Тiле - заклопотаний. Сокирчастий нiс так смiшно й мило нюха? в повiтрi.
Любий Тiле, вiн страшенно нагаду? довгоносого, розумного, запального
сетера, йому тепер на все начхати, нiщо не ма? нiяко? цiни - тiльки
дичина. Вiн бере Макса за вiдвороти блузи й нiжно, благальне, заклопотано
вдивля?ться в лице його.
- Зна?те, Шторе, ми?х тепер мусимо пiймати. Розумi?те? Мусимо
оповiстити, голубчику, не можна. За всяку цiну! Ради бога, голубчику!
I так, наче Макс усе ж таки спереча?ться з ним, переконано, нiжно й
заклопотано доказу?, що без оповiстки ще можна б дозволити собi невдачу,
але тепер - усi шляхи перекопанi.
I раптом Макс одразу розумi?, через що Берлiн, бiржа, робiтництво,
обивателi так хвилюються. Адже й ранiше нi для кого не було тайною, що
Iнарак хоче вбити Мертенса, що були навiть замахи. Чого ж не хвилювалися
так тодi? Бо тодi не було присуду, оповiстки. В цих плакатах, у
надрукованому пiдписаному паперi для маси? щось офiцiйне, гiпнотизуюче,
переконуюче. Значить, Iнарак ма? силу й змогу покарати, коли так про це
сповiща?? Значить, уже от-от це ма? статись?
Отже, ясно, що тепер це мусить бути за всяку цiну Макс цiлком розумi?
благальний голос Тiле. От тiльки голова страшенно горить i все тiло пала?,
як у гарячцi. А з вiкна так душно тягне спресованою спекою й ще чимсь
неспокiйним, моторошним!
Тiле все ж таки не випуска? вiдворотiв блузи Рiч у тiм, що не треба
нехтувати нiякими можливостями. Ради бога, нiчим не гидувати! Моральнi,
полiтичнi, амбiцiйнi, всяьi-всякi мотиви треба, ради бога, на цей мент
закинути й мати тiльки одну цiль на оцi й для не? на всi способи йти, усiм
жертвувати. Наприклад, справа з Рiiiкелем.
Макс стрiпу? палаючою головою. Ага. Рiнкель. Це ж правда, Рiнкель теж
iсну? на свiтi. Але як це давно-давно щось таке було з ним!
Макс визволя? блузу з цупких пальцiв Тiле й ляга? в фотель. Так, так.
Ну, що вiн, тон Рiнкель? Де вiн сидить?
Вiн сидить добре, в льоху "лiсово? лабораторi?". Камера добра, нiчого.
Але рiч не в тому. А в тому, що вiн запевня?, що був у Елленберга з метою
дiстати через нього можливiсть пройти до Мертенса. I вже той йому обiцяв.
Вiн не хотiв нiчого в Бюро говорити, поки не мав чогось певного в руках.
Страшенно переляканий, пригнiчений, зовсiм убитий i такий жалюгiдний, що
аж дивно. Навiть плакав! Але запевня?, присяга?ться, що його арешт -
страшне непорозумiння, помилка, що вiн, навпаки, заслугову? з боку
органiзацi? на всяке признання за сво? заходи Ну, i от що його з ним
робити?
Макс заплющу? очi й здивовано чу?, як зразу в вухах почина?ться:
гу-гу-гу-гу! Вiн швидко розплющу??х i гуд зника?, але в висках ритмiчно,
швидко, гарячкове гупа? кров.
- Ну, що ж ви скажете. Шторе? Га?
- Розумi?ться, розстрiляти. Все бреше.
Тiле заклопотано зiтха? й сильно тре долонею пiдборiддя. Так,
розстрiляти не трудно, це - не штука А втiм, ану ж не бреше? Як це
перевiрити? А що, як Рiнкель дiйсно в цiй справi був у Елленберга? I ма?
хоч два-три шанси пройти до Мертенса? Чи можна цим нехтувати?
- Бреше. Нiчого не ма?. Фу, як нестерпно душно.
Ста? вже темно. Чи то вiд хмар? Раптом уся темна стiна проти вiкна
злiта? кудись угору, i замiсть не? синювате бiлим, слiпучим свiтлом
мерехтить екран i моментально зника?. В хатi ста? темнiше, а Тiле й усi
предмети огорта? сiре павутиння. I вмить над мiстом iз металiчним трiском
розрива?ться страшенний гуркiт i довго котиться, пiдстрибуючи по небу
глухими грiзними розкотами.
Макс iзрива?ться з фотеля й пiдбiга? до вiкна. В очi йому рiже
зеленкувато-бiлий велетенський зигзаг, що перерiзу? все небо, i над самою
головою, немов на горiшньому помешканнi, з дзвiнкiтним гуркотом, як
вивернутий на асфальт вагон залiза, прокочу?ться грiм. За ним-другий
вагон, третiй. Хтось м'якими гiгантськими ногами бiга? по залiзному даху
неба, лама?, провалю?ться й з реготом кача?ться по ньому всiм тiлом.
Макс витягу? обидвi руки в вiкно, до неба, широко розкрива? очi, i дух
йому забива? вiд незрозумiло? дико?, кричущо? радостi.
Голосно, нетерпляче дзвенить телефон. Чути голос Тiле, але вiн зараз же
тоне в гуркотi грому й страшенному, шипучому, як приплюск моря, шумi дощу.
Раптом Макс чу?, як Тiле сильно шарпа? його за руку. Макс озира?ться.
Перед ним на мить миготять зляканi, жаднi, радiсно-лютi очi Тiле.
- Швидше! Бiжiм!.. Мертенс!
I Тiле прожогом вилiта? з кiмнати. Макс, увесь повний грому,
радiсно-лютих очей Тiле, нерозумiння й захвату, зрива?ться з мiсця й
бiжить за ним у розчиненi темнi дверi.
***
Над палацом Мертенса нависла жовто-бура важка запона хмар. А в палацi
Мертенса залягла тяжка, понура тиша. Так само бiгають величезними
коридорами урядовцi, так само цокочуть, як величезнi коники, писальнi
машини, так само невтомно працюють усi палацовi апарати. А тиша, проте,
залягла в цьому гомонi - понура, нашорошена.
Граф Елленберг од самого ранку не ви?жджа? з територi? палацу. Вiн сам
да? накази офiцерам охорони, сам навiть перевiря? пости, сам обходить усi
коридори, що прилягають до поко?в пана президента. Але що дi?ться в самого
пана президента, вiн не зна? - пан президент зовсiм забув про iснування
графа Елленберга, не те що не кличе, а навiть не згаду? про нього.
I тiльки через Вiнтера графовi Елленберговi, мiнiстровi охорони,
вiдомо, що пан президент цiлком спокiйно, навiть гумористичне поставились
до iдiотично? оповiстки iнаракiвськоi банди, що працюють, як i щодня, з
невтомною енергi?ю, хiба що тiльки дуже гнiваються на "йолопiв" на бiржi
(та на вкладникiв). Навiть хотiли?хати до Банку, щоб показатися публiцi й
завдати?й гарненького прочухана за легкодушнiсть. Але Штiфель i
райхсканцлер, спасибi?м, одрадили й стримали пана президента вiд цього
небезпечного кроку.
Граф Елленберг м'яко, роздумливо, зовсiм нечутно ходить по кабiнету,
нахиливши горбкувату голову. I вмить зупиня?ться, пiдводить лице й
широкими здивованими очима дивиться перед себе. Так, вирiшено! Гра - так
гра!
Вiн кличе генерала палацово? охорони й да? йому накази. Через
пiвгодини-годину вiн буде назад. Телефоном його можна знайти в домi батька
його, графа фон Елленберга.
Вiтер б'? в лице пружинистими крилами. Жовте небо набира? димно?,
закурено? густоти. На вулицях незвичний рух. Бiржа в панiцi розбiглась
Банк майже в облозi. Це дуже добре. Це просто знаменито. Страйк,
революцiя, катастрофа. Хе!
Граф Адольф нетерпляче потира? сво? м'якi, жiночi колiна. Хто зна?, чи
не прислужився!Iнарак пановi президентовi?
Камердинер Фрiц не вiдважу?ться зголосити?? свiтлостi принцесi графа
Елленберга - у принцеси болить голова, i вопи звелiли не турбувати?х
нiчим. Але граф Елленберг колюче, сухо дивиться поверх лоба в кучеряве
золотисте волосся камердинера Фрiца и наказу? негайно зголосити??
свiтлостi.
Дiйсно, очi?? свiтлостi стомленi, млявi й трошки червонуватi, наче вiд
вiтру або вiд слiз. Але хору свою голову вона трима? так твердо, рiвно й
неприступно, що нiяка хороба не пiдступиться.
Граф Елленберг зразу ж приступа? до сутi. Вiн не-хоче й не смi? довго
затримувати?? свiтлiсть тою справою, яка привела його сюди без
попередження.
Дiйсно, граф Елленберг ма? вигляд рiшучий, суворий, урочистий. Вiн не
посмiха?ться, не вигина?ться, не загляда? в очi принцесi.
?? свiтлостi, звичайно, вiдомо про нахабний розбишацький виступ
Iнараку? Розумi?ться. Все громадянство, не виключаючи соцiалiстiв i
робiтникiв, обурене на цих бандитiв страшенно. Нiчого страшного, звичайно,
не може статись. Але пiд умовою все ж таки повно? розсудливостi.
Наприклад, не пiдставляти навмисно сво? груди пiд револьвер тих бандитiв.
Князiвна Елiза переводить зеленi стомленi очi вiд вiкна, в якому
розкудовчено гойдаються вiти дерев, i пильно зупиня??х на м'якому носi
графа Елленберга.
Так, цiлком свiдомо, умисно пiдставляються груди. Груди пана
президента. Граф Адольф говорить iз?? свiтлiстю цiлком одверто, iнтимно,
знаючи, що вся розмова лишиться мiж ними. Отже, хоч це i дивно, i
неймовiрно, але абсолютно ясний факт, що лан президент хоче скiнчити сво?
життя самогубством. Намiр цих бандитiв? для нього зручний привiд.
Наприклад, йому, графовi Адольфовi, треба було надлюдсько? натуги, щоб
стримати пана президента вiд намiру по?хати на бiржу й виступити з
промовою перед юрбою Намiр цiлком ясний: пiдставити себе пiд бомбу
iнаракiста, загинути самому й загубити з собою сотнi людей.
- Але через що?!
Граф Адольф глибоко зiтха?, схиля? голову й мовчить. Принцеса вражено
пiдводить i устi широкi брови догори.
- Графе, я сподiваюсь, ви не хочете сво?м мовчанням сказати, що я
причетна до цих настро?в пана Мертенса.
Граф Адольф сумно хита? головою. На жаль, вiя по щиростi мусить
сказати, що саме?? свiтлiсть причетна до цього тяжкого стану пана
президента. На жаль, це так. Можна як хоч пояснити цей стан, але факт той,
що пiсля вiдмови?? свiтлостi побачитися з паном президентом вiн формально
за-хорiв. Так, захорiв. I хорiсть ця така глибока й серйозна, що нiчого
дивного не буде, коли вона скiнчиться якимсь божевiллям, якимсь вiзитом до
iнаракiстiв. Вiн, граф Адольф, не потребу? поясняти?? свiтлостi, що з
того може вийти, як це вiдiб'?ться на Нiмеччинi. Та коли вже яо щиростi
говорити до кiнця, то й на планах само? ii свiтлостi. Iз смертю пана
президента шанси?? свiтлостi на корону Землi зменшуються дуже значно. I
чи знайдеться вже потiм коронка Зiгфрiда, чи нi, але корона Землi
страчена. Отже...
Граф Адольф одверто, рiшуче дивиться в похмурене лице принцеси й
кiнча?:
- Отже, ваша свiтлосте,?дина рука? на свiтi, яка може стримати пана
президента вiд самогубних вчинкiв i яка може вирятувати його, - це ваша
рука, ваша свiтлосте. Подана йому в цей мент, коли темнi сили громадянства
вибухають i загрожують йому, ця рука навiки стане його владаркою. Бiльше я
нiчого не скажу, ваша свiтлосте.
I граф Адольф iзнову нахиля? голову, даючи змогу?? свiтлостi вдуматися
й оцiнити його знаменнi слова.
?? свiтлiсть сидить непорушне. Лице?й вiд чола до пiдбо рiддя ста?
рiвно-бiле, овал витяга?ться, загострю?ться, брови опуклими темними
смужками застигли над примруженими, немов у далеку далеку далечiнь
напрямленими очима. На устах виступа? ледве помiтний усмiх.
Принцеса Елiза заплющу? очi й сидить так. Граф Адольф пiдводить голову,
але, глянувши на?? свiтлiсть, знову швиденько прибира? ту саму позу, ще
нижче нахиливши лице.
Раптом принцеса пiдводиться, велично випростову?ться й сухо, твердо
випуска? з ледве розтиснених уст слово за словом:
- Графе, я прошу подати до вiдома пана Мертенса...
Вона на мить робить паузу, немов?й забива? дух, а граф
Елленберг, швиденько пiдвiвшись за принцесою, весь замертвiлий у
чеканнi, низько схиля? голову.
-...що я зараз буду в його палацi з вiзитом.
Граф Адольф скида? вгору головою, весь спалаху? рум'янцем радостi, хоче
щось сказати, але замiсть того пада? на колiна й простяга? руки до руки
принцеси. Вона пода? йому ту руку, i граф Адольф припада? до не? в екстазi
й побожностi.
- О ваша величносте, ви справжня, дiйсна королева Землi!
***
Вiкна в кабiнетi пана президента щiльно позачинюванi. Зовсiм,
розумi?ться, не через ту дурну божевiльну оповiстку бандитiв, а з то?
просто? причини, що дме гарячий вiтер i перешкоджа? важнiй нарадi пана
президента з паном вiце-президентом Штiфелем, паном райхсканцлером, паном
секретарем Банку й мiнiстром торгiвлi паном Бруксом. Мусiв би бути ще й
граф Елленберг, але... його нема?. Нарада дуже серйозна, екстрена й
та?мна. Через те кожний iз дорадникiв говорить iз дуже значним виглядом,
неголосно, страшенно подовгу й надзвичайно не до речi.
Пан президент, наставивши на мiнiстра торгiвлi сiдла?те чоло, як бик
роги, пильно, не клiпаючи, дивиться на його жеманнi, пiдмальованi уста, з
яких слова виходять навшпиньках, як балерини з-за кулiс, i нiчого не чу?.
Справа, властиво, давно ясна: треба йому, Фрiдрiховi Мер-тенсовi, взяти
та й явиться завтра в Об'?днаний Банк. I моментально вщухне панiка,
скрутиться спекуляцiя й усi папери стануть у свою норму, як солдати, коли
приходить офiцер. I не треба вигадувати нiяких хитромудрих комбiнацiй.
Але вiн, розумi?ться, нiкуди не по?де. Вдень хотiв?хати, як
розсердився на ту дурну отару овець, а тепер байдуже. Вранцi, як Вiнтер
подав ту бандитську оповiстку, навiть серйозно розлютився. А тепер тiльки
нудно й досадно. От i цi дорадники, очевидно, теж вiрять у його
"деспотизм", "монархiзм", "свавiлля". Вiрять, що його треба страшенно
берегти, бо, не дай боже, уб'ють - i все пiде до загину.
На?внi люди! Що значить одна людина в тiй велетенськiй системi, яка
охоплю? всю земну планету тисячолiтнiми, врослими в шкуру людства
зв'язками й законами? Що вiн, Мертенс, у цiй колосальнiй машинi, яка
обснувала всю землю мiльйонами гонових пасiв, яка позрушувала суходоли з
суходолами, кра?ни з кра?нами, мiсто з мiстом, нехтуючи всякi державнi
кордони, раси, нацi?, релiгi?, iсторi?? Що таке Нiмеччина в цiй машинi?
Складова частинка, яка без цiлого так же може жиги й функцiонувати, як
вийняте колесо без цiлою апарата. А вiн, Мертенс? Малесенький гвинтик,
тонесенька волосинка з товстелезно? линви. Ну, висмикнуть??, цю
волосинку. Та що з того?
Бiднi, дурненькi фанатики! "Зажерлива полiтика, катастро-фальна вiйна".
Нiби вiн, Мертенс, та ще декiлька окремих "деспотiв" iз зажерливостi
постановили провадити таку полiтику, i так по глаголу?хньому й дi?ться.
Бiдним дурникам i не видко, що цi "деспоти" - тiльки безвольне, слiпе
знаряддя вищо? волi, фатально? конечностi, що ця вища воля крутить i
команду? цими "деспотами" так само, як i тими "рабами", що бунтуються он
там.
Мiнiстр торгiвлi робить жеманний словесний пiрует i закiнчу? свою
промову:
- Отже, менi зда?ться, пане президенте, що це?диний вихiд iз дано?
ситуацi?.
Пан президент на цей вихiд нiчого не вiдповiда? й дас слово
райхсканцлеровi. Райхсканцлер зiтха?, сумлiнно збира? всi аргументи й
береться за роботу. На його думку, питання треба розбити насамперед на три
категорi?...
Пан президент наставля? тепер на канцлера сiдла?те чоло, так само
мовчки, важко й кам'яно слуха? його дiлову, грунтовну промову й так само
нiчого не чу?.
"Зажерливiсть!" Яка, властиво,? колосальна кiлькiсчь iдiотiв! Напевно
ж мiльйони людей думають про нього, Мертенса, що вiн iз зажерливостi
провадить сво? справи, iз зажерливостi руйну? дрiбнiший капiтал, iз
зажерливостi не да? робiтникам надмiрно високо? платнi, iз зажерливостi
сто?ть за об'?днання свiтового господарства й фiнансiв у одному центрi,
бажаючи, мовляв, експлуатувати схiднi кра?ни. Все з зажерливостi! А того й
не подумають, що на якого ж бiса йому таке колосальне багатство? Та вiн же
за нього мiг би купатись у найбiльших розкошах тисячi лiт. Навiщо
Штiфелевi, Айхенвальдовi, Бравновi, Петерсовi, тисячам мiльярдерiв i
багачiв?хнi багатства, коли вони й тисячною частиною?х не користуються?
Коли для багатьох воно? вiчне джерело всяких клопотiв, непри?мностей,
страждання, коли цей "деспотизм"? для них тяжкий хрест, фатальний
обов'язок? Значить,? якась iнша сила, що вимага? цього?
Але, коли одного-другого з таких нещасних "деспотiв" людська дурiсть
бомбою розрива? на шматки, мiльйони iдiотiв вважають це безглуздя за акт
справедливостi.
А тим часом цi самi мiльйони вiчно потребують деспотизму. Деспоти не
родяться -?х робить i творить юрба. Вона хапа? пiдсунуту збiгом обставин
звичайнiсiньку людину, як глину, мне??, тре, розтяга? й нарештi вилiплю?
те, що?й хочеться. I, злiпивши iз звичайнiсiнько? людсько? глини
iдола-деспота, вона вимага? вiд нього всiх iдольських деспотичних рис.
Iдол (монарх, герой, вождь) мусить бути надзвичайний, одмiнний вiд усiх,
неподiбний нi до кого, вищий за всi людськi норми, приписи, iнстинкти,
вищий за жалiсть, любов, сльози, мусить бути якоюсь потворою з професiйною
жорстокiстю ката, лицемiрством попа, безпомильнiстю рахiвничо? машини. Ця
потвора мусить по колiна брьохати в пролитiй ним людськiй кровi й з тихим
усмiхом або з апостольським пафосом обiцяти перетворити цю кров у нектар
для будучого людства. I коли та кров i тi трупи починають занадто
смердiти, юрба скида? iдола, топче його, плю? на нього й метиться на ньому
за кров, за все те, чого сама вимагала вiд нього А через якийсь час
знаходить iншу глину i знову лiпить, i знову пада? перед новим iдолом до
нового бунту, до нових ешафотiв, гiльйотин i бомб. Вiчний закон життя й
вiчнi прояви його.
Райхсканцлер витира? пiт i приступа? до друго? категорi? питань.
Пан президент одкида?ться на спинку фотеля й заплющу? очi. Яке щастя
було б кинути це вiчне напруження, цю божевiльну роботу машини, цю каторгу
багатства, влади, "деспотизму"! Забитись би куди-небудь на дикий,
пустельний берег моря, оселитись у лiсi, в печерi, поскидати з себе всi
людськi одяги, всi ярма й пута, лежати на теплiй скелi, слухати пульс моря
й бути вiльним, простим, самим собою. Вiн же так страшенно скучив за самим
собою! Вiн же так давно не бачився з собою, справжнiм, дiйсним собою.
До кабiнету нечутно прокрада?ться Вiнтер i з листом у руцi обережно й
нерiшуче пряму? до пана президента. Пан президент розплющу? очi на рип
його крокiв i мовчки жде.
- Уклiнно прошу вибачити, пане президенте. Граф фон Елленберг просить
негайно передати вам цього листа.
Пан президент швидко бере листа, нетерпляче розрива? й. хмуро водить по
ньому очима. Дорадники й Вiнтер непорушно, мовчки сидять i слiдкують за
цегляно-червоним, пiтним, квадратовим лицем. I бачать, як умить воно
оживля?ться, набира? знайомо? сили, енергi?.
- Прошу зараз же провести графа Елленберга до малого кабiнету. А вас,
панове, прошу провадити далi нараду без мене. Я покину вас на декiлька
хвилин.
Вiнтер, низько перегнувшись, вiдступа? задом кiлька крокiв i вислизу? з
кiмнати, а пан президент, жваво пiдвiвшись, з листом у руцi пряму? направо
до дверей малого кабiнету. По дорозi вiн зупиня?ться й знову перечиту?
записку. Так, вiн не помилився, граф Елленберг ма? докласти при?мну
звiстку про?? свiтлiсть. "При?мну" - навiть пiдкреслено.
Граф Елленберг уже жде посеред малого кабiнету. Вiн сто?ть iз скромною
гiднiстю й стриманою радiстю в сiрих потуплених очах. Пановi президентовi
вiн уклоня?ться поштиво, але ж iз тою самою скромною гiднiстю. I
зараз-таки тихим голосом, iз потупленими очима доклада? пановi
президентовi, що?? свiтлiсть принцеса по довгiй розмовi з ним, графом
Елленбергом, виявила сво? високе бажання...
Тут граф Елленберг робить зовсiм невеличку паузу, вiд яко? пан
президент, одначе, нетерпляче хмурить брови.
-...виявила високе бажання скласти вiзит пановi президентовi. I то
сьогоднi, оце зараз.
Граф Елленберг скромно пiдводить очi й уперше бачить, як цiiляно
червоне лице пана президента робиться жовто-сiрим, наче стара кiстка, а
вуха блiдо-синiми.
- Як?! Сама перша?! До мене?!
I голос тихий, зляканий, хрипкий.
- Так, пане президенте.
- Без коронки?!
- Без коронки, пане президенте.
Властивiсть усяких чудес i надприродних явищ, як то вже давно зауважила
народна мудрiсть та святi писання,? в тому, що чоловiк од чуда цiпенi?,
стовпi? й пада? ниць. Пан президент ниць не пада?, але будучи хоч i
великим, та все таки чоловiком, цiпенi?. Правда, пан президент цiпенi?
всього на якийсь мент. Потiм кров йому шуга? в жовто сiре лице - i воно
робиться ще червонiше, як було.
- Та як же це сталось?! Через що?!
I голос уже знову гиркаючий, вогкий, з бризками радостi, шо з усiх сил
рветься з загати.
Граф Елленберг знову скромно опуска? очi додолу. Сталося це через те,
що вiн, граф Елленберг, узяв на себе вiдвагу вияснити п свiтлосi? всю
величезну шкоду для Нiмеччини вiд стриманостi?? свiтлостi?? свiтлiсть
була така милостива, що вислухала його аргументи, довго вагалася, рiшуче
вiдмовлялася, потiм знову дозволила йому промовити до не?, i нарештi голос
любовi до батькiвщини перемiг усi перешкоди, i?? свiтлiсть, одкинувши
всякi етикети, всякi умовностi, маючи на увазi тiльки добро загалу,
рiшилася на цей величний крок, який почина? знову епоху в iсторi?
Нiмеччини.
Пан президент кладе обидвi руки на плечi графа Елленберга, сильно
надушу??х, мовчки дивиться в лице графовi, голосно сопе носом i раптом
мокро-мiцно цiлу? його в щоку.
I зараз же, вiдiрвавшись губами й руками, швидко вiдходить до столу,
сiда? й без ладу почина? перебирати складенi старi папери Потiм умить
гатить кулаком по столi, схоплю?ться, оберта?ться до графа Елленберга i,
блискаючи загорiлими опуклими очима, пiднявши всi загати, пустивши всю
повiнь радостi, буйно гирка?:
- Параду! Королiвську зустрiч! Салюти всiх гармат! Скликати всiх
мiнiстрiв, депутатiв, увесь Берлiн!
Граф Елленберг, скромно сяючи, дозволя? собi завважити пановi
президентовi, що салюти всiх гармат можуть внести занепоко?ння в
населення, особливо пiд цей напружений момент. Пан президент моментально
згоджу?ться, радiсно, бурно обливаючись потом, згоджу?ться. Добре, салютiв
не треба. Але грiм музики. Армiю музикiв! Килими на всю алею вiд ворiт до
палацу! Вишикувать усю гвардiю!
Ех, чому вони живуть у цiй проза?чнiй, сiрiй?вропi, де неможливо
виявити грандiозних змахiв душi в фарбах, у звуках, у величезних масах
живого й мертвого матерiалу!
Нарада, розумi?ться, розпущена. Якi там у бiса тепер наради, коли
королева свiту ма? ступити сво?ю ногою на порiг його вбого? халупи? Про що
тепер радитись?!
Порозчиняти всi вiкна! Повпускати всi вiтри неба й землi, всi бурi,
блискавки, громи. Гасайте, вихруйте, справляйте танець скажено? радостi!
Зустрiч королевi Землi!
Що?! Не вистача? килимiв у палацi? А в Берлiнi?!
Килимiв у Берлiнi вистача? Широченна алея, всi сходи палацу вкрито
рiзнобарвними пухнатими смугами тканин. Дерева уквiтчано квiтками,
прапорами, вiнками. З бокiв сто?ть гвардiя пана президента двома щiльними
стiнами молодих, рослих, зацiпенiлих тiл. На порталi палацу найвища,
верховна влада Нiмеччини - Управа Об'?днаного Банку з паном президентом на
чолi Круг не? мiнiстри, депутати, палацове вельможне панство.
У ворота палацово? територi? вкочу? скромне авто старого графа
Елленберга, стареньке, немодне, простеньке собi авто. В ньому двi скромнi
постатi в чорному, двi жiночi старомоднi постатi - одна з
золотисто-червоною, непорушною, рiвно пiдведеною головою, друга - з
бiгаючими, цiкавими очима, з гострим нюхаючим носиком сiренько? мишки.
I в той самий мент громом слави вибуха? музика. Скромне авто
зупиня?ться. Граф Адольф Елленберг, гофмайстер барон Лерхенфельд i мiнiстр
палацу зустрiчають високу гостю.
Дiйсно, зустрiч королеви Землi! Дiйсно, тiльки королева так
байдужо-певно, так урочисто гордо може приймати цей грiм музики, крики,
уклони, вiтання, квiти, килими, тисячi жадних очей. I тiльки в черницi
може бути така рiвна блiдiсть, така загостренiсть i висхлiсть точеного
овалу й зблiдлiсть уст.
А небо напухло жовто бурими хмарами, насичене гарячим вiтром, що рве,
трiпа? прапори, квiти, волосся, чорний прозорий капелюх королеви.
I величезними, строго-врочистими сходами палацу?? свiтлiсть iде з тою
самою величною байдужiстю, гордою певнiстю я рiвною рiвною блiдiстю
витончено-загостреного лиця з широкими темними бровами I пана президента,
промоклого вiд поту на лопатках, червоного й вилискуючого, але врочисто
стриманого, слуха? з тою самою рiвною блiдiстю. I тiльки часом, як
короткозора, мружить очi, i тодi в куточках засохлих уст легенько
ворушиться непомiтний усмiх, як тонюсiнький кiнчик хвоста затихло? в
травлi гадюки.
А коли вони лишаються вдвох у знаменитiй брильянтовiй овальнiй залi й з
усiх стiн, iз стелi, iз столу й стiльцiв блискоче, стрiля? i гра? на??
свiтлiсть мiць i могутнiсть пана президента, вона ще виразнiше мружить очi
й тiсно стуля? уста. Мiж прозорою матовою чорнiстю капелюха й рiвною
блiдiстю лиця червоно, кричуще пала? волосся, трохи розпущене буйним
вiтром.
Але пан президент на волосся не дивиться. Вiн i на принцесу дивиться
дуже-дуже рiдко - йому й так надзвичайно трудно бути таким урочисто
строгим, таким велично поважним. Адже це? побачення не яко?сь п'яненько?
Марти Пожежi з оп'янiлим чотирнадцятилiтнiм хлопцем десь у кущах на березi
рiчки, а двох високих осiб Нiмеччини.
Принцеса Елiза також не дивиться на пана президента. Не через те, що
вiн увесь цегляно-червоний i масно мокрий вiд поту, наче просто з парово?
ванни прийшов сюди до брильянтово? зали, не через те, що нижчий за не?
ростом, що квадратове лице вiдвиса? важкими щелепами. Нi, через щось iнше,
через те, вiд чого очi мружаться, як у короткозоро?.
Але говорить вона спокiиним i рiвним, як твердо накручена струна,
голосом. I говорить про такi речi, вiд яких радiсть пана президента хоче
вибухнути, як корок iз пляшки шампанського.
Пан Мертенс, звичайно, розумi?, що?? вiзит до нього? певний i
серйозний акт? Отже, вона цiлком ясно й виразно дода?, що прийма? його
пропозицiю бути його дружиною.
Пан президент не зна?, що треба зробити за етикетом (стати на колiно
перед нею чи пiдвестись i низько вклонитись?). Вiн тiльки мовчить та
низько схиля? голову, при чому з чола на мармурову пiдлогу пада? кiлька
крапель поту.
Одначе, даючи згоду, принцеса сво?х умов не вiдкида?: вона стане
дружиною пана Мертенса тодi, як у руках його буде коронка Зiгфрiда, а на
головi - корона Землi. I третя умова: до того часу?хнi заручини лишаються
тайною для всiх.
Пан президент iзнову мовчки й низько схиля? велику iржаву голову. I
рипким, застудженим вiд хвилювання голосом одповiда??? свiтлостi. Те
щастя й та велика честь, якi йому обiцянi,? така велетенська сила, що
вона зруйну? всi перепони, якi стоять на шляху осягнення поставлених умов.
Тепер, коли цим вiзитом йому подана дружня рука?? свiтлостi, тiльки
втручання самого бога може бути серйозною перешкодою, всi ж людськi, земнi
перешкоди вiд сьогоднiшнього дня можна вважати майже за неiснуючi. Треба
тiльки трохи часу на формальне довершення становища, отже, тiльки кiлька
мiсяцiв.
Принцеса на мент заплющу? очi й зразу ста? подiбна до вийнято? з
домовини й посаджено? в фотель. Але тут же розплющу? очi й простяга? руку
пановi президентовi. Пан президент обережно й побожно притуля?ться до не?
кiнчиками уст, боячись торкнутися пiтним, мокрим мiсцем над горiшньою
губою.
I?? свiтлiсть тим самим байдужо певним, рiвно-величним кроком
проходить знову до свого скромного автомобiля. Знову гримить музика,
гуркотять крики гвардi?, лопотять i трiпочуться прапори пiд гарячим
вiтром. А далеко над Берлiном у буро-синiх купах хмар блима? слiпучими
щiлинами небо.
I тiльки як принцеса, попрощавшися з притихлою вiд величi iсторичного
моменту, вiд пишностi и грандiозностi зустрiчi графинею, лиша?ться сама в
себе в спальнi, з не?, як сукня, спада? витягнена рiвна величнiсть. Вона
сiда? в фотель, притуля? голову до спинки i, зiгнувшись, самотньо
скоцюрбившись, сидить. Тепер - кiнець.
Потiм стомлено пiдсува? до себе скриньку з дорогоцiнностями, вийма?
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 25 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |