тiлом назад, вроста? в землю: голос принцеси!
Темна, тяжко дихаюча постать швидко виходить iз кущiв, прожогом
кида?ться в алею й зника? в нiй, часто, хапливо риплячи пiском у тьмi.
Доктор Рудольф сто?ть усе на тому самому мiсцi, не рухаючись, не смiючи
навiть повернутись у той бiк, де зникла князiвна Елiза. Розгублено,
дурнувато посмiхаючись у темрявi але?, вiн машинально долонею розмазу? пiт
на пашучому лицi й трудно, затихаюче диха?. Потiм обережно, майже
навшпиньках одходить од страшного мiсця й прокрада?ться до оранжере?.
Уважно й щiльно замкнувши за собою на всi ключi й защiпки дверi, вiн,
не запалюючи свiтла в спальнi, навпомацки пiдходить до лiжка й тихо,
боячись рипнути, сiда? на нього. На лицi його все так само чутна
розгублена, дурнувата посмiшкi?, а все тiло ослаблено, знесилено опада?.
Вiн, не роздягаючись, ляга? на подушку лицем догори й дивиться в густу,
теплу тьму широкими, враженими очима.
Довго лежить доктор Рудольф, не рухаючись. У саду бiля оранжере? чути
легкi, поспiшнi кроки й потiм обережний стукiт у дверi. Потiм голосний
дзвiнок у передпоко?. Мертва, шарудлива тиша. Нетерплячi кроки риплять уже
попiд стiною, i в вiкно дрiбним перебором стукають пальцi. Чекання. Знову
нетерпляче, гнiвне дрiботiння по склу. Знову чекання. Шипуча, напружена
тиша. I, нарештi, сердитi, бистрi кроки вiд вiкна.
Рудольф глибоко зiтха? й безсило заплющу? очi. I зразу ж, як тiльки очi
заплющуються, на всiх мiсцях його тiла, що дотикалися до тiла принцеси,
дивно, страшно, виразно починають чутися тi дотики. На устах нiби й досi
то вперта тверда замкненiсть уст, то вогка, гаряча м'якiсть. Лiвий бiк
горить, i на нього гнучко, сильно надушу? плече князiвни. Пальцi дряпають
груди. Долоня право? руки вкрита нiжною, як пелюсток троянди,
атласистiстю, i од не? по тiлу розлива?ться таке хвилювання, що доктор
Рудольф сiда? на лiжку, дивиться в пiтьму й знову ляга?.
О, зовсiм не те, не таке хвилювання, яке було тодi, коли рука торкалась
того тiла! Нове, страшнiше, проймаюче такою знемогою, що, зда?ться, не
буде чим дихнути.
I невже це в о н а була в його обiймах, та велична, закутана в чорне,
надосяжно-далека, прекрасна, як портрет, що ним можна було безплотно, з
пошаною милуватись, але що його оригiнал у реальностi не iсну?? I це??
живе, гаряче тiло билось, вигиналось, дряпалось у його руках?! Дряпалось!
I доктор Рудольф iз хвильками внутрiшнього, зворушеного смiху й захвату
обережно маца? себе за подряпанi груди.
I це вона, так само, як печерна жiнка, як Мiцi, як мiльйони жiнок, iз
тими самими жiночими жестами, з тими самими рухами боронилась, захищала
сво? тiло?! Як чисто по-жiночому, голосним шепотом закричала "не смiйте!".
Вона була смертельно ображена, до нестями ображена, гнiв?? не можна собi
й уявити, але вона все ж таки по-справжньому не закричала. От що! Не
закричала. Жiночим, старим, тисячолiтнiм iнстинктом вона вже знала, що не
треба кричати, не треба нiкого кликати на помiч, не треба, щоб хто-небудь
навiть знав про цю?? образу.
Доктор Рудольф раптом розплющу? очi й перелякано дивиться у тьму. Але ж
був один мент, коли вона вся затихла! Господи, був же цей мент! Був, був,
о, вiн був! А коли вiн був, то нема ж уже образи, нема??! Вона вiдповiла,
вона вiдчула його в собi, вона прийняла й злилася з ним? Який же тодi
сором, образа, обурення?! Ну, добре. Нехай не знала, кого приймала, нехай
не знала, як це могло статись, але коли це було, то вона ж уже тепер, коли
зна?, хто це був, вона ж мусить почувати, що вона була до нього близька,
до тако? мiри близька, коли самi уста вимовляють "ти", коли з людини
спадають тисячолiття умовностей та приписiв, i вона пiдляга? тiльки вiчним
приписам життя. На один мент, на крихiтну долю менту, але була!
Доктор Рудольф схоплю?ться, сiда? на лiжку, ляга? знов, i йому хочеться
вiд зворушення, хвилювання й щастя стати на колiна й молитися до то?, що
всього на коротесеньку, крихiтну частинку менту була близька до нього й
яка вже такою все-заповнюючою, глибокою страшною радiстю й близькiстю живе
в ньому.
***
Князiвна Елiза навшпиньках, закусивши нижню губу й тримаючи роздерту на
грудях сукню, прокрада?ться терасою. Тiльки б до сво?х дверей непомiтно
дiйти!
Вскочила. Запаливши свiтло, бiжить до вiкон, хапаючись, зачиня??х,
щiльно зашморгу? важкi глухi порть?ри, замика? всi дверi, наче ма?
приймати великого гостя, якого нiхто не смi? бачити. I тiльки тодi швидко
пiдходить до дзеркала.
З дзеркала на не? широкими, зляканими очима дивиться чудне, чуже,
страшне лице. Пасма червоного волосся дикими, неохайними мотузками
плутаються круг чола; все обличчя якесь косе, права щока червона, пала?, а
лiва - рiвно-бiла; очi чудно, як залитi сльозами, блищать, переливаються;
шия в червоних плямах, сукня на грудях розiдрана. Весь вигляд розшарпаний,
дикий, гидкий, моторошно-незнайомий.
Князiвна Елiза рвучко одсаху?ться од дзеркала. Як обкаляна чимсь
паскудним, iз огидою, ненавистю кiнчиками пальцiв зрива? з себе все, що на
нiй, i гидливо вiдкида? ногою. Стараючись не глянути на сво? голi груди,
ноги, палаючи всiм лицем, вона похапцем накида? на себе нiчний одяг.
Взяти б ванну, вимитись од голови до нiг. Але сама думка, що вона
побачить сво? теперiшн? тiло, що повинна торкнутись до нього руками,
пройма??? такою огидою, соромом i ще якимсь не зрозумiлим, але страшним
чуттям, що вона телефоном велить Софi не приходити до не?, швидше гасить
лампу и ляга? в лiжко.
За стiною глухо чути розмову Труди телефоном, смiх, кроки, гупання
чимсь важким. Потiм грюкають дверi, i наста? темна, густа, душна тиша.
I коронка, i Мертенс, i трон землi, й подвиг саможертви, i гiркiсть од
засiдання, i самотнiсть, - усе це велике зникло, стерлось, iзморщилось
перед цим маленьким жахом. У пiтьмi, в непорушностi вона чу?, як уся
труситься внутрiшнiм, безупинним, дрiбним-дрiбним дрижанням, од якого
неначе все зубами цокоче в нiй.
"Мiцi! Стiй!"
Вона, князiвна Елiза, нащадок нiмецьких королiв, перехоплю? бруднi,
мерзеннi поцiлунки сина льокая, призначенi для коханки поко?вки,??,
принцесу Елiзу, брутальний хам, замiсть гулящо? дiвки, обiйма? на дорiжцi
саду.
"Мiцi! Стiй!"
Елiза з одча?м кача? головою по гарячiй подушцi й уся пашить пекучим
соромом?й гидко,?й нестерпно згадувати, але все без перерви, безупинно
десь там, усерединi, весь час, само, поза?? волею, згаду?ться, тече,
верта?ться, стру?ться i особливо одне, страшне, незрозумiле, таке жахливо
соромне, що на вогнi в ньому не можна самiй собi признатись. Особливо воно
випина?ться, страшно яскраве, серед усього окремо освiтлене, як примадонна
на сценi.
Душно нестерпно. Князiвна Елiза в темнотi зрива? з себе все й гола
лежить, розкинувшись, на лiжку. Але тiло однаково горить. Права щока
пала?, та, що була притиснута до його плеча! На грудях боляче й пекуче
лишились залiзнi, дикi пальцi. Над горiшньою губою шкiра вся втикана
колючками його вусiв. На усiах гаряча, жива, гризуча м'якiсть губ.
"Мiцi! Стiй!!"
Князiвна Елiза з одча?м водить головою по подушцi й не може знайти на
нiй нi одно? спокiйно?, непам'ятущо?, крихiтно? мiсцини. А нiч пливе в
задушнiй темнотi так помалу, так без жалiсно байдуже. Тiльки б не думати
про "те", не згадувати. Ну, сталось, ну, нещастя, ну, страшне, огидне,
ганебне. Ну, i годi, не думати, не згадувати, знищити в душi, розтерти, як
гидкою червака, витерти всякий слiд. Ще бiльший сором i ганьба, що "воно"
смi? так багато уваги вiдбирати. Годi! Думати про iнше!
Князiвна Елiза ляга? горiлиць, одставивши далеко руки вiд тiла, щоб не
торкатись ними до нього, i дума? про все, за що може вхопитись?? змучена
воля Але "воно" непомiтно, крадькома пролазить мiж думки, висува? i олову,
розсува??х i знову займа? все мiсце. I знову залiзнi, брутальнi, страшнi
руки нетерпляче, владно ходять по?? тiлу, знову тiло соромно стиска?ться,
знову, все знову.
I князiвна Елiза вже не бореться. Вже лежить непорушне, безпричасно,
тупо покiрно, як чужа сама собi. Втома важко об ляга? голову, образи
тьмянiють, пал на щоках пригаса?. "Те" також тьмянi?, пригаса?, в тiлi
з'явля?ться сумний затишок.
I вмить?й пригаду?ться, що в саду на лавi лишилось мамине манто. Воно
може пропасти. Мамине манто, чорного брюсельського мережива. Може
пропасти. Садiвник i шофер вiзьмуть i сховають. Треба встати й пiти в сад.
Неодмiнно пiти.
Князiвнi Елiзi страшенно трудно вставати, ноги й руки нiмi, надзвичайно
важкi, але вона перемага? себе, пiдводиться з лiжка й iде з кiмнати.
I, ще не вийшовши iз спальнi, вона бачить себе в довгому коридорi без
дверей, подiбному до тунелю, освiтленому мерехтливим, прозорим,
зеленкуватим свiтлом. Тунель ста? все кривiший, загинаючись то влiво, то
вправо. Пiд стелею висить чудернацькою сiткою блакитне павутиння. Елiза
зразу догаду?ться, що це павутиння маленько? пташки. I?й ста? моторошно й
хвилююче солодко.
Вона притуля?ться спиною до стiни i зна?, що зараз iз за виступу
закруглення виставиться рука того, вiд кого так моторошно й солодко. Але
стiна легко вгина?ться, i князiвна Елiза входить до величезно? зали храму.
Всi вiкна, дверi, образи в нiй не простокутнi, а з гострими й тупими
кутами. Високо пiд стелею рудяво червоним свiтлом горять рекламнi балони,
i од цього все в храмi цеглястого кольору. Посерединi великий трон. Од
нього радiусами на всi боки стоять на одному колiнi люди в чорних
убраннях, iз похиленими головами й великими червоними свiчками в руках.
Князiвна Елiза раптом згаду?, що це вони чекають?? на коронування. I
?й ста? невимовне соромно й страшно вона - боса, з розпатланим волоссям, у
подертiй сукнi, з палаючою правою щокою, вона кида?ться тiкати, але не
може знайти дверей, i люди в чорному з пiд лiктiв дивляться на не? й
хiхiкають.
I раптом князiвна Елiза помiча?, що з за великих, напiводчинених дверей
кива??й пальцем Мiцi. Князiвна Елiза чу? до не? страшну ненависть, але в
манячiй, хитрiй посмiшцi Мiцi стiльки обiцяючого, солодко-хвилюючого, що
вона покiрно йде за нею в величезнi дверi храму.
Аж ось Мiцi десь iзника?. Елiза сама на березi моря. Високо вгорi
сто?ть тоскне лице мiсяця, i широка, блакитно-сталева смуга лежить на морi
аж до обрiю.
Князiвну Елiзу обхоплю? тоскна знемога й туга. Вона ляга? на м'який
гарячий пiсок, далеко вiдставивши руки вiд голого тiла, щоб не торкатись
ними до нього.
I зараз же чу?, що той "хтось" уже знов коло не?. Але нi страху вже, нi
непокою нема?, тiльки пекуча, голодна туга за ним?й соромно й солодко, що
вона гола лежить перед ним, i хочеться, щоб вiн пiдiйшов i став коло не?.
А рiвночасно зна?, що цього нiяк йому не можна.
Князiвна Елiза вста?, щоб самiй пiдiйти до нього, але навкруги нема
нiкого. Берег порожнiй, оточений з усiх бокiв величезними темними скелями.
Елiза хоче крикнути й не може. Вона ж зна?, зна?, що вiн десь тут, що вiн
блага? знайти??, в не? само? серце стиска?ться вiд страху, що не знайде,
i не може рухнутись, i знову лежить горiлиць на нiжному пiску, i?й
нестерпно душно та тужно вiд гарячого моря. Ах, коли б вiн прийшов, тодi
зразу перестало б бути так тужно й душно.
I вмить залiзнi, сухi пальцi сильно й брутально хапають?? ззаду за
плече. По Елiзi проходить гострий вогонь радостi й дивного, блаженного
сорому. I вона вже бачить, що це доктор Штор, хоч лиця його?й не видко.
Вона зна?, що вiн пильно-вильно дивиться на не?, i?й ста? хвилююче
радiсно вiд того, що в куточках уст його сто?ть закручена тонесеньким
хвостиком догори мовчазна посмiшка.
Ця посмiшка почина? ззаду все ближче й ближче присуватись до не?,
здiймаючи в нiй моторошне чекання чогось надзвичайного i, нарештi, гаряче
ляга??й на уста, а руки сильно, боляче обхоплюють груди. Князiвнi Елiзi
солодко й радiсно вiд цього болю, i вона всiм тiлом тягнеться до рук. Але
то вже не руки, то все його тiло, i од того тiла в не? перелива?ться така
дивна, не знана ще?й радiсть, така нiжнiсть i вдячнiсть, що вона обхоплю?
його обома руками й жагуче, нестямно притиска?ться до нього. I в той самий
мент вiд цього по нiй хвилями проходить така гостра, пекуча насолода, що
Елiза страшно кричить до неба i... прокида?ться.
Вона лежить на лiжку. Од вiкон крiзь щiлини постелi пробива?ться свiтло
ранку. Князiвна Елiза швидко сiда? й здивовано озира?ться. Але зараз же,
спалахнувши вся, кида?ться лицем у подушку й натяга? на голi руки
укривало.
В пiвсонному тiлi сто?ть насолода, незрозумiла радiсть, хвилюючий сором
i безмежна нiжнiсть та вдячнiсть до доктора Штора. Нема вже нi тою сорому,
нi гнiву, нi туги, нi тоскно? духоти - тiльки одна дивна, повна вдячного
задоволення, глибока радiсть.
Елiза бездумно-щасливо посмiха?ться й загорта?ться в глибокий, мiцний
сон.
***
Що сталося з?? свiтлiстю принцесою? Що таке з нею?
Слуха? й не чу?. Вiдповiда? й забува?. Весь час задуму?ться, а в задумi
лице ста? дитячо-нiжне, наздвичайно гарне, тепле. I раптом уся почина?
червонiти, аж пашить рум'янцем, i зараз же злякано зирка? на всiх - умить
ста? суха, жорстока, вирiвняна.
Графиня Елленберг страшенно зацiкавлена цим, вона просто знепоко?на,
стурбована цими явищами, вона, коли могла б. так само нюхаючим, шукаючим
поглядом мишки зазирнула б у принцесу, як зазирала в усi предмети. Але
вона, розумi?ться, абсолютно нiчого не помiча?, тiльки дуже уважна до
Труди. Це Страховище анi на крихту не ма? такту; дивиться на принцесу на
все око й навiть дурнувато посмiха?ться, невихована дiвчина.
Пiсля снiданку принцеса просить графа на кiлька хвилин на розмову. В
лицi?й нiчогiсiнько нема? вже дитячого, а голова так само, як на
вчорашньому засiданнi, гордовито, велично злегка закинена назад. Старий
граф пильно зирка? на не? з-пiд жовто сиво? стрiхи й мовчки уклоня?ться -
не тiльки, видно, дiвча не кинуло свого намiру, але й ще бiльше за нiч на
ньому закрiпилося.
I коли принцеса рiвно, закостенiла, сидить перед ним у фотелi, навiть
не спираючись на спинку його, i говорить, вiн тiльки дивиться в пiдлогу,
не цiкавлячись i не дивуючись.
Отже, князiвна Елiза хотiла б опитати графа: чи вiн матиме що-небудь
проти того, що вона сьогоднi прийме тут, у його домi, банкiра Мертенса?
За вiкном над садом, десь у небi, глухий, басовитий гурвиг мотора. У
кабiнетi темнувато; дерева без сонячних, погризених плям, застиглi,
чекаючi.
Старий граф довгенько сидить, нiчого не вiдповiдаючи. Потiм помалу
пiдводить голову й дивиться на принцесу. Яке гарне, але яке сухе,
непри?мне лице, зовсiм як у свято? великомученицi на якiйсь iконi. Нiчого
нема того милого, нiжного, простого, що було ще сьогоднi за столом.
Що вiн може сказати?? свiтлостi? Коли?? план виходить iз високих
мотивiв i ма? велику цiль (а воно тiльки тик?), то що вiн може сказати?
Схилитися перед великим стражданням, яке вона бере на себе, i побажати,
щоб воно було якомога менше.
Очi князiвни поширюються, лице теплi?, рожевi?, як холодний
порцеляновий абажур, усерединi якого запалено лампу. Так граф не ставиться
неiативно до?? намiрiв?! Граф згоден?й помагати?!
А що на це все сказати цiй чуднiй великомученицi? Що вiн - стара,
нiкчемна, дiрява торба, в яку навiть покласти нiчого не можна? Що вiн собi
самому помогти не може, а то ще других дурити? Що вiн - недогризок життя,
з якого шашелi виточили все, що потрiбно для тако? помочi? Що?диного, чим
людина на схилi життя грi? свою зморщену iстоту, то? любовi, яка тiльки ще
й лиша?ться таким недогризкам, в нього нема?,?? украдено в нього, i вiн
самотнiй, як?диний жовтий зуб у ротi! Яка може бути помiч од нього?
I вiн тiльки каже?? свiтлостi:
- Я старий, моя дорога принцесо.
I принцеса Елiза бачить, що вiн, дiйсно, старий-старий. Не так вiком,
як очима, посмiшкою, голосом.
I нехай?? свiтлiсть не гнiваються на нього: вiн нiчого не ма? проти
вiзиту пана Мертенса, але його хай принцеса увiльнить од обов'язкiв
хазя?на дому.
В принцесиному абажурi пригаса? лампа, але вона тепло дяку? графовi й
виходить рiвною, повною, непохитною ходою.
I тим самим рiвним, певним, непохитним голосом балака? телефоном iз
графом Адольфом Елленбергом. Голос же графа Адольфа Елленберга, навпаки, в
телефонi звучить непевно, радiсно-розгублено.?? свiтлiсть хочуть iз ним
говорити в справi пропозицi? пана президента? О, вiн моментально, через
п'ять хвилин буде в?? величностi. (Знов помилка свiтлостi на
величнiсть!!)
I не через п'ять, правда, але через двадцять хвилин чисто виголений,
золотистий тiльки на бровах камердинер Фрiц доклада? принцесi Елiзi про
графа Адольфа фон Елленберга.
Очi графа двома в'юнкими нетерплячими хортиками рвуться з-пiд черепа,
вимахують хвостиками, от-от заскавучать од нетерплячки й захвату.
Пiдмальованi жовто-червоною фарбою губи трiпочуть готовнiстю скластись у
всяку посмiшку, яка буде потрiбна. Так?? свiтлiсть хочуть зробити таку
честь пановi президентовi? Яка це радiсть для Нiмеччини. Двi великi сили
сходяться, iсторiя великого нiмецького народу сходить на найвищий шпиль!
Князiвна Елiза сидить iз рiвно-бiлим непорушним лицем, на якому опукло,
яскраво темнiють широкi темиi брови Очi?й щоразу, як вона говорить про
пана президента, спущенi додолу. Так, вона просить переказати пановi
Мертенсовi, що вона згодна прийняти його пропозицiю пiд трьома умовами, що
коронка Зiгфрiда буде знайдена, що буде установлений трон президента -
короля Землi i що?? згода поки що лишиться в тайнi. Граф фон Елленберг,
як при переносi святих дарiв у храмi, робить побожно поштиве лице й низько
нахиля? голову Потiм просить дозволу встати й з тою самою врочистою,
побожною ТИХIСТЮ ВКЛОНЯ?IЬСЯ. Щастя його такс безмiрне, iцо вiн не смi?
висловити його бiдними людськими словами перед?? величнiстю. (Тепер вiн
цю помилку робить спокiйно й упевнено). I так само тихо, врочисто, як
несучи на головi вазу, з тим самим щастям виходить iз салону принцеси.
Але в автомобiлi вiн одкладаь врочистiсть набiк, закурю? сигару,
радiсно, часто, змерзло тре руками колiна, нетерпляче погляда? в вiконця -
взагалi поводиться я к люд и на. що?де за сво?м величезним виграшем на
лотерейний бiлет, який трохи не викинула геть.
Палац пана президента Мертенса нiколи не бачив начальника внутрiшньо?
охорони в такому виглядi. Офiцери охорони, урядовцi, придворнi ледарi, що
зустрiчаються йому по дорозi, стоять ошелешенi й з непорозумiнням
блiднуть: граф Елленберг проходить повз них iз високо, твердо пiдведеною
головою, милостиво й серйозно (о, без сво?? ласкаво? посмiшки!) хита??м
кiнчиком носа i ступа? з цоканням пiдборiв по пiдлозi.
Вiнтер, глянувши на графа Еяленберга, перегина?iься не як лозина, а як
мотузок. Пан президент у залi здоров'я, але граф фон Елленберг,
розумi?ться, можуть iти до них смiливо, вiн навiть докладати не буде.
I граф Адольф фон Елленберг дiнемо iде цiлком смiливо, не потребуючи
докладу. Тiльки переступаючи порiг до зали здоров'я, ноги його робляться
знову м'якими, нечугними, тiло набира? ватяно? округлостi, податливостi,
очi радiсними хортиками стрибають на мотузку й вищать од довго стримувано?
радостi.
Пан президент саме купаються в басейнi. Вiкно-стеля над ними одчинене,
i видно у глибинi неба синюватий попiл важких дощових хмар. Пан президент
плавають, а штат здоров'я сто?ть недалеко й iз зворушенням слiдку? за
ними. Згори в водi червони черевате тiло пана президента зда?ться ще
коротшим i подiбним до червоно? величезно? жаби.
Мертенс пирха?, стрiпу? головою воду з очей i блима? на графа Адольфа.
Щось цiкаве? Га? Важне? Ну?
Граф Адольф бiжить в один бiк круг басейну, потiм у другий, але скрiзь
далеко до пана президента. I вiн безпомiчно тупцю?, посмiха?ться, як
вiрний собака, якого не взяли з хазя?ном на човен. I голосно сказати не
може.
Тодi хазя?н, смiшно вивертаючи ногами у прозорiй водi, пiдплива? до
берега, але з води не вилазить, тiльки виставля? голову. Ну, що там?
Граф Адольф моментально кида?ться до нього, нахиля?ться й шепоче.
I вмить iз води вискаку? червоне тiло, плига? на берег без помочi штату
здоров'я й грiзно кричить:
- Одягатись!!
I, круто повернувши червоне, мокре, з пригладженим донизу водою
волоссям тiло, наставля? на графа Адольфа банькатi очi, iпоширенi радiстю,
здивуванням, непорозумiнням.
Граф Адольф хоче розповiсти бiльше, але штат здоров'я в панiцi
накида?ться на пана президента, обнiма?, тре, мне його, обгорта?
простирадлами, рушниками. Куди там балакати!
В кабiнетi Мертенс пха? графа Елленберга в фотель i велить розповiдати
точно, докладно, з усiма деталями. А сам, потираючи занадто сухi вiд
купання куцi руки, короткими, рвучкими кроками ходить бiля нього. Очi його
час од часу пiдводяться вiд пiдлоги, i тодi виразно видно, як трудно
пановi президентовi стримувати свою радiсть. Раптом пан президент
пiдходять i, пiднявши графа Адольфа, обнiмають його.
- Графе Елленбергу, ви заслугову?те на королiвську нагороду. Вiд
сьогоднiшнього дня, графе Елленбергу, Вальдорфськi копальнi належать вам!
Граф Адольф низько схиля? голову, його щастя й радiсть iз приводу
велико? подi? таке безмiрно-велике (не копалень, розумi?ться, а
порозумiння з принцесою), що вiн не смi? його висловити перед паном
президентом бiдними людськими словами.
- Але коронка мусить бути знайдена, пане мiнiстре! Чу?те? Що?
Оповiстiть, що буде виплачена вся сума, яку схоче злодiй. I цiлковита
гарантiя безпеки. Га? Досить?
О, це такi умови, що тiльки якийсь божевiльний може не згодитись на
них. Коли б не...
- I моментально покликати сюди райхсканцлера й мiнiстра закордонних
справ Скликання Свiтового Конгресу повинно бути прискорене. Два тижнi. Що?
Га? Досить?
Граф Адольф трошки злякано дивиться на пана президента. Розумi?ться, в
Нiмеччинi влада й сила пана президента необмежена. Нiмецький народ в особi
свого парламенту готовий завтра ж йти за паном президентом хоч на край
свiту. Але iншi держави?
- Дурницi. Все сутн? вже зроблено. Формальностi? Комедi? з
парламентами, фракцiями? На оповiщення два днi На парламенти й тому
подiбну нiсенiтницю хай три днi. П'ять. Десять днiв iще зайвих. Що? Нi?
Граф Адольф не смi? перечити, одначе йому зда?ться, що...
Але пан президент не хоче й слухати, що йому зда?ться. Два тижнi цiлком
досить. Внутрiшнi полiтичнi обставини Нiмеччини вимагають екстреностi. Нi?
Баста. Дiло райхсканцлера й мiнiстра закордонних справ усе це вияснити.
Лондон сам у тому зацiкавлений. Давно домага?ться. Баста!
***
Свiт у замiшаннi, в непоко?, в колотнечi. Лице людства в мiнливих,
раптових, стрибливих корчах i гримасах, як у штукаря ось одним оком
радiсно, в захватi смi?ться, тут же. Другим грiзно хмуриться, люту?, хитро
пiдморгу?, врочисто бундючиться. Воно - як поле перед бурею. Небо у клубах
хмар, сонце рветься крiзь них, поле у хвилях; хвилi чубатi, скудовченi;
одна в одному напрямi, друга у другому; в одному мiсцi плями сонячно?
радостi, блискучi золотi зуби його; в другому набурмосенi брови, синi,
понурi тiнi; вихор в один бiк, вихор у другий, птицi боком, з жагом,
зигзагами носяться над ними. А десь щось грюкотить, готу?ться,
накопичу?ться, розмина? залiзнi руки.
Доктор Рудольф часом аж до ночi засиджу?ться в бiблiотецi за газетами.
Париж танцю?. Не карманьйолу й не бiскаю, о нi! Новий танець -
планетарного миру.
Париж дасть землi нову, безкровну, свiтову революцiю.
Гей, земле, чу?ш? Радi?ш? Отож-то!
А тут же й iнша гримаса. Земле, начувайся: чу?ш гуркiт величезного
кiстяка - смертi? В Парижi танцюють танок великого знищення людей.
Ах, цi милi газети! Наче рiзнофарбнi скла береш i дивишся крiзь них на
свiт.
Ось рожеве скло Таке поважне, офiцiозне, товстелезне.
"Всесвiтнiй Конгрес у Парижi! З'?зд прем!?рiв усього свiту!?дина
Республiка землi! Вiчний мир!"
I все таке рожеве рожеве, поважно нiжне, соромливо радiсне. Париж,
Лондон, Нью-Йорк, Берлiн, Токiо, всi зморшки земно? кори, всi?? нарости,
всi пiдземнi и надземнi каторги, все рожево, невинно, офiцiозно
посмiха?ться. Кiнець стражданню, кiнець кровопроливанню, кiнець ворожнечi
народiв, На землi мир i в чоловiцiх благоволенi?!
А от червоне. (Американське).
"Зоря золотого вiку Людства! Народи вирiшують свою долю? На порозi
ново? епохи! Пришестя месi?!"
I все пала? червоним захватом, вогневою радiстю. Криваво, бурно,
екстатично, ультрарекламно! Париж, Лондон, Нью-Йорк, Берлiн, Токiо, всi
великi й малi ковбанi людського страждання, всi закапелки глупоти, всi
тисячолiтнi гори забобонiв, обману, ненавистi, - все вкрите радiсним,
вогневим, червоним ентузiазмом.
Але ж на другому кiнцi лиця людства раптом хмура, страшна гримаса.
Японське скло, син?, понуре, грiзне!
"Новий похiд Заходу на Схiд! На порозi величезного нещастя людськостi!
Схiд не буде колонi?ю Заходу! Геть облуднi конгреси!"
I все - темне, принишкле, само сонце дивиться тьмяно, загрозливо. всяка
радiсть - зморщена, задимлена, засинена безнадiйнiстю.
Париж, Нью-Йорк танцюють планетарний танок миру, а Токiо, Пекiн грiзно
вимахують старою збро?ю недобре зв'язаних рабiв Вони не хочуть бути краще
зв'язаними. Хе, косоокi вiльнолюби!
Але Париж, проте, готу?ться й танцю?. Через тиждень Конгрес! На всiх
вулицях будують арки, - там будуть проходити народи землi. (Парижани поки
що пiд ними танцюють бiскаюi).
Конгрес через два днi! Арки iлюмiнованi! Повбиранi квiтками з усього
свiту! Палац Свiтового Миру (старенький люксембурзький палац) щовечора
горить усiма нацiональними вогнями всiх держав, нацiй i племен свiту.
Вогнi, танцi, смiх, крики, алкоголь i поцiлунки не сходять до ранку з
вулиць Парижа! Вiн кричить усiма мовами землi, вiн одягнений у всi фарби
планети, вiн - свiтовий омне?зм!
Нi, полiтика - це надзвичайно втiшна штука. Наука в порiвняннi з нею
просто маленьке, поганеньке скло. А це брильянт, що одсвiчу? тобi всiма
фарбами, всiма вогнями. Одну й ту саму рiч ти можеш побачити в
найрiзнiшому освiтленнi, в найрiзнiших лiнiях, обрисах I то в найщирiших,
переконаних, справжнiх фарбах!
А скiльки вiдтiнкiв навiть в однiй i тiй самiй фарбi!
"Пролетарiат усього свiту повинен пiддержати цю останню акцiю свiтово?
буржуазi?! Капiталiзм у Парижi сам копа? собi могилу. Париж для старого
свпу? необхiднiсть, неминуча ло гiка, останнiй штрих для переходу до
нового свiту! Хай живе Париж!"
"Пролетарiат усьою свiту повинен берегтися! Капiталiзм у Парижi куь
новi ланцюги на працюючi класи?дина Респуб лiка Землi й?днiсть
капiталiстiв! Париж? загроза всьому свiтовi. Геть Париж!"
"Пролетарiат усього свiту повинен серйозно розважити над поставленою
проблемою. Роззбро?ння свiту - вiчнi домагання працюючих. Розумi?ться,
всяка армiя повинна бути скасова на. I геть i не геть Париж!"
Нi, це знаменита рiч - ця полiтика! Доктор Рудольф стра шенно нею
цiкавиться. Щовечора вiн неодмiнно дивиться в ус; скла на Берлiн, Лондон,
Париж.
Але вдень, щiльно позапинавши долiшнi завiски на вели чезних
оранжерейних вiкнах, попихкуючи через верхню губу пiсеньками, щохвилини
витираючи пiт великим рушником, вiн працю?. Тодi вiн про полiтику не ма?
змоги думати. Конгрес у Парижi, безумовно, важна рiч, але тiльки ввечерi.
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 19 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |