лишилось. Так багато людей говорить, та тiльки добалакатися?м трудно, а
то б уже почали щось робити. Ви не сумуйте, Рудi. Добре?
Доктор Рудольф iз тихим усмiхом стиска? маленьку тверду теплу ручку,
мовчки кива? головою й помалу йде на вулицю.
Дощик почина? забиватися за шию. Доктор Рудольф пiдiйма? комiр, всову?
в нього пiдборiддя й почува? колишнiй з дитинства затишок схованого пiд
дощиком у комiр половини лиця.
Так, так. "Не сумуйте, що так усе вийшло". Дiйсно, вийшло трохи не так,
як думалось. I таки дуже-дуже не так.
***
Макс заходить пiд якийсь ганок i знову перечиту? коротенького листа:
"От тепер ти можеш цiлком по-дружньому прийти до мене. Але поспiшай, бо
буде пiзно. Сузанна".
I все. Що може значити ця фраза "бо буде пiзно"? Збира?ться кудись
ви?хати з сво?м скульптором? "Тепер ти можеш прийти". Тепер, коли в них
усе вияснилось? Для чого ж тодi його кликати? З помсти? З бажаняя
показати: от ма?ш, не потребую я тебе.
I чого весь час пiсля останнього побачення абсолютно не хотiла
бачитись, а тепер раптом захотiла?
Чи щось гiрше кри?ться в цих коротеньких рядках, таким твердим гарним
письмом написаних?
Макс хова? листа в кишеню й знову поспiша?, хмурячись i ховаючи шию в
пiднятий комiр пальта.
Перед палацом Сузанни нема нi душi. Ворота розчиненi на встiж, на
аеродромi мокне перекривлений набiк легкий лiтак.
Нi порть?, нi льока?в бiля парадних дверей. А дверi, як i ворота,
стоять розчиненi, порожнi.
Згори чу?ться веселий гамiр, крики, звуки музики, гомiн багатьох
голосiв.
Макс помалу виходить мармуровими сходами. Холом туди й сюди проходять
якiсь люди, переважно парочки, обнявшись i цiлуючись. З храму краси
виразнiше чути гомiн i музику. Бенкет у Сузанни? Прощальний бал?
Але що за чуднi гостi?! Обличчя не фарбованi, простi, занадто
неаристократичнi; убрання ще простiшi, безпретензiйнi, з робiтничих
кварталiв. Манери, рухи, звук голосiв - зовсiм же робiтничi!
Макс раптом зупиня?ться: вона примирилася! Вона скликала тих, що так
довго зневажала, i на це свято покликала и його!!
Макс вибiга? на саму гору сходiв. На нього без уваги й без здив?ванння
зиркають деякi обличчя. Вони такi зайнятi собою, що?м нiтрошки не цiкавi
iншi люди. Макс iде просто до храму. Тут усе лишилося так, як i було. Так
само в екстазi тягнеться вгору бiло-рожеве мармурове тiло Фiмiаму перед
ним нема?, але зате е цiлi гiрлянди людських танцюючих молодих веселих
тiл. Музика вбогенька - гiтара, скрипка, ще щось бухкаюче - зате шуму,
галасу, руху бiльше, нiж од най-витонченiшого оркестру.
Ну, де ж тут у цьому вихорi знайти Сузанну?
Макс обережно попiд стiною просува?ться вперед. За деревами, у гротах,
на покритих мохом скелях, по всiх тих затишних куточках, де колись, томно
нудьгуючи, цiдили сво? перетомленi ласки "творцi краси", де безсило на
дегенеративних шийьах похитувалися фарбованi випещенi голови "вибранцiв",
там тепер сидять iншi парочки. Вiд них пашить гарячою розбурханою кров'ю,
рум'янцем нефарбованих лиць, блиском п'яних од радостi очей. Вони не
цiдять сво?х ласк, а цебрами виливають одне на одного, купаючись в
обiймах.
Але Сузанни все ж таки нiде нема?.
Макс виходить iз зали в невеличкий коридор. Тут, бiля вузького вiконця,
сто?ть дiвчина й сумно дивиться в сад. Худенька, невеличка, профiль
негарний, дрiбненький. Бiдна, вона не ма? пари або той, з ким хотiла б
бути у парi, взяв собi iншу. I вона сто?ть i сумно дивиться на намисто
крапель на голих вiтах дерев.
Макс обережно пiдходить до не? й пита?, чи не може вона йому сказати,
де можна знайти хазяйку дому, панi Сузанну Фiшер.
Дiвчина чогось трошки нiяковi?, потiм скиду?ться й виявля? готовнiсть
провести його до не?. Господиня, мабуть, у себе, у сво?й кiмнатi.
- А не з гiстьми?
- Якими гiстьми?!
- А от цими, що в залi там танцюють. Там же бал якийсь?
Дiвчина знову трошки нiяковi?.
- Нi, то не гостi. То так... Ми тут живемо. В нас раз у раз так...
- Ах,так?
- Ми майже всi з фабрики панi господинi. А ви?? родич?
- Нi, не родич, а добрий знайомий. А панi господиня сама живе?
- Еге ж, сама.
- Вона здорова, не зна?те?
- Не знаю. Вона з нами не сходиться. Коли хочете, я вас проведу до??
кiмнати.
- Будь ласка.
Дiвчина швиденько йде вперед коридорчиком, потiм рядом поко?в Сузанни.
Скрiзь групи, парочки, смiх, спiви, тарiлки з сонячним хлiбом, лiжка в
салонах, порозвiшувана на шворках бiлизна, одежа. Якийсь веселий безладний
табiр циган.
Далеко забилася Сузанна, в найдальший куток свого палацу.
Худенька ввiчлива дiвчина зупиня?ться перед низенькими дверима в самому
кутку темного коридорчика й пошепки каже:
- Ось цi дверi.
Макс дяку? й якийсь мент сто?ть, прислухаючись до кiмнати Там тихо. З
поко?в палацу долiта? веселий гамiр i гомiн голосiв. Очевидно, це кiмната
прислуги. Якiсь меблi стоять у кутку, наваленi на купу.
Макс легенько стука? й слуха?. Тихо. Нi звуку, нi шелесту. Макс стука?
дужче, довше. Той самий результат. Вiн злегка натиска? на дверi - i вони,
нiжно цмокнувши замком, одчиняються В лице Макса сильно б'? густим теплим
духом квiток, i в очi кида?ться якась маса фарб. Просто перед очима вся
стiна кiмнати, вся стеля, пiдлога? суцiльний килим iз квiток. Це
заквiтчаний кошик, а не кiмната. Нiяких меблiв, самi квiтки.
Макс переступа? через порiг, озира?ться й одхитуьiься назад посеред
устелено? квiтками невеличко? кiмнати просто долi, на квiтах, поклавши
голову на подушку з червоних троянд, лежить Сузанна. Очi?? заплющенi,
уста складенi поважно, строго, моторошно-непорушно.
- Сузанно!
Нiякого руху. Макс прожогом кида?ться до бiло? постатi, ста? на колiна
н бере вiдкинену набiк руку. Вона холодна, надзвичайно важка, пада? назад
iз жахною байдужiстю З-пiд руки розсува?ться купка листiв.
Макс не вiрить, обмацув руки, плечi, лице. Вiд них по всьому тiлу його
проходить пронизуватий, важкий, моторошний холод.
Хтось у горлi Макса, дико рявкаючи риданням, скрику?:
- Сузанно!!
Уста не здригуються звичайним насмiшкуватим вабливим усмiхом, вогкi
великi очi не розплющуються, вони в строгiй поважностi мовчать, не
рухаються.
Макс знову хапа? за плечi, за голову, пiдводить, ворушить, вiн чу? сво?
перекривлене лице, чу? вогкий холодок цих, колись таких хвилююче теплих
плiч, чу? страшну, неживу вагу голови й не вiрить, не вiрить свойому
жаховi, болевi й одча?вi.
- Сузанно! Ради бога, Сузанно!!
А теплий густий гнiтючий дух квiток обгорта? голову чадом, незримими
кiльцями отрути.
Макс, скоцюрбившись, пада? головою на одкинену руку i, почуваючи
страшний холод??, кача? по нiй чолом i чу?, як щось дико, грубо, горловим
криком гирка? в ньому й трусить його.
Вiн довго лежить так, кача? головою по непорушнiй руцi й помалу
затиха?. У невеличке простеньке вiкно, заквiтчане гiрляндами лiлей,
плаксиво дивиться сiрий день.
Макс трудно пiдводиться й дивиться в непорушне поважно-спокiйне лице.
Воно якесь iнше, нiколи таким гарним, таким глибокозначним, одуховленим i
серйозним не бачив його Макс.
Вiн стомлено машинально бере з-пiд руки листи в чепурних кувертах i,
нiчого не розумiючи, уважно чита? адреси. Голова важка, повна чудного
густого дзвону, на очi наляга? чавунний сон.
Макс напружено пригаду? собi, що йому треба негайно зробити, i на може
пригадати. Лягти, зда?ться? Чи вiдчинити дверi?
Вiн, хитаючись, з натугою, пiдводиться й помалу плента?ться до дверей
Одчинивши?х, вiн машинально виходить i, похиливши сонну голову,
спотикаючись ослаблими ногами, iде кудись на гомiн.
У блакитному салонi, де через один куток розвiшано бiлиз ну, а в
другому напiвгола пара танцю? бiскаю пiд двi мандолi ни й гiтару, наста?
раптова тиша: просто на танцюристiв iде якийсь чоловiк, хитаючись i
безглуздо, п'яно чи сонно дивлячись поперед себе невидющими очима.
Синьо-чорний чуб розпатлався по всьому лицi дикими пасмами, в руцi мiцно
затис-нена купка листiв.
- Що за чоловiк? Звiдки вiн тут узявся? Що з ним?!
Його обступають, розпитують, вiн задумливо-сонно погляда? на них,
морщиться й мовчки йде далi в супроводi всi?? юрби.
Перед храмом вiн зупиня?ться, тре долонею чоло й щось, видно з натугою,
собi пригаду?. Раптом пiдводить голову, дивиться на чекаючi обличчя й
глухо каже:
- Спинiть там тих.
- Через що? Хто ви такий? Чого вам тут треба, вас питають?
Чудний чоловiк не може стояти й сiда? на низенький стiлець Одкинувши
гарну розпатлану голову до стiни й заплющивши очi в непереможному снi, вiн
тихо байдуже бурмотить:
- Сузанна Фiшер померла
Померла?! Сузанна Фiшер?! Що вiн каже?! Коли? Як? Вона ж iще вчора
зносила квiти з оранжере? до себе. Всi це бачили.
Але чужий чудний чоловiк нiчого не може?м бiльше сказати: вiн глибоко
й мiцно спить, злегка роззявивши рота й перехилившись набiк.
У храмi врива?ться музика, веселий гамiр скручу?ться, гальму?ться й
затиха?. Зляканi обличчя червоними рум'янцями й гарячим духом руху й
обiймiв, пошепки балакаючи, навшпиньках довгою чергою проходять у
найдальшу кiмнату, де на квiтах лежить у всьому бiлому головою на подушцi
з червоних троянд поважно-строге тiло Сузанни Фiшер.
***
Доктор Рудольф бреде вулицями. Куди? А хто його зна? - хiба не
однаково? В пустелi напрямiв нема?, шляхiв не може бути. Все те саме, все
безживне, мертве, мовчазне. Тиша льоху.
Цiлий день бродить доктор Рудольф вулицями самотнiй, нiкому не
потрiбний i нiкого не потребуючий. З капелюша його струмочками стiка? вода
на мокрi згорбленi плечi, груди, спину Iнодi вiн заходить iз понурою
цiкавiстю туди, де бачить людей, у колишнi кафе й ресторани.
Але скрiзь те саме: iмпровiзована музика, танцi, прилюднi обiйми,
поцiлунки. Часом iз веселого гамору раптом видира?ться звiрячий, хижий
зойк, музика врива?ться, пари злякано по-овечому купчаться в натовп, серед
якого клубком вовтузяться на пiдлозi два тiла - самцi погризлися.
А в унiверситетi тиша домовини. Аудиторi? лунко, голосно вiдбивають
нерiвнi шкандибаючi кроки самотнього чоловiка, мокрого вiд дощу, з тонкими
волосинками уст, стомлено, невесело загнутих донизу. Лабораторi?, науковi
кабiнети, зали засiдань, бiблiотеки стоять порозчинюванi, позасмiчуванi,
по-розгра-бовуванi, позатоптуванi. Так само, як Рудольф, стомлено, мляво
бродять по них якiсь люди; деякi просто ходять, як сновиди, сумують; деякi
чуднi щось вибирають i виносять; навiщо воно?м тепер? Деякi тихо сидять,
мертво втопивши очi в одну точку. Спинився великий, могутнiй органiзм.
Мовчать вiки збираного, любовно, саможертовно здобуваного скарбу. Затихли
голоси генi?в - стоять собi просто томи збитого, задрукованого паперу. Але
коли б вони всi раптом повставали з домовини, заговорили, затрубили, то що
б то помогло? Нiчого. Шматочок зелено? маси вбив усiх генi?в, усi гордощi,
святощi, храми, ризи, забобони, науку. Чим же, власне, пишалося людство? З
якого крихкого поганенького матерiалу творилися його "вiчнi" святощi?
А от бiржа, велетенське капище, могутня фортеця, серце Нiмеччини.
Хмарною колосальною пусткою тягнеться вгору мармурова зала. Горобцi
голосно цвiрiнькають десь пiд стелею, пурхаючи крiзь розбитi вiкна. Нiмо
стоять чорнi скрижалi банкiв iз забутими й запорошеними цифрами, а на
пiдлозi смiття, клаптики найцiннiших паперiв.
А колишнi жерцi, колишнi владарi цi?? фортецi, де вони тепер? Де тi, що
перед ними мiльйони схиляли сво? голови!? Вiд грудочки зелено? розтерто?
трави луснуло серце, спинився пульс, повривались усi артерi?, i горобцi
загиджують розбитi заповiдi й скрижалi поверженого бога.
I знову доктор Рудольф шкандиба? тихими вулицями, нерiв-но цокаючи
пiдборами по мокрих, брудних тротуарах. Знову заходить у мiсця танцiв i в
мiсця могильного мовчання.
I тiльки, як вечiр почина? затягати темно-сiрою завiсою сцену чудного
театру, доктор Рудольф верта?ться додому, похиливши голову й стомлено
пересуваючи ноги.
Але перед лабораторi?ю вiн увесь скиду?ться й на мент цiпенi? на мiсцi:
у вiкнi вогонь! Хтось е в його робiтнi? Хтось чека? його! Це - вона, це
та, що нi на мить не виходить iз йою душi, нарештi прийшла!
Доктор Рудольф кида?ться до дверей, рве?х, вбiга? до передпокою i.
зупиня?ться. В дверi видно: на фотелi бiля столу, бiля засвiченого
каганця, схиливши голову на груди, сидить Макс. Тiльки всього!
Доктор Рудольф, почувши зразу страшенну втому, помалу пiдходить до
брата. Схилена на груди голова не руха?ться, не поверта?ться. На столi
лежать листовнi аркушики дрiбно записаного паперу.
Бiдний хлопчик. I вiн наморився. Нiби записка якась!
"Рудi! Як я засну, прочитай листа, що лежить на столi, i неодмiнно
збуди мене. Нiзащо не давай менi спати. Додому не маю сил iти, а спати
менi не можна. Прочитай i зараз же збуди".
Рудольф здивовано крутить записку, дивиться на звислi на груди патли
волосся, злегка торга? за плече Макса, потiм обережно бере аркушики листа,
сiда? з другого боку стола й почина? читати:
"Прощай, Максе. Хочу востанн? сказати тобi найширiше слово. А яке слово
може бути найщирiше, як не останн?? Перед смертю схиляють голови i ганьба,
i гордiсть, i амбiцi?, i розрахунок. Я всi розрахунки зробила, пiдвела
пiдсумок i бiльше нi на що не рахую.
I от усе ж таки в оцей останнiй мент свого життя по щиростi не знаю, що
бiльше: чи моя ненависть до тебе, чи любов? Чи проклинати тебе, чи
заридати над ганьбленою, розшматованою мо?ю любов'ю!
Що ви зробили з життям, Максе!! Невже Тебе не охоплю? жах?! Невже ви
всi так страшно, божевiльне позаслiплюванi, що не вiдчува?те того
неймовiрного жахного страхiття, яке впало на людство з вашою Сонячною
машиною?!
Життя ж нема?. Нема душi його - краси. Сонячна машина випалила все
людське, а людське? в красi, втвореннi крас и. В цьому ж, тiльки в цьому,
? рiзниця мiж людиною й твариною, звiром.
Сонячна машина звела людина на тупу брудну тварину, на злого дикого
звiра.
Ви хвалилися, що створите братерство рiвних, сильних, вiльних царiв
природи, неба, вод, землi. Ви обiцяли вiчне свято краси, любовi, щастя.
Максе, Максе. Ти зна?ш, я нишком, про себе, сама себе соромлячись,
думала, а може?
Я готова була прийти до Тебе, стати на колiна перед Тобою й скласти всю
свою гордiсть до Тво?х нiг i цiлу вати?х, як найбiльша грiшниця.
Але, Максе де ж ваше братерство, де нова людина, де розмах, розквiт, де
свято краси, любовi!!
Ви знищили держави, ви стерли кордони, це так. Але землю ви заселили
двоногою, жуйною твариною - й бiльше нiчого. Все, що було вiдзнакою
творчостi людського генiя, все розтоптали, потолочили, загидили копитами
цi тварини. Земля - це величезне стiйло, хаотичне, брудне, темне, холодне,
смердюче.
Ти уяви Собi земну планету. Уяви Собi цi темнi, завмерлi мiста, це
страшне мовчання, цю зоологiчну тишу, в якiй чути тiльки рев самцiв,
гарчання й плямкiт уст, що жують зелену жуйку.
З людини здерто тисячолiтнiй грим божеськостi, яким вона хотiла
вiдрiзнити себе вiд тварини. Ви радi?те з цього, а я благословляю наш
самообмани, я з побожнiстю цiлую слiди брехнi всiх дурив людства, всiх
бiдних пророкiв його, якi так зворушливо, на?вно вiрили в свiй грим. Я
ридаю за бiдним Вседержителем Саваофом, образ i подобу якого ми так
старанно намагалися намалювати на сво?х лицях. Навiть за Тво?м бiдним
соцiалiзмом, за Тво?ю на?вною казкою я ридаю, Максе! Можеш Ти собi це
уявити?
Нi Саваофа, нi казок бiльше нема?.
Але не те, що нема?, а що бiльше?х нiколи й не буде. От у чому? той
жах, що жене мене з цi?? дико? отари в небуття.
Людство померло, воно завершило круг, вернулося до вихiдно? точки.
Тисячi вiкiв боротьби за iснування довели до забезпечення iснування. I це
? загибель людства, поворот у лоно звiрiв, iз якого воно вийшло.
Iсторiя скiнчена. Кому охота доживати, обростати шерстю, добувати вiку
в печерах, хай дожива?. Я ж хочу померти людиною. Зганьбленою, замученою,
але все ж таки людиною.
Радiй, Максе, - пролетарiат здiйснив сво? право "вiрностi": вiн не
тiльки вiдiбрав у мене мiй дiм, мо? майно, мiй спокiй, вiн одняв у мене
мою честь. Радiй, Максе цi?? ночi пролетарiат ганьбив i шматував мо? тiло
з такою рiвнiстю, що ти можеш бути задоволений.
О Максе, два роки я берегла сво? тiло для Тебе, два роки з муками,
надiями, з упертiстю, з хитрощами, з одча?м i незрозумiлою любов'ю я
кохала мрiю вiддати ного Тобi,?диному, болючому й пекуче-бажаному! I от
радiй, його з гарчанням i ревом вирвали Тво? браття.
Дякую, Максе, за створене Тобою "вiчне свято краси, любовi, щастя".
Прощай.
Сузанна"
Доктор Рудольф довго сидить над листом, тарабанячи по ньому пальцями.
Потiм трудно пiдводиться й будить Макса. Скудовчена, розпатлана голова
безсило хилита?ться пiд штовханами, труситься вiд потрушування, але не
пiдводиться. Тодi доктор Рудольф бере свiй мокрий капелюш i сильно обтира?
ним лице Макса. Макс одхиту?ться назад i слабо розплющу? очi. Нiс i щоки
мокро блищать, як заплаканi.
- Що? В чому рiч?
Голос хрипкий, здушений, як застуджений.
- Вставай, Масi. Вставай. Пiдведись. Не можна спати. Вставай,
голубчику, вставай.
Макс машинально слухняно, але тупо пiдводиться, похитуючись, сто?ть i
жде.
- Ходiм у сад. Ходiм, походимо трохи.
Дощ i рух у слiпiй чорнiй тьмi приводять Макса до пам'ятi. Вiн
покашлю?, стрiпу? головою, обтира? рукою лице.
Рудольф чу?, як його тiло ста? твердiше, певнiше, кроки вiльнiшi
- Що з тобою, Масi? Що сталось? Що за сон такий?
- Не знаю. Сам не знаю. Зда?ться, отру?вся. Ти читав листа?
- Так, читав.
Брати вертаклься до лабораторi?, i Макс довго мовчки ходить по хатi,
сильно закусивши куточок нижньо? губи. I раптом зупиня?ться проти Рудольфа
й понуро посмiха?ться.
- Хе! I цi ж самi завтра будуть ховати??! Дiйсно здерто грим не тiльки
божеського, а й людського. Стрiляв би?х, проклятих, вiшав, тру?в, як
паскудних пацюкiв! Правду каже батько, тiльки страх i батiг робили цих
звiрiв людьми. Нi, не можу я й тут, пiду!
- Але куди ж ти пiдеш, Масi? Темно, ти дороги не знайдеш.
- Ах, усе одно! А на якого чорта тепер менi дороги, свiтло, життя? З
цi?ю худобою жити? Бувай!
Макс рiшуче виходить iз лабораторi?, не слухаючи Рудольфа, i грюка? за
собою дверима. Чути рип крокiв по дорiжцi, i наста? густа шипуча тиша.
Летить у свiтовому просторi темна, мертва планета, яка колись (так
давно-давно!) називалася Землею. Темна, мокра, мертва тиша обкутала
половину??. Сонно плямкають у снi самцi та самицi, а на другiй, iншiй
половинi жують жуйку й справляють танець самцiв i самиць. Настане тут день
- i ця половина буде жувати й танцювати, а та лежати в снi.
I так навiки?! I це все?!
Докторовi Рудольфовi хочеться вибiгти i з жахом закричати на всю
планету, стьобати??, плювати в не?, гризти?? зубами.
О нi! Батога вам треба? Страху? Добре. Буде вам батiг! Буде страх!
Але який? Холод? Вони, як птицi, на зиму переходитимуть у теплi кра?.
Нудьга? Вони розважатимуться коханням, облизуванням дiтей i здобуванням
трави. I будуть щасливi.
Доктор Рудольф стомлено сiда? в фотель i спира? голову на руки.
Щасливi! Хм! А чому нi? Що? щастя? Сотнi ж "дурi?в людства", сотнi
отих бiдних пророкiв, фiлософiв, мудрецiв усiх вiкiв i народiв вусуненнi
страждань бачили iдеал щастя. Вони кликали до найбiльшого обмеження сво?х
бажань, до вiдмови вiд влади, слави, багатства, розкошiв, утiх, насолод.
Людино, скоротись, зiщулься, зберись у грудочку найпростiших сво?х
елементiв, не вiр зрадливим радощам - вони скороминущi, нереальнi,?дине
реальне в життi - страждання i його уникай. Тодi матимеш щастя (атараксiю,
нiрвану, царство небесне i т. iн.).
Тепер бажань нема, страждання уникнено - чого ж бiльше треба? Хiба це
не? щастя?
А що робило людство минуло? епохи? Билося за те, щоб бути ситим, щоб
мати "жуйку", щоб лизати сво?х дитинчат i обнiмати самиць-самцiв. I всi цi
унiверситети, лабораторi?, бiржi, залiзницi, суди, банки, фабрики - все це
кiнець же кiнцем служило тiльки цьому. Люди засоби зробили цiлями, обожили
?х i тепер труять себе через те, що цi засоби стали зайвi.
Зайвi цi засоби, чорт?х забирай, i баста! Через те вони стоять мертвi
й непотрiбнi. Ну, i що? Хiба не ма? рацi? мила Труда, кажучи. "Ну, i
скоти, ну, i худоба, а що тут страшного?" Дiйсно, сказати "будьте, як
свинi" - образа, а сказати "будьте, як птицi небеснi" - свята заповiдь.
Ну, так чого ж треба? Чого одчай? Хiба не здiйснений iдеал Христа? Хiба
людство не стало, як птицi небеснi, що не сiють, не жнуть i навiть на зиму
перелiтають у вирiй? Хiба не здiйснений iдеал Конфуцiя, сто?кiв, цинiкiв!
Хiба не осягнена атараксiя Епiкура? Хiба не здiйсненi заповiдi
Шопенгауера, старого боягуза радощiв? Чого ж сум, чого гвалт, чого страх?!
Стоять фабрики, що виробляли сукна, шовки, оксамити? К чорту! Людина
буде гола ходити. Голе, сильне, хиже, здорове тiло естетичнiше, нiж усякi
дегенеративнi калiки, позакуту ваш в шовки.
Стоять тисячi, мiльйони фабрик, майстерень, копалень, лабораторiй? А що
вони робили??жу, одежу, питво? Потрiбне це тепер? Нi. Так чого страх, що
стоять? I стiйте к чоргу собi!
Стояiь залiзницi, трамва?, пошта, телеграф?
А вони що робили? Перевозили?жу, одежу, питво та паливо? К чорту!
Бiльше непотрiбно. Можете стояти.
Сто?ть електрика, водопровiд?
А для чого вони? Сонце? свiтло для всього живого. Будь ласка! Води в
природi бiльше, нiж у водозбiрних Берлiна.
Геть до природи з кам'яних колодязiв!
Але де ж отi фабрики, майстернi, лабораторi?, що виробляють людське й
божеське? Де тi генi?, що поза "жуйкою" давали красу людству? Поети,
митцi? Чи не вони ж споконвiку переспiвують одну свою улюблену тему про
жуйку, самицю й дитинчата? Якого ж чорта вони отруюють себе т е-п е р,
коли всi мають те, що вони виспiвували?
Доктор Рудольф сiда? в фотель, заплющу? очi й чу?, як його обхоплю? та
сама кричуща, нестерпно тоскна туга, що була тодi, як вiн пiсля вибуху
лютi й одчаю сидiв на лiжку в камерi-божевiльнi.
***
Холоднии дощ плаче рясними слiзьми на шибках Холодна вогкiсть диха? i
куткiв. Сивий присмерк, як зiгнутий пристаркуватий чоловiк, цiлий день
тоскно блука? по лабораторi?, по спустошенiй власною рукою доктора
Рудольфа, по любiй, насиченнi роками його дум робiтнi.
Днi й ночi котяться однi через одних, як хвилi - однi яснi, другi
темнi, рiвнi, одноманiтнi й без назв. Який сьогоднi день? Субота, середа,
недiля? Смiшнi, дорогi й непотрiбнi вже назви. Батько досить уперто
вiдмiчав?х за календарем, але як один раз загубив рахунок - так усi цi
суботи, понедiлки, вiвторки лишились десь там, позаду, в туманi минулого.
Який мiсяць? Листопад? А може, грудень уже? I котиться хвилями безiменними
те, що люди привчились називати днями. Для чого?м тепер назва? Навiщо
мiряти час? Та й чим мiряти? Що? спiльного тепер у людей? Часу вже нема?,
бо нема? мiрила.
У вiльну хвилину доктор Рудольф пише спогади перед залiзною грубкою,
поставленою ним самим.
Для чого? Щоб колись, коли вiдвикне вiд писання, коли обросте шерстю,
взяти цi списанi аркушики й згадати час, коли люди на землi вмiли
зазначувати знаками сво? думки? Чи ще не вмерла потреба зносин хоч iз
самим собою? Чи страх, що загусне мозок i заросте бадиллям дикунства? Чи в
душу свою, потоптану, понiвечену, понижену, осмiяну, хочеться глянути, як
у загно?ну, смердючу рану? Не тiльки глянути, а дивитися в не? щодня,
длубатись у ранах i чути чудну насолоду вiд них.
Але ж як ниють у сiрiй холоднiй самотi болi! Так, так, вiн упав iз
височеннно? гори, на яку дряпався дванадцять рокiв. Та тiльки тепер, коли
вже минув перший момент падiння, вiн як слiд чу?, що розбився i вся iстота
в ранах.
I тiльки тепер вiн зна?, що дванадцять рокiв таскав на гору величезну
важку торбу сво?? славолюбностi, думаючи, що несе любов до людей i науки.
Тiльки тепер, коли вiн iз торбою сво?ю лежить на днi безоднi, вiн чу?, що
в нiй стогне не любов до людей, а понижена, недодушена гордiсть.
Холодний, рiвний, серйозний дощ, такий самий, як бував колись за
минуло? доби. Пристаркуватий, шамкаючий присмерк сумно кива? сiрою
головою. Доктор Рудольф одкида? голову вiд записок i слуха?.
От зараз прийде мама. Яке чудне, старе, вiчне, як життя, iм'я! Одне з
небагатьох iмен, що лишилися на з!емлi..Вона жалi? бiдного Рудi. Вона з
усi?? сили стара?ться не показати, що жалi?. I це найбiльше завда? болю,
що вона стара?ться не показати жалю. I в цьому стараннi, як у дзеркалi,
Рудi бачить себе маленьким, смiшним, жалюгiдним. I цей жаль рiвночасно
грi? його забутим старим теплом, вiд якого очi стають гарячi. Хочеться
притулитися до старих нiжних рук i сховати в них сором, пониження, дурну
гордiсть. Навiщо вони тепер?
От вона прийде й буде розповiдати про незначненькi подi? в тому чудному
домi, набитому чужими собi, байдужими до себе людьми. А доктор Рудольф
буде слухати i мовчки з солодким болем i ниючим соромом усерединi
здригуватись на одно iм'я. Зна? мама чи не зна?, що вiн здригу?ться на це
коротеньке, болюче, любе iм'я?
Але записки доктор Рудольф пише дуже рiдко, бо цiлий день зайнятий
важнiшими справами. Вiн копа? по старих покинутих городах картоплю,
капусту, цибулю, всяку городину, - обшуку? всi льохи й комiрчини покинутих
помешкань, старанно збира? всi продукти, якi?ли колись люди, i звозить
усе це додому. Граф iронiчно-сумно посмiха?ться стрiхами: винахiдник
Сонячно? машини, великий учений, той, що зруйнував увесь старий свiт,
тяга? вiзочок по Берлiну, вислуху? насмiшки, глузування й ворожi вигуки
ради того, щоб годувати старих трупо?дiв i реакцiонерiв. Чи варто ж було
для цього дванадцять рокiв сидiти в келi??
А доктор Рудольф мовчить. Мовчить на глузування сонце?стiв. I на теплу
насмiшку графа, i на понурий глум батька та тихий жаль матерi. На все.
Тоненькi уста стали ще тоншi. Куточки?х витяглися рiвними гострими
голками. Цiлими днями, шкандибаючи й похнюпившись, вiн тяга? вiзок, носить
воду, руба? дрова, ставить грубки з цегли в кiмнатах батькiв, графiв i
принцеси. I мовчить. Навiть до принцеси нiколи й словом не обiзветься.
Мати часом нiжно докоря? синовi за таку неделiкатнiсть. Правда, принцеса й
сама, видно, дуже гнiва?ться на Рудi, але ж треба зрозумiти, що?й тяжче,
нiж кому iншому, вiд Сонячно? машини. Та Рудi й на докори мовчить, тiльки
iнодi чудно посмiхнеться й зараз же вiдiйде - нема йому часу на розмови.
А ввечерi, як iз усiма роботами покiнчено, доктор Рудольф потихеньку
увiходить iз вулицi до палiсадника перед будинком, забира?ться в кущi пiд
тополю й сто?ть там доти, доки погасне свiтло каганця в одному вiкнi.
Поганеньке, мiзерне це свiтельце - в кiмнатi в технiка далеко яснiше, бо в
нього горить справжня ацетиленова лампа, але доктор Рудольф не дивиться на
технiковi вiкна.
Iнодi, як нема? дощу, а в небi серед хмар купа?ться мiсяць, то
пiрнаючи, то виставляючи лису голову, в палiсаднику з'явля?ться ще одна
постать - коротконога, опецькувата, з пiднятим комiром i натовкмаченим на
самi очi капелюшем. Вона не бачить Рудольфа й обережно пiдкрада?ться пiд
вiкно, силкуючись зазирнути в нього. Доктор Рудольф i на це мовчить,
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 33 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |