просто на?? тiсно стисненi уста, якi iншим часом умiють так
лукаво-нахабно, насмiшкувато й хвилююче смiятися, його пухнатi стрiлчастi
очi не бачать нiяко? строгостi, дiловитостi. Його уста безжурно, п'яно
вивернули свою м'ясисту червонiсть i блискають пiдiбраними в ювелiра
новенькими молочно-бiлими зубами.
- Дуже при?мно, пане Шторе, що ви мене не зовсiм забули. Пан Штор не
чу? коректно привiтних слiв - вiн пiдходить просто до панi радницi,
несподiвано обнiма??? за обидва плеча, владно притягу? до себе й мовчки,
бурно, боляче, брутально цiлу? в уста, що пручаються й викручуються на всi
боки. Потiм випуска?, покiрно розкрива? руки й виставля? розхристанi
сильнi груди наперед.
- Тепер, будь ласка. Можеш навiть на летючу вiллу мене брати. Куди
хочеш, як хочеш. Будь ласка.
А очi п'яно закотисто регочуть. Регочуть iз обурено-вражених очей
телицi, з непорозумiння (в якому все ж таки тьохкають солов!?нi, радiснi
нотки!), iз червоних слiдiв його уст на випещенiй молочнiй бiлизнi лиць i
ши?.
Сузанна мовчить, слiпо й зручно поправляючи на трудно дихаючих грудях
якусь мережану прозорiсть, не зводячи пильних, шукаючих (i все ж таки
вогких!) очей iз загадково?, нахабно весело? покiрностi пана Штора.
- Ти не вiриш? Правда? Ма?ш рацiю. Неймовiрно, фантастично, казково.
Але факт! Дiйсний, реальний факт. Ти розумi?ш: чудо? реальний факт, а вся
так звана реальнiсть? тепер iлюзiя, химера, примара. От штука яка,
Сузанно, моя здивована, моя дорога Сузанно! Ну?
Дiйсно, Сузанна здивована, вона цього не хоче ховати. Вона здивована
насамперед тим, що пан Штор пiсля всього, що було, дозволя? собi являтись
до не? в такому... неестетичному станi.
Цебто ти хочеш сказати п'яним? Так? Нi, кажи одверто п'яним? А проте,
розумi?ться, я п'яний. Але хутко й ти будеш п'яна, i твiй порть?, i тво?
генiальнi друзi, i твiй скульптор, чорт би його взяв, i навiть... О,
вибач, я вилаяв скульптора? Ах, Сузанно, що тепер скульптори? Ти не можеш
уявити собi, яка це тепер дурниця.
Сузанна впустила свою зброю, свiй смiх, свою насмiшкувату ласкавiсть.
Вона вибита з сiдла цим бурним наскоком, цi?ю п'янiстю, смiхом. Макс
смi?ться, значить, вiн дужчий i вищий. Так, вона зробила помилку, це -
ясно. Але краще виправити помилку, нiж тягти?? далi. Це також iстина,
яко? люди рiдко додержуються.
Сузанна раптом посмiха?ться. Вона дуже рада, що нарештi милий Макс
зрозумiв, що на свiтi? багато вславлених речей, якi в дiйсностi не що
iнше, як дурниця. Наприклад, полiтика партi? й тому подiбнi грiзнi Молохи.
Правда?
Макс весело затрiпу? на потилицю чорно-синього чуба.
- Правда, Сузанно! I партi? тепер дурницi. I Мертенси, i полiтика, i
.парламенти.
- Чого ж, власне тепер, коли можна спитатися. Макс лукаво, смiхотливо,
любовно мружить на насмiшкувате лице вiястi очi.
- Спитати можна, але знати - нi. Рано. Ще рано тобi, Сузанно! Я прийшов
тiльки, зна?ш, чого? Щоб сказати тобi, що хутко...
Макс раптом хижо, м'яко пiдступа? на кiлька крокiв уперед i витягу? до
Сузанни лице.
-...що хутко ми полетимо з тобою на Гiмала?. Чу?ш? Чу?ш, я тебе
питаю?!
Сузанна знову губить свою зброю - в цьому хижо, жагучо-загрозливому
тонi? якась справжня серйознiсть, вiд яко? слабнуть ноги. Але яка разом
iз тим самовпевненiсть: "Ми полетимо". А як поводиться з певнiстю й
владнiстю завойовника. Де дiлась лiнива розвезенiсть, умисна глузливiсть
амбiтного бiдняка серед чужих розкошiв?
- Менi дуже при?мно чути вiд... вас такi грiшнi слова, пане Шторе, але,
на жаль, мушу вас розчарувати: на Гiмала? тепер летiти не можна.
- Чому?
- Вiйна буде, пане редакторе, дозвольте подiлитися з вами новиною,
вiдомою всiй земнiй планетi.
Макс сiда& в глибокий холоднуватий фотель i заплющу? очi. Як дивно,
дзвенить усе тiло солодко тужно, пробуджено-нiжно. Невже Сузанна не чу?,
як вiн дзвенить?
- Вибачте, пане Шторе, коли вам хочеться заснути, то я можу вам для
цього запропонувати друге мiсце.
Макс розплющу? очi й неодривно мовчки вдивля?ться в знайоме обличчя, на
якому сто?ть силуваний, непри?мний, чужий усмiх. Як вона може тепер так
посмiхатись? Ах, так: вiйна! Ну, вiд вiйни так не посмiхаються.
- Нi, я спати не хочу. Я зараз пiду. Я думав, ти iнакше стрiнеш мо?
слова. I я не п'яний, Сузанно. Тiльки я... дзвеню. I шалiю. "Я почуваю, що
шалiю".
Макс радiсно смi?ться й гнучко ста? на ноги.
- I я не божевiльний, Сузi. Чу?ш? Але ти ще не можеш мене зрозумiти.
Потiм. А тепер прощай, я страшенно поспiшаю. Стривай! Iще одне запитання:
ти дiйсно закохана в скульптора?
Сузанна знизу? плечима. Насамперед вона нiколи йому нi слова нi про яку
свою закоханiсть у кого-небудь не казала. По-друге, коли б i була в кого
закохана, то чого ради про це мала б саме з Максом Штором говорити?
По-трет?, поведiнка пана Макса Штора така сьогоднi дивна, що при
найбiльшому бажаннi говорити з ним, як iз нормальною людиною,?й це навряд
чи вдалося б. По-четверте...
- А по-четверте, Сузi, пам'ятай, що хутко ми полетимо на Гiмала?, коли
ти ще цього хочеш. Прощай. Скоро побачимось!
***
Дiйсно, вiн п'яний. Вiн не переста? дзвенiти, сонячно, свя-течно,
весняно дзвенiти. Дивно, що йому треба рухати ногами, коли так очевидно,
що треба легесенько ворушити руками и летiти понад усiма тими аеропланами.
I, власне, летiти, бо вiн же так страшенно мусить поспiшати.
От i старенький чистенький Надель iз сво?ю вiдiрваною рукою й старечо
рожевим рум'янчиком теж чудно погляда?. Вiн сумний, бiдний Надель. З його
Фрiцом щось там сталося. Чогось затужив хлопець. Од того вечора, як
вернувся додому, нi до кого не говорить, не?сть, не п'?, лежить увесь час
на канапi лицем до стiни. Чи вчинив щось тяжке, чи образив його хто, чи на
службi що ско?лось - невiдомо, - нi на якi питання нiякiсiнько? вiдповiдi.
- Нiякiсiнько? вiдповiдi? Хе! Вiдповiдь! Забалака?. Ану, де вiн там,
той лютий меланхолiк?
Дiйсно, золотисто-кучерява голова меланхолiка лежить лицем до стiни.
Дiйсно, вона не хоче нi на що вiдповiдати, нi навiть повернутись навпаки -
вiд Максового голосу вона ще дужче влипа? в стiну.
Старий Надель сумно, непорозумiло знизу? плечима. Порожнiй вузенький
рукав висить йому так безнадiйно та покiрно.
- Нiчого, товаришу Наделю. Сiдайте, я вам розповiм одну чудесну казку.
Фрiц теж послуха? - i побачите, як вiн оживе й забалака?. Сiдайте,
сiдайте. А я тут, бiля меланхолiка, щоб йому чутнiше було.
I Макс почина? свою казку, стрiпуючи чубом та регочучи вiястими очима.
Справдi чудодiйна казка - вона робить магiчне враження. старий Надель
розкрива?. якмога ширше сво? синенькi маленькi очi, бо в головi його вона
не вмiщу?ться, а Фрiц злегка пiдводиться, i, хоч дивиться все-таки в
стiну, слуха? всi?ю спиною й потилицею. Раптом вiн схоплю?ться, ста? на
канапi навколiшки й поверта?ться всiм лицем до Макса.
- Правда! Я можу посвiдчити! Вiн зовсiм не був хорий! Ага-а, так он
воно що! О, тепер я розумiю!
Вiн стриба? на пiдлогу, як покроплений живою водою, i ста? перед
Максом.
- Ми мусимо його визволить! Негайно!
Старий Надель зовсiм ошелешений! при чому ж тут Фрiц? Сонячна машина,
граф Елленберг i Фрiц?!
Макс смi?ться. Потiм, потiм усе виясниться. Тепер же така рiч: Рудольф
безумовно цi?? ночi буде визволений iз божевiльнi. Про це не може бути
нiяко? мови. Але де його сховати? Розумi?ться, схованок багато може бути,
одначе, йому, Максовi, хочеться, щоб брат був близько вiд нього. Вiн не
може нiкому доручити охорону його. Через те вiн пропону? сховати Рудольфа
у Наделiв. Що скаже на це, товариш Надель? Га?
Товариш Надель, як на молитву, здiйма? одну свою руку догори. Господи!
Та що ж вiн може сказати на таку честь його вбогому домовi? З дорогою
душею, з радiстю, з щастям! От тiльки, чи зручно ж буде братовi в?хньому
помешканнi?
- О, це дурницi! Але майте на увазi ще одну рiч, товаришу Наделю.
Рудольфа буде визволяти Iнарак. Так, так, товаришу. Я вже юворив з одним
знайомим iнаракiстом, i вiн менi обiцяв, що?хня органiзацiя це неодмiнно
зробить. Бiльше ж нiхто не зможе, ви ж розумi?те самi. Треба людей
рiшучих, одважних, озбро?них, готових на все. Розумi?те? Отже, що це
зробив Iнарак, стане вiдомо всiм. Чи не бо?тесь ви прийняти в себе людину,
визволену Iнараком?
Старий Надель роздумливо чеше нiгтем кiнчик носа. Макс i Фрiц швидко
перезираються, i в обох блискають iскорки лукавого смiху.
- Хм! Iнарак... Розумi?ться, причетнiсть до Iнараку може принести
багато прикростей. Але... ми ж не повиннi знати, що це зробив Iнарак. Це -
раз. Друге - всяке чесне дiло? чесне дiло, хоч хто б його зробив. Трет? -
коли справа в тому, щоб урятувати людину, яка да? людям таку велику рiч,
то за таку людину можна й на всякi прикростi пiти. Четверте...
Але нi четвертого, нi п'ятого нi Макс, нi Фрiц слухати не хочуть, вони
просто обнiмають з обох бокiв висхлу, маленьку, акуратненьку постать i
мнуть?? в обiймах. А пiсля того Макс робить знак Фрiцовi - Фрiц хапа?
пiджак i похапцем натяга? на себе.
- Ну, що, товаришу Наделю, ожив наш Фрiц? Га? Ото? Ще не один Фрiц
тепер оживе? Правда? Ви розумi?те, що мертвi можуть ожити вiд тако?
машинки? Що?
- Менi просто не вiриться. Вибачте, що я сумнiваюся, але це, дiйсно,
тiльки в казках бувас. Макс раптом виставля? проти Наделя сво? могутнi
груди.
- Ну, а я - казка? Га? Дух безтiлесний?
- Хм, це трудно сказати. Коли б у всiх безтiлесних духiв були такi
груди, то хто зна?, де б?х усiх помiстила земля.
- Цiлком справедливо? А я вже - дух, бо я вже?в, товаришу, той
сонячний хлiб. Уже! А хутко й ви станете духом. Чу?те? Фрiце, готовий?
Гайда! Бувайте, Наделю! Для Рудольфа приготуйте ту кiмнату, що над мо?ю.
До побачення! Фрiце, йдем!
***
Не засiдання Центрального Бюро Iнтернацiонального Авангарду
Революцiйно? Акцi? в Нiмеччинi, а зборище оп'янiлих, подурiлих матуристiв,
що вперше одягли студентськi буршiв-ськi кашкети. Нiколи в славнiй iсторi?
Iнараку не було нiчого хоч трохи подiбного до цього "засiдання".
Де дiлася дротяна поважнiсть професора Гоферта? Хто злизнув важку,
масивну вайлуватiсть Паровоза? Куди зникла дисциплiна, гiднiсть,
обережнiсть, конспiрацiя?
"Молодшi товаришi" з охорони тривожно й непорозумiло перекидаються на
вулицi знаками з тераси луна? такий гамiр, крик, смiх, що всi прохожi
звертають увагу. Що воно там робить, оте Бюро? Попилися, чи що?!
На терасi надзвичайне видовище: з краю, бiля балюстради, наставивши до
сонця одно сво? око, сто?ть на стiльцi Сонячна машина Круг не? розпаленi,
блискаючi потом, очима й губами, розпатланi, розхристанi члени
Центрального Бюро. Паровоз сидить верхи на стiльцi й язиком вилизу? з
тарiлочки сонячний хлiб. На кучерях його перелива?ться фiалково-червоними
блисками крихта зелено? страви Гоферт, вхопивши Шпiндлера за обидва
пле!iа, грясе ним, стараючись перебалакати й перекричати Кестенбавм,
заклавши руки в кишенi, з незалежним переможним виглядом марширу? по
терасi й спiва? "Прокинувсь люд робочий". Клара видира? в доктора Тiле
якийсь папiрець, i обоь бiгають помiж стiльцями, штовхаючи весь час
Паровоза й гуркочучи стiльцями.
Фрiц заздрiсне загляда? часом через?дальню на терасу. I заздрiсне, i
заклопотано вже сьома година, а нiяких, видно, справ ще й не обговорювало
Бюро. Товаришi з вулицi вже двiчi присилали запитати, що дi?ться там. Хоч
би товариш Макс вийшов. Але нема надi?, лежить у шезлонгу й жмуриться на
сонце. А ще ж треба оповiстити всiх тих, що мають сьогоднi вночi визволяти
доктора Рудольфа. Та чи буде ж про це постанова? Вони в такому станi, що
навряд чи можуть що не-будь постановляти. Ех, коли б йому дозволили хоч
крихiтку сонячного хлiба зробити собi!
Раптом Макс пiдводиться, дивиться на годинника. Стрiпу? головою. Ага,
слава боговi!
Макс рiшуче пiдходить до Гоферта й Шпiндлера, одводить?х у рiзнi боки,
спиня? Кестенбавма, перепиня? дорогу Кларi, видира? тарiлочку в Паровоза.
Ну, зда?ться, до справ приступають! Фрiц тихенько висли-зу? з?дальнi.
А Макс усе з тим самим рiшучим виглядом заганя? всiх у?дальню. Годi! До
дiла! Вiн ма? важнi справи.
Але якi можуть бути сьогоднi важнiшi справи за ту, яка розв'язана вже
там, на терасi?
Перша справа визволити цi?? ж ночi доктора Рудольфа Штора з божевiльнi,
куди його...
Ах, та яка ж це справа? Доручити товаришевi Максовi Шторовi виконати
це, та й баста Ну, що ще?
Але в Макса й ще. Вiн пропону?: з огляду на те, що винахiд Сонячно?
машини ма? перевернути всi полiтичнi й соцiальнi вiдносини, переглянути
справу терору. Так, так, справу терору. Чи ма? рацiю тепер цей бiк
дiяльностi Iнараку?
Обличчя тверезiшають, гихiшають. Доктор Тiле навiть од Клари
вiдверта?ться, сокирчастий нiс його нашорошено встро мля?ться в Макса.
Як?! Чи ма? рацiю терор?! Цебто чи ма? рацiю iснування самого Iнараку? Це
хоче скi?зати дорогий товариш Штор?
Нi, товариш Штор не це хоче сказати, а тiльки те, що вiн сказав i що
чули всi, а так само дорогий товариш Тiле, цебто чи тепер? рацiя надавати
таку виключну ува?у тероровi, як ранiше? Чи не перенести цю виключну увагу
на Сонячну машину?
Доктор Тiле схоплю?ться. Як?! Саме тепер, коли очевидно, що Мертенс i
компанiя...
Але тут Паровоз бере його за руку, садовить на мiсце, а сам пiдводиться
й заявля?:
- Товаришу! Ми всi сьогоднi в такому станi, що нiяких справ розглядати
не можемо. Я рiшуче вiдмовляюсь. Я не можу. Я зовсiм... не... здатний. Це
зрозумiло. Така подiя... Я пропоную перенести засiдання на завтра. Я?ду
додому. Але вперед я заявляю першу чергу на Сонячну машину!
- Я на другу!
- Я на другу!
- Я на другу!
- Я на третю!
- Хто ж на другу? Чекайте! Так не можна!
- Я, я на другу, я перший сказав!
- Нi, я, вибачте!
- Панове, чекайте.
Макс маха? рукою й виходить у салон. Фрiц скромно сидить бiля других
дверей.
- Фрiце, ви?дете зi мною. Бюро сьогоднi не при собi. До дванадцято?
ночi ми ма?мо ще досить часу? Як гада?те? Тепер сьома. Десять чоловiк
цiлком вистачить. Правда?
***
О дванадцятiй ночi бiля лiкарнi для душевнохорих зупиня?ться два авто.
З одного дво? людей виводять пiд руки хорого. Вiн пруча?ться, голосно
протесту?, але четверо рук мiцно тримають його й тягнуть до га.нку
лiкарнi, слабо освiтленою лiхтарем.
Сонний порть? невдоволено вiдчиня? дверi. Нiякого прийняття хорого не
може бути. Показилися люди в таку годину хорого привозити?!
Але дивна рiч: i хорий, i його iпровожатi - без облич, замiсть них
чорнi машкари з дiрками, з-за яких моторошно поблискують баньки очей. I
хорий, i провожатi виймають револьвери й швидко проходять у дверi,
випхнувши порть? надвiр. Там чи?сь руки хапають його, i чийсь голос iз-за
машкари тихенько й спокiйно шепоче йому у вухо:
- Анiтелень, дядю! Чу?ш?
В одчиненi дверi проходить iще тро? страшних людей! Свiтло в сiнях i на
ганку чогось раптом гасне. Ще звiдкись виринають темнi постатi,?х тут,
очевидно, душ п'ятдесят-сто. Всi говорять пошепки, але цiлком собi
спокiйно й не хапаючись, як у себе дома.
Правда, не зовсiм як у себе дома, бо тi, що всерединi, погано знають
розполiг кiмнат,?м через це навiть доводиться звернутися за допомогою до
чергового лiкаря. Вiн не зовсiм охоче, але досить швидко веде трьох гостей
нагору, скоса поглядаючи на дула револьверiв, що поблискують занадто
близько з обох бокiв його грудей. За ними йде ще кiлька?хнiх приятелiв,
якi зупиняють сестру, що виходить на гомiн, ввiчливо просять?? побути з
ними й трошки помовчати.
Безумовно черговий лiкар краще зна? устрiй лiкарнi - за якi двi-три
хвилини вiн приводить?х у кiмнату хорого Рудольфа Штора. Хорий злякано
прокида?ться, вiн, може, i боронився б, не дався б себе викрасти злодiям,
але ж через те, що зв'язаний, мусить тiльки здивовано скоритися
насильству. I, коли його беруть пiд руки й ведуть, вiн такий вражений, що
не протесту?, не кричить i тiльки вдивля?ться в дiрки на чорних машкарах.
Тихенько, безшумно вiд!?жджають два авто й зникають за рогом, зовсiм не
цiкавлячись тим, чи вдасться черговому лiкаревi зiпсованим телефоном
сповiстити полiцiю про подiю.
?м нема часу: адже треба стiльки сказати один одному, i не так сказати,
як виявити голосом, блиском очей, стиском руки. А потiм же така маса ще
справ: треба завезти Рудi, треба з ним зараз же скласти опис речей, якi
треба цi?? ще ночi вивезти з лабораторi? для працi над вибором скла
Сонячно? машини, i то неодмiнно цi?? ще ночi, бо завтра вже його
лабораторiю стерегтимуть якнайпильнiше. Потiм треба, щоб до ранку були
конче поширенi вiдозви про вивзолення Рудi. А нiч така ж коротка! I така
щаслива, хай кожна до само? смертi буде така!
- Ух, Рудi! Та ми тепер такого наробимо, що... Нi, нема? слiв у мене.
Але буде дiло! Правда, Рудi?
Рудi так стиска? Максовi руку, що вона аж ни? вся до плеча, але Макс
блаженно посмiха?ться вiд цього болю й вiдтрi-пуе чуба на потилицю.
* * *
Сонце врочисто, велично здiйма? червоно-золотi вi? над садом. Шибки
вiкон принцеси радiсним розтопленим золотом бризкають у сад. Полита
стареньким Йоганном пiдстрижена?жачком трава iскриться всiма фарбами.
Тiльки старенький Йоганн у саду не iскриться й не блиска? радiстю. Як
його iскритися, коли чоловiк у цiлковитому замiшаннi й непорозумiннi квiти
для всiх нарiзанi, пiдiбранi, покладенi в букети до смаку кожного от,
наприклад, чорно-синi й жовгi троянди для принцеси - а чи можна?х
сьогоднi подавати, невiдомо. Вчорашнi квiти так i пов'яли, нiхто не взяв.
Як осiннiй сивий туман у тiсних межигiр'ях, залiг сiрий сум у графському
домi. Вчора цiлий день уся прислуга проходила навшпиньках i навiть у себе
в кiмнатах балакала пошепки старий граф занедужав. Збила з нiг старого
молода графiвна. Не пожалiла батька, осоромила, зганьбила на все життя.
Iм'я?? заборонено згадувати. Ота така мила, втiшна, така собi проста
графiвна.
Сидить старенький Йоганн на лавi бiля сво?х постинаних загублених
друзiв i перебира? на колiнах старечими руками нiжнi пелюстки, а в головi
- сумнi думки.
Оце сама графиня вчора?здила вмовляти. Так дочка просто не прийняла
старо? матерi, чи з сорому, чи з завзяття, тiльки не прийняла, та й годi.
А вiлла в не? - чистий палац.
I принцеса як не своя. I графиня прибита горем. I Штор iз Шторихою в
тузi та горi. Сто?ть лабораторiя пусткою, не стало доктора Рудольфа,
гiрше, нiж помер нещасний, любий доктор Рудi. Не буде вже кому тепер учити
його, старого, як по-латинському звуться зозулинi сльози. А тут iще
папiрцiв хтось через мур понакидав у сад? Позбирав?х йоганн, а прочитати
не може - слiпий уже став на читання, чу? ще зовсiм добре, а читати не
втне - зараз же плачуть старi очi.
I перебира? старенький йоганн старечими покрученими пальцями тоненькi
аркушики паперу, на яких тiльки й може розiбрати великi лiтери
"Громадяни!" - далi плачуть старi очi.
I знов перебира? пелюстки, i шкода йому постинаних мовчазних друзiв
сво?х, i не зна?, що його робити. Хоч би до столу подали, так нiхто вчора
й до столу не зiйшов, навiть стара графиня не вийшла iз сво?? кiмнати.
А сонце пiдводить свою владичну голову все вище та вище, голо!ва ж
старенького Йоганна схиля?ться все нижче та нижче, покiрно й солодко
куняючи пiд благосним теплом.
I вмить злякано скиду?ться: по дорiжцi, як i вчора, строго й рiвно
ступа? принцеса. Як i вчора, очi спущенi долу, уста тiсно стуленi, в лицi
чи тяжка дума якась, чи невсипуща зацiплена туга.
Старенький Йоганн не зна?, що йому робити, пiднести чи не пiднести
чорно синi троянди. А може б, хоч трошки звеселилися замкненi уста, може,
хоч легесенькою втiхою зм'якшились би строгi очi. Страшно: а що, як гляне
на нього так само, як на Германа, коли той спитав щось не до речi про
автомобiль?
Принцеса байдужими очима проводить по зiщуленiй постатi садiвника,
потiм по квiтах i спиня?ться на папiрцях. На квiти, на чорно синi троянди
й не дивиться, а до папiрцiв аж сама пiдходить i нахиля?ться.
I бачить старенький Йоганн, як раптом принцеса кида?ться на тi
аркушики, хапа? горiшнiй, впива?ться в нього очима, а папiрець аж лопотить
у руках - так трусяться пальцi?й.
- Де ви взяли цi вiдозви?
Йоганновi ста? страшно.
- Пiд муром, ваша свiтлосте. Хтось накидав уночi.
Принцеса з папiрцем майже бiжить далi до того мiсця, де й учора сидiла
на лавi пiд бузком, що проти само? лабораторi?.
Йоганн якийсь час ошелешено сто?ть коло квiток. Потiм по малу обережно
просува?ться й пiдбира?ться до то? лави, що пiд бузком. Що ж це таке могло
бути в тих папiрцях, що так чудно подiяло на принцесу?
I дивна рiч: йоганн бачить, що принцеса зовсiм не гнiва?ться. Навпаки -
звеселилося лице??, зм'якшилися тiсно замкненi уста, очi iскряться, як
полита трава пiд сонцем. Що ж воно таке за диво, тi папiрцi?!
Принцеса раптом рвучко пiдводиться й з папiрцем у руках швидко йде в
дiм. I знову - чи зда?ться старому, чи справдi так-лице принцеси немов
заклопотане. Отож дивнi папiрцi!
Йоганн верта?ться до лави, забира? решту аркушикiв i також пряму?
додому - там уже вiн найде собi раду з папiрцями i з квiтками.
От якраз на порозi свого помешкання сто?ть сама Шториха. Звела лице й
очi, чудна жiнка, до сонця й наче молиться, отут надворi, така поставна,
поважна собi жiнка.
Йоганн тихесенько пiдходить - чи молиться людина, чи так до сонця
зажурену душу виставила, нащо перебивати? Але Шториха чу? рип пiску й
поверта? голову до Йоганна. Ну, коли сама побачила, можна й смiлiше
пiдходити.
I знову старенькому Йоганносi аж моторошно робиться, не дочитавши
навiть до краю папiрця, панi Штор як не сплесне руками, як не залл?ться
вся радiстю, як не кинеться в дверi до себе з криком "Гансе! Гансе!" Та що
ж воно таке за чудодiйнi папiрцi, ради всього святого на свiтi божому?!
Вiкна помешкань Шторiв одчиненi, вони врiвень iз землею, i старому
Йоганновi добре чути, як там радiсно грюкають дверi, як гомонять у
сусiднiй хатi голоси. Це панi Штор, оче видно, чита? того чудного папiрця
свойому чоловiковi. Але старий йоганн не чу? нового вибуху радостi.
Навпаки - вiн чу? цiлком протилежне: вибух гнiву, лютi. Голоси враз
загоряються гнiвною жагою, налiтають один на одного, гризуться.
От вони переносяться ближче, до цi?? кiмнати.
- Та краще б вiн зогнив у божевiльнi разом iз сво?ю Машиною, анiж
злигатися з цими бандитами, душогубами, злочинцями проти порядку й закону!
Чу?ш, ти? Нащо менi його таке здоров'я! На сором, на ганьбу, на нещастя
нам?! I ти ще СМI?Ш..
Але тут чийсь жiночий голос, чийсь чужий, не Шторишин, не той тихий,
раз у раз рiвний i низький голос, який так добре зна? йоганн, а голосний,
рiзкий, високий, як югтями згори впива?ться в Штора.
- Та будь проклят i твiй порядок, i тво? закони, i тво? графи, i ти
сам, коли ти ради них зичиш смертi й муки сво?й дитинi! Чу?ш ти? I хай
благословеннi будуть отi злочинцi й душогуби, що хочуть добра мо?й дитинi!
Ти - не батько, а кат! Ти одну дитину вже загубив ради свого порядку,
хочеш i другу?! О нi! Годi!
З дверей виходить шофер Герман i потяга?ться на сонце. йоганн одходить
од вiкна, тримаючи в руцi заклятi папiрцi Ану, хай Герман прочита? йому,
що воно там таке? Герман iз виглядом лiниво? вищостi й вибачливостi до
старенького са дiвника бере з рук його вiдозву й мовчки почина? читати. I
раптом скрику?:
- Ого! Оце так штука!
I хоче бiгти з папiрцем назад до дверей. Але тут йоганн хапа? його за
руку й рiшуче вимага? або прочитати йому вголос, або вернути папiрець.
Герман тут читати не може - це страшний папiр, за нього навiки в тюрму
засадять. Треба читати його в хатi, тихенько, пошепки.
I Герман iз усмiхом тягне за собою в дверi прилиплого дiдуся. Добре,
нехай пошепки, нехай у хатi, нехай хоч у тюрму, а Йоганн хоче таки нарештi
знати, що там? в тих страшних паперах.
I в сво?й хатi Герман пiвголосом чита? Йоганновi, кухаревi й двом
льокаям страшний папiр:
"Нове злочинство капiталу! Громадяни!
Молодий генiальний учений Рудольф Штор зробив великий науковий винахiд
вiн винайшов апарат, який да? змогу людинi без посередництва тваринних
органiзмiв приймати, як страву, сонячну енергiю. За допомогою цього
апарата, всяка рослина ста? придатна для вживання.
Розумiючи величезне значення цього винаходу, розумiючи, що Сонячна
машина визволя? людство вiд дотеперiшнiх способiв годування, а тим самим -
од сучасних способiв господарства, розумiючи, нарештi, що це визволення
неминуче тягне за собою визволення й од усiх теперiшнiх економiчних,
соцiальних, полiтичних i всiх iнших форм утиску й залежностi одних людей
од других, не бажаючи розставатися з пануванням над сотнями мiльйонiв
людей, Капiтал учиня? дике злочинство: з наказу Фрiдрiха Мертенса, голови
бандитсько? органiзацi?, звано? "Об'?днаним Банком", агенти й прислужники
його схопили Рудольфа Штора й засадили в лiкарню для ду-шевнохорих.
На щастя всього людства, Iнарак сво?часно довiдався про це й сво?ю
владою визволив великого вченого iз страшно? тюрми. У цей мент доктор
Рудольф Штор? в цiлковитiй безпецi й приступа? до дальшо? працi над сво?м
винаходом. Незабаром увесь свiт матиме радiсть зазнайомитися з Сонячою
машиною й оцiнити розмiр злочинства капiталiстичних розбишак. Центральне
Бюро Iнтернацiонального Авангарду Революцiйно? Акцi? в Нiмеччинi
(Iнарак)".
Кухар та?мничо, з острахом здiйма? догори пальця.
- Оце та-та ак, мо? панове! Оце, я вам скажу... Але в коридорi рiзко,
нетерпляче дрiботить дзвiнок. Льока? схоплюються й прожогом вилiтають iз
кiмнати.
Прибув граф Адольф Елленберг. У холi, струнко витягши сво? кремезне,
молоде ще тiло, сто?ть Ганс Штор. Лице його жовто-блiде, але
кам'яно-суворе. Граф м'яко, дрiбно, нiби не згинаючи колiн, пересува? сво?
опецькувате тiло сходами на гору, кругло потираючи руки й спустивши очi
долу.
Перед дверима поко?в принцеси вiй на мент зупиня?ться й перевiря? щось
у боковiй кишенi.
Принцеса вже жде на нього. Вона зараз же простягу? йому червоний
папiрець.
- Бачили вже, пане графе?
Граф Адольф швидко охоче кива? головою - бачив, бачив, непри?мнiсть,
велика непри?мнiсть.
- Але це правда? Вiн утiк?
- На жаль, правда. Так, так, на великий жаль, правда. Утiк. Викрала ця
проклята банда.
Але нi граф у принцеси, нi принцеса в графа не помiчають великого
пригнiчення.
Принцеса уважно, скоса обкида? м'яку постать Мертенсового мiнiстра.
- Вас, зда?ться, пане графе, ця подiя хвилю? менше, нiж слiд би було
сподiватися? А тим часом, оскiльки я розумiю, це загрожу? великими
ускладненнями. Сонячна машина стане тепер широко вiдома, i всi тi наслiдки
вiд не?, яких ми боялись, не зменшаться.
Граф Адольф сумно, з жалем посмiха?ться.
- Нiяко? Сонячно? машини нема?, ваша свiтлосте. Так, ваша величносте,
зовсiм нема?? й нiколи не було. Вона? плiд дiйсно хороби бiдного доктора
Рудольфа. Вiн - дiйсно хорий, ваша свiтлосте. Ми цiлком правильно
орi?нтувались у його станi. Фактично й безсумнiвно душевнохорий.
Принцеса помiтно блiдне й сильно стиска? руками поруччя фотеля.
- Через що це ви так дума?те, графе?
- Через те, ваша свiтлосте, що вчора спецiально мною призначена
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 28 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |