то може бути?
На освiтленiй лисинi але? з'явля?ться чорна струнка постать.
Вона зупиня?ться й обережно задира? голову, силкуючись зазирнути у
вiкно Не видно?й. Нi, i звiдти не видно! Хе!
- Вибачте, принцесо, я тут, я дотримую слова, ви можете не турбуватись.
Чорна струнка постать помiтно здрига?ться, шпарко поверта? бiлу пляму
лиця на голос, якийсь мент сто?ть непорушне, от-от щось скаже, крикне, i,
не сказавши нiчого, рiвно, гордо повернувшись, зника? за тими кущами, з-за
яких вийшла.
I знову дiвчина з короною червоного волосся сидить у фотелi бiля вiкна,
похмуреними, зеленими очима водя-чи по рядках розкрито? книжки. Час од
часу вона вперто дивиться в сад: ще свiтиться, вiн саме збирався тiкати,
вона перебила Але вiн утече: страх смертi дужчий за слово честi сина
льокая. Вiн утече!
I знову доктор Рудольф уважними невидющими очима во дить од краю до
краю рядкiв i нашорошено кожним волоском ловить звуки ночi: вони зараз
прийдуть, вона перевiрила - i вони прийдуть.
"Рудi! Де ж ти?! Благаю, моментально телефонуй Я всю нiч сидiтиму бiля
телефону Чу?ш?!"
А внизу пiд покоями графiв у маленькiй льокайськiй кiмнатцi на гарячiй
подушцi лежить золотисто-кучерява голова з розплющеними, безсонними,
палаючими очима дивиться в тьму.
Нiч багато ще iншого бачить. Точаться з кам'яних скринь пiд??
темнi!крила мiльйони розплющених i заплющених страждаючих очей. I вiд них
блiдне й сiрiв темне лице ночi.
***
Софi вражено зупиня?ться серед червоного салону з тацею з руках: у
фотелi, притулившись чолом до його спинки, спить?? срiтлiсть принцеса.
Долi, як кiтна з випнутою спиною, розкарячилась книжка. Всi лампи горять,
i червоне свiтло?х таке хиряве, худосочне. В розчиненi вiкна буйно,
розгонисте, трiумфуючи котяться золотистi сонячнi хвилi, джерготiння
горобцiв, гуркiт вулицi.
Червона голова ворушиться й раптово скиду?ться догори. Що таке? Що
сталось? Де вона?
Софi злякано ставить каву на стiл бiля канапи. Вже дев'ята година. Граф
Адольф Елленберг iз сво?ми секретарями дожидаються вже з пiвгодини внизу,
прохаючи обiцяно??м аудi?нц??. Коли?? свiтлiсть дозволять...
?? свiтлiсть раптом боляче зморщу? брови й для чогось ридко дивиться в
сад. Там нiчого особливого нема?. Дiдусь Йоганн, пiдперезаний зеленим
фартухом, стриже машинкою траву i з кимсь мирно перебалаку?, повертаючи
голову назад.
Принцеса помалу вiдходить од вiкна й зупиня?ться коло столу, задумливо
обводячи пучкою круг шапочки чайника. Сто?ть i водить, сто?ть i водить.
Софi теж сто?ть i трявожно, з острахом блука? очима навкруги. Водiння
iпучкою по чайнику так стомлю??? свiтлiсть, що вона безсило пуска? iруку
вздовж тiла й сто?ть зовсiм ве-порушно. Сто?ть i Софi, не смiючи рухнутись
i лякаючись щораз бiльше та бiльше.
Принцеса раптом глибоко втяга? в себе повiтря, iз шумом рiшуче видиха?
його й пiдводить голову. Яке жорстке, сухе, колюче лице!
- Скажiть графовi Адольфовi Елленберговi, що я приняти його не можу, я
ще в лiжку. Але я даю... свою згоду. Чу?те? Даю згоду. Iдiть. До мене не
приходити, поки не покличу.
- Слухаю, ваша свiтлосте.
Принцеса Елiза зашморгу? порть?ри одного вiкна й сiда? бiля нього в той
самий фотель. Одкинувши голову на спинку, вона сидить без руху. Сонячне
свiтло, прориваючи червону тканину, грi? червоним тьмяним одсвiтом тугу
точеяу шию й дужку кiстяного чiткого овалу. Раптом голова швидко
вiдрива?ться вiд фотеля й нахиля?ться до щiлини порть?ри. Внизу але?ю йде
тро? чоловiчих фiгур iз оголеними шиями в мережаних жабо. Одна з жiночим
м'яким задом i ласкаво витягненою наперед головою йде попереду, кругло
потираючи руки.
Принцеса гидливо заплющу? очi й знову вiдкида? голову назад.
***
А три постатi прямують просто до лабораторi?. Дверi замкненi, але вiкно
широко розчинене. Дзвiнок весело, поспiшно дзюрчить у передпоко?.
Доктор Рудольф, схилившись головою на руку, сидить у фотелi бiля столу.
Лампа блiдо, майже непомiтно горить серед щедрого, буйного свiтла сонця,
що широко б'? скiсними про мснями в iнший бiк, нiж учора увечерi. Раптом
скудовчена голова швидко пiдводиться, озира?ться, шука?, згаду?,
скиду?ться.
Знову весело, настiйно й довго дрiботить дзвiнок.
Доктор Рудольф нашвидку зачiсу? пальцями волосся, тре долонями лице i,
провалюючись однi?ю ногою в пiдлогу, бiжить до сiней.
- Рудi, дорогий, вибачте, ви, певно, працю?те? Ми перебили вам роботу?
Ради бога, простiть. Дозвольте вам представити мо?х секретарiв. Ми за
вами, дорогий професоре. За вами. Ваше генiальне вiдкриття зробило такий
надзвичайний ефект, що менi дано наказ моментально скликати наукову
комiсiю й представити?й вашу працю, дорогий Рудi. Комiсiя представникiв
уряду й науки вже чека? на вас.
Граф Адольф нiжно веде "професора" пiд руку до лабораторi?, любовно
заглядаючи йому в очi, сяючи захопленням i нетерплячкою.
Доктор Рудольф слухняно шкандиба? поруч i часом скоса швидко зирка? на
зазираюче до нього погнуте лице з синюва то сiрими невеличкими очима в
жовтих вiях.
Вони чи не вони?
Еге ж, еге, чека? комiсiя, хвилю?ться. А чого це й досi в до рогого
Рудi свiтиться лампа? Для якогось експерименту? Нi? Лл? що таке з Рудi?
Чого такий... не радiсний вигляд? Може, не дай боже, що-небудь непри?мне
виявилось у винаходi?
Рудi раптом поверта?ться всiм лицем до графа Адольфа й чудно, пильно
вдивля?ться в нього, а на волосинках у куточках розтяга?ться хитра
посмiшка.
- Що, Рудi? Що з вами, голубчику? Що так дивитесь? Цiлком щире
здивування, цiлком правдиве занепоко?ння.
Вони чи не вони? Доктор Рудольф помалу, роздумливо загрiба? волосся й
мовчки дивиться в пiдлогу.
- Я трохи стомлений. Всю нiч працював. Ну, нiчого. Так треба?хати? Га?
Зараз?
- Любий Рудi, коли ви стомленi або вам не хочеться, то можна й
пiдождати Ради бога, ве насилуйте себе! Ви тiльки скажiть, а все останн?
буде по глаголу вашому,?хати - так по?демо. Не?хати - ми моментально
зника?мо з ваших очей, а комiсiю призначимо на той час, який ви визначите.
Рудi уважно слуха?. Секретарi поштиво стоять осторонь i з побожнiстю
посмiхаються до великого вченого.
Вони чи не вони?
- Ну що ж, можна й?хати. От тiльки?.. Я вчора обiцяв принцесi сьогоднi
вранцi продемонструвати?й iще раз Машину. Не знаю, чи буде це зручно...
- О,?? свiтлiсть, напевне, не буде на вас у претензi?. Доктор Рудольф
живо поверта?ться до графа Адольфа.
- Ви так гада?те?
- Я не сумнiваюсь,?? свiтлiсть так учора була захоплена цим великим
одкриттям, i вона так глибоко шану? науку, що...
- Ага... Ну, так.. Хм!.. Ну, а я таки спитаю?? дозволу.
- О, будь ласка! Будь ласка! Може, дозволите менi за вас спитати?
- Нi, дякую, я сам.
Граф Адольф злегка вклоня?ться й вiдступа? трохи набiк, а доктор
Рудольф задумливо, повiльно бере телефонний апарат у руки. Нiма порожнеча.
В чому рiч? Ах, так, апарат вилучений.
- Гальо!
Екран запнутий, голос чийсь чужий.
- Я хотiв би говорити з?? свiтлiстю.
- Я вас слухаю.
- Тут доктор Штор. Вчора я обiцяв вашiй свiтлостi сьогоднi вранцi
продемонструвати свiй винахiд. Але граф Адольф просить мене негайно
по?хати з ним для демонстрацi? Машини перед урядовою комiсi?ю. Я прошу
дозволу у вашо? свiтлостi вiдсунути нашу демонстрацiю.
В рурцi телефону напружена, дихаюча тиша.
- Ви чу?те мене, ваша свiтлосте?
- Так, я чую...
I знову мовчання, живе й трудне.
- Отже, дозволя?те, ваша свiтлосте?
I раптом сильно, голосно, металiчне б'? у вухо:
- Дозволяю!
Клаца? апарат, i наста? мертва тиша. З якою ненавистю, з якою жагучою
огидою вдарила цим словом Значить, це - не вони? Значить, може, цi
рятують, перебивають чийсь iнший план? Бо чого ж iз так лютою нехiттю
крикнула вона цей доз вiл, так довго вагавшись?
Доктор Рудольф хита? головою дозволено. Але сам сто?ть на мiсцi й
задумливо пальцями тре нiс, дивлячись пiд ноги. Коли це не вони, коли це
рятунок, то як же везти цей апарат iз ц и м склом?
Вiн швидко пiдводить голову й ловить очима лице Адольфа. Воно повне
поштивого чекання, спiвчуття, нiжностi, хiба що трошки стурбоване. А сонце
таке гаряче, золоте та одверте. Як може бути при цьому сонцi щось сховане,
темне, кошмарне? I чи не кошар бус отой нiчний вiзит?
- Ну,?демо! Тiльки я думаю, що цей апарат...
Доктор Рудольф знову зупиня?ться, похнюплю?ться й нерiшуче зачiсу?
волосся. Значить, треба змiнити скло? А як вони?
Вiн спiднизу зирка? на графа Адольфа граф скоса строго показу?
секретарям очима на чорний апарат. Секретарi кивають головами.
Нiчого такого в цих знаках нема?. Просто показу? на апарат Цiлком
натурально. Але краще все-таки скла не змiняти. Коли дiйсно чека? комiсiя,
можна ж вернутись i взяти справжн? скло - помилився, забув, що не те скло,
працював усю нiч - i в головi замакiтрилось
- Вибачте, графе, я затримую вас Але я трохи, розумi?те, хвилююсь перед
таким кроком.
- О, це так натуральне! О, будь ласка! Комiсiя пiдожде. Ради бога,
Рудi, ви можете, коли хочете.
- Нi, що ж,?хати - так?хати. Але я мушу ще одягтися... Так незручно?
Як ви гада?те?
- О, на великих людях усяке вбрання парадне! Ви можете не турбувати
себе переодяганням
- Хм! Ви гада?те?
- Запевняю вас, дороiий Руд. Не варто. Так значить, зда?ться, вони.
- Ну, не варто, то й не варто. Отже,?дьмо!
Док гор Рудольф хоче сам узяти апарат, але секретарi з таким жахом
кидаються вiднiмати гордiстю й побожною поштивiстю несуть удвох це
легеньке незграбне збудування, що доктор Рудольф аж нiяковi?.
Нi, зда?ться не вони!
Сонце з самого порога хапа? доктора Рудольфа в пекучi обiйми, цiлу? в
чоло, у примруженi повiки, розхристанi груди. Господи! Що ж злого може
статися з дитиною Велико? Матерi? Хто посмi? торкнутися волосу улюбленого
сина??? Он йоганн стриже траву, майбутнiй сонячний хлiб свiй i всiх
людей. Он графiвна Труда сто?ть на терасi й солодко позiха? й потяга?ться
на сонце. Гудуть угорi аероплани, перехрещуючись нитками в усi боки. При
чому ж тут смерть i всi страхiття?
Проходячи пiд вiкнами принцеси, доiктор Рудольф задира? на хвилину
голову. Одно вiкно запнуте червоною завiсою, затулене вiд сонця, вiд
вогневого ока життя.
Доктор Рудольф не бачить, як од його руху за червоною порть?рою
вiдсаху?ться назад червона голова. Вiн не може бачити, як вона знову зараз
же притуля?ться до щiлини й проводжа? його шкандибаючу спину зеленими,
жорстко похму-ренимн очима.
Авто труситься вiд нетерплячки швидше повезти велике вiдкриття на суд
представникiв науки. Граф Адольф, як наречену, пiдсаджу? дорогого Рудi в
екiпаж i всю дорогу нiжно загляда? йому в очi - бiдний Рудi всю нiч
працював i стомився. I коли авто спиня?ться перед великим урядового типу
будинком, оточеним садом, знову нiжно зсаджу?, притримуючи попiд лiкоть.
?х уже ждуть. Уже в передпоко? зустрiча??х дво? добродi?в, професор
такий i такий та професор такий i такий (прiзвищ Рудольф не може
розiбрати). Такi поважнi, сивi, чисто поголенi, з такими гiдними довiр'я
лисинами. Один зовсiм, як пастер, в окулярах i з милою, теплою посмiшкою
на гарних устах. Всi зараз же рушають до зали засiдання комiсi?. Ще треба
вийти трошки нагору, на другий поверх. Пастор-професор так уважно, так
обережно балака?, так навiть трошки чудно поспiша? згодитися з усiм, що
каже доктор Рудольф. I вiн, i граф Адольф iз обох бокiв пiдтримують його
попiд руки, наче боячись, щоб вiн не впав i не розбився.
Великий, похмуро-строгий коридор iз м'яким килимом, який хова?
найменший шум крокiв. I ряд дверей, поважних, мiцних, суворо урядових.
Пастор швиденько вибiга? наперед, вiдчиня? однi дверi й вiдступа? набiк -
вiн не смi? йти попереду великого вченого. I граф Адольф теж не смi?, теж
пропускаь наперед, з нiжною поштивiстю пiдпихаючи у спину. Доктор! Рудольф
- що його зробиш iз цими церемонiями? - мусить iти першим. Вiн увiходить у
дверi, за ними - ще однi, напiводчиненi (подвiйнi дверi, щоб нiякий гомiн
не заважав науковiй працi!). Доктор Рудольф одчиня? й другi й переступа?
за порiг?хнiй. Дивна кiмната, цiлком порожня, якесь лiжко в кутку,
невеличкий столик, стiлець i бiльше нiчого. Вiкно вище, нiж звичайно
бувають вiкна, й загратоване тонкими прутами.
Доктор Рудольф здивовано озира?ться назад, але очi його замiсть
людських облич упираються в жовту блискучу стiнку диерей - уся процесiя,
професори, граф Адольф, секретарi з апаратом безшумно зникли. Доктор
Рудольф сильно злякано пха? рукою в дверi, але вони не вiдчиняються, а пiд
рукою м'яко вгина?ться пiдстилка, обтягнена поверх жовтою цератою. (Такою
самою цератою пообтягано всi тiнi, лiжко й навiть столик).
- Графе Адольфе!
Але крик почува?ться задушеним, маленьким, як у снi, i пада? десь
тут-таки пiд ноги без нiякого слiду й вiдгомону. Доктор Рудольф люто з
усi?? сили натиска? плечем на дверi - наче в кам'яну стiну.
"В божевiльнi!!"
Доктор Рудольф почува?, як кiнчики пальцiв починають дрiбно-дрiбно
труситись. Вiн нiби зовсiм спокiйний, а пальцi трусяться самi собою. Вiн
навiть посмiха?ться: яка дурниця - здорову людину в божевiльню замкнути! А
сам чу?, як пальцi щораз бiльше трусяться, як за ними почина? страшенно,
тоск-но душити груди. Вiкно розчинене, за ним навiть видно вершки дерев,
осяяних сонцем, а дихати трудно, задушно, хочеться рознести цi жовто-сiрi,
блискучi, нiмi стiни.
Доктор Рудольф, чудесно знаючи, що цього не треба робити, знову скажено
б'? плечем у дверi. Але вони анi ворухнуться. I так само, знаючи, що
кричати не треба, чужим, диким, страшним собi самому голосом кричить:
- Пустi-iть! Пустi-iть!
Крик б'?ться об м'якi стiни й пада? тут же пiд ноги. За дверима мертва
тиша. А вони ж напевне звiдкись пiдгля дають за ним!
Доктор Рудольф почува?, як ноги теж дрiбно дрiбно трусяться й стають
млоснi. Вiн трудно переходить до стiльця й сiда?. Стiлець теж оббитий
м'якою пiдстилкою, вкритою цератою. Сто?ть твердо, непорушне -
пригвинчений до пiдлоги. I столик непорушний...
Доктора Рудольфа вмить пiдхоплю? слiпим, лютим душним вибухом i кида?
по кiмнатi з кутка в куток. Сам знаючi?, що треба якось iнакше поводитись,
що це тiльки на шкоду йому, вiн скажено набiга? на дверi, б'? в них
кулаками, плечима, ногами, несамовито, жахливо кричить. Але вiдповiдь йому
одна: мертва тиша стiн; тiльки знадвору долiта? мирне, безжурне
цвiрiнькання горобцiв.
I знову доктор Рудольф опада? й ледве добира?ться до стiльця. Вiн чу?,
як по пiдборiддi стiка? йому густа, липка слина, як пасма волосся нависли
на очi, як пiт лоскiтне й?дко скочу?ться на очi з чола, але йому несила
пiдвести руку до лиця. Заморено, трудно дихаючи, вiн сидить, перехилившись
наперед i тьмяним поглядом водячи по блискучiй, теж обкладенiй тою самою
проклятою товстою цератою пiдлозi, на якiй видно порохнявi слiди його нiг.
Так от про якi страждання говорила та! Вона знала. Вона навмисне
скувала його словом. Це вона засадила його сюди. Значить, це - помста за
те, що в але? чи за коронку? За що б не було, а помста хороша, слава тобi,
прекрасна принцесо, - тепер змито й урятовано твою i тво?? коронки честь!
***
Панi Гольман дуже стурбована: з?? любим хлопчиком,?? красунем Максом,
дi?ться щось непевне, щось тяжке. Вчора звечора тоскно гасав по сво?й
кiмнатi, весь час комусь усе телефонуючи, щось гарячкове писав, дер на
шматки, щось палив (ох, ця полiтика, не доведе вона до добра бiдного
парубка!). А то раптом приходив до не?, чудно балакав, iз незвичною,
соромливою, прикритою жартом нiжнiстю обнiмав, наче матiр. I так десь,
видно, хотiлось йому справжньо?, рiдно? матерньо? ласки. I знову тоскно
бився в сво?й хатинi, все клацаючи телефоном, все пробуючи з кимсь
балакати.
А тепер от, обхопивши голову руками, сидить i сидить бiля столу, не
рухаючись. Уже й кава простигла на столику, уже час би давно й на службу
йому йти, а вiн i не поворухнеться.
Панi Гольман зазира? в щiлинку дверей i зiтха?. Широке, жовто-вощане,
зморщене лице?? з широко розставленими круглими оченятами засмучене й
занепоко?не. Напевне, з тою красунею, що раз сюди при?жджала в такому
шикарному авто, щось не до ладу сталося. Де ж таки такому голодранцевi з
такою багачкою любитися!
От пiдводигь голову й лiниво дивиться на годинник. Та вже одинадцята
година, дивись, хлопче, не дивись. Ага. знову до свого телефону. Ну, так -
i знов нiхто не обзива?ться.
Панi Гольман зiтха? й тихенько вiдходить до дверей. А Макс у лю?i, ь
одча? знизу? плечима и бiга? по кiмнатi.
Рангом зупиня?ться й хмарно диви?ься в одну точку. Потiм блiдо, iидливо
посмiха?ться й розвезеним, недбалим, але рiшучим кроком пiдходить до
телефону. Не перестаючи гидливо, насмiшкувато кривити уста, лiниво
мружачись, вилуча? екран, надушу? iудзика цифр i слуха?. Низько
контральтовий iз м'яко-металiчними владними нотами жiночий голос.
Макс iще недбалiше схиля? голову набiк, наче збираючись до легко?
розмови з при?мною дамочкою.
- Я хотiв би говорити з принцесою.
- Я тут сама. Хто говорить!
- Говорить ваш тайнии приятель. Iм'я не важне. Хочу вас про дещо
попередити. Ви слуха?те мене?
- Так, слухаю.
- Вчора ви дали графовi Елленберювi обiцянку прийняти в себе сьогоднi о
дев'ятiй годинi вечора пана Мертенса. Я вам раджу цього не робити Як
бачите, про вiзит вiдомо не тiльки вам трьом... Ви слуха?те мене?
- Так, слухаю
-...не тiльки вам трьом, як ви це ставили умовою, а ще й iншим Вiдомо
це й однiй органiзацi?, яка шука? зустрiчi з паном Мертенсом. Ви
розумi?те, чим це загрожу? вам i тим людям, що у вашому домi? Отже, раджу
нiколи взагалi пана Мертенса в цьому домi не приймати. Ви розумi?те мене?
- Розумiю. Хто ви?
- Ваш великий приятель, гарячий прихильник, ваш вiрний слуга, готовий
за вас i за вашi iде? на смерть. Отже, послуха?тесь мо?? поради?
- Побачу. Але в кожному разi дякую. Не можете сказати, як вам стало
вiдомо про вiзит? Макс гидливо мружить очi на стiнку.
- Не можу, ваша свiтлосте. Задовольнiться тим фактом, що ваша тайна
вiдома iншим. Отже, можете заспоко?ти вашого раба чи нi! Приймете пана
Мертенса?
- Побачу, сказано вам. Бiльше нiчого не ма?те сказати?
- Маю.Коли ви мене не послуха?тесь, то... Макс стриму? себе й дода?.
-.. то негайно пишiть тестамент. I порадьте зробити це саме пановi
Мертенсовi, коли вiн iще не зробив. Прощайте, принцесо. До побачення на
тому свiтi!
Панi Гольман поспiшно пiдходить до щiлини: ну, слава богу, добився,
поговорив таки Зразу повеселiшав хлопець, навiть посмiха?ться.
Але панi Гольман вражено бачить, як хлопець ляга? на лiжко лицем униз i
лежить, як мертвий. Вона тихенько входить, обережно забалаку?, нiжно тягне
за плече, сiле Макс, зда?ться, не чу?. Кава ж зовсiм холодна, на службу
треба йому йти, кiмнату треба прибирати.
- Максе! Хлопчику, що вам таке? Га? Чи не хорi ви, сохрань rocпoди? Оце
лишенько! Максе?
Макс злегка пiдводить голову вiд подушки, але не поверта???.
- Панi Гольман, коли не хочете забруднитись о погань, то не торкайтесь
до мене. Плюньте в мене й iдiть собi до сво?? роботи!
I знову кладе лице в подушку
Панi Гольман злякано дивиться на чорно-синю голову й розгублено сто?ть
iз розкритими блiдо-синiми устами на жовто-вощаному лицi.
***
Увесь графський будинок вiд гори до низу принишк, затих, похнюпився.
Прислуга ходить навшпиньках, балансуючи руками, говорить пошепки з виразом
застуканих злочинцiв.
А Фрiц, а золотистий i рожевий, як дитина пiсля сну, Фрiц не може
втримати щасливо?, кричущо? посмiшки. Його нiхто не може бачити в його
пiдвальнiй i.iмнатцi, з яко? видно тiльки ноги тих, що проходять повз вжно
- дверi в нього замкнутi на ключ, але йому проте нiяково, соромно й сумно
за свою посмiшку. I вiн нiчого не може зробити: щастя само, без його
дозволу, спiва? в ньому, розмаху? руками, танцю?, як п'яне. Зараз вiн
вийде на волю, зараз-зараз вiн вiзьме свою валiзочку в руки, валiзочку з
бомбою, револьвером, з потайним телефоном, попроща?ться з цим бiдним домом
i... не буде вбивати. Не буде в грудях цi?? млосно? огиди, цього зойку,
цього дряпання кiгтями то мозку.
Правда, Фрiц не зна? точно, що там сталося в тих графiв та принцес. А
коли не зна?, то як вiн може сумувати з незнаного, невiдомого? Щось iз
принцесою, золотистотiлою, величною, недосяжною принцесою. А що саме -
невiдомо. Два рази був у не? граф Адольф, про щось та?мно радились,
замкнувши навiть дверi. А потiм принцеса зачинилась у себе, не схотiвши на
обiд зiйти й навiть Софi не допускаючи до себе.
Як же може Фрiц сумувати, не знаючи чого? Але хоч би й знав, то як
сумувати з цих дурниць, знаючи всi?хнi сумування смертельним жахом? Що
сум, що туга, що найбiльше страждання перед тим, що сто?ть уже над ними,
що з кожним цоком годинника насува? все ближче й ближче свою страхiтну
пащу! Найлютiша мука перед ним? радiсть i щастя.
Ходить шепiт по будинку, збожеволiв доктор Рудольф, од-правили в
лiкарню. Ну, значить, щасливий доктор Рудольф, бо? ще щось безмiрно
страшнiше за божевiлля. Чи може ж iз цього сумувати Фрiц!
Ходить шепiт: старий граф заарештував графiвну Труду, не допустивши з
дому, одiбравши в не? всi грошi. Була дуже тяжка сцена мiж ними. Але що це
тяжке перед тим, що ось-ось жде на них?
Фрiц щиро хоче сумувати, але щастя п'яне товчеться в ньому i, як пiну,
як шумування вина, витиска? на уста усмiх за усмiхом Вiн зараз вийде на
волю! Управитель Ганс Штор несподiвано й рiшуче заявив йому, що вiн бiльше
тут у справi коронки непотрiбний Управитель стелефонувався з доктором
Тiле, i доктор Тiле через щось мусив згодитись одкли кати свого агента.
(Помiтив що небудь старий Штор? Пiдозрiння?). Доктор Тiле, одначе,
лютиться, ла?ться й вимага? за всяку цiну залишитися на цей вечiр. Але як
же можна залишитись, коли Ганс Штор категорично вимага? негайно покинути
дiм? Ось зараз треба йти до нього, взяти платню, документи й
негайно-негайно забиратися геть. Вiн же агент, а не прислуга, як товариш
Тiле цього не розумi??! Його ж силою викинуть звiдси. От ма?ш!
I Фрiц щасливо, iскристо, нестримно ся? очима, затягуючи ремiнець на
валiзочцi з бомбою. Потiм дивиться на годинника. ах, чорт, десять на
дев'яту. А сказано бути в Штора точно о восьмiй.
Фрiц натяга? на очi брови, накида? на себе, як пальто, вираз понуростi
й суворо йде до Ганса Штора. Дивно десять на дев'яту, а прислуга ходить
вiльно по коридорах i покоях будинку - нiяких заходiв до вiзиту Мертенса.
Чи граф Адольф не хоче завчасу викликати зайвi балачки?
Ну, Фрiц уже нiчого тут роздумувати не може, вiн мусить забиратися
геть.
На легенький стукiт його в дверi не чути нiяко? вiдповiдi. Фрiц
обережно вiдчиня? дверi й увiходить у контору. Нема нiкого В сусiднiй
кiмнатi чути голосну балачку. Голос управителя бубонить понуро й умовляюче
Бiдний управитель, вiн сьогоднi цiлий день ходить убитий, приглушений,
навiть важ нiсть свою розгубив од горя.
Раптом жiночий голос гнiвно, жагуче кида?ться згори, як розлючена кiшка
на пса, на понуре буботiння, люто шарпа?, гризе.
- Не вiрю! Не вiрю, не вiрю, не вiрю! Я вимагаю показати менi його? Де
вiн? В якiй лiкарнi! Веди мене зараз же туди!
Невже це так говорить спокiйна, мовчазна, з тихою волосяною посмiшкою
поважна жiнка?
Пес сердито, з болем випручу?ться.
- Але ж тобi сказано було. Що ж ти дума?ш...
- Сказано, сказано! Для тебе все, що ними сказано, - законi. Я - мати!
Я вимагаю! Вiн не може бути хорий! Не може! Я сама бачила його, я мати
Розумi?ш ти?
- Але для чого ж?м казати неправду?! Зрозумiй ти, ради бога!
Фрiц тихенько навшпиньках хоче вислизнути з контори - вiн прийде трошки
пiзнiше. Але проклятий стiлець пiдверта?ться пiд ноги й гарчить паршивими
сво?ми нiжками.
Балачка врива?ться. З дверей виходить iз сво?м величним виглядом Ганс
Штор. Чорно-синi бакени його розтрiпанi, волосся скудовчене вiд пальцiв,
що конвульсiйне вгризалися в череп, на матово-смуглявих, класично гарних
лицях пашить рум'янець болючого пiдняття, але Ганс Штор сторого, по
начальницькому огляда? Фрiца й розщитуе його, ще раз наказавши негайно
вийти з цього дому.
Фрiц, iз усi?? сили тримаючи на лицi понурiсть, верта?ться до себе А в
грудях, у ногах, у руках гаса? оте п'яне, несамовите, самовiльне.
I тiльки о пiв на дев'яту Фрiц iз валiзочкою в руцi виходить iз зорi)
графського будинку. Зараз же бiля них сто?ть якась поко?вка j крихiтною
собачкою на ланцюжку.
Схилившись над собачкою, вона заклопотано вовтузиться з нашийником.
Коли ж Фрiц рiвня?ться з нею, вона тихо спiднизу говорить: - Iдiть на рiг
вулицi! Швидко! I довба?ться собi далi з нашийником.
У Фрiца перестають спiвати руки й ноги; вони вiдразу стають важкi й
млоснi, але вiн твердо й слухняно йде на рiг вулицi. Там жваво крутиться
на всi боки газетник у пошмор-ганому кашкетику з неохайною рудою борiдкою
й сокирча стим носом. Вiн, мило, весело, нiжно посмiхаючись до кожного
прохожого уважно ласкавими очима, рiзким, цап'ячим голосом вигуку?:
- "Вечiрнiй Час"! Союз Схiдних Держав готу?ться до вiйни! Мiльйонера
повiтряна армiя! "Вечiрнiй Час"! Подорож президента Мертенса до Лондона!
Вiн спритно тика? газету в руки покупцям, прожогом одра-хову? решту,
тут же пiдсува? ще вогкий папiр у другi простягненi руки й кричить в
обличчя третiм:
- "Вечiрнiй Час"! Мiльйонова жовто чорна армiя летить яа?вролу! Нове
злочинство Iнараку в Америцi! "Вечiрнiй Час"!
Фрiц зупиня?ться й вийма? грошi. Останнiй покупець одiйшов. Рудий
спритний газетник зирка? на Фрiца нiжними очима, моментально вихоплю? з
паки газету й пода?.
- "Вечiрнiй Час"!.. Заколоти в Африцi!.. (Негайно йдiть до садово?
хвiртки. Син? авто. Попередьте Макса, що тут? агенти полiцi?. Хтось нас
зрадив. Чекайте на мене не бiльше, як десять хвилин, пiсля вибуху).
"Вечiрнiй Час"! Мiльйонова жовто чорна армiя летить на?вропу!
- А менi теж чекати?
- (Неодмiнно. Макс скаже все. Iдiть). Подорож президента Мертенса до
Лондона! Нове злочинство Iнараку! "Вечiрнiй Час"!
Фрiц iз газетою в однiй руцi й валiзкою в другiй iде попiд стiною саду,
заверта? лiворуч i бачить бiля садово? хвiртки син? крите авто. Це вiзник.
Вiн, очевидно, кимсь занятий, бо табличка спущена донизу. Але Фрiц, не
зважаючи на це, пiдходить i пита?.
- Вiльний?
Шофер в окулярах на очах, iз сивуватими вусами й червоним носом од
частих зупинок бiля барiв швидко зирка? по вулицi й хита? головою. Фрiц
сiда? в авто й зачиня? за собою дверцi, а шофер лiниво, мляво спуска?
передн? скло й поверта?ться боком до пасажира.
- Що там?.. У домi?
- Нiчого. Зда?ться, вiн не буде.
- Правда?!
I шофер усiм червононосим лицем живо поверта?ться до Фрiца. А Фрiцовi
так дивно й чудно бачити це пристаркувате обличчя п'янички-вiзника, що вiн
мимоволi сумнiва?ться, чи Макс же це!
- Нiяких заходiв. Уся прислуга вiльно ходить. А товариш Тiле просив
попередити, що тут? агенти полiцi?. Невже нав хто зрадив! Га?
- Ну, дурни-ицi!
I червоний нiс зневажливо морщиться, вiдвертаючись од Фрiца.
На мурi саду лежить нiжно фiалковий вiдблиск вечiрнього неба. Сонце вже
зайшло, але в небi висить iще густо-червона, з синюватими краями
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 20 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |