пiшки такi величезнi вiддалення, на яких порозлазились кам'янi нарости
мiста. Нехай бiднi комахи хоч на пару хвилин дадуть спочивок ногам.
Вiн увiчливо й привiтно уступа? мiсце старенькому чоловiковi, вiн може
й постояти. Кондукторовi да? за бiлет першу золоту монету, що попада?ться
йому пiд руку, а коли милий смiшний чоловiк хоче вiдрахувати йому решту,
доктор Рудольф, розумi?ться, спиня? його.
- Решти менi не треба Вiзьмiть собi, пане кондукторе. I кондуктор, i
пасажири вражено зиркають на щедряка, який, одначе, виглядом сво?м не
робить враження мiльярдера.
- Хутко, пане кондукторе, нi плати, нi решти взагалi нiкому не буде
треба Запевняю вас. Не вiрите?! Га?
Ну, ясно - ненормальний. Кондуктор, звичайно, користуватись цим не може
й з уважним, спiвчутливим виглядом пода? "багачевi" решту. Доктор Рудольф
весело смi?ться: йому не потрiбнi грошi, пан кондуктор смiливо може лишити
цi круглячки в себе А, зрештою, розумi?ться, коли кондуктор не хоче, можна
забрати?х.
Милi, бiднi дикуни пильно поглядають на чудного чоловiка. Подумайте
собi: вiн сумнiва?ться в мiстичнiй вартостi солдатського гудзика. Ну,
поглядайте, поглядайте, це так натурально й необхiдно для вас.
- Що, пане кондукторе, трудна ваша праця? Особливо в таку спеку?
Пан кондуктор обережно й ввiчливо згоджу?ться з чудним пасажиром.
- Ви, розумi?ться, пане кондукторе, не з при?мностi вiдривати цi
папiрцi працю?те. Правда?
Пан кондуктор неохоче посмiха?ться: вiн хотiв би знайти на свiтi такого
чоловiка, який iз при?мностi захотiв би роками щодня з ранку до вечора
тiльки те робити, що вiдривати папiрцi й роздавати?х людям.
- I не знайдете, дорогий пане кондукторе, не знайдете. Адже, наприклад,
далеко при?мнiше оце взяти та по?хати в лiс, лягти на травi лицем до неба
й мружитись на сонце. Га?
Кондуктор знову посмiха?ться - добре тому лежати, у кого?сти? що.
Доктор Рудольф раптом iз надзвичайною увагою й зацiкавленням
вслуха?ться в слова пана кондуктора, немов у бозна-що нове й мудре.
- Стоп, стоп! Як ви сказали, голубчику? Як?! Коли б чоловiк мав що
?сти, то хто ж би мiг його вдержати на цiй каторзi? Так?
Пасажири теж посмiхаються, швиденько перезирнувшись мiж собою
Кондуктор, як дитинi, якiй роз'ясняють, що дощик пада? вiд того, що
набiгла хмара, ще рач пiдтверджу?, що всi люди мусять працювати, щоб?сти.
Кумедний чоловiк несподiвано в захватi зачiсу? обома розчепiреними
руками волосся й ясно, одверто озира? весь вагон. Йому, видно, хочеться
сказати всiм щось надзвичайно радiсне, важне, те саме, що п'янить його
очi, але вiн стриму? себе, швидко пiдводиться й виходить iз вагона. Але
раптом верта?ться й сильно б'? по плечу кондуктора:
- Пане кондукторе, незабаром ви матимете що?сти. Чу?те? Незабаром
кiнчиться каторга Бувайте здоровенькi, голубчику!
Кондуктор i пасажири з жалем i посмiшкою проводжають очима бiдного
калiкуватого чоловiка.
А бiдний калiка, шкандибаючий, пiтно вогкий, п'яно блискаючий
безупинним, трiпотливим, кричущим захватом, не може знайти собi мiсця в
свойому ма?тку. З вулицi у вулицю, з юрби в юрбу, то лiфтом летить на
башту повiтряно? дороги й несеться в металiчно-шипучому вагонi над морем
палаючих спекою дахiв, укритих, як бородавками, димарями: то прожогом
пiрна? в пiдземнi вогкi тунелi i з залiзним ляскотом та гуркотом жене пiд
Берлiном; то знову вилива?ться краплиною юрби в затiненi, важкi, задушливi
канали вулиць. Але скрiзь, де вiн?, бiднi дикуни ставляться до нього
однаково: з посмiшкою вищостi, з здивуванням, жалем i смiхом. I скрiзь, де
вiн?, вiн ставиться до бiдних дикунiв iз жалем, з любовною iронi?ю й
лукавим, стримано обiцяючим захватом.
За мiстом, де кiнчаються небошкряби й починаються квартали вiлл, сонце
знову прийма? його в сво? обiйми, знову палко цiлу? в розхристанi груди, в
напiвзаплющенi нiжнi повiки очей.
Кондуктор сказав: минуло? недiлi пiдгороднi залiзницi та повiтрянi
товариства видали бiльше, нiж вiсiм мiльйонiв бiлетiв за мiсто. Вiсiм
мiльйонiв бiдних дикунiв-каторжан вирвалося iз сво?? каторги на побачення
з найближчими родичами: деревами, птицями, комахами. I сонце-мати всiх?х
разом цiлувало: i благосно-мудрих зелених стоянiв, i рухливих, вiльних
лiтунiв, i бiдних заморених ходунiв iз залiзобетонових печер. I бiднi,
заморенi, отру?нi ходуни з виразом вищостi, вибачливостi приймали
поцiлунки сво?? матерi.
За вiллами поле й лiс. Жита мудро шелестять сивими колючими вусами,
женуть золотистi хвилi з краю до краю, безупинно схиляючись перед сонцем,
любовно й побожно приймаючи його пекучу животворну ласку.
Лiс розклав пiд ногами зелений килим, прикрив килим узорами тiней, а на
тiнях порозкладав купки людських тiл. Повно?х там, кишить ними старий
лiс, дзвенить голосами, смiхом, радiстю втiкачiв залiзобетонових печер.
Все, що можна, поскидали вони з себе, порозвiшувавши на кущах i гiлляках
сво? на?внi ганчiрочки, несвiдомо тягнучись стати ближче до забутих
родичiв. Бiлi, червонi, рожево-жовтi, тiлеснi плями перисто, крикливо
миготять серед спокiйно?, мовчазно? зеленi.
Тут доктор Рудольф цiлком задоволений сво?м ма?тком. У зубах травинка,
в очах п'яна радiсть, у ходi певнiсть хазя?на.
На галявинцi бiля само? стежки в густiй буиностебловiй травi iз
шовковистою мiтлицею лежить парочка, сплiвшись голими руками Коли б вона
так розляглася на вулицi залiзобетонових казарм,?? моментально арештували
б i вiдвели б у полiцiю або в лiкарню для божевiльних. Але тут цiлком iншi
закони й звича?, нiж там. I парочка просто, ясно, рожево вiд поцiлункiв,
сонця й духу трави дивиться на доктора Рудольфа. I не помiча? в його
постатi нiчого чудного, як помiтили б неодмiнно там, i не посмiха?ться з
його п'яно? посмiшки, з роз-чучвереного волосся, i не диву?ться, коли
шкандибаюча розхристана постать iз травинкою в зубах зупиня?ться проти не?
й любовно, просто, як з давно давно знаними любими приятелями, забалаку?:
- Знаменита погода. Що?
- Надзвичайна!!
- А лiс? Га?
- Чудовий!!
Парочка смi?ться, i гола рожево-зелена вiд тiней жiноча рука пустотливо
обнiма? чоловiчу розкудовчену голову й кладе на траву, накривши?? сво?ми
грудьми.
А доктор Рудольф радiсно шкандиба? далi: молодцi каторжани - все ж таки
вони не зовсiм загубили там, у печерах, родиннi почуття.
Лiс, наспiвуючи про себе свою, йому тiльки чутну, мелодiю, в такт?й
похиту? головою. Плями сонця поприлипали до стовбурiв i солодко мружаться.
Кора сосон, як риб'яча золота луска, млосно випуска? медовi краплинки
живицi; жовтогаряча, червона кора, як волосся одно? прекрасно? дикунки, що
молиться на солдатськi гудзики. О, ця зовсiм забула сво?х родичiв, ця не
обнiме голою рукою й не покладе на зелене лоно землi голову коханого, не
повiсить на кущах сво? людськi ганчiрочки, поскидавши з себе
залiзобетоновi приписи та закони.
Доктор Рудольф ляга? в траву на саме сонце й заплющуь очi. Дзвенять
мухи, дзвенить сум i нiжнiсть, граь невтримна, буйним фонтаном, iскриста
радiсть, цiлу? пекучо, благосно Велика Мати.
***
Золотисто-кучерявий, розпарений духотою, з дитячо-червоними устами
сто?ть Фрiц пiд дверима червоного салону. У високому, врочисто-строгому
коридорi затишно, тихо й темнувато вiд позатягуваних зеленими густими
шторами вiкон.
За дверима чути тиху балачку. Один голос низько-контральтовий,
спокiйно-владний; звуки ного викликають уяву гордо?, нiжно-бiло? ши?, вiд
погляду на яку ста? солодко-тужно. Другий - непокiйний, влазливий,
притишений. Чого такий притишений? Чого так притьмом треба було бачити
князiвну.
Фрiц тихенько надушу? на дверi. Заранi й постiйно наготованi до цього,
вони безшумно трошки вiдчиняються. У щiлину видно жiночу, круглу, поштиво
зiгнуту спину графа Адольфа й плескувату потилицю з рудявим чубом. За нею
непорушну, рiвно застиглу червону пляму волосся.
-...ваша свiтлосте... дуже треба... загроза... бу-бу-бу... пан
президент... ваша свiтлосте...
Червоно-золота пухнаста пляма трошки ворушиться, i з за не? металiчним
контральто виразно чути:
- А це конче потрiбно?
- Шув-шув-шув... пан президент... ваша свiтлосте... Союз Схiдних
Держав...
- Нарада ма? бути в Лондонi?
Потилиця швиденько кива? й знову та?мничо бубонить, шелестить, воркоче,
схиля?ться то праворуч, то лiворуч.
- Значить, ви певнi, що дiйде таки до вiйни?
Потилиця рiшуче кива? й жде. Чорт би?? взяв, закрива? все лице
князiвни. Вмить червоне волосся пiдводиться догори, з за потилицi сходить,
як iз-за скелi мiсяць, рiвно-бiле, строге, з великими зеленими очима лице.
Але потилиця моментально схоплю?ться й знову закрива? його собою.
- В такому разi, графе, я згоджуюсь прийняти пана Мертенса. Але пiд
умовою, що про цей вiзит абсолютно нiхто, крiм нас трьох, не буде знати.
Спина графа робить рух.
- Стривайте, пане графе. Вiзит, пiдкреслюю, ма? бути цiл-кон
конфiденцiальний. Я не хочу, щоб пан Мертенс через нього рискував сво?м,
мо?м i багатьох людей життям. Доля лондонсько? бiржi повинна бути для нас
осторогою. Навiть у цьо-му домi нi одна душа не повинна знати про цей
вiзит. Отже, коли можете й обiця?те так зробити, я згоджуюсь: завтра о
дев'ятiй годинi вечора.
Граф Адольф низько вклоня?ться: i може, i обiця? так зробити.
Фрiц тихесенько причиня? дверi й навшпиньках швидко вiдходить од
дверей.
"Завтра о дев'ятiй вечора! Завтра о дев'ятiй вечора! Завтра о дев'ятiй
вечора!"
Рожево-золотистий Фрiц спира?ться об стiну - в нього чудно пом'якли
ноги й пiд грудьми стало тiсно-млосно.
- Фрiце! Що з вами?! Вам погано?
Фрiц швидко розплющу? очi: вся в бiлому з голови до нiг, наче в пiнi,
сто?ть перед ним графiвна Труда. Перламутрово-смуглява, мiцна, туга шия
рiзко-темно вирiзня?ться на тлi мережано? пiни. Очi з-пiд крисiв бiлого
капелюха здаються величезними, переляканими.
Посiрiле лице Фрiца спалаху? вогнем.
- Нi, нiчого. Я так... Душно дуже. Я прошу вибачить. Вiн уклоня?ться й
швидко сходить униз, чуючи на сво?й спинi здивований погляд темно
бронзових пiд бiлим капелюхом очей.
"Завтра о дев'ятiй вечора! Завтра о дев'ятiй вечора!" В себе в кiмнатцi
Фрiц сiда? на лiжко й долонею витира? пiт iз лиця Завтра о дев'ятiй вечора
цей будинок, ця Труда, старий граф, поважний Штор, а головне вона, ота
моторошно-прекрасна, велично-недосяжна iстота, i вiн сам iз оцими пiтними
руками, з оцими ослабленими колiнами - всi завтра о дев'ятiй годинi
вечора...
Фрiц схоплю?ться й iз жахом ста? посеред кiмнати. У вiкно, що врiвень
iз землею, крiзь тюлеву завiсочку видно залите передвечiрнiм сонцем
асфальтове подвiр'я, а в куточку в холодку длуба?ться улюблениця-квочка з
курчатами, тими самими пухнатими грудочками, якi принцеса так милувала,
якi хижо-сласно брала в рот. Невже це може дiйсно статись?! I та червона
голова, може, так само, як у Лондонi, кудись полетить, одiрвана страшною
силою вiд тулуба, i влетить кому-небудь у кiмнату.
Фрiц поспiшно замика? дверi, дивиться па вiкно й навшпиньках пiдходить
до комода. В долiшнiй шухлядi пiд чистою бiлизною лежить маленька
металiчна коробочка. Коли вiн брав?? вiд Тiле, вона хвилювала, вiд не?
було гордо й завзято в грудях, в нiй була хмарна, велична поезiя. Але вона
не була дiйснiстю. Тепер же це? реальна, металiчна плескувата коробочка з
нарiзом на шийцi. Коли навертiти на шийку круглу головку, що лежить
окремо, i коли з силою кинути цю коробочку об землю пiд двадцятиповерховим
будинком, то через мент од будинку будуть тiльки ру?ни. I тепер - це в
страшна, огидна, нестерпно огидна, до млостi, до корчiв огидна рiч!
Фрiц засува? шухлядку й вражено озира?ться- невже вiн зараз буде
телефонувати до Тiле?! Невже це все справдi, в дiйсностi ма? бути?!
I з жахом, слiдкуючи за собою, вiн помалу пiдходить до телефону, бере в
руки апарат, надушу? гудзика звичайних цифр i слуха?. Знайомий голос:
- Гальо!
Хтось чужий, стороннiй за Фрiца тихо говорить:
- Завтра о дев'ятiй вечора "дядько Саму?л" ма? бути в "красунi".
Мовчання, ошелешенiсть. I вмить, як пiдстiбнутий, голос уражений,
жадний, хапливий Напевне? Факт? Перевiрено? Нi, телефоном нi слова.
Негайно при?хати!
Фрiц помалу кладе рурку и вiдходить од телефону. Так, тепер уже все
буде.
Вiн довго в задумi сто?ть посеред кiмнати, похиливши золотисту кучеряву
голову. Вiтрець злегка гойда? завiску, таку собi просту, звичайну завiску
з попротираними вiд прання дiрочками. За вiкном дiловито,
заклопотано-любовно квокче квочка, часом вона нахиля? дзьоб до землi,
кумедно воркоче - i до не? тодi скочуються жовтявi, з темними й срiбними
плямочками на крильцях грудочки. Такi простi, невиннi, буденнi грудочки!
Шофер Герман iз украденою в старого графа сигарою в зубах, лiниво
помахуючи блискучим ключем i мружачись на сонце, iде до гаража - графiвна
Труда знов?де кудись на всю нiч.
Так, ясно, просто, звичайно, буденно.
Фрiц раптово скиду? головою й почина? швидко шукати очима по хатi
зда?ться, вiн щось забува?, щось важне. Ах, так: переодягтись
У Тiле, розумi?ться, буде Макс Штор. Господи! Це ж i старий Штор, i
велична, хороша панi Штор, вона ж також.. А що ж Макс? Невже вiн зможе?! I
Фрiц раптом чу?, як вiн увесь залива?ться вогнем сорому. Так, Макс Штор
зможе, бо вiн дiйсний iнаракiст i герой.
Золотисто кучерява голова стрiпу?ться, брови суворо, зацiп лено
похмурюються, хлопчачi уста стискаються, i Фрiц рiшуче, твердо виходить iз
тихо? кiмнати.
Шукаючи Ганса Штора, щоб узяти в його дозвiл вийти з дому, вiн бачить в
саду бiля оранжере? принцесу, графиню, графа Адольфа й панi Штор Вони
стоять серед але? i, поглядаючи на вiкна лабораторi?, тихо розмовляють iз
виразом лю дей, що балакають про тяжкохорого. Iз чорно? струнко-велич но?
постатi червоним полум'ям стримить угору невеличка голiвка.
***
Сад гарячим запашним диханням стрiча? доктора Рудольфа. Здоров, здоров,
любий, тихий, кудлатий шепотуне!
Весело й нерiвно трiщить пiсок пiд ногами доктора Рудольфа. Лице, шия,
груди пашать сонцем; мокрi пасма волосся темнiють над очима, в зубах
покручу?ться листок, у руцi похльоску? прутик.
Панi Штор робить усiм знак очима й замовка?. Всi вдають, що розмовляють
про щось байдуже, i, не хапаючись, повертаються лицем до доктора Рудольфа.
А прутик собi потьохку?, листик покручу?ться, розпатлана голова весело то
схиля?ться на лiвий бiк i нiби пiрна?, то випростову?ться. Пiрна? й
випростову?ться.
- Щось, мамуню, може,?сти менi знов принесла? Га? Тут?? свiтлiсть
принцеса, тут графиня, граф Адольф, а вiн обнiма? мамуню за плечi, гладить
гарячою рукою по щоцi й смi?ться сво?м чудним смiхом, лукавим, незвичним,
моторошно-щасливим. На принцесу, на графиню з сином дивиться собi
одвертим, смiхотливим поглядом i вiта?ться вiльно, майже недбало. I нi
тiнi звичайно? соромливостi, стриманостi, мовчазНОстi!
Панi Штор струшу? з плечей його порох i налиплу траву, а очi скоса,
серйозно-допитливо обводять розпалене, нацiловане сонцем лице.
- Я сьогоднi чудесно пройшовся, панове! I, зна?те, зробив масу цiкавих
вiдкриттiв. Наприклад щастя - така надзвичайно рiдка, ненормальна рiч у
людей, що того, кому вона попа да?ться, вважають за ненормального. Правда?
Га?
I доктор Рудольф по черзi обводить усiх лукавими, смiхотливими очима.
- Правда, мамуню? Щастя - то ненормальнiсть, оп'янiння або божевiлля.
Як ти дума?ш? I я тiльки сьогоднi, мо? панове, зрозумiв як слiд, через що
люди п'ють, вони хоч трошки хо чуть наблизити себе до щастя Але на щастя
п'яного дивляться з посмiшкою, бо знають, що його "ненормальнiсть" мине,
але на щастя "божевiльного" - серйозно, з острахом, iз жалем, з нiяковим
усмiхом От, наприклад, як ви всi на мене. Правда?
I доктор Рудольф раптом весело, радiсно, закотисто смi?ться, дивиться
знову по черзi всiм у знiяковiлi обличчя, знову обнiма? матiр.
- А дозвольте спитати, Рудi, - м'яко, обережно посмiха?ться граф
Адольф, - яка причина вашого щастям Рудi iскргсто пильно дивиться в лице
графовi Адольфовi.
- Секрет. Не можу сказати. Тепер не можу. Потiм, може, скажу Навiть
напевне, неодмiнно скажу. Розумi?ться, скажу. I тодi и ви будете щасливi.
I ви будете "божевiльнi", "п'янi", "ненормальнi" Правда, правда! Запевняю
вас! I всi люди! А тодi що вийде? Коли всi стануть "ненормальними", то
ясно, що ця "ненормальнiсть" стане "нормальнiстю". От яка рiч виходить,
мо? панове!
I очi не то з насмiшкою, не то iз щирим захватом знову всiх по черзi
обводять I знову на крихiтний, непомiтний мент трошки довше затримуються в
пильних, похмурених, зелених очах пiд червоним палаючим волоссям.
- О, це було б, розумi?ться, чудесно, коли б усi люди стали щасливi, -
перебiльшено зiтха? маленька графиня, - але нам усе ж таки хотiлось би
знати, Рудi, про ваше щастя. Ми дуже радi?мо, що ви... такий веселий,
милий, але...
- Але чого ви божевiльний? Правда?
Рудi вiдверто, ясно смi?ться, а графиня робить жест протесту, хоче щось
сказати, але доктор Рудольф раптом сильно вiдкида? вбiк прутика.
- Ех, нехай буде! Я хотiв iще кiлька днiв почекати. Та треба ж нарештi
заспоко?ти мамуню. Добре, я готов роз'яснити вам причину мого щастя.
Прошу, панове, до мо?? лабораторi?. Прошу! Тiльки я хотiв би, коли так,
щоб i мiй батько та його свiтлiсть, граф Елленберг, були при цьому. Люди,
якi дали менi життя й змогу досягти щастя, першi мають право на
звiдомлепiсть од мене.
- Ми зателефону?мо?м iз лабораторi?, Рудi.
- Ага, правда! Розумi?ться!
Доктор Рудi раптом пiдводить голову до неба, дивиться на вiкна робiтнi.
- Сонце ще?? Чудесно.
В лабораторi? повно червоного сонця, нагрiтого духу саду, дзижчання
бджiл та ос, що в'ються круг квiток, порозставлюваних на пiдлокiтнику, на
столах, стiльцях, полицях. Лабораторiя, пасiка чи оранжерея?
Доктор Рудольф зносить стiльцi з усiх куткiв, пiдсува? фотель принцесi,
часто погляда? в куток за пальми, кудовчить волосся, про себе лукаво
посмiха?ться.
Граф Елленберг i Ганс Штор приходять разом: один - жовтий, великий,
костистий, iз широчезною, згорбленою спиною, повiльiiии i суворо
насмiшкуватий, другий - рiвний, чорний, строго поважний. Граф сiда? поруч
iз князiвною, а Штор ста? поруч iз стiльцем панi Штор - сiсти вiн нiзащо
не хоче: це нарушения Вiчного Порядку - слуга в присутностi хазя?на
повинен стояти.
Доктор Рудольф обома руками завзято зачiсу? волосся назад, обводить
аудиторiю мокро блискаючими очима, посмiха?ться так, як людина, що ма?
ошелешити сво?х ближнiх, i раптом рiшуче стрiпу? всi?ю головою.
- Панове! Я, власне, сам почуваю, що я - як п'яний. I тому ви, ради
бога, не дивуйтеся на мене. Я зараз вам усе скажу й покажу. Але ви... Ну,
та що там багато казати!
I, круто повернувшись, доктор Рудольф швидко шкандиба? в куток за
пальми.
Принцеса Елiза сидить рiвно, строго зiбравши брови. Старий граф
нахиливши голову, дивиться в пiдлогу. Панi Штор iз надi?ю и тривогою
пильно слiдку? за кожним рухом сина мовчазними великими очима. I нiхто не
дивиться нiкому в очi, нiхто не говорить нi слова.
Рудi виходить iз за пальми з чорною чудною скринькою в руках, подiбною
чи до фотографiчного великого апарата, чи до писально? машинки, закрито?
накривкою. Збоку в скриньки корба, як у млинка до кави, спереду виступа?
невеличкий комин iз круглим склом на кiнцi, дiйсно, нiби фотографiчний
апарат для фотографування неба.
Доктор Рудольф обережно ставить скриньку на стiл, дбай ливо поправля?
??, огляда? з усiх бокiв, злегка крутить за кор бу, здмухуь порох iз скла.
- На скло треба буде накривку, - бурмотить вiн для себе. I,
випроставшись, ясно загоря?ться очима, кутиками уст, кiнчиками рiвних
бiлих зубiв.
- Панове! Це - Сонячна машина. Для вас це слово нiчого не каже?
Розумiю. Розумiю. Охоче розумiю. Ну, так дозвольте вам сказати, мо?
панове, що Сонячна машина? такий апарат, який усува? зайвих посередникiв
мiж людиною й сонцем у?? годуваннi.
Шестеро пар очей дивляться не клiпаючи, не мiняючи виразу - значить, не
розумiють.
- Не зовсiм ясно? Розумiю, розумiю! Цебто iншими словами, панове,
Сонячна машина да? змогу людинi годуватись са мою рослиною - травою,
листям, сiном, соломою. I не якоюсь спецiальною, не думайте, ради бога, а
простою, звичайною травою, якою живляться конi, корови. Навiть бiльше,
навiть бiльше: Сонячна машина всяку рослину, навiть сосновi глицi,
кропиву, бур'ян, колючки - все робить цiлком придатним до вжитку людини.
В очах уже рух: увага, здивування, недовiр'я, нерозумiння. Князiвна
Елiза перехиля?ться вперед.
- Ви розумi?те, панове, що можна сп'янiти, добившися цього? Га?
Розумi?те? Мамо, ти розумi?ш тепер, що менi зовсiм не потрiбно було?сти
трупи свиней, телят, курей i т. iн., якi ти менi присилала? Розумi?ш, що
мо? божевiлля не таке вже страшне? Га? Що?
Принцеса Елiза широкими, немов зляканими очима дивиться на чорну
скриньку. Граф Адольф м'яко простяга? до Рудольфа руку.
- Вибачте, Рудольфе, може б, ви роз'яснили нам докладнiше...
- Ах, розумi?ться! Простiть, будь ласка. Звичайно, я це зараз же... Я
розумiю, ви не можете так повiрити. Ха-ха-ха! Це не така вже звичайна рiч,
щоб повiрити на слово. Тiльки я ж кажу, я нiби трошки п'яний. Але,
розумi?ться, я зараз вам усе чисто, як слiд, детально. Ви не бiйтесь,
ваша свiтлосте, мо? бджоли не кусаються Ви тiльки не махайте на них руками
- i нi одна не зачепить... Так от, дорогi мо? панове... Iдея дуже проста.
I не нова. Спроби робили вже давно рiзнi вченi. Словом, нi на яку новину
само? iде? абсолютно не претендую. Анi крихiтки. Iдея ж така: як увiльнити
людину вiд залежностi вiд???жi, як звести боротьбу за фiзичне iснування
до найменшого мiнiмуму. Як? Мiй хiд думок такий: джерело всякого життя на
землi - сонце. Значить, сонце - це?жа людини. Але мiж людиною й сонцем?
кiлька посередникiв: рослина й тварина. Чи не можна увiльнитися хоч вiд
одного? Чи не можна приймати сонячну енергiю без них, так, як приймають
вони самi, рослини й тварини? На цю iдею я витратив вiсiм рокiв. I нiчого
не добився. Нiчогiсiнько! Наша наука ще не ма? способiв уводити сонячну
енергiю в чистiй формi просто до людського органiзму як годувальний
матерiал. Посередники ще потрiбнi. Я певен, о, я цiлком певен, що через
кiлька рокiв цей незграбний апарат буде здаватися смiшним, зайвим, що ми
навiть рослин не будемо потребувати й будемо годуватися безпосередньо
сонячною енергi?ю. Але поки що цей апарат е вое ж таки необхiдний. I менi
хочеться думати, навiть корисний Навiть трошечки корисний!
Доктор Рудольф iз трiумфуючою скромнiстю кладе руку на чорний, досить,
справдi, незграбний апарат.
Сонце косими промiннями якраз над головою принцеси натиска? на
протилежну стiну - i стiна вiд натуги стримати смiх червонi?. Бджоли
скупчене, буркотливе дзижчать у квiтках, висячи на них, як акробати.
Зеленi похмурi очi невiдривно, вишукуючи, чекаючи, влипли в запалене,
блискаюче потом i щастям обличчя.
- Цей апарат, дорогi мо? панове,? визволення людини вiд теперiшнiх
способiв годування! Людина переста? бути м'ясо?дною твариною. Кiнець!
М'ясо як посередник мiж сонцем i нами тепер непотрiбне. Тiльки рослина! Ви
ждете, розумi?ться, доказiв, пояснення? Ма?те рацiю, ма?те. Легко сказати
- рослина. Ану, спробуйте?сти траву без цього апарата! Отже, я вам зараз
коротенько, але ясно, викладу всю iдею мого винаходу.
Але п'янi люди тратять чуття розмiру й часу. I не коротко. 1 не ясно,
перестрибуючи, забiгаючи вперед, вертаючись, забу ваючи головнiше, доктор
Рудольф виклада? iдею вiдкриття.
Вiн бився над цi?ю iде?ю десять рокiв, проробивши сотнi рiзних
експериментiв. I коли вже готов був впасти в одчай, сама природа прийшла
йому на помiч. Грiзна й милостива природа. Вона струсонула землю, вона
дала масу горя людям. але тут же й подарувала?м величезне щастя. Вона
дала гелiонiт. Що таке гелiонiт? Хе, це - саме той посередник, який
замiнить людинi тварину. Це - новий, одкритий ним, доктором Рудольфом,
пiсля землетрусу мiнерал, названий ним гелiонiтом. Вiн ма? здатнiсть
скупчувати й переробляти сонячну енергiю. Промiнь сонця, проведений крiзь
гелiонiт, уведений до тканини рослини, змiшаний iз енергi?ю людини,
перетворю?ться в цiлком придатну до вжитку людського органiзму со нячну
енергiю.
Доктор Рудольф швиденько бiжить за пальми й зараз же вибiга? звiдти з
тарiлкою в руцi. На нiй лежить довгаста зелена маса.
- Сонячний хлiб!
I доктор Рудольф iз трiумфом простяга? наперед тарiлку. Ши?
витягаються, очi неймовiрно, з острахом, iз цiкавiстю розглядають зелену
масу, що перелива?ться червоняво-фiалковими хвилями з золотистим
одблиском, наче крильця iспансько? мушки.
- Я годуюсь ним вiсiм днiв. Я абсолютно не?в за цi днi. Нi рiсочки!
Але я почуваю себе так надзвичайно бадьоро, таку почуваю силу, що,
зда?ться, можу дерева з корiннями виривати.
Зеленi очi широко дивляться то на "хлiб", то на сяйне, зчервонiле,
мокре вiд поту лице з навислими на чоло мокрими пасмами. I вони вже не
хмурi, вони непевнi, вони готови повiрити и зрадiти.
- Це... неймовiрно! Це щось...
- Правда, ваша свiтлосте? Це щось фантастичне! Правда? Але - це факт,
це - реальнiсть. Оця зелена маса с сконцентрована сонячна енергiя. Це -
оте червоне, слiпуче, палаюче сонце так су мир но й тихо лежить на
тарiлцi.
Граф Адольф пiдводиться й м'якими кроками пiдкрада?ться до "хлiба".
Сiренькi очi в жовтих вiях пильно, недовiрливо обнюхують зелено-фiалкову
масу.
Графиня злякано, схвильовало нахиля?ться до принцеси й щось?й шепоче.
Але принцеса Елiза, не чуючи??, теж пiдводиться й пiдходить до тарiлки.
Над бровами на чистому матовому чолi зворушливо виступили дрiбненькi
крапочки поту. Доктор Рудольф простяга? до не? тарiлку, i очi його знову
зустрiчаються з зеленими, поширеними, готовими повiрити очима.
Сонячний хлiб та?мно перелива?ться фiалково-золотнстими блисками. Вiд
нього йде чудний, солодкаво-нiжний аромат.
- Вiн пахне?
- О, чудово! Сонцем! Ви зна?те запах сонця? Вiн пахне сонцем Дозволите?
I доктор Рудольф обережно пiдводить руку з тарiлкою до лиця принцеси.
Вона злегка схиля?ться й нюха?. Граф Адольф також просува? свiй м'який
навислий нiс. Солодкаво-нiжний, тонкий, дивно-хвилюючий, радiсно-тужний
дух випромiню?ться вiд тарiлки.
- Правда! Сонцем пахне. Боже, як це дивно! I як надзвичайно.
Боже, як дивно й надзвичайно, що це говорить саме вона, шо говорить без
сухо? погорди, без мруження очей, що в лицi така тепла, така виразна,
зворушлива дитячiсть.
- Але як же цей хлiб.. як же ви його... робите?
О, прекрасна: вона хотiла сказати "печете"?
Доктор Рудольф у захватi ставить тарiлку з хлiбом на стiл, хапа? чорний
апарат i почина? демонструвати принцесi весь процес "печiння" сонячного
хлiба. В лабораторi? вже бiльше нiкого нема - тiльки вiн, чорний апарат i
принцеса. Правда, миготять часом якiсь знайомi, милi й байдужi тгнi, але
реальне, живе, близьке-близьке? тiльки порожевiле, захоплене дитяче
обличчя з новими, довiрливими, такими страшно-пильними очима, з такими по
дитячому злегка розкритими устами.
Сонячний хлiб "печеться" дуже просто, зовсiм просто. Береться собi
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 20 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |