- Не Клара, а панi Шпiндлер.
- Нi, Клара! Мила, дорога,?дина iстота, яку боляче покидати на землi.
Розумi?те, Кларо??дина iстота, яка псу? менi насолоду, може, останнього
риску, яка без милосердя мучить i мене, i себе.
Тихо тихо в рурцi. I нарештi!
- Значить, таки завтра?
- Таки завтра. Кларо, невже й завтра не можна?
- О нi, що ви!
- Кларо! Навiщо ж лицемiрство? Ви ж уже його зраджу?те, ви ж уже давно
моя, ви ж...
- Пане докторе, ви забува?те, що i в телефонiв бувають вуха.
- Ах, що менi з того?! Я знаю, що... Кларо, невже ж i завтра не можна?!
В iм'я чого? Сухо?, формально? моралi? Кларо, я - самоiнiй. Я раптом почув
себе безмежно самотнiм у життi. От я чую себе так, як на кiлька тисяч
метрiв над землею. Кларо, менi треба, щоб моя рука була тверда, а менi
нестерпно тоскi?о й холодно.
О, я знаю, що це - злочин, слабiсть, я знаю, що це - гань ба, але невже
ви ii? простягнете менi руки? Ну, на кiлька хвилин прийдiть, на, може,
останнi, але нашi, нашi кiлька хвилин. Чу?те, Кларо?
У рурцi виразно чути шершавi звуки дихання.
Ах,?диний раз Тiле шкода, що Iнарак винiс ним самим запропоновану
постанову: не балакати телефоном iз одчиненим екраном.
- Кларо!?дина людська iстото, з якою говорить моя нiжнiсть iз усi?ю
щирiстю, з усi?ю безсоромнiстю. Кларо, пiслязавтра я, може, нiчого вже не
зможу просити у вас.
Шарудить i важко, трудно диха? мовчання в рурцi.
- Нi, Тiле, не можу! М й, розумi?те, м и не можемо красти довiр'я сво?х
Iнакше ми ста?мо тими, з якими боремось.
- Так, не треба красти! Берiм одверто, легко. Я ж стiльки благаю цього!
- I цього не можу, Тiле. Це - жорстокiсть проти свого, проти нього.
- А проти мене нi?! Я-не свiй?! Нi?! Бо вiн - муж, санкцiонований тими?
- Милий, любий Тiле! Менi до муки хочеться... Ах, я не можу телефоном.
Тiле, при?жджайте вранцi до нас.
- Нi, ви до мене.
- Я до вас не можу, а ви можете.
- I я не можу. Прощайте, Кларо.
Доктор Тiле кладе рурку й закурю? сигару. Але вiд телефону не вiдходить
i жде. Невже не задзвонить? Невже оце останн?, найбiльше полювання його
життя програне?
На сигарi вже наросла довга сива шапочка. Гуде масивним гуркотом
Берлiн. Пашить у вiкно розпареним густим духом колодязя-вулицi.
Доктор Тiле скида? сиву шапочку в попiльничку й тоскно дивитьея в
оранжеву густу жарину. Вона шерхне, оброста? сiрою шерстю, а телефонний
апарат нiмо мовчить.
***
Макс i Фрiц прощаються на вулицi - Максовi в один бiк, Фрiцовi - у
другий. Макс усiда? в лiфт повiтряного трамвая, а Фрiц спуска?ться в
пiдземну залiзничку. Але дивна рiч: Фрiц помиля?ться й пiдземною
залiзничкою?де в той самий бiк, що й Макс. Ще бiльше: вiн iде на ту саму
вулицю, де жиiве Макс, навiть до того самого будинку. Iде швидко, похапцем
i весь час пильно озираючись по вулицi.
Рiч у тому, що йому конче треба зайти додому по одну книжку. Дома
тiльки батько, мати та дiти. Дiти сплять, але Фрiц, не можучи нiде знайти
так дуже потрiбно? книжки, забiга? також до спальнi. Вiн шука??? навiть у
лiжку дiтей. Лорхен i Грета прокидаються. Боже, Фрiц дома! Фрiц прийшов! А
Фрiц, забувши про книжку, раптом почина? гаряче цiлувати блакитнооке,
розпарене сном личко Лорхен. Потiм, хапаючись, да? сестрам таку "страшенну
купу" грошей, що оченята Лорхен стають круглi, як у?? ляльки, яка спить
поруч iз нею на подушцi. Потiм Фрiц знову бiжить до батькiв i теж нi з
того нi з сього, весь почервонiвши, обнiма?, цiлу??х i проща?ться -
зда?ться, завтра вiн iз сво?ми панами екстренно ви?де за кордон. I то,
мабуть, надовго. Дуже-дуже надовго! Бiльше вiн нiчого не може сказати, бо
не ма? нi хвилинки часу, а братам нехай мама передасть його привiт,
сердечний, щирий привiт.
Та так i не знайшовши книжки, зовсiм-таки забувши за не?, вибiга? так
само поспiшно, як i вбiг.
А коли, переодягшись, вiн бiжить нагору на сво? мiсце, до дверей поко?в
принцеси, тi дверi щiльно зачиненi. Фрiц зна?, ще там вiдбува?ться якесь
важне засiдання принцеси з графами Елленбергами й сином?хнiм Адольфом. У
коридорi порожньо Матове блакитне свiтло, як мiсячно? ночi, сумно й
затишно голубить старi портрети на строгих стiнах, старомоднi постатi iз
смiшними твердими комiрниками на шиях, iз закритими твердим полотном
грудьми.
Голоси в червоному салонi бубонять глухо. Часом зненацька вибуха?
лункий, неначе з дiжки, голос старого графа. I зараз же стиха?, як
придушений подушкою.
Фрiц, зацiпивши щелепи, довго тихенько вiдчиня? дверi. Нарештi вони
розщiпаються на вузеньку щiлину. З голосiв спа да? шкуринка, i вони стають
виразнiшi.
Старий граф знову сердито бубонить. Йому влазливе, тихо й владно
вiдповiда? голос графа Адольфа.
- В такому разi я вмиваю руки! Я вмиваю руки! Робiть, що хочете. Що
хочете.
Чути важкi поспiшнi кроки. Фрiц одстрибу? на бiк i струнко витягу?ться.
Дверi широко розчиняються, i з них виходить навантажена масивною зiгнутою
спиною постать старого графа Елленберга. За ним дрiбненько шелестить
шовком сукнi стара графиня, стурбовано ловлячи спину графа великими, як
двi круглi сливи,очима.
Фрiц iзнову пiдсува?ться пiд дверi, знову, як лiкар до гру дей хорого,
притуля? золотисто-кучеряву голову до щiлини.
- Але невже, невже нема iншого способу, графе?! Не та кого страшного?
- Ваша свiтлосте! Дiйсно, цей спосiб жорстокий, але вiн природний i не
викличе нiяких ускладнень. Я розумiю ваше хвилювання, ваше почуття. Але
дозволю собi, ваша свiтлосте, зауважити, що часом хороше, прекрасне,
гуманне почуття може бути просто злочинством...
Фрiц широко розплющу? очi: вiн щойно чув уже десь щось подiбне!
-...Я прошу, ваша свiтлосте, пам'ятати, що в жертву цiй машинi була
вже принесена одна корона. Вона може загубити й другу. Хто йде до велико?
мети, ваша величносте, той не повинен спотикатись об маленькi почуття.
Ваша величносте! Великим людям життя цiлих народiв служить тiльки
матерiалом?хньо? велико? творчостi. Страждання, сльози й кров
мiльйо-нових мас? тiльки цемент у будiвлях генi?в i владарiв свiту Що ж
значить у цьому масштабi страждання й життя якогось маленького людського
iндивiда? А надто тодi, коли цей малень кий iндивiд загрожу? всiй
велетенськiй будiвлi? Ваша велич носте, простiть менi мою смiливiсть, але
мене навiть диву? така ваша... занадта чулiсть у цiй справi. Я розумiю
мого шановного батька i його вiдношення до цi?? людини, але ваше, ваша
свiтлосте, мене навiть непоко?ть, як ознака того, що ви не зовсiм
пройнялися провiденцiальним значенням вашо? ролi. Дуже прошу вибачити менi
мiй сумнiв щодо вас, ваша величносте.
Мовчання. Крапля поту котиться з виска на шию Фрiцовi, але вiн не
ворушиться.
- Добре, графе, я згодна! Отже, до завтра, графе, до ранку!
Фрiц швидко вiдсува?ться вiд дверей, тихенько причинивши?х. Через
хвилину вони повiльно розчиняються, i з них злодiйкувато, задом вислизу?
граф Адольф. Вiн безшумними поспiшними кроками проносить сво? тiло повз
Фрiца, кругло й заклопотано миючи руки в повiтрi.
Чорний вихор iз червоним полум'ям угорi миготить у щiлииi дверей, то в
один, то в другий - велика людина спотика?ться об якесь почуття, у велико?
людини заиадта чулiсть, велика людина чогось вага?ться, бореться сама з
собою, мучиться. А вона ж iще не зна?, що чека??? завтра!
Фрiц одходить од дверей салону, як од катафалка.
***
Принцеса Елiза довго сто?ть бiля вiкна й дивиться в сад. Там в
оксамитнiй, шелесливiй тьмi сумирно й затишно лежить на кудлатому каштанi
сяйво свiтла з лабораторi?. Далеко над мiстом розгорнулося велетенське
вiяло вечiрнiх вогнiв, i на тлi його вищербленими зубами огризнулися
контури башт i велетенських будiвель. Там вовтузиться в пiтьмi земно? ночi
мiльйонова маса цементу для великих будiвель.
Князiвна Елiза рвучко вiдрива?ться вiд вiкна й рiшучим кроком проходить
у спальню. Накинувши на плечi чорне мережане манто, вона виходить на
терасу й помалу сходить у сад.
Сухо й шершаво порипу? пiд поважною твердою ходою жорства але?. Сад
принишк i чуйно слуха? самотнiй шершавий рип.
Перед дверима лабораторi? принцеса на мить зупиня?ться й розкрива?
манто, щоб не перешкоджало набрати якомога бiльше повiтря е груди. Потiм
помалу озира?ться, уважно вдивля?ться пiд сяйво свiтла з лабораторi? в
застиглу темноту кущiв i чiтко, твердо стука? в дверi. Глухе нерiвне
тупотiння крокiв, рип дверей, пасмо свiтла просто в очi.
- Ваша свiтлосте?!
Доктор Рудольф аж поступа?ться назад.
Пiдвiвши голову догори, примруживши очi, притримуючи на грудях
перехрещенi кiнцi манто, рiвно й iпомалу входить принцеса до лабораторi?.
Вона не помiча? нi розгубленостi, нi страху радостi, нi блискiв непокою
доктора Рудольфа.
- Щiльно зачинiть дверi. Замкнiть на ключ. Позашморгуйте порть?ри на
вiкнi.
Доктор Рудольф, шкандибаючи, хапаючись, зиркаючи на застиглу бiля
дверей принцесу, зачиня? дверi, зашморгу? важкi зеленi порть?ри. Непевна,
несмiла радiсть нишкне в його лицi, а в очах росте непокiй i чекання.
Може,?? свiтлiсть зволять сiсти?
Нi,?? свiтлiсть сiдати не хочуть. Очi ще бiльше мружаться. десь
далеко-далеко внизу ледве мрi? крихiтна лабораторiя з манюсiнькою кузочкою
в нiй, яка так несмiло, так тривожно пригладжу? розчепiреними пальцями
вогке вiд поту волосся. Овал матова чистого, рiвно-бiлого лиця сухий,
кiстяний. Чiтко виписанi уста, що недавно ще так зворушливо були розкритi
дитячою увагою, стисненi погiрдливою жорстокiстю.
- Пане докторе, я прийшла до вас у такий незвичний час у дуже важнiй
справi. Справа торка?ться вас.
Дякувагтиза уважнiсть ii свiтлостi, висловлену цим тоном, було б
зухвальством. Доктор Рудольф тiльки злегка вклоня?ться.
- Коли ви хочете, щоб я вияснила вам цю справу, ви повиннi дати менi
слово, що нiколи нi одна душа не знатиме нiчого нi про цей мiй вiзит до
вас, нi про одне слово з нашо? розмови.
Доктор Рудольф, розумi?ться, да? слово, боже мiй, звичайно, вiн да?,
вiн готов...
- Друге: ви повиннi дати менi слово, що що б ви не дiзналися вiд мене,
ви не вийдете з цi?? лабораторi? до того часу, поки я вам дозволю.
Тут доктор Рудольф не може стримати свого здивування. Розумi?ться, вiн
готов дати й це слово, але йому хотiлось би наперед...
- Нiчого наперед ви не можете знати. Або слово, або ви нiчого не
знатимете.
- Добре. В такому разi я даю слово.
- Але пам'ятайте що б ви не дiзнались, це не може зла мати вашою слова.
- Я пам'ятаю й дотримаю свого слова.
Принцеса Елиа на коротесеньку, непомiтну мить закрива? примруженi очi.
Яка суха, жорстка, мертва непорушнiсть постарiлого, недитячого лиця!
- Пане докторе, вашому життю загрожу? велика небезпека.
Пан доктор непорозумiлими широкими очима хлопчика, якому сказано, що
вiн пограбував потяг, вражено, неймовiрно дивиться на холодно-мармурове
лице.
- Моному життю - небезпека?!
Кому потрiбне його малесеньке, самотн?, безневинне життя?! Кому воно що
завадило?!
- Так, вашому життю. I великi страждання. Страшнi страждання.
Доктор Рудольф шука? хоч крихiтну тiнь жарту, мiстифiкацi? в чудних
словах, у чудному обличчi.
- Вiд кого? За вiщо?!
- Цього я вам не можу сказати. Ви мусите менi повiрити так. Але ви
можете уникнути цi?? небезпеки пiд одною умовою.
Принцеса Елiза замовка?, тiснiше схрещу? на грудях кiнцi чорного
мережива н зневажливо мружить очi на доктора Рудольфа.
Добре, доктор Рудольф готов i на цю умову.
- Але попереджаю: умова буде досить важка для вас. У онах, власне,
прийнято нi з чого дуже не дивуватись.
I доктор Рудольф стара?ться не дивуватись. Вiн хотiв би тiльки сiсти,
бо так дуже якось незручно й неестетично стояти проти гостi й переступати
з одно? ноги на другу.
- Умова така: ви повиннi вiдмовитись од вашо? Сонячно? машини. Так,
пане докторе, вiд Сонячно? машини. Повиннi знищити ваш винахiд i дати
обiцянку нiкому нi слова про нього не говорити. Повиннi дати - прошу
слухати мене уважно! - повиннi дати обiцяння нiколи не займатися цi?ю
машиною. Пiд цi?ю умовою ви можете врятувати ваше життя й уникнути великих
страждань. Чекайте! Але вам будуть данi всi можливостi займатися вашою
наукою в iнших напрямах. Ви зможете розпоряджатись якими схочете сумами
грошей. Вам можуть побудувати якi хочете палаци лабораторi?; всi засоби
культури, розкошiв, науки - все до ваших послуг.
Доктор Рудольф, смiючись, обома руками весело зачiсу? волосся назад:
ну, розумi?ться, це мiстифiкацiя, це - досить майстерно зiграний жарт??
свiтлостi або хитра перевiрка його вiдданостi Сонячнiй машинi.
- Ваша свiтлосте, а жаль, я далi не можу пiдтримувати ваш жарт, бо вже
розгадав його. Але менi дуже радiсно, що...
- Пане докторе! Для жартiв iз вами могли б знайтися iншi особи i той
факт, що я прийшла сюди, вночi, сама до вас, зда?ться, повинен би досить
переконати вас про серйознiсть мо?х слiв. Коли автомобiль ма? пере?хати
курча, я не можу не зробити спроби врятувати його життя. Тим паче життя
людини. Вам загрожу? страшна смерть, пане докторе!!
Матово-бiле непорушне лице раптом бризка? в нього таким чудним гнiвом,
ненавистю, що доктор Рудольф чу?, як вiн увесь холодно блiдне. I вже нема
нiякого жарту, нiяко? мiстифiкацi?, все правда, незрозумiла, страшна,
кошмарна правда.
- Я нiчого не розумiю, ваша свiтлосте. Але я не смiю не вiрити вам.
Цебто я вiрю вже. I коли це правда, то... Вибачте, ваша свiтлосте, я так
здивований, що...
Доктор Рудольф розводить руками й криво посмiха?ться тонесенькими
волосинками.
- Значить, я повинен одмовитись од Сонячно? машини?! Червона голова
мовчки заплющу? очi й знову розплющу?.
- Через що?!
- Через те, що вона принесе людству величезнi нещастя.
- Моя Сонячна машина?! Нещастя?!
- Так, пане докторе.
У кошмарах звичайно годиться не жахатися й усяке страшне безглуздя
приймати з якоюсь сво?ю кошмарною логiкою. Але доктор Рудольф ще не ма?
то? логiки. Вiн дико вдивля?ться в лице принцеси: це ж кiлька годин тому
на ньому пашiв нелицемiрний захват, ще ж так недавно вони всi отут
називали цю саму машину генiальним, великим винаходом.
- Нiчого не розумiю! Моя машина - i нещастя?! Та чим же саме?!
Князiвна Елiза приготована до цього запитання. Вона зна?, що хоч що
вона скаже, воно не буде перекональне для пана доктора. Нещастя буде через
те, що машина внесе анархiю в громадянство, зруйну? всi пiдвалини його,
викличе страшенну, криваву боротьбу, знищить усi здобутки культури.
Дiйсно, для доктора Рудольфа цi аргументи не перекональнi його Сонячна
машина, його прекрасний винахiд це джерело сили, радостi, життя, щастя,
воно може бути джерелом нещастя?! Що за безглуздий, дикий абсурд?! Хто це
сказав? Як смiв це хтось сказати^! Який нахабний йолоп смiв так
роз'яснити?!
Голi, одвертi очi двома сiро сталевими вiстрями гнiвно, смiливо
встромляються в рiвно-бiле застигле лице. Хлопчачого в них нiчого вже нема
Волосинки уст витягнулися рiвною натягнутою лiнi?ю.
Князiвна Елiза ще бiльше примружу? очi.
- Пане докторе, я вважала за потрiбне попередити вас. Ваше дiло
вибирати. Але я звертаю вашу увагу, що ваша незгода на цю умову не вряту?
машину. Машина мусить так чи iнакше зникнути Хочете добровiльно без жертви
сво?м життям оддати???
Доктор Рудольф раптом увесь перегина?ться до князiвни й чудно, скiсно
витяга? до не? голову. Нижня щелепа хижо випина?ться наперед, вишкiривши
густий бiлий гребiнець зубiв; очi фосфоричне, як у котiв порочi,
поблискують, кулаки стиснутi й притиснутi до грудей.
- Hi!! Нi, принцесо! Чу?те: нi!!
Принцеса iнстинктивно, машинально вiдхиля?ться назад. Вiн зараз
стрибне, ввiп'?ться лапами в горло, загризе, розшмату?.
- Ну, що ж? Ви, значить, засуджу?те й себе на смерть. Доктор Рудольф
сильно розгина?ться.
- Нехай! Тiльки з мо?х мертвих рук вони можуть узяти машину Будь ласка!
Принцеса злегка знизу? похилими плечима.
- Ваша воля. Але кому яка користь од того?
Доктор Рудольф пильно, тяжко дивиться в лице принцесi.
- Невже ви, принцесо, гада?те, що я можу вiддати машину и жити пiсля
того??
- В життi? багато iнших цiнностей, крiм машини. I, може, бiльших за
не?.
На столi м'яко деренчить телефон. Доктор Рудольф озира?ться i, зараз же
забувши, знову поверта?ться до принцеси.
- Бiльшi за машину?! Якi ж можуть бути бiльшi цiнностi за щастя
визволення всiх людей?
Тепер принцеса Елiза мовчки, непримружено, чудно вдивля?ться в доктора
Рудольфа.
- Якi? Для вас особисто можуть бути бiльшi деякi цiнностi Наприклад...
Несподiвано рiвно-бiле лице залива?ться нiжно-червоним вогнем. I в ту ж
мить широкi густi брови гнiвно похмурюються, голова вiдкида?ться назад.
Очi зневажливо, погордливо примружуються.
- Ну, це ваше дiло. Коли для вас нема? нiчого дорожчого, то... Отже, а
дробила все, що могла.
Телефон знову м'яко, настiйно й довго деренчить. Доктор Рудольф сердито
кида?ться до нього й виключа? апарат iз току. I зараз же знову поспiшно
шкандиба? до принцеси.
- Отже, пане докторе, ви не згоднi?
- Ваша свiтлосте! Я все ж таки й досi не можу повiрити, що це все
дравда, що це не... не сон, не кошмар. Це таке незрозумiле, таке абсурдне,
дике, це так не сходиться з тим, шо... Ради бога, роз'яснiть ви менi, як
це...
- Пане докторе, це не сон. Ще раз повторюю: ви повиннi знищити ваш
винахiд, вiдмовитись од нього, на?iки забути за нього. Коли цього не
зробите, вам грозять великi страждання й смерть. Це? факт. Бiльше нiчого
я вам роз'яснити не можу. Прийма?те умову?
- Нi, принцесо, не приймаю.
Принцеса чудно мовчки дивиться в спокiйне вже й непохитне лице з
твердими, голими, ясними очима.
- В такому разi прощайте.
I, немов тiкаючи вiд чогось, швидко поверта?ться, хапливо вiдмика?
дверi, виходить до передпокою й, так само хапаючись, одмика? другi дверi.
Доктор Рудольф поспiша? вслiд, тупчиться бiля не?, незграбно намагаючись
помогти, але принцеса вiдчиня? сама й другi дверi й майже вибiга? в сад.
Доктор Рудольф iз порога проводжа? очима чорну постать i помалу замика?
дверi.
В лабораторi? так само рiвним широким кругом лежить на столi, на
розкладених аркушах рукопису, на тарiлцi з сонячним хлiбом, на камiнцях iз
гелiонiтом рiвне свiтло лампи. Так само вгорi та по кутках круг пальм
застигла тепла зеленкувата тiнь. Але нема? вже затишку, радiсно?
скупченостi, спiвочого гiмну захвату Розгублено, помертвiло блискають
металiчнi частини апаратiв; холодно, по-чужому порозташовувалися склянки,
сло?ки, рурки; порожнiми, мертвими рядками рябiють списанi аркушi
рукопису. I радiсно-золотиста, зелено-червонява маса на тарiлцi диха? не
сонцем, а льохом.
Доктор Рудольф люто вiдшморгу? важкi зеленi завiси, роз чиня? вiкно,
впуска? живе, тепле, запашне повiтря з саду, метелики, нiчнi мушки, шелест
листя, гомiн мiста. Але лабораторiя не ожива?. Чорною домовинкою сто?ть на
столi Сонячна машина, дивлячись у темну стелю одним сво?м круглим оком.
Роз'?дналось усе, зчужiло одне одному, стало далеким i моторошно мертвим.
Доктор Рудольф зупиня?ться серед лабораторi? й неймовiрно, непорозумiло
огляда?ться. Але так, дiйсно, вона стояла щойно он там. I вiн дав?й слово
I, може, вже ось-ось через кiлька хвилин усе зникне: i машина, i
лабораторiя, i сад, i не бо, i саме сонце. Навiки, назавсiгди, без останку
все зникне.
Доктор Рудольф зрива?ться з мiсця i, шкутильгаючи, швидко ходить по
лабораторi?, мнучи руками голову.
Але для чого ж вона це все казала?! Невже справдi вiрила, що вiн, давши
слово, вже не втече, не буде всiма силами, всiма засобами боротися за сво?
життя й за машину? Невже вона така на?вна?
А для чого ж у такому разi було говорити йому все, вимагати
вiдмовитись? Це ж, значить, попередити його!
I знову доктор Рудольф ходить, знизу? плечима, дико озира?ться, знову
ходить i дума?.
Враз зупиня?ться i, скоса дивлячись у куток, тiсно, рiшуче стулю? губи.
Так, вiн дав слово не покидати лабораторi? без ъъ дозволу. Добре, вiн
слова свойого дотрима?, але вiн не давав слова добровiльно вiддати в руки
божевiльних злочинцiв працю свого життя. О нi, цього вiн?й не обiцяв, i
цього вони не матимуть!!
Доктор Рудольф знову бiжить до вiкна, зачиня? й щiльно запина? його
важкими зеленими порть?рами. Потiм навшпиньках перебiга? до спальнi й
витягу? валiзку. Розклавши?? на пiдлозi бiля столу, вiн хвилинку мiрку?,
переводячи очi з чорного апарата на гелiонiт, на рукопис. Так, добре.
Озирнувшись iще раз на вiкно й на дверi, вiн, хапаючись, викручу? iз
Сонячно? машини скло, дбайливо обгорта? його ватою, загорта? в папiр i
кладе у валiзку в самий куточок, теж обкладений, як гнiздечко, ватою. Тут
йому буде м'яко й безпечно вiд стусанiв. Пiсля того так само навшпиньках,
скоса, хитро й хижо позираючи, приносить картатий плед, розстеля? його на
вiдлозi й висипа? на нього iз сло?кiв сiрi камi!нцi з
золотисто-iервонявими жилками й крапками. Старанно загорнувши?х у плед,
доктор Рудольф уклада? пакунок у валiзку, обережно розминаючи руками
гострi виступи. Чудесно - лежать щiльно й спокiйно.
Тепер рукопис. Трохи недописаний. Нiчого: головне е. Рукопис у газетний
папiр.
А тепер усе прикрити газетами, щоб тiснiше лежало. Пальми, квiти,
застиглi метелики, чорний ослiплений апарат, усе напружено, пильно слiдку?
за кожним рухом людини s розкудовченим волоссям, що ряту? працю свого
життя.
Валiзка мiцно, туго зав'язана, затягнена ремiнцями. В кутку пiд
невеличким столом, заставленим рiзним приладдям, купками негодящого скла,
? ляда до льоху, невеличкого льоху, приладнаного для зберiгання в темнотi
та холодi рiзних хiмiчних препаратiв i елементiв. Стiл обережно
вiдсову?ться на бiк, пiдiйма?ться ляда, i доктор Рудольф невеличкими
схiдцями зносить валiзку на саме дно льоху. Поставивши столик на мiсце,
доктор Рудольф бiжить до великого столу, висува? шухляду й вибира? в нiй
iз купки одне скло. Воно цiлком подiбне до того, що вiн щойно викрутив iз
апарата, таке саме кругле, опукле, з нарiзами по краях, зовсiм-зовсiм таке
саме, як те, тiльки з невеличкою рiзницею, хе, зовсiм малесенькою
рiзницею: в ньому нема гелiонiту.
Доктор Рудольф iз хитро-хижою посмiшечкою ввiрчу? скло в чорний апарат
i хита? головою: будь ласка, ма?те Сонячну машину! Ах, iще вам гелiонiту
треба? З охотою, скiльки хочете!
Доктор Рудольф зносить iз кутка жменi сiрих дрiбно побитих камiнцiв i
склада??х купою на столi побiля апарата. Будь ласка, ма?те все! А, нi, ще
не зовсiм усе!
Доктор Рудольф швидко поверта?ться до телефону й простяга? руку. Але
тут же спиня? себе: нi, телефоном не можна, хто зна?, хто слухатиме
розмову.
Доктор Рудольф хапа? чистий аркушик паперу й гарячкове пише:
"Дорогий Максе! Як тiльки одержиш цього листа, зараз же зателефонуй
менi або мамi. Коли ж зi мною що-!небудь трапиться, то прийди за допомогою
мами до мо?? лабораторi?. Там у мо?му льоху ти знайдеш валiзку. В нiй?
рукопис. З нього ти довiда?шся про все, що треба. Збережи все, що у
валiзцi, поки я попрохаю вернути. Коли ж я помру, то лишаю тобi заповiт:
провадити далi мо? дiло, велике значення якого, я певен, ти сам iз
рукопису зрозумi?ш. На жаль, бiльше нiчого не можу написати. Будь веселий,
бадьорий i здоровий. Обнiмаю.
Твiй Рудольф
P. S. Помсти не треба. Найкращою помстою буде перемога мо?? Машини".
Конверта залiплено, адресу написано. Тепер тiльки на хвилину вийти з
лабораторi? на вулицю. На одну хвилину. Вiн же не давав слова, що нi на
хвилину не вийде??й треба, щоб вiн не втiк. Вiн не втече, але на хвилину
ма? право вийти.
I каштани, i кущi вiдцвiлого бузку, i ввесь сад напружено слiдкують за
розпатланою людиною, що навшпиньках, кутиль-гаючи в тьмi, тихо
прокрада?ться але?ю до хвiртки в мурi. Зорi з неба хитро й хижо клiпають
очима, скоса поглядаючи в бiк графського будинку. Темно у всiх його
вiкнах, тiльки тро? з них свiтяться червоним свiтлом, наче три квадратовi
блi щачки.
А коли нарештi тихо зачиняються дверi за розпатланою людиною, в руках
яко? вже нема бiлого конверта, i каштани, i весь сад, i зорi з полегшенням
зiтхають, i скоса, хитро поглядають на три червонi блищачки.
Доктор Рудольф одшморгуе порть?ри на вiкнi - тепер, будь ласка,
заглядайте, слiдкуйте, нишпорте, скiльки хочете. Вiн бере книжку в руки й
сiда? в фотель близько лампи Метелики трiпотять лахматими крильцями,
облiплюючи лампу, домагаючись сво?? смертi.
Темно-сiрi похмуреиi очi уважно ходять од краю до краю рядкiв, доходять
до низу сторiнки, вертаються вгору, знову ходять по рядках i раптом
застигають, тьмяно-склянi, невидющi.
Каштани стиха, обережно шепочуться. Нiч, закутавшись у темно синю
кирею, з сумною посмiшкою зiтха?, зазираючи разом у лабораторiю i в три
червонi простокутники?й видно: в червоному салонi бiля вiкна у глибокому
фотелi сидить iз книжкою в руках молода дiвчина в коронi червоного
волосся. Зеленi похмуренi очi уважно ходять по рядках од краю до краю,
спускаються аж до низу сторiнки й раптом пiдводяться. Пiдводяться i,
чекаючи, пильно вдивляються в сад- нi, лежить на каштанах бiло-син? сяйво,
лежить уперто, рiвно, непорушне. Дiвчина нетерпляче пiдводиться, ходить iз
кутка в куток, тiсно стуливши уста, i знову дивиться в сад! свiтиться в
лабораторi?.
Ах, та чого ж вiн не тiка? нарештi? Чого ж дожида?ться там iз сво?ю
проклятою Машиною? Невже оте дурне дане слово?
Чоловiк у лабораторi? кладе книжку на стiл i нетерпляче пiдводиться.
Чуйно, стиха шепочуться каштани, м'яко шарудить темно-синя кирея ночi Ах,
та чого ж вони нарештi не йдуть? Чого?м iще треба?!
Тужно й самотньо годинник на церквi вибива? першу годину. Гомiн мiста
ста? глухiший, як гуркiт по?зда, що вiддаля?ться.
Дiвчина в червоному салонi, наважившись, пiдходить до телефону.
Невже втiк? Невже посмiв зламати слово?! Телефон не вiдповiда?. Ах, вiн
же вилучив його. Тодi дiвчина рiшуче бере чорне мережане манто, накида? на
плечi i, чуйно прислухаючись, навшпиньках прокрада?ться в сад.
Нiч зiтха??й видно:: у вулицi-колодязi по вузенькiй кiмнатцi, де
мiхурами понапухали вогкуватi стiни, гарячкове бiга? чоловiк од стiни до
стiни. Так бiгають тi людськi ыстоти, яких?м подiбнi замикають у клiтки з
гратами. Час вiд часу вiн лапа? телефонну рурку, натиску? на гудзика й
дикту? автоматичну телефонограму?
"Рудi, ради бога, моментально зателефонуй менi, як прийдеш додому. Я
телефоную тобi весь вечiр i всю нiч - i нiяко? вiдповiдi. Дуже,
надзвичайно, смертельна важна справа!!"
Нiч посмiха?ться темно-синiми устами: Рудi сто?ть бiля телефону й
тьмяно скляними, застиглими, невидющими очима дивиться в сад Раптом Рудi
сильно стрiпу? головою, силкуючись скинути налиплий жах, i нетерпляче йде
до дверей. Вiн сто?ть на порозi й пильно, жадно дiрявить очима темну теплу
кирею. Тихо. Несмiло перешiптуються кущi бузку, вiтер пухнатою свiжою
лапкою майже по гарячому лицi; сумирно-тужно клiпають
блакитно-зеленкуватими очима далекi зорi.
Тш! Обережний скрегiт пiску пiд ногами Ага, нарештi!
Розпатланий чоловiк випростову?ться, швидко, сильно загрiба? волосся на
потилицю й розпина? себе на чотирикутнику дверей, уп'явшись руками в
одвiрки: тiльки через його труп вони пройдуть усередину.
Самотнiй, легкий рип пiску. Такий самотнiй, обережний i легенький Хто
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 23 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |