святого жiночого?ства вiн готов покласти до нiг?? всi сво? бухгалтерськi
книги, весь спокiй, усе посивiле життя сво?, то що ж це таке з ним, на
милiсть божу?!
Ах, нi, це все так собi, це не те, це не любов -?? любити неможливо,
вона несерйозна, пуста, легковажна; в усiх людей е якiсь вищi iнтереси - у
того наука, книжки, скляночки; у того мистецтво, театр, слава; у того
корона, влада, полiтика; у того торгiвля, бухгалтерськi цифри, а в не? -
нiчого, нiяких iнтересiв, неначе кокотка. За що?? можна любити?
Чорно-срiбний лицар iз бровами, як двi пухнастi гусеницi, посмiха?ться:
вищi iнтереси! Маленька люба дiвчинка чу? такий побожний трепет перед
"вищими iнтересами"? Наука, мистецтво, полiтика, бухгалтерськi "цифри"?
Так страшно? Але нехай дитинка не бо?ться; це тiльки змодернiзованi старi
фетишi з страшними й поважними пиками, якими жерцi лякають свою паству.
Вся людська наука, всi вищi, нижчi й усемож-ливi iнтереси мають кiнець
кiнцем одну цiль: знайти якнайлегшi, якнайекономнiшi способи годувати,
одягати людей, лiкувати?х од хороб i зручнiше влаштовувати в помешканнi.
А мистецтва розповiдають, як саме люди роблять цi немудрi речi, як вони
гризуться мiж собою, як радiють, як нудьгують та ще як кохаються. От i
все. I нiчого тут нi вищого, нi нижчого нема?. А що вченi, полiтики,
поети, мiнiстри й iншi жерцi люблять робити страшно строгi, важнi
фiзiономi?, то цього не треба лякатися, бо це часом? для них тiльки
спосiб легше здобути собi що?сти та пити. Вони люблять називати себе
всякими гучними словами - генiями, святими, героями, так i в цьому нiчого
страшного нема?, колись римськi iмператори називали себе богами, та й то
вся?хня божеськiсть виявлялась не в чому iншому, як усе ж таки в тому, що
вони добре?ли, пили, одягались та кохали жiнок. I весь змiст i значення
всiх богiв, усiх релiгiй, усiх великих i малих фiлософiй, усiх молитов
людей, усiх?хнiх "святих", "високих" iдеалiв, вiдкинувши форму, зводяться
от до цi?? простенько? божеськостi римських iмператорiв.
Ах, люба, маленька, бiдна дiвчинка, вона ще ма? цю зворушливу первiсну
побожнiсть перед "вищими iнтересами"? Так, так, це доля всi?? людськостi,
спочатку обплутати себе з усiх бокiв божками, а потiм усе життя
виплутуватись iз них, щоб на кiнцi побачити, що людина? звичайнiсiнький
звiр - злий, жадний, жорстокий, брутальний, вiчно голодний, вiчно жерущий,
на всiх рявкаючий, до всiх хижий, з усiма пiдлий i безмежно его?стичний.
Вищi iнтереси, святi iдеали! Храми, ризи, органи, кадила! Так урочисто,
так страшно, так та?мно! Правда, дитинко? I вгорi, десь там над свiтилами,
? царство бога, премудро?, преблаго? сили, творця i вседержителя всiх
святих райських благ? Бiднi люди, вони нiчого лiпшого не могли придумати
для того раю, як усе ж таки?сти, пити, нiчого не робити, слухати концерти
янголiв i кохати прекрасних гурiй. Але чи не зда?ться його милiй
смуглявочцi, що це досить подiбна програма до то?, яку ось у цей момент
вони самi мають тут у цьому ресторанi?
- Ви зна?те що: ви чорт, дияволi. Не смiйте говорити таких речей. Дайте
цигарку! I налийте вина!
- Слухаю! З радiстю. От цигарка, а от вино, моя райська гурi?. Я б iще
щось запропонував би цiй гурi?, але ж вона так бо?ться грiха й бозi.
Правда? Але грiх, моя манюсiнька свята,? найсвятiша, найестетичнiша,
найлюбовнiша рiч серед наших нудних, сiрих "вищих iнтересiв". I всi тi
вашi страшнi вченi, мiнiстри, генi? й геро? за який-небудь момент грiха
можуть оддати усi сво? вiвтарi, ризи, портфелi, панiкадила та ще благати,
та ще лазити навколiшках i плакати, як померзлi цуце нята.
Труда спира? голову на руку, бо вона така важка, i кругами гойда?ться
по ложi. Музика плаче, шаркiт танцюючих нiг ста? сумний. Душнер, милий
срiблястий лицар??, обкуту?ться серпанком. Розумi?ться, вона кокотка, хоч
i нема на свiтi вищих iнтересiв I нехай нема, i не треба, i любовi нема.
Чиясь рука на спинi тепла, при?мна, хвилююча.
- Я хочу спатки, папуню...
- Так, так, ми зараз по?демо. Зараз.
Нехайi обнiма?, так сумно солодко вiд того, а вона ж однаково кокотка.
- Трудо, я люблю вас!
- Правда?
Чорно срiбний лицар обережно поверта? до себе смугляве личко з
червоноспухлими устами й затуманеними важкими очима Уста слабо й покiрно
посмiхаються. I коли лицар накрива??х поцiлунком, очi заплющуються
зовсiм, i лице вiдкида?ться назад.
- Милий, милий, не можна, цього не можна...
Музика вiдбiга? i гра? десь здалеку-здалеку, а може, i зовсiм не гра?,
бо в ухах, в очах, у кровi сто?ть гарячий, кричущий, червоний вихор, вiд
якого серце i б'?ться, i пада?, а руки й ноги солодко нiмiють.
- Милий, не треба... милий...
I вмить раптово прибiга? музика. Знову шаркiт нiг, смiх i крики знизу,
дзвякiт тарiлок. У дверi щось стука?.
Папуня швидко пiдводиться з колiн. Кому якого чорта треба?!
- Панове дзвонили?
- Нiхто вам не дзвонив! Треба буть уважнiшим! Забирайтесь геть1 Рахунок
давайте. Нога моя бiльше не буде у вас!
- Але, прошу вибачити...
- К бiсу! Рахунок!
У сусiднiй ложi крiзь лоскiтливий смiх мокро хляпають поцiлунки. Музика
соромiцьке пiдтьохку?, пари внизу гасають, iржуть. Вiд диму, випарiв
гарячих, п'яних, похiтливих тiл лампи як туманом обкутанi.
- Слухайте, Душнере! Менi треба багато грошей. Дуже треба Чу?те?
О господи! Та до?? послуг усi його чековi книжки! Всi "бухгалтерськi
цифри", всi...
- Постривайте. Потiм менi треба цiлком окреме помешкання Та стривайте,
я вам кажу! Невже ви не можете хвилинку поговорити серйозно про справу? Я
не розумiю, який ви фабрикант, коли ви не вмi?те дiлових розмов провадити?
Менi треба помешкання. Ви весь час менi торочили про якусь вiллу. Вона? у
вас?
-?. Готова. Щодня жде на свою господиню. I той день, коли ви дасте
менi щастя ввести вас у не?, буде для мене.
- Чекайте. Потiм менi треба театру. Мого власного театру.
- Через тиждень ви його матимете.
- Правда? Фу, як вони там кричать. Голова крутиться. Ну, нiчого. Тепер
так: я додому не вернусь. Я по?ду до вiлли. Чекайте ж! Але майте на увазi
я цiлком незалежна. Чуете?!! Я продаюсь тiльки настiльки, наскiльки я сама
хочу.
- О, дiвчинко! Як ви можете такi слова...
- Ах, ах! Зна?мо ми вас! I потiм... вiлла цiлком моя. Хто зi мною
житиме, - абсолютно не ваше дiло. I взагалi я цiлком вiльна. От i все.
Хочете так?
Чорно-срiбиий лицар, боячись злякати вибухом сво?? радостi цю
несподiванку, мовчки ста? на колiна й побожно, покiрно цiлу? маленьку
смугляву ручку.
I з тою самою побожною пошаною, з боязкою радiстю, з витонченим
лицарством зводить?? в авто, садовить в екiпаж i везе всiма вулицями
Берлiна, нi разу не дозволивши собi навiть руки поцiлувати?й, ждучи
щохвилини наказу везти?? додому. Бо хто ж може вгадати це миле, дороге
Страхо вище?
От воно сидить, розлягшись, заклавши ногу на ногу, наспiву?,
одчайдушне, пiдпило погляда? на всi боки. А хто зна?, що там за цi?ю
одчайдушнiстю, що там бо?ться, соромиться, плаче! А раптом воно, оте
плачуче, несподiвано вибухне й рознесе його химерне щастя осiнн??
Нi, воно не вибуха?. Страховище смiливо й безжурно, злегка похитуючись
i наспiвуючи,?де до "сво?? вiлли". Нi, воно не плаче, тiльки вимага?
вина, зараз же, негайно, якомога бiльше, якомога наймiцнiшого вина. Нi
"сво?? вiлл" не хоче дивитись, нi переодягатися, нi капелюша навiть
скинути - швидше вина, бiльше вина!
I тiльки, як уже не може сама пiдвести руку, щоб зiрвати з себе
капелюша, вона дозволя? взяти себе на руки й вiднести у спальню.
***
Прокинувшись рано вранцi, панi Гольман здивовано чу?, як щасливий
дурненький хлопчик?? ще й досi гаса? по хатi. Потiм почина? хлюпати
водою, хукати, грюкати посудом Вона швиденько схоплю?ться з лiжка й
похапцем кида?ться варити каву - не спало ж дурне хлоп'я нiченьку як?!
Але, коли панi Гольман обережно, урочисто вносить каву в кiмнату,
"хлоп'яти" вже там нема?. Отаке! На невже ж так зараня до сво?? кралi?!
Так, полетiв, погнав, понесло його щасливим вихором, хай йому лпаьться
легесенькою пiр'?ною!
Але й Шпiндлери досить здивованi таким раннiм вихровим вiзитом. Вони
щойно одяглися, в Йозефа ще зовсiм мокра йою чорна куделя й носик iще не
осiдланий окулярами.
Одначе, глянувши на гасаючу по салончику постать iз дивно променистими,
бризкаючими захватом очима, вони обо? кидаються до не?, зразу зрозумiвши
все.
- Та невже! Мертенс? Коли? Як? Де? Адже вчора провалилось?
Макс регочеться. Макс у страшенному реготi обнiма? любого, маленького,
смiшного, дорогого пуделя й трохи не душить його. К бiсу Мертенса! К чорту
всiх Мертенсiв на свiтi! Що тепер Мертенс? Дурницi, тiнь, пух, порох!
Шшндлер поважно й заклопотано сiдла? окулярами вигладжений, блискучий
од умивання носик людина, очевидно, або отру?на алкоголем, або "не всi
дома" в не?.
Клара, мила, затишно-повна, щедро-добра, пухнасто жовтява Клара,
непорозумiло, по-дитячому щирить сiрi з темними обiдками чудеснi очi:
Мертенс - дурниця?!
Дурниця! Нiкчемнiсть! Порошинка! От що важне, от от!
Макс прожогом розчиня? вiкна, впускаючи гарячi, червоно-золотi променi
сонця. Ставши боком до Шпiндлерiв, вiн набира? жменями сонця й пiдносить
?м. От що важне, от воно в його руках, от воно на пiдлозi, на деревах, на
Мертенсах i на всьому, що пiд ним.
Шпiндлер i Клара швидко переглядаються. А Макс ловить цей погляд i
знову закотисто регочеться, соковито, червоно вивертаючи верхню
двоповерхову губу. Потiм вийма? з портфеля якийсь рукопис i б'? по ньому
рукою. От де секрет!
Вiн пробу? спокiйнiше, поважнiше розповiдати, але збива?ться з тону,
ся? сво?ми довжелезними вiями, хапа?ться, бiга? по салончику, зачiпаючи
ногами й лiктями за столики, на яких стоять тендiтнi улюбленцi Клари -
асiрiйськi глинянi коники. Це - грандiозна рiч! Це - смерть Мертенсам! Це
- розв'язання всiх питань!
Шпiндлер простяга? руку до рукопису, але Макс не да?. зараз вони всi
будуть читати його.
- Будь ласка, сiдайте. Це не менше, як двi години! Шпiндлер здивовано
збира? в дрiбнi зморшки чоло й кумедно схиля? голову набiк. Зараз читать i
не менше, як двi години?!
- Розумi?ться, зараз! А як же ви дума?те?!
Тут добра Клара спiшить на помiч стривоженому пуделевi: треба ж
принаймнi хоч поснiдати. Макс нетерпляче маха? рукою - ах, к бiсу той
снiданок! Якi тепер снiданки? Нiяких бiльше снiданкiв не буде. Кава?
Шматки свинячого трупа?!
Шпiндлер одсува? окуляри на чоло. "Свинячого трупа"? Гм, вiн розумi?
родиннi почування товариша Макса.
Це - рiч хороша (до певно? мiри, розумi?ться), так само, як i здатнiсть
дорогого Макса запалюватись од вогникiв навiть вiчних блищачкiв. Але...
- Шпiндлере! Нi слова далi! Нi слова! Вам самим потiм буде соромно.
Вперед прочитайте, а потiм, коли зможете, сма лiть ваш скептицизм!
Спочатку прочитайте! Сiдайте! Товаришко Кларо, будь ласка! Я не спав нiч,
не снiдав, - як бачите, живий. Правда? Сiдайте.
Вiн уже розгорта? рукопис на столику, безцеремонне вiдсунувши й
поваливши декiлька крилатих коникiв iз повiдбиваними носами й вухами. Але
Клара й Шпiндлер рiшуче виступають - одна в оборону коникiв, другий -
снiданку.
Ну, добре, Макс iде на компромiс: нехай вони собi?дять шматки свинячо?
мертвеччини, а вiн?м за цей час читатиме рукопис.
Шпiндлер i Клара заклопотано переглядаються. Справа сто?ть досить
погано: явно хорий.
В?дальнi на столi лежить тепла густо-жовта смуга сонця, розхлюпавшись
об посуд i скло блискотливими пучечками. Макс сiда? саме в цю смугу,
мружачи шовковi вi? вiд теплого лоскоту сонця. Ну, вiн почина? читати!
Увага!
Шпiндлер i Клара виявляють таки увагу, але бiльше до обличчя самого
Макса, нiж до рукопису.
Одначе, дедалi, то Шпiндлер почина? косо дивитись у куток, застигаючи
поглядам, жу? то занадто швидко, то дуже помалу. Потiм серйозно насува?
окуляри на перенiсся й дивиться в соковитий рухливий рот Макса, з якого
поспiшно, радiсно, переганяючи одне одне, вистрибують зовсiм не такi вже
безглуздi слова та думки.
Кларине ж лице поiроху проясня?ться несмiливим полегшенням,
здивованням. Вона погляда? на Йозефа, i через те, що вiн уже не вiдповiда?
на?? погляди, в не? здивовання й увага стають певнiшi.
А сонце iлюстру? хапливi слова Макса цiлком сумлiнно: жене хвилю за
хвилею, сипле вогнем, стрiля? золотими стрiлами, лоскоче, пройма?
передчуттям яко?сь незнано? радостi.
- Хм! Хм!
Йозеф Шпiндлер зовсiм таки дiловито й строго вмощу? окуляри на
низенькому перенiссi - так вiн умощу? тiльки тодi, як береться за дуже
поважну роботу.
Макс закiнчу? недописану сторiнку рукопису. Кiнця нема?, а.??; це -
ничого. Головне сказано. Ну, скептику? Що? Як? Га?
Скептик скуплено жу? голеннми негрськнми губами, пiдводиться й ходить
по?дальнi. Хм! Кгм! Справа поважна. Справа дуже поважна. Коли дiйсно нема
помилки в цiй концепцi?, то це...
Кудлатий пудель зупиня?ться?? з страхом дивиться на оса-яiiе
жовто-пухнастнм волоссям лице Клари.
-...то це... нова ера людськостi! Нова ера - iнакше вiн не може
визначити цей момент. Коли це все так, вiн пiдкреслю?, коли це все
виправдаь-iься експериментальним шляхом, то iсторiя.по лей вiд цьою менту
розколюьться на двi половини, одна - все те, що було, з усiма фазами й
епохами, друга - майбупiя.
Макс бiльше не може витримати: вiн хапа? поважну, суворо-вчену,
кудлату, смiшну, безмежно любу фiгурку в дикi обiйми и почина??? м'яти,
як кошеня. Кошеня нявчить, пруча?ться, вiдмаху?ться лапками,
жовто-пухнаста кiточка безпорадно тягне за руки Макса, смi?ться й блага?.
Макс пуска? кошеня й грiзно, радiсно витяга? кулаки догори.
Експериментальним шляхом?! Чудесно. Зараз. Моментально. Вiн сам тiльки
цього й хоче!
- Шпiндлере! Хочете? Зараз?
Шпiндлер одфорку?ться. Провадити якусь справу з божевiльним нiколи не
було його принципом, але для цi?? справи вiн готовий навiть сво?ми
переконаннями поступитись.
Так, вiн хоче зараз i моментально, але з одною крихiтною умовою: мати
оте знамените чудодiйне скло.? воно в Макса?
Макс посмiха?ться. Макс не хоче витрачати багато слiв i мовчки вийма? з
кишенi скло, загорнуте в чистий бiлий папiр.
Хм, так. Скло - як скло. Поганенько вишлiфуване; опукле, розумi?ться.
Але жовто-червонявий тон його досить цiкавий. Умгу, так. Значи!iь, треба
тiльки зробити коробку, в коробку вставити зубчастий валок, що молов би
рослину, i коминець для приймання сонячно? енергi?? Нескладна рiч. Це за
кiлька годин можна зметикувати якнайкраще. Власне, i метикувати довго не
треба. Млинок до кави?? Чудесно. До млинка тiльки приробити збоку
коминець, а згори чорну коробку для голови. I вся справа. Ану, сюди млинок
до кави!
Ки??иiь робота на терасi. Шпiндлер, надувши негрськi губи, скупчене
кле?ть iз картону коминець. Зовсiм нема нiяко? потреби виймати всю стiнку
з млинка-досить вирiзати потрiбну дiрку. На Макса покладено зробити
коробку для голови. Робота трошки таки поважнiша за Йозефову дитячу
забавку. Скле?ти якийсь нещасний коминець i зробити цiлу "оробку - це все
ж таки рiзниця, чорт забирай.
На Клару нiяко? самостiйно? функцi? не покладено,?? роль - помагати
мужчинi (споконвiчна роль всiх Клар на свiтi): зварити клею, подати
ножицi, потримати картон. I, крiм того, бути на терасi. Можна навiть
нiчого не робити, нiчого не подавати й не тримати, але неодмiнно бути тут,
поруч, сяяти очима, бадьорити посмiшкою, здивованням викликати чуття
чоловiчо? вищостi.
I нарештi все готове. На столi лежить купа зелено?, соковито?,
найкращо? трави, яку тiльки могла знайти в садку помiчниця мужчини. Кому ж
першому розпочати нову еру людськостi (не рахуючи, розумi?ться, самого
винахiдника, який, звичайно, в даному випадку за реально iснуючу iстоту
вважатися не може)?
Що дужче кричить нетерплячка й жаднiсть, то гарячiша ста?
великодушнiсть. Через те всi з цiлковитою готовнiстю, iз запалом
вiдступають одне одному честь i втiху бути першим.
Розумi?ться, перший повинен бути той, хто врятував винахiд, хто
найбiльше вiрить у нього.
Нi, навпаки! Навпаки, чорт забирай! Перший мусить бути той, хто
хита?ться, хто смi? скептично посмiхатися. Яка рацiя переконувати того,
хто i з заплющеними очима вiрить? Нi, нехай скептик устромить палець у
чудо. В такому разi першу чергу треба дати дамi, це? обов'язок мужеського
лицарства.
Нi, дама не хоче прийняти тако? дестi. Крiм того, вона так хвилю?ться,
що нiчого не зможе зробити, зiпсу? весь експеримент - i вийде тiльки
шкода. Перший хай буде той, хто найменше хвилю?ться, хто з найбiльшою
об'?ктивнiстю може поставитись до справи.
Нарештi, той, хто найменше хвилю?ться, покiрно знизу? плечима й
стара?ться виправдати присуджений йому вигляд найбiльшого спокою. Через
те, з усi?? сили стараючись, щоб йому не тремтiли пальцi, вiн поважно,
повiльно, iз строгою мiною розсiдлу? носика, кладе окуляри на столик збоку
й суворо огляда? апарат. Хм, коробка трима?ться досить непевно. Блок
крутиться занадто вiльно. А коминець напевно вiдпаде, як тiльки апарат
зачне працювати.
Сонце щедро, повними жменями жбурля? золотi стрiли в наставлене до
нього простодушне, кругле, жовто-червоняве скло. Апарат човга? по столу,
хлябко труситься, рука завзято, напнувши синюватi жили, крутить корбу. I
спиня?ться. З апарата глухо, як iз-пiд землi, чу?ться:
- Може, годi вже? Я весь обливаюсь потом.
Макс витяга? шухлядку з-пiд млинка. В нiй тiсно збилась зелена розтерта
маса. Дiйсно: фiалково-червонi переливи ходять iпо нiй, як по крильцях
шпансько? мушки. Як сказано, так i?!
- Годi! Вилазьте. Готово!
Кудлата голова швидко визволя?ться з чорно? тiсно? коробки. Все лице,
як умочене у воду, блищить потом, очi клiпають злякано, тривожно, уста
дихають заморено, часто.
Клара сво?ю хусткою швиденько, дбайливо витира? мокрi очi, носик, лиця,
уста. А сама не може вiдiрвати дитячо-ши-раких сiрих очей вiд та?мно?
зелено-червонясто? маси, вiд яко? справдi так нiжно, так солодко попаху?.
- Ну, куштуйте! Швидше! Ах, та к бiсу церемонi?, берiть просто рукою,
пальцями. Це ж сонце, а не свинячий труп! Ну!
Макс i Клара жадно дивляться в негрський рот, який помалу, обережно жу?
сонячний хлiб. Двi пари очей напружено ловлять найменший рух розмореного,
почервонiлого, знов уже покритого потом лиця iз слухаючими себе, босими,
маленькими очима, з натертою, розчер.вонiлою смужкою на перенiссi. Воно,
це лице, гидливо не кривиться, не спиня? руху жування. Нi, нi, воно жу?
обережно, навпомацки, але охоче. Це видно - охоче! Воно смiлiша?, яснiша?,
воно здивовано перебiга? з одного обличчя на друге оголеними оченятками
сво?ми, щелепи його рухаються жвавiше, охотнiше.
О, вiн бере пальцями ще шматок хлiба! Вiн хоче ще!
- Ну? Ну? Ну, Йозефе? Ну, скажи ж, ради бога! Як?
Йозеф спочатку заплющу? очi, потiм по черзi дивиться на обох, ковта?
хлiб i тихо серйозно говорить:
- Незрозумiле прекрасно.
Макс обома руками хапа себе за волосся й з усi?? сили мне його й
трусить головою, неначе скидаючи щось зайве, чого?й несила витримати.
- Надзвичайний смак... Щось неймовiрне... Я почуваю, що зможу з'?сти
цiлий вагон.
Тодi Клара рiшуче простяга? руку до шухлядки й бере пальцями шматочок
маси. Вона теж хоче спробувати. Вона хоче спробувати, хоч i сказано, що
тiльки спорiдненi органiзми можуть?сти хлiб, зроблений другим. Хоче й
бiльше нiчого!
Рожево бiлi чистi пальчики, хвилюючись, пiдносять зелену м'яку грудочку
до повних, злегка розкритих уст. Червоний кiнчик ячика обережно зустрiча?
?? на порозi рiвних бiлих зубiв. Усi а замикаються, рухаються i... гидливо
кривляться. Брр, яка гидота!
Клара прожогом бiжить до балюстради и випльову? зелену масу в сад,
конвульсiйне витираючи уста хусткою.
Макс у захватi, в екстазi смi?ться. Яке щастя, що Кларi так гидко вiд
того, вiд чого в раюваннi застигло ошелешене чудом i насолодою дороге лице
з маленьким пiтним носиком i блискучими очима. Ах, та хiба ж дiйсно буде
диво, коли людина впаде на колiна й цiлуватиме землю, траву, комаху,
жорстку кору дерева, коли здiйматиме руки до Велико? Матерi, одне дихання,
один крихiтний погляд яко? да? йому життя? I хiба ж не можна обнiмати
тепер найлютiших ворогiв сво?х, хiба не можна тепер говорити
найбезглуздiшi речi,? не ходити п'яними ногами по танцюючiй землi? Хто ж
божевiльний: тi, що смiятимуться й жахатимуться цього, чи той, хто впiзнав
незнану досi радiсть повного визволення?
Ах, Кларо, ах, дорога, прекрасна iстото! Несмачне? Погане? Ну,
розумi?ться! Ну, звичайно! Та як же може бути iнакше: це ж чужий пiт; не
свiй, не зароблений. У сонячному хлiбi вiн страшенно несмачний, вiн просто
отруйнуй, цей чужий пiт.
Але Клара хоче зробити собi свого хлiба. Вона мусить.
I ось жовтопухната голова з розтрiпаними шовковими пасмами вже теж у
чорнiй коробцi, а повна з золотистим пушком рука крутить корбу валка.
- Ради бога, товаришко Кларо, та не так же сильно! Ви полама?те машину!
?й богу, обережнiше, Кларо, я вас прошу! Лишiть же й для мене.
Шпiндлер, як дiти конфiтури, змазу? з тарiлки найдрiбнiшi крихiтки
хлiба пальцями й сл-iсно обсмокту??х.
- Нi, зна?те, Максе, я почуваю, що шалiю! Серйозно, серйозно! В мене в
головi якiсь вихори, а сам - як цiлковитий iдiот. Фу, чоррт! Але що за
смак, що за смак! Слухайте, зараз же треба засiдання! Негайно! Чекайте:
значить, вони його запакували в божевiльню? Розумi?ться, тiльки
божевiльний може винайти таку рiч. А в яку саме, зна?те?.. Чудово.
Божевiльнi часто бувають хитрiшi за нормальних. Зараз же засiдання. Зараз
же! Я бiжу телефонувати. Кларо, будь ласка, як зробиш собi хлiба, витри
Машину, я зроблю тобi ще. Тiле те-пер на службi? Правда? На яку годину? На
третю встигнемо? Нi? На п'яту? Чудесно! Тут у нас, розумi?ться. Ну? Кларо?
Клара нашвидку рукавом блузки витира? лице й вихоплю? з машини
шухлядку. Ура! Черпоно фiалковi хвильки переливаються по зеленiй утоптанiй
масi! Клара зараз же лопаточкою склада? пальцi, набира? хлiба й ловить
його з руки широко роззявленим ротом. I в той самий мент напруженiсть,
роз'ятрена хижiсть, мовчазна завзячiсть лиця розтоплюються, як грудочка
масла на гарячiй сковородi. Блаженне здивовання забива? дух, ширить очi.
- Боже, що за смак!!
- А правда? Правда? Ти чу?ш? Максе, голубчику, побiжiть зателефонуйте
ви, я хочу ще невеличку порцiю хлiба накрутити собi...
Iншим разом Клара такого его?зму, розумi?ться, не стерпiла б, але тепер
вона нiчого не чу?; вона витрушу? хлiб на Йозефову тарiлку, так само, як
вiн, пальцем вимазу? з шухлядки всi рештки, обсмокту? палець i з тарiлкою
бiжить у сад - вона не хоче. щоб на не? дивились. Але Макс бере за плечi
кудлатого жадного пуделя й випиха? його з тераси - тепер черга на Машину
його, хто вже мав хлiб, той повинен телефонувати.
I от уже на його траву пада? через коминець жовто-червоний снопик
променiв, уже i його голова диха? терпким солонкуватим i свiжим духом
розтерто? трави, який ста? все нiжнiший та нiжнiший. Валок iз м'яким
смаковитим хруском душить стеблини, з веселим хурчанням крутить, мне?х,
тре?х. В очах сто?ть миготлива зелено-червона тьма апарата. Лице пашить
вогнем, вкрива?ться потом; краплi лоскiтно котяться по носi й висках,
спадаючи вниз у зелено-жовто-червону мiшанину свiтла, в та?мний, дивний
процес сполучення з Великою Матiр'ю. Годi!
Шухлядка повна. Гра?, мiниться фiалкова червонiсть на зеленому хлiбi.
Нiжний, сонячний, неземний дух пару? з нього в нахилене гаряче лице. Ось
уже тепла, нiжна зелена вага легкою пiною лежить i в нього на пальцях.
Макс сам на терасi, сам наодинцi з сонцем. Але очi йому так само
поширюються блаженним здивованням, криком гострого, моторошного раювання.
Горлом прокочуються невтримнi, ковтаючi спазми, по шлунку пролiта?
радiсний голодний зойк, i весь шлунок, як на руках, пiдтяга?ться вгору.
Тепер тiльки Макс чу?, що вiн нiчого не?в од учорашнього дня! I тепер вiн
розумi?, чого Клара з тарiлкою побiгла в сад, чого Шпiндлер, забувши всю
свою скептичну вищiсть, сво? посмiшечки й сарказми, всю книжкову мудрiсть
свою, хотiв одняти в нього поза чергою Машину. Йому тепер хочеться забiгти
пiд кущi, кудись у найтемнiшу нору, i там, сласно гарчачи, жадно глитати
цю нiжну, теплу, п'янючу масу. По тiлi проходить золотий, п'яний дзвiн.
Дивно й моторошно: дзвенить усе тiло, дзвенить, як ударений серцем дзвiн.
У головi золотий вихровий чад - радiсний, легкий, повний весняного
бджоляного дзижчання.
- Кларо? Шпiндлере! Гей!
Шпiндлер, маленький, засушений, з великою, набитою тисячами томiв
головою, кудлатий Шпiндлер iз п'яним, верзякаючим, блаженно-насмiшкуватим
голосом сидить перед ек-ранчиком телефона (порушивши постанову про
екран!). А в екранi здивоване, худорляве, строге обличчя Гоферта. Ха,
непомильна арифметика сьогоднi посковзнеться. Сьогоднi закони багатьох
арифметик задригають ногами. Сьогоднi... Ах, стiй!
Макс б'? по плечi Шпiндлера.
- Так, значить, о п'ятiй? Тут? Добре. Буду. Тепер тiльки дванадцята.
Встигну. Бувайте, Шпiндлере. Глядiть тiльки, Машини не поламайте. Я спiшу,
спiшу! Потiм!
***
Макс спiшить, через те найбiльша швидкiсть автомобiля? швидкiстю
кузочки, що сунеться стеблинкою; через те всi екiпажi стараються
перерiзати дорогу або скупчитись на перехрестях у безнадiйно заплутану
купу; через те шофер - апатично байдужий, а Берлiн - скажено довгий. Але
слава боговi: палац Сузанни на мiсцi. Сто?ть так само в усiй сво?й
омне?стичнiй пишностi, з усiма сво?ми банями, баштами, те расками, шпилями
- точнiсiнька копiя в мiнiатюрi Мертенсо во? незграби.
Ага, i величний порть? на сво?му мiсцi? Значить, i Сузанна не вилетiла
ще на Гiмала?. Ну, розумi?ться, не вилетiла! Куди вона може вилетiти, куди
може рухнутись, знаючи, що хтось десь не скорився?? волi? Абсурд,
неприродне явище!
Величний порть?, побачивши розхристану, розкудовчену,
розмашисто-нетерплячу, п'яно-веселу постать, моментально губить усю свою
монументальнiсть, гумово м'якша?, осяю?ться iнтимною привiтнiстю й
низенько вклоня?ться. Панi радниця в таку годину нiкого не приймають, але
для пана редактора, звичайно, може бути зроблений ви?мок. Пан редактор так
довгенько вже не були тут, що високоповажана панi радниця будуть дуже
втiшенi. (Дано наказ: у всяку годину дня й ночi приймати цього паливоду).
- Ге? Так дума?те, дядю? Та ще й як будуть утiшенi, майте на увазi!
Паливода боляче хляска? долонею по спинi пана порть?, потiм (отаке
дурне!) обнiма? за плечi й разом iз ним iде нагору сходами. Оце була б
iсторiя, коли б панi радниця побачила таку сцену! Слава боговi, цього
зайдиголову бере нетерплячка, вiн кида? пана порть? й бiжить сам уперед. А
порть? поспiша? до телефону попередити панi радницю.
Сузанна зустрiча? його в дiловому кабiнетi, у строгiй, холоднiй,
естетичнiй келi?. Сама теж суворо спокiйна, поважна, строга черниця. От,
на жаль, тiльки сукнi вiдповiдно? не встигла одягти - занадто багато
прозоростi, фарб, оголеностi, легкостi. I очi молодо? телицi-занадто
чистi, вогкi й великi. Вони силкуються бути строгими, ах, так щиро
силкуються! Але бiднi вони, бiднi iз сво?м силкуванням.
Макс розмашисте йде просто на черницю, просто на?? строго-чекаючi очi,
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 23 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |