Вiнкельман бере ще один келих i вилива? його в сво? бiле кругле черево.
Вiн не спiшить одповiдати - розгадка раз-у-раз ма? тим бiльший ефект, чим
довше до не? рвуться.
- Не тiльки, мо? панове, вашi помешкання, але вашi сукнi, бiлизна,
одежа, картини, килими, перснi, брильянти.
- Вiнкельмане, ви п'янi!
- Панове! За невдалий жарт засудити Вiнкельмана на порцiю сонячного
хлiба!
- Чекайте, чекайте, панове, тут щось?! Вiнкельмане, ви чудесний,
знаменитий, позаконкуренцiйний комедiйний артист, це вiдомо?вропi,
Америцi й Африцi. Вашi лаври всiм нам дають спокiйно спати, бо вони
спочивають на гiднiй головi. Але дайте ж i нам спокiйно спочити тут, у
цьому милому ку точку, вiд усяких подiй. Кажiть просто й ясно, що там
дi?ться, i не топiть нашого настрою в морях Гомперса та iнших невинних
забавках. Дуже вас просимо, Вiнкельмане!
Вiнкельман глибоко зiтха? й приплющу? маленькi дукатi очi.
- Дорогi мо? спокiйнi конкуренти мо?х бiдних лаврiв! Скажу вам так:
коли б мо? помешкання було в Берлiнi, я тепер, в оцю хвилину, не мав би
щастя бути тут iз вами. Я стояв би на порозi мо?? хати з револьвером у
руках. На жаль, мо? помешкання в Гамбурзi. Коли я туди прилечу, то хтось
iнший зустрiне мене з револьвером у руках. Тому я тут, мо? панове! Ясно?
Нi? Добре. В такому разi, панове, скажу яснiше: наш прекрасний
пролетарiат, почуваючи себе паном становища, хоче жити вiдповiдно до свого
стану, цебто в палацах. Через те вiн вибира? найкращi будинки, привозить у
колисочках сво?х нащадкiв i оселя?ться, як у себе дома. Тiльки-но я мав
при?мнiсть рятувати одного мого хорошого приятеля вiд тако? навали синiв
сонця. До його вiлли з'явилося декiлька родин робiтникiв iз його власно?
фабрики й заявили, що вони хочуть житi? в палацi так само, як живе хазя?н,
що цей палац, мовляв, збудований за грошi, заробленi ними, а через те вони
мають цiлковите право мешкати в ньому. Вони, правда, були "справедливi": в
палацi двадцять шiсть поко?в, вони лишили фабрикантовi три, а собi взяли
решту - двадцять три.
У храмi вибуха? безладний, бурний, розкудовчений вихор голосiв:
- Яке нахабство!
- Але ж це грабiж, розбiй!
- Це неможливо? Та що ж це таке?!
- А що ж полiцiя?
- Ах, яка там тепер полiцiя!
- Панове, так що ж це дi?ться?!
- Ну, i що ж? I що? Врятували?
- Ви покликали полiцiю? Вiнкельман загадково посмiха?ться.
- Полiцiю? Ви зна?те, панове, що найпотiшнiше в цiй милiй забавцi номер
два синiв сонця те. що в найближчому вiддiлi в полiцi? ми знайшли тiльки
двох урядовцiв, якi зайнятi були розбиванням урядово? каси. Полiцi?,
панове, вже нема?, або ж вона вже разом iз синами сонця вдира?ться до
наших помешкань (якщо не зайнята розбиванням урядових кас).
- Чекайте! Так це ж... це ж. Панове, так що ж це таке виходить? А що ж
уряд? Що знаменитий Каесем? Звертались туди?
На тонких, як у глинi тупим ножем прорiзаних устах Вiнкельмана знову
розтягуьться загадковий усмiх.
- Каесем! Це iакож досигь пiкантний номер Цi люди випустили з
зоологiчного саду вовкiв i тепер хочуть?х прокламацiями загнати назад.
Вони обiцяють звернутися з вiдозвою до пролетарiату не робити самовiльних,
неорганiзованих учинкiв. Вони, мовляв, виробляють план i за тим планом
пороздають нашi помешкання, сорочки, черевики, пальта, щiтки, зубо-шпички.
Я думаю, панове, що ми можемо цiлком заспоко?тися вiд цього мудрого
вирiшення Правда?
Сузанна раптом озира?ться до Макса й мовчки, без посмiшки, без
насмiшкувато? лукаво? вогкостi дивиться йому просто в очi.
- Ну, що ж? Нова ера? Ви задоволенi?
Макс гра?ться ножем, а в очах граються п'янi смiхотливi iскорки.
- Задоволений. Мого палацу нiхто не займе. Сузанна круто поверта? до
нього матово обточену спину. А в храмi гаса? вихор голосiв, рук, облич,
крикiв. Дами шукають по гротах сво? капелюхи, рукавички - вони мусять
летiти додому, ставати з револьвером у руках на порозi сво?х помешкань.
Мужчини то грiзно вимахують кулаками, то розгублено хапають один одного за
одвороти шовкових смокiнгiв i домагаються вiдповiдi: що ж це дi?ться?!
Адже ж учора ще нiчого такого не було чути. Може, це тiльки Вiнкельманове
пpибiльшeння? Може, два три вибрики якихсь шалапутiв?
Фiмiам перед Красою теж гаса? безладними клубками ю в один бiк, то в
другий. Тiльки сама Краса сто?ть у тiй самiй жагучiй, чистiй непорушностi,
чужа й далека цим живим пороз'ятрюваним тiлам.
Вiнкельмана шарпають, смикають, вимагають вiдповiдi, грiзно наступають
на нього. Вiнкельман нарештi вирива?ться й стриба? на стiлець.
- Та дайте ж, панове, слово сказати! Що за чорт такий! Ви на мене так
напали, наче я самий органiзатор цього переселення синiв сонця Я зовсiм не
кажу, що це охопило вже весь Берлiн. Вашi помешкання ще цiлi, цiлi, цiлi!
Заспокойтеся! Було кiлька випадкiв! Я вам бiльше скажу... Тихо, панове!
Послухайте!.. Прошу, тихо!. Я вам бiльше скажу: в Каесемi товпляться
десяткiв зо три власникiв розгромлених за сьогоднi магазинiв Пролетарiат
одбира? в буржуазi? зробленi ним товари Найкращi магазини вщент
розграбовано. I Каесем так само обiця? видати вiдозву. Отже ж, не хвилюй?
ся й не...
- Вiнкельмане, не час для жартiв!
- Нi, панове, якраз час для жарив. Прошу трошки уваги. Прошу, кажу,
уваги! Панове, оповiщаю вам, що ху-iко ми будемо навiть дуже весело
жартувати! Чу?те? З найповнiших джерел годину тому я довiдався, що через
тиждень Берлiн, Нiмеччина, Францiя, Англiя, - одне слово, вся?вропа буде
окупована Союзом Схiдних Держав. Договiр уже пiдписали всi уряди.
Мiльйонова повiтряна армiя Союзу Схiдних Держав, озбро?на газовою й
променевою артилерi?ю, сто?ть напоготовi.
В храмi заляга? на якийсь мент тиша, ошелешення I раптом десь iз кутка,
з-за лопухiв, чiтко луна? грiзний хрипкий голос:
- Це знову жарт, Вiнкельмане?!
Людиносхожа постать швидко поверта? щелепасте, з крихiтними гудзиками
очей лице в бiк голосу й урочисто пiдносить догори зелену лапу.
- Присягаюсь мо?м гонораром у "Свiтовому Фiльмi" - найсерйознiша
правда! Через тиждень, повторюю, ми будемо мати честь вiтати жовто-чорних
гостей у нашому божевiльному Берлiнi.
- Чому ж через тиждень?
Подiбне до людського обличчя живо поверта?ться й на цей голос:
- Тому, що через тиждень увесь наш сонячний пролетарiат iз його
Каесемом можна буде взяти голими руками. Через тиждень не знайдеться
десятка людей, здатних до оборони й органiзацi?. Розумi?те? Через це, мо?
панове, ми навiть не повиннi б дуже боронитися, коли нас грабують, бо це
тiльки прискорю? процес розкладу. Але, звичайно, не всi ми здатнi на
геро?зм.
У храмi вже ожива? гомiн, нерiшучий, непевний, з нотками полегшення,
несмiло? радостi, стриманого захвату, але й боязкого сумнiву. Це занадто
велике щастя, щоб у нього можна було так одразу повiрити. Чи не фантазiя
це? Чи не витвiр мрiйного вiдчаю? Адже цiлком вияснилося, що Союз Схiдних
Держав рiшуче вiдмовився вiд цi?? пропозицi?, боячись зарази. Навпаки, в
нього тепер усi силкування напрямленi до того, щоб iзолювати себе
якнайщiльнiше вiд Заходу й винищити в собi тi мiкроби хороби, що занесенi
туди Iнараком i Каесемом.
Вiнкельман рiшуче, радiсно водить над головами рукою так, наче розмiта?
на всi боки всi цi мiркування.
- Неправильно! Дiйсно, раз був Союз одмовився Але тепер вiн мусить,
розумi?те ви, мусить виступити. Саме, рятуючи себе, вiн мусить урятувати
нас. Бо коли на Заходi буде панувати ця хороба, то ясно, що i Схiд ранiш
чи пiзнiш теж заразиться. На?вно думати, що можна iзолювати одну половину
планети вiд друго?, так щоб не було нiякого стику. Отже, краще ранiше
захопити в нас хоробу, нiж пiзнiше. Випекти??, випалити, видушити вогнем,
газом, промiнням.
Тут Сузанна раптом пiдносить руку й дзвiнко кида? поверх голiв:
- Панове! Я пропоную дальшi балачки на цю тему припинити.
Всi очi здивовано, непорозумiло, злякано повертаються до суворо
пiдведено? гарно? голови в касцi темно-бронзово? зачiски.
Макс спочатку теж здивовано пiдсува? чорно-синi брови на чоло, але
зараз же закида? голову назад i стрiля? лукавими iскрами до потемнiлих
високих хмар у стелi храму.
- Чому припинити? Чому?
Прекрасна, матово-молочна точена спина Сузi така непорушна, що Максовi
хочеться iз смiхом встати й обняти??. Ця мила, бiдна спина вага?ться.
- Тому, що я не можу поручитися за те, що сказане в мо-йому домi не
стане сьогоднi ж вiдоме Каесемовi.
Вiнкельман швидко й радiсно маха? зеленими лапами, неначе видряпу?ться
з води на крутий берег.
- Та, будь ласка, панi радникова, будь ласка! Каесемовi вже вiдомо, не
турбуйтеся. Вже вiдомо. Але в тому й? найкращий жарт, що вiн нiчого не
може й не зможе зробити проти цього. Вiн - безсилий, як новонароджене
кошеня. В цьому й е вся пiкантнiсть, мо? панове! I хай вiн зна?, що його
першого порозстрiлюють i винищать, вiн нiчого не може зробити, щоб
зорганiзувати оборону. Трагiкомедiя, мо? панове!
Макс скоса зирка? на сусiдiв: хе, радiсть нарештi прорива? всi гатки
сумнiвiв i бурним потоком пiдхоплю? бiднi понапо-лохуванi вибранi душi
генi?в. Але яка ж жагуча, палка радiсть: у першу чергу порострiлювати
Каесем! У першу чергу!
Нi, мало - не порозстрiлювати, а повивiшувати живими на лiхтарях цих
мерзотникiв, злодi?в, душогубiв, негiдникiв, катiв, людо?дiв. Нi, ще мало
- зробити величезне багаття з апаратiв Сонячно? машини й на малому вогнi
палити?х!
Макс пiдходить до Сузаннино? спини, нахиля?ться до не? так, що чу?
лицем тепло?? тiла, i тихо шепоче:
- Яв страшенному захватi, Сузi?
Спина й голова, непомiтно здригнувшись, швi?т.ко повертаються до нього.
О, тепер уже зовсiм iнший воюнь) цих величезних очах, вогонь багаття.
- Яв надзвичайному захва??! Тiльки тепер я бачу справжню генiальнiсть,
широчiнь, великiсть творчих душ! Який святий вогонь пала? на цих великих
обличчях! Ям великi iде?- запалили?х! Знаменито!
- Пане... Нiманде! Я радила б вам краще якомога швидше вийти з цi??
зали.
- Чого?!
- Пане Нiманде! Я не маю нiякого бажання бачити людину, яка колись була
менi.. мила, розшарпаною на шматки в мо?й хатi. Iдiть собi швидше. Я
думаю, що вас упiзнали, я бачила погляди, якi на вас увесь час кидали. Ви
поводились занадто демонстративно й одмiнно вiд поведiнки всiх. Я вам
настiйно кажу: швидше й непомiтно пiти собi геть.
Макс стрiпу? головою, вирiвню?ться, розмина? широкi плечi, поводить
ними так, наче ма? зараз витримати на них цiлу юрбу генi?в, i п'яно
розгорта? м'ясистi подвiйнi губи.
- Навiть непомiтно?! Невже так страшно?! Сузаннинi уста зовсiм не
подiбнi до колишнiх, ах, зовсiм не лукаво-смiхотливi. Сузинi це уста -
вони сухi, жорсткi, чужi-чужi.
- Максе! Коли ти поклада?шся на мою оборону, то ти помиля?шся навiть
авторитет господинi дому не може нiчого вдiяти там, де палахкотить полум'я
справедливо? ненавистi.?дине, чого я мала б добитися, - це щоб тебе було
викинуто з; дверей дому на вулицю. Але сподiваюсь, ти не...
Що далi мала сказати мила Сузi, Макс не зна?. Вiн стрiпу? ще раз
головою так, що пасмо хвилястого чуба спада? на чоло, i легко стриба? на
стiлець.
- Панове генi!!!
Ха, як слухняно й чуло реагують вищi iстоти!
- Дозвольте подати вам маленьку пораду. Не дуже захоплюйтеся творчою
фантазi?ю пана Вiнкельмана. Все, що вiн тут говорив про армi? Союзу Держав
Сходу, - тiльки мрiя.
Голови здивовано перезираються- що каже цей.. добродiй? Хто вiн,
власне?
Пай Вiнкельман iз другого стiльця гнiвно викочу? гудзики очей.
- На якiй пiдставi ви ма?те смiливiсть давати вашi поради? Макс
примружу? очi.
- На пiдставi найдокладнiших фактичних даних, пане добродiю. Не
"джерел" i чуток, а радiотелеграфiчних сьогоднiшнiх звiдомлень Каесему
Пiвнiчно? Африки. Союз Схiдних Держав на порозi свого розкладу. Армi?
поспiхом розпускають. Серед урядiв панiка "Хороба" вже в Африцi й Азi?,
мо? любi панове!
- Та звiдки ви все це зна?ге, чорт забирай?! Макс весело-недбало й
лукаво примружу? очi.
- Я член Каесему Нiмеччини, мо? панове.
Сузанна швидко машинально пiдсува?ться ближче до стiльця Макса й злегка
виставля? руку, наперед готова спиняти скаженi хвилi тiл.
Але диво: нi хвиль, нi скаженостi нема?. Навпаки, раптове still. А
серед притишення - враженi широкi очi, шелест здивування, ошелешення,
цiкавостi, страху.
Сузанна бачить, як iз-за голiв випинаються iншi голови, як деякi
тихенько пiдсуваються ближче, як у деяких очах уже з'явля?ться ласкавенька
м'якiсть поштивостi.
I ще бачить Сузанна, як Вiнкельман непомiтно злiза? з стiльця, а Макс,
навпаки, зручнiше вмощу? ноги, з п'яним нахабним викликом мружачи синi
вi?.
- Так, мо? панове, я член Каесему. I на цiй пiдставi я мушу вас
розчарувати, мабуть, чорно-жовтим гостям не доведеться робити багаття з
Сонячно? машини, а нам висiти на лiхтарях Берлiна. Ех, панове! Чого ви так
порознервовувалися? Що сталося? Помешкання вашi забирають? Ганчiрки?
Щiточки до зубiв? Ах ви, генi?, широкi, творчi натури! Та як ви не бачите,
що всi вашi помешкання, ганчiрки, всi навiть храми й палаци? крихiтне,
мiзерне зерняточко пiску перед тим, що ма? бути?!
По головах пробiга? вiтрець руху и гомiн здивованого обурення: яке
право ма? цей добродiй говорити таким тоном тут? Але добродiй, видно,
справдi ма? право - вiн iще певнiше й п'янiше задира? голову, змаху?
рукою.
- Ну, що таке цей храм? Ну, хай його займуть отi "кретини" й
"грабiжники", як ви кажете. Та через рiк-два вся земля буде забудована
тiльки храмами й палацами! Ганчiрки? Та все людство буде вдягнене в шовки,
в найдорожчi, найкращi тканини. Мистецтво? Та як ви, якраз ви, люди
мистецтва, поезi?, творчостi, як в и но вiдчува?те, не розумi?те, що саме
для вас найширше поле розчиня? Сонячна машина? Саме для вас, для
творчостi, для краси Для Bdc же розгортаються велетенськi сцени,
грандiознi аудиторi?, вам дають мiльйони слухачiв, глядачiв,
спiвробiтникiв. Людство ж, мо? бiднi ви поети, визволя?ться вiд влади
нижчого, матерiального, звiльня? духовi сили, випуска? замкнених по
каторгах працi. Сотнi тисяч поетiв-творцiв уступа? в добу творчостi. Як ви
цього не розумi?те?! I як, як ви можете оступатися за iнтереси тих, то
тримають його по каторгах працi, i хотiти вiшати й палити на вогнi тих, що
хочуть вiчно?, всесвiтньо? творчостi! Якого чорта ви всiма вiками й в усiх
епохах стояли на боцi тих, що спиняли дух людства до визволу? Га? Та ви ж
якраз повиннi були найкраще розумiти, наприклад, усю велич i красу
соцiалiзму. А ви що? Ви раз у раз висмiювали нас, ви глузували з нас,
побивали камiнням i оспiвували чесноти тих, хто вдавав Велику Красу i
Творчiсть. Вам добре платили за це? Ганчiрками, палацами, винами,
брильянтами? I ви готовi тепер повидушувати мiльйони тих, що були в
каторгах, за те, що вони хочуть жити теж не в ямах, не в брудi, не в
струпах, а подiбно вам? От так ви розумi?те творчiсть?
Ах, голубчики ви мо?! Та плюньте ви на сво? зубошпички! Пороззувайте
вашi душi! Пороздягайте ви к чорту вашi ганчiрки! Та ходiм разом
працювати. Працювати над тою красою, якiй ви нiби служите Ходiмте творити,
панове творцi! Ви радi?те, що в Каесемi мало сил? Що ми не можемо захопити
всi?? величезно? стихi?, яка вирива?ться з старих форм? Та плакати вам,
саме вам, панове, треба! Та треба бiгти до нас, треба всю свою науку,
вмiння, розум, енергiю, красу - все-все прикласти, щоб направити стихiю
Гей, панове, кажу вам. плюньте на сво? старi ганчiрки! Приймайте сонячний
хлiб i хо-дiмте на сонячну велику роботу! Га? Згода?
Жовто-бiлява гриваста голова з смуглявим п'яним лицем, з темним
рум'янцем, з розхристаними очима, з буйним червоним усмiхом у чеканнi
застига? над пiднесеними до не? обличчями. I раптом живо поверта?ться до
правого краю пiдкови-столу, звiдки лопотить бурхливий частий плескiт двох
бiло-рожевих оголених ручок. Звiдти з мокрим захватом, з бурною вiдданiстю
промiняться в нього величезнi, вже не скорботнi, вже не питайнi очi
Мадонни. О, люба, чудесна, прекрасна!
I цей плескiт розрива? шкуринку замiшання - з-пiд не? вириваються з
рiзних кiнцiв аплодисменти, крики, вигуки, запитання. Здiйма?ться знову
вихор голосiв. Вони схоплюються однi за одними, борються, гризуться,
розриваються й знову сплiтаються з другими:
- Каесем ма? рацiю!
- Не ма? рацi?!
- Армiя Сходу!
- Нiяко? армi?! Геть усякi армi?!
- Хаос! Ру?на! Варварство юрби!
- Слава юрбi! Слава хаосовi! З хаосу вийшов свiт!
I раптом па? усiма голосами металiчне, рiвно, дивно-спокiйно ляскае
лвiдкись од входу храму голос Сузанни:
- Панове! Прошу тишi на одну хвилину!
Занадiо спокiйний, занадто рiвний цей голос серед клекiтливих, пiнистих
голосiв. I тому з шипiнням, як хвиля од берега, сплива? галас:
- Панове! Менi донесено, що в сусiднiй вiллi банда грабiжникiв убила
власника вiлли, його стару матiр i двох синiв. Тепер там iде розгром i
грабiж. Ви можете чути крики звiдси, коли вийдете на терасу дому. Я раджу
всiм, у кого дома лишився хтось близький, поспiшати додому.
Голос спокiйно замовка?. Велично закам'янiла голова Сузанни
поверта?ться i, не хапаючись, виплива? з храму, як артистка iз сцени за
кулiси.
I знову вихор, але дикий, жахний, слiпий. Вiн кида? тiлами, жене?х
через стiльцi, через скелi, грати, квiти до дверей, гримить зваленим на
мармур пiдлоги посудом, видушу? iстеричн" крики, миготить смертельно
блiдими обличчями.
Макс плига? на землю i, розриваючи руками скорченi, збитi жахом тiла,
видира?ться з храму.
На сходах в iстерицi б'?ться напiвголе нiжно бiле жiноче тiло,
задерев'янiло розкинувши ноги й боком iзсуваючись униз. Через нього
стрибають ноги мужчин у шовкових модних штанях iз мереживом на кiнцях.
Небо темно-сiре. Колючою мрячкою поспiша? дощ. З-за дерев!парку
чу?ться важкий ритмiчний гупаючий iуркiт, потiм одразу брязкiт i гомiн
рявкаючих радiсних голосiв. А побiч них - виючi передсмертнi зойки.
Макс вибiга? на вулицю, бiжить лiворуч, розпиха? спини цiкавих. Але
щодалi, то цих спин щораз бiльше, густiше, непролазнiше. I це вже не
цiкавих спини, це вже не мовчазнi, хмурi, скупченi страхом обличчя, а
блискаючi п'яним простором очi, роти, пороздиранi мстивим смiхом,
вузлуватi руки, зарослi груди. Це вже гудучий, грiзний, невпинний розлив.
I це ж - квартал магнатiв i королiв!
Макс зупиня?ться й нарештi озира?ться - але куди ж тут шукати рук, що
взялися б спинити цю повiдь!
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Лiктя безвiльно, байдужими вихилясами опада? з мокрих дерев. Сонце
мокро блищить на дахах мiстечка, на закурених шибках фабрики сонячного
скла. По горах меланхолiйно блукають отари сивих хмарин, залягаючи по
межигiр'ях.
Доктор Рудольф навмисне не поспiша? з лiсу додому, щоб напевно вже
застати звiстку з Берлiна.
Не може ж бути, щоб одправлений, навантажений два днi тому потяг був
останнiй! Не може бути, щоб Каесем лишив його тут iз усiм персоналом,
iнженерами, службовцями, з жiнками?хнiми. Хай не роблять йому нiяко?
зустрiчi, але на можливiсть вернутися додому вiн, зда?ться, заслужив.
I чому ма? припинитися залiзничий рух? Чому нема? повiтряного? Чому не
працю? нiякий нi телеграф, нi телефон? Що там дi?ться? Чому так невиразно,
заплутано, нiяково вiдповiдали останнiми днями на запитання звiдси?
Доктор Рудольф iзнизу? плечима й шкандиба? до лабораторi?. Фабрика
сто?ть. На подвiр'? у вагонах чека? вiдправки сонячне скло. В величезних
майстернях також купами лежить воно навiть не пiдраховане: Нiмеччина
переповнена ним.
Порожньо, тихо, смутно тут. А ще ж позавчора стояв веселий завзятий
гуркiт працi. Палали печi, совались велетенськi руки-корита з передiлами,
з яких так рiвно, точно, як краплини з ринв, випадали готовi жовто-червонi
стекла.
В лабораторi? нетерпляча, досадлива тоскнiсть. З Берлiна нiчого.. Всi
знизують плечима, i всiм нiяково за нього, Рудольфа Штора Ну, хай до них
неувага, але до нього все ж таки можна б i не такими вже бути. Доктор
Рудольф крутить головою.
- Нi, панове, там щось сталося. Щось несподiване й раптове. Я не можу
чекати. Третiй день нiякого сполучення. Ми вiдрiзанi вiд усього свiту.
Коли хочете, лишайтеся дожидати, а я полечу до Берлiна. Майстер Кiн
пропону? менi свою машину. Я зараз же, сьогоднi ж сповiщу вас.
Правда, вже нерано, але майстер Кiн береться до присмеркiв бути вже в
Берлiнi.
Лiтачок - старенький моторовий - по старечому, з кректiнням i шипiнням
iз розгону пiдноситься вгору. Гори, димарi, фабрики, iржаво-червонi дахи
мiстечка гойдаються й пливуть назад, пiд аероплан. А потiм, погойдуючись,
пропливають унизу такi знайомi сiльськi гiрськi хатинки, кози, корови з
дзвiночками та брязкальцями. В лице поколю? порох дощу, вiтер гостро
голить щоки.
Нiчого злого не могло статись у Берлiнi!
Сонце то визирне з синювато? набухло? хмари, то схова?ться, як мати, що
гра?ться в пiжмурки з сво?ю дитиною-землею. По дорозi зустрiчаються люди з
торбами на спинах - по формi видно, з Сонячними машинами.
Нi, нi, нiчого злого не могло статись у Берлiнi. Окупацiя Союзу Схiдних
Держав? Не може бути. А як i так, то що ж, ненадовго. Адже ж Сонячна
машина - найдужча гармата, як пише любий Макс.
Вечiр помаленьку запина? землю сiрою полою низини гiр - Мати спати йде.
Але спина майстра Кiна такою певною, масивною, волохато-футеральною купою
випина?ться попереду на тлi безмежного неба, що сумнiватися нема чого: на
вечiр лiтак буде в Берлiнi.
I раптом залiзне тiло машини струшу?ться несподiваним корчем. Доктор
Рудольф машинально хапа?ться за поруччя сидiння, а товстелезна рука
майстра Кiна швидко перестрибу? трошки вгору на блискуче держальце й
сильно крутить його вбiк. Але залiзнокрилате тiло знову здрига?ться, потiм
почина? стрибати вправо, влiво, вгору, скажено, корчево пруча?ться,
рветься, люту?. Спина майстра Кiна неспокiйно, розгублено сова?ться то в
один бiк, то в другий. Дихання мотора - нерiвне, задихане, передсмертне.
I вмить наста? моторошна мертва тиша. Голова майстра Кiна озира?ться,
синювато-блiде лице хоче сказати щось, крикнути, але не встига? и зараз же
швидко вiдверта?ться: апарат прожогом, нахилившися носом униз, летить до
землi. Доктор Рудольф чу? тiльки, як його пронизу? дика, кричуща
тоскнiсть, як голова його нахиля?ться щораз нижче й нижче, а в очi
стрiмголов летить темно-зелена маса землi. I все зника?.
I знову все з'явля?ться. З'явля?ться через те, що в лице гостро,
холодно коле дощ. Доктор Рудольф розплющу? очi: вгорi - темносукнянi купи
хмар, збоку - задерте догори крило лiтака, за лiтаком - височенна похила
стiна лiсу. Доктор Рудольф хоче пiдвестися, але чу? в колiнi такий рiжучий
бiль, що мимоволi скрику? й iiрииада? до землi, як ховаючись од кулi. Вся
нога щемить ниючим, крутячим болем, i по тiлу проходить мороз од само?
думки про той бiль, що тiльки по був.
Зломив удруге ногу? Перервав сухожилок? Доктор Рудольф лежить i не смi?
рухнутись, щоб обмацати ногу. Його почина? невiдомо вiд чого трусити, як у
пропасницi Вiн рiшуче поверта? ногу й згина???. Але бiль iз такою силою
рiже в мозок, що доктор Рудольф почува?, як м'якнуть йому руки й ноги i
душна млоснiсть хилить його на землю.
I знову доктор Рудольф розплющу? очi й здивовано озира?ться вiн в
якiйсь хатинцi з косою стелею, спущеною до вiкна. На столi горить маленька
старовинна лампочка. Лiжко просте, бiлизна груба, селянська. В лiвiй нозi
не чути болю, але, коли вiн хоче нею поворухнути, бiль з'явля?ться, а з
ним почування яко?сь ваги й занадто? теплоти на нозi. Вiн обмацу? й
розумi? нога забандажована. Ким? Коли?
Нiкого не чути. Знову почина? трусити вiд болю. Як це нi до чого й
нудно!
Знову прокида?ться доктор Рудольф i знову диву?ться: у вiконечко
сi?ться сiре неранн? свiтло дня. А трусити не переста?, i млоснiсть
огидними холодно пiтними хвилями перелива?ться, як болото, у грудях. Це не
гарячка, а щось гiрше.
Потiм знову на столi з'явля?ться жовтеньке свiтлечко лампи. З'являються
якiсь обличчя, кивають йому, говорять непри?мними голосами, вiд яких
рвучко вiдгуку?ться у вухах. Балакають про похорон майстра Кiна, але
докторовi Рудольфовi вiд цих слiв тiльки гупа? у вуха. Потiм хтось скида?
ковдру з нього й обережно, але певними рухами обмацу? ногу, пообкладувану
дощечками й пухло обмотану, чужу, огидну, ворожу ногу, вiд яко? почина?
трусити.
- Нiчого-нiчого, пане добродiю, невеличка катавасiя. Тижнiв три-чотири
доведеться пролежати й тодi можна вдруге бити А що поганенько вам, нiчого
- струс. Хорому б, пане Кравтвурсте, слiд би давати сонячного хлiба. Це
дуже помага?.
Цей чоловiк говорить про сонячний хлiб так, наче вiн його вже рокiв
десять ужива? в сво?й медичнiй практицi.
Якийсь хриплуватий, заморожений голос справедливо завважу?, що хорий
навряд чи може сам скрутити собi хлiба, а нiхто iнший не може ж зробити
йому.
- Хм, так, рацiя. Шкода, пане добродiю, що наш славетний Рудольф Штор
винайшов цю Машину з таким обмеженням Доведеться вас через те молоком
годувати, на старий режим переводити. Нема? ради Пане Кравтвурсте, у вас
тепер iз молока можна купiль дочкам робити. Так ви хорого заливайте ним.
Просто заливайте. Ну, скоро навiдаюсь iще. До побачення! Лежiть, не
рухайтесь i молочко попивайте. Ви сонячний хлiб уже вживали? Ну, до молока
все ж таки легше знов вертатися, нiж до м'яса. Нiчого, все буде добре,
навiть нога вам лишиться.
Доктор Рудольф почува?, як на лицi йому виступа? дурна, непотрiбна,
чужа посмiшка й чи?сь губи в нього кажуть:
- Спасибi, пане докторе.
- Нiчого, нiчого Лежiть собi! До побачення!
I доктор Рудольф лежить собi й попива? молочко, вернувшись до "старого
режиму". От тобi й перелiт! Бiдний, милий майстер Кiн! От тобi i зустрiч,
i Сонячна машина, i обожнювання, i нова ера, i перемога над тою, що там
десь, у лабораторi?, ка?ться й жде на нього. Там, може, iде люта боротьба,
там, може, буду?ться новий свiт, там, може, справдi, ставлять трiумфальнi
ворота для його в!?зду (через те, може, для бiльшого сюрпризу й не
присилали нi потяга, нi лiтакiв за ним i дивно мовчали). Бiдний, бiдний
майстер Кiн! А вiн тут, у сiльськiй хатi, лежить iз забандажованою ногою,
безсилий, безпорадний, повернений на "старий режим". Що це - глум якихось
та?мних сил! Його, Рудольфа Штора, винахiдника Сонячно? машини - на
молоко?! Але краще вже молоко, нiж млосне тремтiння. I доктор Рудольф
слухняно й з огидою п'? молоко, яким щедро залива? його родина
Кравтвурстiв - батько, дочка Емма й син Отго. Вони з великою охотою це
роблять - однако по ж молоко виливати треба або не до?ти корiв. Але и те
сказати, нащи?х тепер не то що до?ти, а взагалi тримати! А нащо поле
мати? А кози на якого бiса? Хiба що на шкiру?
Взагалi в Кравтвурстiв маса всяких клопотiв iз лiквiдацi?ю "старого
режиму". День у день виника? раптом те саме питання: чекай, а навiщо це
тепер? Рудий, iз фiалковими щоками й хитрими очима Кравтвурст збитий iз
пантелику: нi хитрувати, нi викручуватись, нi вiдгризатись од цупких лап
життя вже не треба А що ж треба? I чи це надовго? А он, кажуть, негри з
китаицями будуть Сонячну машину в людей вiднiмати.
Вони охоче заливають хорого не тiльки молоком, але й розмовами,
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 33 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |