение: " тому, кто занимается незаконным делом, вменяется все, что проистекает из преступления". В XIII в. человек, даже случайно убивший другого человека, нуждался в помиловании короля, на которое он мог, однако, безусловно рассчитывать. Орудие убийства конфисковывалось во всех случаях, чтобы очистить его от "кровавого пятна путем посвящения Богу". Оно продавалось, а деньги от продажи шли на благотворительные цели "для спасения" души убитого, умершего без покаяния.

Від початку XIV ст. англійське кримінальне право виходило зі засади, що особи душевнохворі за свої дії не несли відповідаль­ності, як і особи у випадку самозахисту. Вчення про співучасть, розроблене судовою практикою, зазна­чало: „Якщо хтось вчиняє злочинну дію через іншу особу, то чи­нить це сам". Ступінь вини співучасників визначався і тим — до чи після злочину він діяв.

«Вражаюча доктрина Кока».

В развитие учения о различиях простого случая и преступной неосторожности внесла свой вклад доктрина, получившая название "поразительная доктрина Кока". "Если кто-либо, — поучал Кок, — стрелял в дикую птицу... и стрела без какого-либо злого намерения со стороны стрелявшего попадает в человека, находящегося в отдалении, — это есть случай, ибо стрелять в дикую птицу законно... но если он стрелял в петуха... или ручную какую-либо птицу, принадлежащую другому лицу, то совершенное при сем случайное убийство — есть тяжкое (murder), ибо действие было незаконно".

«Фелонія». «Мала зрада». «Вища зрада». «Місдімінор»

В середньовічному кримінальному праві Англії склався поділ злочинів на три основні групи: зрада (treason), фелонія (felony) і місдімінор (misdimeanour).

Першим у XIII ст. з'явилось поняття фелонії, яка каралась переважно смертною карою і конфіскацією майна. Під це поняття підпадали тяжкі злочини: тяжке вбивство (murder), просте вбивство (manslaughter), насильницьке проник­нення в чуже приміщення з метою вчинення тяжкого злочину, крадіжка у великих розмірах та ін.

Самым тяжким преступлением стала измена (treason), выделившаяся из числа других преступлений в XIV в. Измена могла быть совершена посредством нарушения долга верности королю со стороны его подданных, что называлось великой изменой, или — долга верности подчиненного человека своему господину – малая измена. В этом случае признавалось изменой только убийство вышестоящего лица (убийство вассалом своего сеньора, женой — мужа или священником — своего епископа).

Король при этом преследовал и материальную выгоду, ибо осужденный за "великую измену" феодал лишался своего землевладения, которое переходило после его казни не его наследникам, а королю.

В 1351 году Эдуардом III был принят статут, поставивший на какое-то время толкование измены в определенные рамки. Понятие "великой измены" должно было ограничиваться семью формами:

1)умышление смерти короля, его королевы или их старшего сына и наследника (при этом, вопреки действительному смыслу, понятие "умышление" включало в себя не только наличие умысла, но и действие, обнаруживающее его);

Дата добавления: 2015-07-08