секретна комiсiя з довiрочних учених i професорiв перевiрила ту знамениту
Машину и вiдкрила, що це абсолютно нiкчемна дурниця, просто нiщо, невинна
коробка.
- Стривайте! Але ж ми самi були свiдками. Вiн десять день нiчого не?в.
Мати ж його при нас?ла сонячий хлiб! Ви ж самi бачили!
Граф Адольф поштиво, згiдно нахиля? голову. Так, вiн був свiдком. Але
свiдком чого? Цiкавого явища гiпнотично? авто-сугестi? й сугестi? на
матiр. Цiлком просте пояснення.
Князiвна Елiза раптом пiдводиться, iде до вiкна, звiдти до столу, знову
до вiкна. Брови?? хмуро насупленi, очi пильно всiромленi в землю.
- Ваша комiсiя й скло перевiряла?
- О, звичайно. А як же! В ньому ж уся суть. Звичайнiсiньке собi скло з
додатком рiзних елементiв. У кожному разi цiлком непридатне до то? мети,
яку визначав йому бiдолаха Рудольф у сво?й фантазi?.
- Чекайте. Ще одно запитання. Комiсiя, значить, пробувала робити
сонячний хлiб?
- Так, ваша свiтлосте, але...
- Скажiть: хлiб, роблений комiсi?ю, мав той самий вигляд, що ви бачили
в доктора Рудольфа? Пам'ята?те ту фiалковiсть?
Граф Адольф iзнизу? плечима - нi, такого вигляду хлiб комiсi?, правда,
не мав, але яке ж це ма? значення? Це ж його власна Машина, не чия iнша.
Принцеса незрозумiле хмарно посмiха?ться й знову почина? чудно швидко
ходити по кiмнатi. Вигляд?й ста? щораз жорсткiший, гнiвнiший, лютiший.
Графе, ваша комiсiя перевiряла фальшиву Машину. Вiн нас обдурив!
Розумi?те? Вiн - не хорий, а нечесний, нахабний хам!
У такому гнiвi, такою нестриманою, жагучою, хижою граф Адольф ще нiколи
не бачив?? свiтлiсть. I ця певнiсть?? гнiву мимоволi примушу? його
стурбуватись.
- Але ж, з дозволу вашо? свiтлостi, яка рацiя була докторовi Рудольфовi
обдурювати нас, брати фальшиве скло для демонстрацi? Машини перед комiсi?ю
урядовою? Прошу вибачити, але я цього не розумiю. Не мiг же вiн знати,
куди вiн мав?хати зi мною?
Принцеса Елiза не вiдповiда?. Вона сто?ть бiля вiкна й металiчними
очима дивиться на кра?чок даху лабораторi?. Потiм поверта?ться й знову
пiдходить до графа Адольфа.
- Графе! Повторюю: вiн не хорий. Машина - факт. Ви повиннi поставити на
ноги всю вашу полiцiю й негайно - чу?те, негайно! - знайти цього...
чоловiка.
Граф Адольф щораз бiльше й бiльше почина? вiрити в правду слiв
принцеси. Незрозумiле, дивно, але, дiйсно, можливо, що в Рудольфа якимось
чином виникло пiдозрiння i вiн узяв не те скло. Ах, так!
Граф Адольф схоплю?ться й приклада? долоню до чола.
- Ви, зда?ться, ма?те рацiю, ваша свiтлосте. Я тепер пригадую собi: вiн
тодi перед комiсi?ю чудно вагався. Так, так, так! Це можливо. Це можливо.
О, в такому разi це велике нещастя. Ах, це ж велике нещастя!
- Ви повиннi дати наказ полiцi? перевернути весь Берлiн, усю Нiмеччину!
Граф Адольф боляче кривиться.
- Ах, ця наша полiцiя! Можна заранi сказати, що вона нiчого не зробить.
Тут же Iнарак, ваша свiтлосте! Iнарак! З ним ми не можемо боротися. Ми не
певнi, чи пш нашо? полiцi? не? члени Iнараку. Я не можу поручитися, що
мо? секретарi не члени цi?? органiзацi?. Кожний наш рух дивом якимось ста?
?м вiдомий. Та згадайте, ваша свiтлосте, iнцидент з вiзитом до вас пана
президента. Ми тiльки тро? знали про нього, а Iнараковi вже вiдомо. Як же
полiцiя може знайти цього божевiльного? Iнарак же тепер використа? його
страшенно, надзвичайно. Ах, це таке щастя, що...
- Значить, ви гада?те, що знайти його не можна? Нiяким способом?!
Граф Адольф безсило, як ранена птиця крила, пiдносить злегка руки й
пуска??х знов униз. Сказати так певно, розумi?ться, не можна, але
ручитися, що можна знайти, також неможливо.
- Ах, нема? тут жiнки! Нема жiнки! Все було б добре.
Принцеса непорозумiло дивиться на страждаюче лице графа Адольфа.
- Яко? жiнки, графе?!
- Жiнки, звичайно? жiнки. Роману його, кохання, любовi.
Принцеса раптом густо червонi? i, поспiшно пiдвiвшись, одходить убiк.
- Що ж би могла тут зробити та... жiнка?
Граф Адольф сумно посмiха?ться.
- О, що!.. Вибачте, ваша свiтлосте, тiльки це був би найпевнiший спосiб
знайти його. Але ж цей божевiльний жив, як середньовiчний чернець. Та и
яка жiнка може закохатися в такого калiку?
Принцеса Елiза закушу? нижню губу.
- I все-таки я не розумiю, графе. Ну, припустимо, в нього роман з
якоюсь жiнкою. Як вона може знайти його, коли припустимо також, згодилася
шукати й видати його нам? Як?
Граф Адольф знову посмiха?ться, але так, як дорослi люди на запитання
дитини.
- О, це вже, ваша свiтлосте, зовсiм пуста рiч. Коли б ми знали таку
жiнку й вона згодилася нам помогти, тодi я ручуся, що за кiлька днiв ми
мали б його в руках.
- Але як же саме?! Як?!
- Дуже просто. Жiнка та дала б йому оповiстку в усiх газетах у тiльки
йому та?й зрозумiлих висловах. Оповiстку помiстити на перших сторiнках.
Газети вiн, певне, чита?, особливо тепер, коли його шукатимуть. Натрапить
на оповiстку i- прийде до не?.
- Ви дума?те - ради жiнки вiн згодиться тепер ризикувати? Собою й сво?ю
Машиною?
Граф Адольф вибачливо й соромливо-нiжно потуплю?ться.
- О ваша свiтлосте, коли вiн дiйсно любить ту жiнку, вiя згодиться
ризикнути i собою, i Машиною, i всiм, що? найцiннiше в життi. Але треба
ж, щоб вiн дiйсно любив. Та насамперед, щоб взагалi була в нього така
жiнка. Але цього якраз i нема?. Напевно нема?!
Принцеса рвучко, в гнiвi на те, що нема? цього, вiдходить до вiкна й
неклiпаючими похмурими очима дивиться в сад. А граф Адольф нечутними
швидкими кроками ягуара, що попався в клiтку, ходить попiд стiною, нервово
тручи руки й скрипучи голосом.
Ах, яке ж нещастя! Якраз у такий момент. У момент тако? величезно?
ваги, коли рiша?ться доля всього свiту, коли треба всiх сил. Ця проклята
Машина може внести такий заколот, таке замiшання в?вропi, що Схiд голими
руками забере??. А тодi нi про яку Республiку Землi й мови не може бути.
Варварство, загин цивiлiзацi?, згубнi вiйни, занепад усього життя -
цiлковита катастрофа землi!
I все через якусь дурну божевiльну фантазiю якогось калiки, який
нiчого, крiм сво?? маленько? висохло? амбiцi? вченого, бачити не може. I
якраз саме в такий момент, у такий момент!
Принцеса сто?ть непорушне. Чу? чи не чу? - невiдомо, але граф Адольф
вийма? з кишенi папiрець i пiдходить до не? ближче.
- Дозвольте менi, ваша свiтлосте, прочитати одержану мною сьогоднi
телефонограму вiд пана президента.
?? свiтлiсть на мент озира?ться, зирка? на папiрець i, мовчки хитнувши
головою, знов одверта?ться до вiкна.
Граф Адольф побожно прокашлю?ться.
"Завтра увечерi буду в Берлiнi. Тут усе добре. Постанови Паризького
Конгресу будуть переведенi в життя за всяку цiну. Треба готуватися до
тяжко? боротьби. Великих iдей самi постанови не здiйсняють. Але... корона
Землi буде.
Прошу переказати це?? свiтлостi".
?? свiтлiсть не руха?ться. Граф Адольф винувато хова? папiрець у
кишеню. Так, розумi?ться, ця iсторiя з Машиною, з утечею цього кретина не
може дозволити так бадьоро ставитись до слiв пана президента. Це
зрозумiло, але не треба вже так перебiльшувати?? значення. З нею можна
буде боротись iншими способами. Ще сьогоднi вiн уживе таких заходiв, якi
цiлком спаралiзують нахабну вiдозву розбишацько? банди (як тiльки Рудольф
зв'язався з нею?). А вибухне вiйна - i тодi зовсiм не до Машини буде
Вибухнути ж вона мусить неодмiнно, вся справа тiльки в тому, яка сторона
згодиться взяти на себе iнiцiативу оповiстити вiйну. Тiльки в цьому тепер
уся справа. Народ принаймнi вже готу?ться до вiйни. Громадянство
хвилю?ться, нерву?ться, але в потрiбний момент виявить i патрiотизм, i
потрiбне розумiння, i геройство. Принцеса раптом озира?гься й простяга?
графовi руку.
- Вибачте, графе, я мушу лишитися сама. Я - втомлена.
Граф Адольф злякано, поштиво цiлу? руку й навшпиньках поспiшно виходить
iз салону.
Тодi принцеса почина? швидко й нiтрошки не втомлено ходити по кiмнатi,
хмуро й жорстко зiбравши брови. Уста?? знову стуленi мiцно й непохитно.
I, враз посмiхнувшись, загрозливо i з викликом, вона йде до столу,
надушу? гудзик дзвiнка, бере папiр i почина? писати. Нi, так не годиться!
Закушу? губу, пильно дума?, раптом уся спалаху? рум'янцем i все ж таки
пише.
- Ваша свiтлосте?
- Так, Софi. Iдiть сюди. Ось оповiстка. Ви зараз же вiдвезете?? в бюро
оповiсток i дасте?? на першу сторiнку всiх газет. Сьогоднi ж у вечiрнiх
виданнях вона повинна з'явитись. Друкуватись повинна щодня й так довго,
поки припините. Свого iменi не повиннi давати. I вважайте, Софi: нiхто не
повинен про це знати. Розумi?те?
- Розумiю, ваша свiтлосте.
- Iдiть. Сьогоднi ж за всяку цiну оповiстка повинна бути в усiх
газетах.
Софi виходить, i?й чогось згаду?ться той момент, як принцеса стрiляла
Нептуна.
***
Чорно-срiбний лицар обережно, стараючись не затарахкотiти чим небудь,
ходить, як наказано, не ближче, нiж на три кроки вiд сво?? дами. його
маленька смуглява дама-дитинка добива?ться телефоном розмови iз сво?ю
сестрою Фрiдою. його вередлива владарка гнiва?ться: двiчi вже до телефону
так само, як i вчора, пiдходить чоловiк сестри, сестра немов нездужа? i
просить переказати через нього, що треба Трудi.
- Менi треба, щоб пiдiйшла до телефону Фрiда, а не ваша фiзiономiя!
Двiчi вже було це сказано пановi бароновi - i все ж таки на екранi
з'явля?ться знову його куряче лице з ущиплива глузливим усмiхом.
Чорно срiбний лицар у цiй справi нiчим помогти не може. Та й нi в чому
вiн, власне, не помiчник?й. Вона вже не лежить, як учора весь день, iз
мертво розплющеними очима, немов зацiпенiвши вiд жахливого здивування,
вона навiть не п'?, як позавчора, не вiдпиха? його, свого бiдного
чорно-срiбного лицаря, з таким ви?лядом, неначеб вiн пiдходив до не? не з
най-нiжнiшою любов'ю, а з щипцями для виймання зубiв. Вона навiть мужньо,
вiдважно цiлу? його, вона геро?чно прийма? його ласку, як чемнi дiтки
лiки, не даючи собi струшуватись од огиди всiм тiлом, а, навпаки, смiливо,
загонисто посмiха ючись. Ах, дитинка, вона чесно викону??хнiй договiр.
Бiдна революцiонерка, вона зовсiм не думала, що той, хто руйну?,
насамперед сам дiста? болючi вдари звалених ру?н. Дорога бунтарка, вона
зовсiм не знала, що бунт проти других насамперед? бунт проти самого себе.
Нема сорому, ганьби, злочинства нi в якому вчинку, коли нема?х у нас
самих. Коли ж бунтуючий руйнар лежить iз ожахненими очима або
конвульсiйне, одчайдушне, геро?чно посмiха?ться на слово "сором i ганьба",
о, вiн iще нiчого не зруйнував, вiн тiльки жорстоко поранив себе.
- Душнере! Ми по?демо зараз до мо?? сестри. Так!?
- Слухаю.
Куди вона хоче - всюди вiн по?де з нею. I коли треба, щоб вiн лiг, а
вона по ньому перейшла через прiрву, що вiддiля??? вiд спокою та радостi,
вiн скаже покласти себе в труну, щоб?й легше було переходити.
- Душнере! У нас револьвер??
-?, Трудо.
- Добре. Гальо!.. Гальо!
Бiдна владарка: "у нас". Вона уника? "ти" й "ви". "Ти" вона самохiть не
може говорити, як не може самохiть (хоч яке чемне й смiливе дитинча) пити
рицинку. "Ви" вона теж не може говорити, бо це ж нечесно тепер, коли вона
продалася.
- Гальо! Це знову ви?.. Ага, чудесно. Так от слухайте, пане бароне коли
ви менi зараз же не пустите до телефону Фрiду, я вас уб'ю. Чу?те? Так,
уб'ю... Я вам це цiлком серйозно заявляю. Сподiваюсь, ви менi повiрите, що
я можу зробити все, що я хочу й кажу.. Будь ласка. Я буду ждати не бiльше
як п'ять хвилин.
Душнер прикушу? посмiшку.
На екранi зника? куряче лице з кругленькими (неначе насмiшкуватими, але
таки добре переляканими!) очима. Бiдний барон, вiн, розумi?ться, повiрив,
що вона вб'? його.
- Ах, жаба! Вiн мене хоче переконати, що Фрiцi сама не хоче зi мною
балакати. Фрiда, яка тiльки жде мого слова! Ну, чекай! "Вiд тако? особи,
як ви, всього можна сподiватись". Ах так? Ну, добре! Побачиш, чого тобi
треба сподiватись од "тако? особи"! Душнере, треба сказати, щоб авто
подали.
- Воно готове кожно? хвилини, Трудо.
- А револьвер?
- I револьвер готовий кожно? хвилини. Але, зда?ться, барон згодився
покликати... (твою чи вашу?..) кгм!. твою сестру. Значить, убивати нема
локи що за вiщо.
- О, в цього добродiя? багато iншого... Гальо! Фрiдусь? Ну, нарештi!..
Тобi твiй дозорець казав, що я хочу балакати?.. Не чую. Ти так слабо
говориш. Ти справдi нездужа?ш? Чого ти екран, завiсила? Я хочу бачити тво?
лице. Не хочеш?! Я зовсiм погано тебе чую. Я хочу негайно з тобою
говорити. Я зараз до тебе при?ду. Чу?ш? Приготуй усе, щоб зi мною ви?хати.
Куди?.. Зовсiм, геть. Те, що я обiцяла, я тепер можу зробити. Чу?ш? Ну, я
?ду до тебе. Через двадцять хвилин буду. Бувай!.. Душнере, капелюш!
Занадто помалу?де авто, занадто багато в Берлiнi трамва?в, занадто
пече сонце й занадто охоче з усiм згоджу?ться Душнер.
Душнер дiйсно згоджу?ться, бо хiба ж не занадто помалу крутиться земля
круг сонця, коли хочеться перескочити через вiки?
- Душнере. Я поки що буду вам говорити "ви". Добре? Потiм я постараюсь
iнакше - тепер нiколи. Так от: ви повиннi сидiти в автi, поки я там буду.
А коли я його вб'ю, ви згоджу?тесь мене десь сховати и потiм утекти зi
мною й Фрiдою? Кажiть одверто - менi це заздалегiдь треба знати.
- Для чого ж вам убивати його, дитинко?
- Для того, щоб визволити сестру з неволi. Розумi?те?
- Розумiю, Трудо.
- I згоджу?тесь?
- Згоджуюсь.
- I схова?те?
- I сховаю.
- I не бо?тесь?
- I не боюсь
Труда скоса, пiдозрiло й загрозливо огляда? чорно-срiбну чепурну голову
з пукато-ласкавими, тихо-розумними очима.
- Давайте сюди револьвер.
Душнер охоче спокiйно пода? револьвер. Труда хова? його в торбинку й
знову пильно зверта? скоса очi на лицаря: зда?ться, вiн таки серйозно
ставиться.
Душнер цiлком серйозний, коли з ненабитого револьвера можна вбити
людину, то в такому випадку пан барон нехай нарiка? вже на надприроднi
сили, яким для чогось екстрене потрiбне його життя. Вiн же зробив усе, що
сила зробити земнiй iстотi, яка ма? дiло з такою неземною iстотою, як ця
дорога смуглява дитина.
Авто нарештi допленту?ться до будинку барона! (I будинок теж така сама
стара, сiра ропуха, як i його хазя?н!) Душнер слухняно, покiрно лиша?ться
чекати на вбiйницю, щоб одвезти?? у схованку. А Труда, рiшуче тримаючи
торбинку з револьвером у руцi, входить у дiм. (Як тiльки стрiляються з тих
револьверiв? Щось там десь треба надушити чи пiдняти. Ну, та вже видно
буде!).
У холi?? зустрiча? сам барон. Лиса жовта голiвка зварено? курки на
довгiй курячiй ши? перебiльшено поштиво схиля?ться, на синеньких устах
у?дливо-iронiчна посмiшка. Вiн дуже радий зустрiти високошановну,
надзвичайно шановну гостю в сво?му домi. Величезна честь?? вiзиту да?
йому незрiвнянну нi з чим насолоду й щастя.
- Пане бароне, я хочу говорити з мо?ю сестрою. Чу?те? Коли ви
збира?тесь ховати?? вiд мене й...
О господи! Вiн хоче ховати? Надзвичайно шановна гостя гада?, що вiн
такий страшний его?ст - не хоче подiлитися цим щастям iз сво?ю дружиною?
Нiколи в свiтi! Будь ласка. Сестра нетерпляче, з тремтiнням чека?.
- Але вас я прошу звiльнити нас од вашо? присутностi.
- З величезним сумом скоряюсь вашiй волi.
Фе, яка бридка, мерзенна iстота! Як вона похруску? сво?ми паскудними
жовто сiрими пальцями.
Фрiда дiйсно жде сестру в сво?й спальнi. Дивно. Ну, розумi?ться, зовсiм
не хора. сто?ть на ногах, одягнена, а вийти назустрiч не могла Жаба,
звичайно, не пустила.
Труда щiльно зачиня? за собою дверi, замика??х на ключ, а тодi вже,
труснувши мережаною пiною капелюша, весело пряму? до сестри. Нi, Фрiда
таки, зда?ться, справдi нездужа?: вигляд якийсь розгублений, блiдий, очi
широченнi, непокiйнi.
- Ти що, Фрiдусь, дiйсно нездужа?ш? Добридень.
- Так, я трохи... той... Сiдай, будь ласка.
А сама так само сто?ть, спираючись усi?ю рукою об стiл - щоб не впасти,
чи що? - i широченними, напруженими очима спотика?ться об Труду, зараз же
вiдстрибуючи вбiк.
- Ну, сидiти нема часу. Ти пригоiувалась?
- До чого?
- Ну, господи, "до чого"! До волi?. Я маю грошi. Розумi?ш? Можеш
покликати сюди свого здохлятину й заявити йому, що свiй тестамент i сво?
майно вiн може переписати на ту iдiотку, яка за це схоче жити з ним.
Фрiда почина? чогось трудно дихати, якось чудно конвульсiйне водити
пальцями по столi, а очi стають iще напруженiшi, жалiбнi, величезнi и
гарнi.
- Я, Трудо, не можу... з тобою?хати.
- Не можеш?! Чому?!
Фрiда спуска? очi й переста? корчити пальцi.
- Тому, що ти... зробила страшно негарно. Твiй учинок такий ганебний,
що... що я дивуюсь, як ти можеш мене кликати з собою.
Труда вся затиха?. Вишневi опуклi губи стають висхлi, сiрувато синi,
бiля вуха виразно видно синю родинку, подiбну до довгасто? крапельки
чорнила. Фрiда ж смiливiше пiдводить сво? очi тiльки но зроблено? ляльки.
- Ти ославила наше iм'я такою ганьбою, що я.. що тебе нiхто до себе не
може прийняти. Ти викреслила себе з грома дянства. I ти хочеш, щоб я теж?
.
Труда мовчить i пильно, важко, невiдривне дивиться в ди тяче лице з
величезними очима, над якими сьогоднi хвилясте, виразно пушиться загониста
зачiска.
- Папа лежить хорий. Мама в такiм одчаю, що... Адольф нахваля?ться
арештувати тебе й вислати з Берлiна. Всi знайо мi жахаються вiд самого
твого iменi. Бачиш, що ти наробила? Це страх, що ти наробила, Трудо!
Труда вперше бачить цю маленьку гарненьку жiночку з кри хiтним ротиком,
який так строго й повчально тепер складений. Вона пильно, з хмарною
цiкавiстю розгляда???.
- Та-ак? А як я це "наробила" ради тебе, що тодi?
- Ради мене!! Оце ма?ш! З яко? речi!!
- З тако?, що ти благала. Ти сама нахвалялась убити й взагалi на все
пiти, щоб визволитись...
- О боже, чого не говориться в таких випадках! Але коли б я знала, що
ти можеш пiти на такий страшний сором, я б нiколи й слова тобi не сказала.
Ради мене! Оце тепер я винна. Ти сама весь час мрiяла про волю. А тепер
уже через мене. Розумi?ться!
- Значить, ти не потребу?ш мо?? допомоги! Нi? Волi?ш у цiй смердючiй
ковбанi з жабою далi жити! Добре! Бувай. Але цим разом дивись, Фрiдо, до
мене бiльш не прибiгай. Чу?ш?
Труда рвучко поверта?ться, iде до дверей i шарпа??х. Вони замкненi.
- Ага, твоя жаба замкнула нас! Вона, розумi?ться, пiдслухувала.
- Та ти ж сама замкнула дверi!
Труда гнiвно вiдмика? й виходить. У сусiднiй хатi, похрускуючи
пальцями, низесенько вклоняючись, зустрiча??? барон. Надзвичайно шановна
гостя вже вiдходять! Так швиденько? Так скупо ощасливили сво?ю цiнною
присутнiстю?
Труда рапгом зупиня?ться, заклада? руку в торбинку й вихоплю?
револьвера.
- Ще одне слово з тво?х жаб'ячих уст i...
Бароновi очi стають опуклi, як два сiренькi гудзиьи вiд черевикiв. Вiн
як прикипа? на мiсцi, а в дверях спальнi тонесенько, жахливо скрику?
жiночий голосок:
- Геть! Фiть моментально вiд мене! Ну!
Труда грiзно свистить i змаху? дулом револьвера. Висхла куряча постать
барона вiдсаху?ться вбiк i сунеться назад.
Тодi Труда, трiпнувши капелюшем, по хлопчачому вихиляючи клубами, не
хапаючись, виходить.
Чорно срiбний лицар по виразу всi?? постатi Страховища бачить те, що
вiн заранi знав. Вiн нiжно всадовлю???, нi про що не пита?, тiльки
тихенько, обережно погладжу? безсило опущену на колiна смугляву ручку.
Карi похмуренi очi дивляться в одну точку перед собою й не клiпають. I
авто тепер не занадто помалу?де i берлiнськi трамва? зникли з лиця землi,
i не стало пекучого сонця на небi. На вулицях якесь бiльше, нiж звичайно,
оживлення, газетники не встигають продавати газети, покупцi тут же читають
?х, тупчачись чередою, що застрягла у воротях. Труда не помiча?.
Душнер зупиня? авто, купу? газету, просить дозволу про глянути Труда
дивиться в одну точку й не клiпне нi разу.
В такому разi не до газети, швидше додому.
Дома Труда ляга? на канапу лицем догори й так само дивиться в стелю, як
дивилась у спину шоферовi. Нi звука, нi словечка.
- Трудонько! Дiвчинко моя!
Чорно срiбний лицар ста? на колiна перед нею, бере смугляву безживну
ручку й тихо, сумно, нiжно говорить про те, що страждання? неминучий
закон життя, але що в життi? також i такий закон, який нiчому не дозволя?
надовго затримуватись на мiсцi й страждання переверта? на радощi, а радощi
на страждання.
I ще нiжнiше, ще обережнiше чорно срiбний лицар говорить про те, що за
всяке страждання дттiки вiн готовий платити авансом усiма тими радощами,
якi на його коптi лежать у його долi. Вiн не смi? запропонувати купити??
полегшення одним маленьким актом, який i йому дасть щастя. Цього вiн не
смi??й пропонувати. Але дитинка повинна признати те, що тисячолiтнi
забобони часом дужчi за молоду справедливiсть. Вони вросли в тiло людсько?
громади, i громада боляче б'? того, хто пробу? видерти?х iз не?. Чи варто
ж видирати те, що навiки вросло?
Труда пильно, похмуро дивиться в стелю.
Дитинка повинна зрозумiти, що все на свiтi умовне, вiдносне. I всякий
чабобон так само не ма? сили абсолютностi. Часом вiн - зло, часом - добро.
В одних умовах шлюб? каторга, в других - засiб збiльшення сво?х сил, у
третiх - радiсне затвердження себе на дорозi до вiчностi.
Чорно срiбний лицар несмiло, чекаюче дивиться в непорушне лице. Потiм
зiтха? й тихенько пiдводиться. Коли чула, то те, що не скинулась, не
обурилась, уже? малесенький крок уперед. Але чи чула ж?
Душнер сiда? побiч i тихенько перегляда? газету. Що та юрба на вулицi з
не? так жадно смоктала?
Ага! Оце, очевидно. О, це цiкаво!
Оповiстка:
"Банда розбишак, що зве себе Iнараком, цi?? ночi з мiсько? лiкарнi для
душевнохорих силомiць викрала хорого хiмiка доктора Рудольфа Штора, що
нездужа? на манiю винахiдництва. Зроблено це з метою шантажу довiрливих
людей на так званiй "Сонячнiй машинi" та головно для внесення заколоту в
громадянство.
Отже оповiща?мо:
Апарат, який нiбито винайшов Р. Штор, розслiджувала спецiальна наукова
комiсiя пiд головуванням професора Ф. Бруннера. Вона визнала, що цей
апарат не ма? нiяко? нi науково?, нi практично? вартостi i? цiлком
безпотрiбною й безглуздою коробкою, витвором хороi фанiазi?
душевноненормальноi людини.
З огляду на серйознiсть мiжнародною моменту, в якому перебува?
Нiмеччина в зв'язку з агресивними намiрами Союзу Схiдних Держав, в
iнтересах охорони порядку й оборони гро мадян од шантажу, забороня?ться:
публiчну й приватну пропаганду шарлатанських винаходiв, мiж ними й так
звано? "Сонячно? машини". Винних у нарушеннi цi?? постанови чека? кара на
пiдсiаш законiв во?нного часу.
За викриття схованки хiмiка Рудольфа Штора, як обвину Баченого в
крадiжцi брильянтiв та небезпечно хорого, оголошу?ться нагорода в два
мiльйони марок. Характеристичнi ознаки Р. Штора: кривий на лiву ногу,
зрiст високий, темно-сiрi очi, тонкi вуста.
Полiцай-президiя Берлiна"
О, це повинно?? розворушити хоч трохи!
- Дитинко! Вибачте, що я вас турбую. Але я не можу сховати вiд вас.
Дуже важне для вас. Знову про вашого доктора Рудольфа та його Сонячну
машину. Цiла урядова оповiстка. Хочете, я прочитаю?
Труда мовчки переводить очi iз стелi на Душнера й чека?. Вiн,
хапаючись, голосно чита?, весь час позираючи на непорушне хмарне смугляве
лице. Раптом воно темнi?, очi оживають, уся постать пiдстрибу? вгору, i
люто стиснений кулачок б'? по канапi.
- Брехня! Пiдла полiцiйна лицемiрна брехня! Вiн не хо-рий! А Машина
зовсiм не безглузда коробка,?хнi голови - безглуздi коробки! Фе, гидота!
I брильянтiв вiн не крав. А просто взяв для сво?? Машини!
- Хм! А чого ж вiн попав у божевiльню?
- Вони його запакували туди!
- Ну, як же так: здорову людину, та ще за те, що вона винайшла таку
велику рiч, запакувати до божевiльнi? Це ж нелогiчно, дитинко.
- Ах, логiчно! А логiчно, щоб перевернений, старий, гидкий дегенерат
запакував навiки в тюрму молоду дiвчину i... А, знаю вашу логiку! Вашу
законну, моральну логiку! I герой Рудi, що втiк, i слава Iнараковi! I от
вiзьму й буду скрiзь вести пропаганду за Сонячну машину. Ану, нехай мене
карають "на пiдставi законiв во?нного часу". Будь ласка! Як смi? полiцiя
заборонити менi говорити, що я хочу? Як?
Чорно-срiбний лицар те зовсiм задоволений наслiдком роз-бурхання.
Дiйсно, що за несподiване Страховище ця дiвчина. Вся душа??, як хвиля -
то в один бiк гасне, то в другий. Ще справдi в цьому станi вибiжить на
вулицю та й почне вчиняти свiй бунт.
- Так, розумi?ться, полiцiя не може забороняти. Це, справдi, може, вже
занадто. Але коли це справа Iнараку, то... Ну, та бог iз нею. А от
дозвольте менi прочитати ще одну цiкаву рiч. Це дiйсно вже щось зовсiм
та?мне. Слухайте, дитинко, чи не до вас це стосу?ться? Це оповiстка. На
першiй сторiнцi. Слухайте:
"Того, хто весною помилився в саду, хто вмi? до гримувати свого слова,
об'?кт помилки пiд словом честi повно? безпеки просить про побачення".
- Ну, що ви скажете, дитинко? Не вас? Нi? Ви нiде весною в саду не
помилялись? Слова свого ви дiйсно вмi?те дотримувати, а от чи вмi?те
помилки весною робити? Га?
Труда серйозно дума?. Весною? В саду? Яко? саме весни? Може, Макс?
- Ах, дурницi! Iдiотська оповiстка. Я хочу в ресторан, Душ-нере! В
театр, у кабаре, куди хочете. I багато вина! Чу?те! Я?м покажу "таку
особу"! Тепер усе одно! Тепер я зовсiм вiльна. I щоб менi через два днi
театр був. Чу?те? Капелюш! Рукавички!
***
Наделi знаменито влаштувалися собi: знайшли якогось далекого родича,
великого комерсанта, крамаря мистецькими народними виробами, вiн?м да?
роботу - i вони чудесно заробляють тепер. Усi сини покидали сво? фабрики,
примадикували в себе в помешканнi невеличкий електричний верстат i
працюють усi?ю родиною. Робота легка, чепурна, цiкава: вишлiфовувати
склянi та глинянi вироби та розмальовувати?х власноручно iз суто народних
рисункiв. Навiть старий i стара, та навiть маленькi Наделята, отi
пуцьвiрки, Грета та Лорхен, i вони тепер заробляють немалi грошi. Щодня
Герман, або Фрiц, або всi разом виносять iз помешкання цiлi валiзки
оброблених виробiв, а приносять новi замовлення.
Розумi?ться, сусiдам чи знайомим вони адреси свого родича не дають - то
вже чорта з два, мiцно тримають про себе самих. Але милуватися виробами,
вже готовими, можна всiм, хто хоче. I якi, справдi, чудеснi скляночки,
вазочки, чашечки, горщечки, якi тонкi рисунки, фарби! Аж диво бере, що
проста робiтнича родина може справлятися з такою делiкатною роботою.
Звичайно, родич?хнiй дав?м секрет, без секрету, розумi?ться, треба довго
мозолi натирати, щоб дiйти тако? вмiлостi.
Але ж i як завзято зате працюють! Цiлий день чути в них шкварчання,
пиляння, тихеньке постукування; з раннього рана до пiзнього вечора горить
робота в щасливих Наделiв. Першi днi то аж наче сп'янiлi всi були вiд
радостi та щастя, мало не цiлувалися з усiма, кого зустрiчали, хто
приходив до них. А тепер усi такi здоровi, бадьорi, веселi, привiтнi. Де
дiлася вiчна гризня?хня, вiд яко? часом сусiдам доводилось вiкна зачиняти
та в пiдлогу стукати, щоб тихше гризлися. Тепер у них вiчно ясний смiх,
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 25 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |