тiльки пильно, зата?вши духа, слiдку? за дивним чужим чоловiком. Хто вiн?
Чого йому тут треба?
Часом чоловiк спира?ться плечем об стiну пiд вiкном, похилю? голову й
сто?ть у глибокiй iадумi довго-довго. Безшумно хилита?ться iнодi тiнь у
вiкнi, затуляючи свiтелечко. I серце доктора Рудольфа теж хилита?ться, i з
нього вихлюпу?ться гаряча, болюча нiжнiсть. Чужий чоловiк теж ворушиться,
ста?, видно, навшпиньки, зазира? у вiкно. Мабуть, i в нього щось
вихоплю?ться?
Коли гасне вiкно, нiч ста? темна, тоскна, самотня. Чути, як виють десь
покинутi голоднi собаки. Чути, як мертво й страшно мовчить Берлiн, як
пустельно, первiсне шумить вiтер у мокрих голих вiтах.
***
I от раптом принцесу Елiзу пiдмiнено. Хтось зiдрав iз не? хмуру
зацiплену скупченiсть, iз-пiд не? вийшла нова людина. Це тепер -
весело-владна, грайлива, нiжна дiвчина.
Але що дивного в такiй пiдмiнi, коли при?хав дiйсний, справжнiй коханий
наречений? Як давнiй лицар, вiн пiв-?вропи про?хав конем, iз скринькою
Сонячно? машини за плечима, з револьвером за поясом, з нага?м у руцi.
Пiв-?вропи пере?хав, щоб добратись до Нiмеччини, до сво?? давньо? з
юнацтва наречено?.
I зараз же з револьвером в однiй руцi, з нага?м у другiй прийшов до
двох малярiв у салонi, ввiчливо попрохав?х переселитися нагору й зайняв
цю кiмнату. Пiсля того другого ж дня ви?хав конем до мiста; ви?хав уранцi,
а вернувся увечерi. Але вернувся з гарненьким екiпажем, повним усякого
добра: мiшок муки, мiшок крупiв, маса бляшанок iз консервами, торби
свiчок, солi, сiрникiв-усього того, що бiдний доктор Рудольф не мiг нiколи
так блискуче роздобути.
Розумi?ться, для чого тепер принцесi помiч якогось кривого,
калiкуватого доктора, сина льокая. Розумi?ться, вона зараз же попрохала
панi Штор переказати свойому синовi, щоб вiн бiльше не турбував себе
послугами?й. Та й нiкому вже, власне, були не потрiбнi його послуги, бо
те, чого понавозив князь Георг, вистачить на цiлi мiсяцi всiм?м. (Сам
князь Георг,?вши сонячний хлiб, тепер знову перейшов на старий режим).
О, це справжнiй мужчина! Вiн не такий уже молодий, i одiв йому, може,
тридцять п'ять; на чолi вже глибоченькими затоками вимито волосся з обох
бокiв, на висках - жовтизна, в ротi якраз посерединi вищербивсь один зуб.
Якраз посерединi, так що лице як на двi половинки подiлене. Сталося це в
дорозi, а лiкарiв уже тепер нема? - i доводиться ходити так. Часом аж
злегка посвистують слова крiзь цю щербину. Але сам такий мiцний, сухий,
сталевоокий, дротяновусий, нiс загнутим дзюбом енергiйно, непохитно руба?
повiтря. Але коли балака? з принцесою, то сталь i дрiт стають тепленькою
м'якенькою глиною, з яко? можна лiпити всякi фiгурки, що принцеса,
натурально, i робить.
Що ж дивного, що вона цiлими днями тепер виспiву?, регочеться на весь
дiм, на весь сад, що, як дитина, бiга? по саду з принцом по дощу, по вiтру
по всiх алеях. Особливо вона любить тi але?, що перед самою лабораторi?ю.
I доктор Рудольф, затиснувши волосинки уст, цiлими днями тепер
довба?ться собi в сво?й холоднiй лабораторi?, невiдомо що вже тепер
вигадуючи. Довба?ться, часом шипуче посвисту? крiзь верхню губу й час од
часу хова? кулаки в кишенi, щоб погрiти пальцi.
Iнодi пiдходить до вiкна й порожньо, не клiпаючи, дивиться в сад на
мокрi порожнi дерева, на порожн? небо, па порожню мокру затихлу землю. А в
спальнi лежить на канапi Макс i порожнiми очима чита? порожнi старi
книжки, переселившись iз комуни до брата.
От i тепер сто?ть доктор Рудольф бiля вiкна й дивиться, як листя в
панiцi, немов розiгнана юрба бунтарiв полiцi?ю, же неться але?ю, iз
жалiбним шелестом, пiдкочуючись пiд корiння. Вiтер, як чабанський пес,
ганя? закуренi отари хмар iз позадираними хвостами.
I раптом дзвiнкий владний контральтовий голос. Бадьорий, веселий рип
пiску по дорiжцi. I нарештi двi постатi, тi самi двi постатi. Принц Георг
ступа? чiтко, твердо, впевнено вимiря? кроки по землi, яка належить йому.
Вiн iз сокирою в руцi. Сталевi очi й дротянi вуса покiрно поверненi до
червоно? голiвки, що випина?ться з комiра пальта гарячою жариною.
Вони стаюгь якраз проти вiкон лабораторi?. Червона голiвка на мент
проводить очима по вiкнах, бачить постать доктора Рудольфа й байдуже
вiдверта?ться. Що?й до якогось доктора Рудольфа? Та чи й помiтила вона
його? Вся?? увага зайнята чимсь зовсiм iншим Але чим? Що треба?м тут, у
цiй але?, з сокирою?
Ручка в чорному рукавi, в чорнiй рукавичцi показу? пальцем на кущ
бузку, на обидвi стiни кущiв iз голими, тепер такими порожнiми вiтами.
Принц Георг хита? головою, вимiря? очима кущi, ще раз кива? iоловою й
щось каже до принцеси, посмiхнувшись i показавши чорну квадратову щербину
й роздiливши сухе лице на двi половини Потiм пiдходить до першого куща,
обдивля?ться з усiх бокiв, вибира?, нахиля?ться й сильно руба? гiлля при
самому корiннi.
Вони хочуть позрубувати всi кущi! Вони хочуть вирубати всi кущi, всю
алею вирубати, знищита? Це вона хоче! Навiть це мiсце вирубати, вигладити!
О нi!
Доктор Рудольф зрива?ться з мiсця й швидко, коливаючись у лiвий бiк
усiм тiлом, вибiга? надвiр. Вiтер скажсно кудовчить волосся, пха? в груди,
одпиха? назад до лабораюрп - вiн служить?м за сторожа.
Струнка, закутана в чорне манто постать помалу поверта? червону голiвку
на рил нерiвних, шкандибаючих крокiв i зараз же байдуже, спокiйно
вiдверта?ться. Принц Георг також зирка? в той бiк i також спокiйно
поверта?ться до куща - якийсь собi калiка кудись поспiша?.
Сокира високо пiдлiта? догори i з соковитим хруском угриза?ться в тонкi
нiжки бузку. А чорна струнка постать сто?ть непорушне, слухаючи всi?ю
спиною нерiвним хапливий рип крокiв по але?.
- Вибачте...
Принцеса и принц Георг повертаються. Що треба цьому чоловiковi?
- Вибачте... Ви хочете рубати цi кущi? Сталевi очi помалу
випростовуються разом iз головою й здивовано оглядають од голови до нiг
калiкуватого чоловiка.
- Так. А вам що до того? Хто ви такий?
Доктор Рудольф тим часом злегка вклоня?ться принцесi. Принцеса недбало,
байдуже кива? голiвкою й поверта?ться до нареченого:
- Це - Рудольф Штор, Георгу. Прошу далi.
Георг уважнiше, пильно, гостро встромля? в доктора Рудольфа два цвяхи
очей.
- А-а? Добродiй усього людства? Що ж вам треба, пане добродiю?
Добродiй людства придержу? рукою волосся на головi.
- Я прошу вас сказати менi, що ви хочете робити з цими кущами!
Принц Георг спочатку високо, пепорозумiло пiдводи iь брови, потiм
раптом грiзно хмурить?х.
- А ви яке ма?те право задавати менi це питання?
Доктор Рудольф на мент закрива? очi й знову розкрива??х.
- Я ще раз прошу вас дати менi вiдповiдь на мо? питання.
Тут принцеса гидливо кида? в його бiк:
- Ми хочемо вирубати цi кущi. Тут буде площинка для спорту Рубайте
далi, Георгу!
Георг одверта?ться вiд добродiя людства й зручнiше затиску? сокиру в
руцi. Але доктор Рудольф помалу спокiйно заходить збоку й ста? мiж ним i
кущем. Ста?, склада? руки на грудях i тихо крутить головою.
- Ви цих кущiв рубати не будете. Нахабство цього суб'?кта на якийсь
мент позбавля? мови принца Георга.
- Пане добродiю! Я вам раджу моментально вiдiйти, сховатись у вашу хату
й не наражати себе...
- Ви цих кущiв рубати не будете.
На принцесу доктор Рудольф не дивиться. Волосся рукою вже не притриму?,
готову не пiдносить, а так само спокiйно крутить головою з боку на бiк.
- Я?х буду рубати, пане хiмiку! Хоча б менi прийшлося рубати?х разом
iз вашими ногами! Чу?те?!
- Будь ласка. Вам прийдеться рубати разом iз мо?ми ногами.
Матово-блiде, рiвне, схудле лице пiд крилами червоного волосся не
руха?ться, чогось жде. Ну, ясно, чого жде. Принц Георг простяга? лiву руку
й сильно вiдпиха? нею набiк доктора Рудольфа. Але доктор Рудольф зараз же
хапа? цю руку сво?ю й так стиска?, що принцовi Георговi кров шуга? в лице
й одразу ж виразно ста? видно жовтiсть вусiв пiд горбуватим дзюбастим
носом. Вiн iз усi?? сили шарпа? руку, але доктор Рудольф тiльки злегка
хита?ться наперед i мiцно трима? руку князя Георга.
- Пане Шторе! Я вас попереджаю: вiдiйдiть! Пустiть руку!
Рука пана Штора приросла до тiла князя Георга. Волосинки вуст тiсно
злилися в одну тонку витягнену лiнiю. Очi голо, одверто, льодово дивляться
в зашарене вогнем лице з горбатим носом.
Права рука принца Георга рвучко, гнiвно разом iз сокирою пiдводиться й
на пiвдорозi зупиня?ться, готова змахнути вгору.
- Пане Шторе! Ще раз кажу пустiть руку й забирайтесь негайно звiдси.
Останнiй раз кажу!
- Я пiду тодi, як ви дасте менi слово не рубати цих кущiв. Для спорту
ви ма?те досить вiльного мiсця в саду.
Червона голiвка непорушне застигла, чогось жде. Ну, ясно чого жде.
Принц Георг сильно шарпа? лiву руку, шарпа? раз, другий, люто блиска?
сталлю очей, потiм умить змаху? правою рукою з сокирою i.. весь
одхиля?ться назад, лiва рука доктора Рудольфа блискавично хапа? й за праву
руку Георга, - i сокира безсило звиса? вниз Принц Георг пробу? вирвати
руки, але вони тiльки синiють пiд пальцями калiкуватого чоловiка,
слабшають, слабесенько ворушаться i сокира от-от випаде з покоцюрблених
пальцiв.
- Пусс-тiть руки, ви!
- Тiльки тодi, як дасте слово...
Тут принцеса Елiза поспiша? на помiч - сокира от-от виприсне.
- Георгу, пустiть цього чоловiка! Ходiмте. Ми знайдемо iнше мiсце.
Георг шарпа? руки, але вони вiд того тiльки бiльше синiють Цей чоловiк
не пуска?. Лице Георга пашить вогнем, i жовтi дротянi вуса так виразно
жовтiють на червоностi, а сталевi очi колючими конусами вп'ялися в блiде,
спокiйне, затис-нене лице кривого хiмiка.
Сокира пада? на землю коло нiг доктора Рудольфа. Тодi вiч випуска? руки
князя Георга, тихо нахиля?ться, пiдiйма? сокиру, ввiчливо пода???
принцовi й спокiйно шкандиба? назад, до себе. Вiтер бурно, весело гладить
йому волосся, в очах сто?ть примружений гидливий погляд iз-пiд червоних
крил.
I доктор Рудольф довго ходить по лабораторi?, поглядаючи мимохiдь на
зрубанi, покалiченi нiжки бузку з бiло-зеленкуватими ранами.
А принцеса й принц Георг iдуть додому, до будинку. I дивна рiч:
принцеса Елiза цiлком щиро, непiдробне весела, нiжна, радiсна Ну, просто
щаслива! Цiлком щиро, от це дивно! - цiлком щиро щаслива. Вона бере князя
пiд руку, пригорта?ться до нього, смi?ться, трохи не летить на крилах.
Чого ради? Невже вона не бачила, як поводився той нахаба! Чи цi?ю
поведiнкою хоче загладити сором, образу, ганьбу поразки? Нi, вона нiчого
не хоче загладжувати. Вона все бачила, вона навiть зна?, що "цей чоловiк"
дуже велико? фiзично? сили, вона одверто говорить про те, що сокира
випала, вона нiчою не хоче ховати. Але вона собi просто ся? вся.
I старому графовi розповiда? всю сцену з сяючим смiхом, i стару графиню
несподiвано, невiдомо з яко? причини обнiма?, i до рояля бiжить, i бурно
гра?, i верхи хоче?хати. Абсолютно незрозумiла, чудна поведiнка, противна
всякiй логiцi.
А доктор Рудольф сто?ть бiля вiкна й порожнiми очима дивиться в порожн?
небо, по якому вiтер жене отари хмар iз позадираними хвостами. I тепер
його очi ще порожнiшi, застиглiшi, крижанiшi.
От iде графiвна Труда з якимсь чоловiком але?ю з вулицi. Так, це Труда,
порожня, неiснуюча Труда. З нею?? "чорно-срiбний лицар", теж порожнiй,
неiснуючий, тоскний, нудний. Ранiше вона приходила сама. Тепер iз
"лицарем". А порожнiй Макс лежить у спальнi й чита? неiснуючi детективнi
романи, що купою лежать бiля канапи.
Труда хита? головою, привiтно маха? рукою, щось гука? чорно-срiбному
лицаревi й весело бiжить до ганку.
- Рудi, милий, голубчику! Що з вами? Чого ви такий? Га? Ви дивiться,
який чудовий вiтер. Я хочу зробити з Душнера змiя й пустити його на небо.
Правда, на такому вiтрi можна? Правда?
Душнер увiчливо, при?мно посмiха?ться чорними пукатими очима пiд
густими пухнастими, як два хвостики, бровами.
- А Макс де? Чита?? Все чита? детективнi романи? Рудi, голубчику, що це
значить? Га?
Рудi не зна? Чита? - то й чита?. А що бiльше робити?
Але Трудi страшенно важно знати, чого Макс чита? детективнi романи
Страшенно важно?й це знати, конче треба знати - вiд цього залежить усе??
життя разом iз синьою родинкою сережкою пiд вухом. Можливо, що мудрий,
спокiйно ввiчливий чорно срiбний лицар краще зна?, нiж доктор Рудi й
графiвна Труда. Але вiн тiльки при?мно спокiйно посмiха?ться. А коли Труда
бiжить додому навiдатися до матерi, вiн спокiйно, як вартовий, ходить по
але?.
Щоб не бачити цi?? чатуючо? постатi, доктор Рудольф iде до Макса, ляга?
на лiжко й дивиться в стелю холодними порожнiми очима.
***
Старий граф обережно, навшпиньках, старечо-цупко тримаючись рукою за
стiну, пiдкрада?ться до дверей. Пiдкрада?ться й слуха? всiм старим,
великим, костистим, як у вола, тiлом. Два голоси там, у сусiднiй кiмнатi,
два найважнiшi, найболючiшi голоси з усiх голосiв, небесних i земних. Один
голос - такий загадковий, такий несподiваний, що граф, знаючи його
тридцять сiм рокiв, не впiзна?; спокiйний, сумно-величний,
глибоко-втихомирений. Такi голоси бувають у видужуючих од смертельно?,
безнадiйно?, болючо? хороби.
Другий голос - незмiнений, грудний, хлопчачий, правда, з якимись новими
жiночими нотками, але все такий самий на?вно одвертий, зворушливо
правдивий, рiшучий, безрозсудно-смiливий, смiливий до найстрахiтнiших
слiв-учинкiв. А разом iз тим i з смiшком, з гумором, з уродженим гумором.
З уродженим, не iнакше, з таким самим, який був у дiда, прадiда.
Старий граф злодiйкувато приклада? вухо до дверей, клiпа? очима, злегка
роззявля? рота, напружу? всю шкiру голови, ловлячи кожний звук. Але бiсовi
парочки нагорi вчиняють такий гамiр, таку бiганину, борюкання, що аж лампи
дзвякають i трусяться дверi. Та й голоси чути в далекому кутку - такi
тихi, приглушенi.
А яке було б щастя, коли б вони наблизились, коли б увiйшли до графа,
коли б злилися з його самотнiм, пониженим, понурим голосом! Що ру?ни
свiту, що Сонячна машина, що той гамiр чужих брутальних людей! Навiть пiд
ру?нами свiту з тими голосами був би найтеплiший затишок.
Голоси стають виразнiшi. От один наближа?ться!
Старий граф Елленберг iзлякано вiдрива?ться вiд дверей, хилита?ться,
балансу? руками й поспiхом iде навшпиньках до свого фотеля.
Стук у дверi - стук у старе серце, стук, вiд якого ста? трудно дихати.
- Увiйдiть!
Одчиняються дверi. На порозi маленька сухенька постать у всьому бiлому.
(Тепер вона раз у раз у всьому бiлому, тепер восени, серед усього
страхiття, темряви, занепаду!). Великi темнi поширенi очi нiчно? птицi,
такi колись напружено-уважнi, неспокiйнi, загнанi - тепер дивляться
пильно, сумно, спокiйно. Навiть гострiсть носа, уст, пiдборiддя
вигладилась Нi чого нюхаючого, вишукуючого, винишпорюючого.
Загадкова, тридцять сiм рокiв знана, вiдбита в душi незчисленними
ясними й темними слiдами постать в бiлому помалу, тихо й певно пiдходить
до фотеля. (Тепер вона входить до його не дрiбненькими колишнiми кроками
злякано? мишки, а спокiйно, впевнено помалу!)
От пiдходить зовсiм близько, ласкаво пригладжу? йому на головi
вiдстовбурчене вiд пiдслухування пасмо жовто-сивого волосся й зупиня?
теплу маленьку руку на плечi. (Посмiла б вона була колись отаку ласкавiсть
собi дозволити?)
- Батьку, там знову Труда прийшла.
Граф понуро-байдуже дивиться у вiкно.
- А тi дiвки, що нагорi, не прийшли?
-?м нема чого сюди приходити, Едмунде.
- Того самого, що й цiй.
Графиня сумно посмiха?ться й хита? головою.
- Ну, навiщо ти так, навiщо, батьку? Навiщо себе, свою дитину й мене
мучиш?
- В мене дiтей нема Годi, iди собi.
Графиня не руха?ться, навiть руки з плеча не здiйма?.
-?, Едмунде. Ти можеш тепер, коли хочеш, перевiрити це. Он там вона
сидить, твоя дитина. Щодня вона приходить. Щодня блага? дозволить?й
прийти до тебе.
Граф рухом плеча скиду? маленьку теплу руку й натяга? на очi колючi
сiрi вiники брiв.
- В мене нема дитини-проститутки! Годi, кажу. Iди геть! Ранiше графиня
була б зiщулилася, винувато, покiрно заклiпала б очима нiчно?, навiки
стривожено? птицi й тихенько, дрiбненькими кроками вислизнула б iз
кiмнати. Тепер же вона тiльки посмiха?ться сумно й вибачливо.
- Тепер нема проституток, батьку. Нема нi чесних, нi безчесних, нi
грiшних, нi святих.? тiльки люди.
Старий круто боком поверта?ться до графинi й пiдкида? догори до не?
вимучене, пожоване думами й старiстю лице. А, "тепер, тепер1 Нема? нi
грiшних, нi святих"? О, тепер чудесний настав лад для всяких "святих"!
Знаменитий лад! Що й казать. Тепер, розумi?ться, можна ходити?м iз
пiднесеною головою, з гордим усмiхом, iз чистим сумлiнням, з рiвнiстю, з
вищiстю. Тепер можна пацати копитами в авторитет, силу, владу. Пошана,
страх перед старшими тепер, звичайно, анахронiзм, забобони, смiшний спомин
iз давно минулих часiв Тепер нема нi права, нi сили, нi влади, нi традицi?
- нiчого. Чорну коробку на спину - i геть пiд усi вiтри. Що таке родина
тепер? Що таке батько? Та ще трупо?д, якому треба варити?сти за старим
режимом. Але, будь ласка. Нiхто не тiльки не трима?, а й не хоче тримати.
Графиня кiнчиком пальцiв сумно змiта? з плеча графа сивий волос. I те,
що вона собi змiта? пальцями волосинку, найбiльш лютить старого. Вiн
уста?, переходить до столу й бере в руки книгу.
- Можеш сказати сво?й Трудi, що в мене нема дiтей. Зовсiм нема нiяких!
Нi жiнки, нi дiтей - нiкого. Можеш?й пояснити навiть, через що я в такому
станi опинився, стоячи одною ногою в домовинi. Тепер нема нi грiха, нi
сорому, нi честi, отже, цiлком спокiйно можеш?й розповiсти. Вона тебе
зрозумi? дуже добре. I, може, нарештi дасте менi хоч трохи спокою. А тебе
прошу не готувати менi?жi. Ми самi будемо з Гансом i Георгом робити для
себе й принцеси.
- Батьку, батьку!
Граф скажено жбурля? книгою об пiдлогу.
- Не смiй паскудити це слово сво?ми устами!! Не батько я! Чу?ш ти?!
Графиня твердо, сумно прийма? великими темними очима колючi лютi стрiли
з-пiд настовбурчених брiв.
- Нi, ти батько Ти можеш це перевiрити. Так, так, кожно? хвилини ти
можеш тепер це перевiрити. Але ти ради сво?х традицiй, з упертостi не
хочеш признати сонячного хлiба. Ти волi?ш одмовитися вiд дiтей, вiд жiнки,
вiд родини, анiж признаги те, що тiльки божевiльнi не хочуть признати.
Добре, я так i поясню Трудi.
- Будь ласка. Так i поясни. Можеш.
- Так, я так i поясню. Але хто ж тепер винен, що в тебе нема дiтей?
Хто?
Граф важко, пильно, тягуче вдивля?ться в гнiвно, обурено вирiвняне
маленьке сухеньке тiло з чорно-сивою голiвкою в усьому бiлому. Воно, це
таке колись покiрне, жагуче, потiм покiрно винувате, далi покiрно
пригнiчене, тепер воно смi? обурено-владно, з гнiвним правом, з глибокою
свiдомiстю вищостi стояти перед ним рiвно, вимогливо.
- Ти хотiв колись правди.?дино? правди! Ти не хотiв прийняти??, коли
я давала тобi. Тепер ти можеш?? взяти. Тепер ти можеш знати всю правду.
Але ти навiть правду вiдда?ш за Вiчний Порядок твого Ганса Штора. Хто ж
винен, я тебе питают Признай порядок сина Ганса Штора - i ти матимеш усю
правду. Так, так, не Ганса Штора, а сина його, Рудольфа Штора.
Граф помалу, трудно сiда? в фотель перед столом, ноги ослабли й колiна
пiдло пiдгинаються.
- Iди собi. Годi.
Вiн одкида? голову на спинку стiльця й безсило заплющу? очi. Стара, з
навислими щоками, з буйним ластовинням i з западинами на ши? голова лежить
безсило, але непохитно.
Графиня глибоко зiтха? й помалу виходить. Вона пiдiйшла б до цi??
голови, до цi?? рiдно?, любо?, бiдно? голови, обняла б??, притулила б до
грудей собi, пригорнула б до не? ту смугляву, бiдну, любу голiвку, що
дожида?ться в тiй хатi, - i так тепло, так повно стало б на бiднiй,
холоднiй, спустошенiй землi. Але старе корiння вросло в стару бiдну голову
й приросло до минулого, до неповторного, до померлого, i мертве мертвить i
любов, i правду.
А старий граф безсило сидить iз заплющеними очима, i ущипливий, гiркий
усмiх ворушить вусами, як черв'як пiд купою сiна. Вiчний Порядок,
традицi?, правда! Всi порядки, всi традицi? й правди вiддав би вiн за одне
маленьке, з чотирьох лiтер, слiвце з одних нечистих, проклятих ним уст.
Правда? Та будь вона на вiки вiчнi проклята, коли вона вб'? ту крихiтку
живучо? надi?, коли погасить жалюгiдненьку iскорку iлюзiй, вiд яко?
трима?ться малюсiньке тепло в недогаслому тiлi!
Кожно? хвилини ти можеш перевiрити. Кожно? хвилини ти можеш погасити
свiчечку сво?? останньо? радостi. Перевiрити i вже нiколи не могти
витягати iз столу гребiнцi, на яких iще заплутались чорнi, з синюватим
одблиском волосинки, нiколи вже не прикладатися щовечора лицем до
бiленько?, смiшно куцо? блузки, в якiй iще заплутався дух?? тiла, нiколи
бiльше не лежати годинами на старiй канапi, в якiй заплуталась i живе його
жалюгiдна, самообманна, живлюча неправда!
Правда? Та коли вона потрiбна була людям, якщо несла?м страждання й
загибель?
Старий граф трудно пiдводиться й обережно переходить до вiкна. Там, за
порть?рою, сто?ть у нього ще один фотель. Звiдти вiн часом бачить у саду
трошки сутулу дiвочу постать iз хлопчачою недбалою ходою й густими
стриженими чорно-синiми кучерями на плечах. Постать так помалу, неохоче,
так нудьгуючи верта?ться з дому, так iнодi здивовано, непоро-зумiло й
тоскно водить очима по вiкнах кабiнету, що графовi руки впиваються в
поруччя фотеля, i в грудях нiжно-нiжно тане лiд, проступаючи теплою
вогкiстю в очах.
- Тудi! Дитинко!
I так увесь тепло таючий, нiжно вогкий сидить зацiпенiлий у фотелi
старий граф за порть?рою, за непомiтною щiлиною.
I хiба можна рискувати цим щастям ради старо?, жорстоко?, безчуло?
блудницi-правди?
Вiтер сипле вечором у вiкна. Вогник свiчки марно лиже густо-сiру тьму
салону, щоразу жахаючись i рвучись злетiти, як повз нього твердо-чiтким,
рiшуче вимiряним кроком проходить принц Георг.
Принц Георг не розумi? принцеси Елiзи. Чого при людях вона з ним така
близька, така щось знаюча разом iз ним, щось ховаюча, натякаюча,
голубляча, i чого на самотi нiчого не знаюча, не ховаюча й замкнена, як
прекрасна й порожня скриня? Чого це так? Чому найменший натяк на те, ради
чого вiн пiв-?вропи про?хав конем, виклика? в не? таку сухiсть очей, вiд
яко? найодчайдушнiша вiдважнiсть засохне й скрутиться, як лист у посуху.
- Не треба. Потiм про це, Георгу. Не тепер.
А коли ж воно буде це "потiм"? Де саме лежить кордон то? заборонено?
кра?ни, де почина?ться вступ у "потiм"?
Принц Георг зна?: на приступках трону лежить кордон. Все одно якого
трону, навiть мертенсiвського. Вона переступить кордон, тiльки здiймаючись
сходами трону.
Принц Георг рiшуче, точно вимiряно зупиня?ться. Вогник жахно
вiдсаху?ться вбiк i дрiбно дрiбно труситься. Тiнь принца Георга дрiбно
пiдскаку? по стiнi, силкуючись дiстати го ловою до стелi.
Так, так шлях до "потiм" через трон. Але чого ж сьогоднi так весняно,
так вогко променилися очi, так пашiли двi гарячi червонi плямки на лицях i
так по-дитячому, так дивно для не?, так зворушливо-невинно розкривались
уста, коли вона слухала всяку дурницю, наче величезну тайну мудростi? Чого
була весь час така, наче вже ступила на трон, наче вже настало те "потiм"!
Вогник спокiйно, роботяще лиже тьму. Вiтер дiловито засипа? вii\на
густими синiми присмерками.
Принц Георг iзнову ходить iз кутка в куток, перевертаючи на всi боки
загадку.
Який же трон може бути в пустелi, заселенiй жуйними тваринами?
Пiв-?вропи про?хав вiн серед одурiло? людсько? худоби, серед ру?н
колишньо? цивiлiзацi?.
От вони, цi тварини, ржуть i топчуть у стайнях сво?х, аж глина
сиплеться iз стелi. Якими силами можна вернути?х до людсько? подоби!
Пiдкласти пiд усю земну кулю набiй маюну й висадити?? к чорту! О, тодi б
вони заiржали, заревли iншим ревом, прроклятi!
Принц Георг раптово зупиня?ться, злегка пiдводить голопу й широкими
сталево сiрими враженими очима дивиться в стiну. На стiнi схвильовано
гойда?ться його розмазана тiнь, робить гримаси, стараючись звернути на
себе увагу; потiм потроху затиха? й злегка похиту?ться, похиливши голову з
карлючкуватим носом.
Вiтер шипуче треться крилами об чорнi шибки. Глухо й тужно з поко?в
графинi тягнуться стьожки звукiв. Свiчка куня?, принц Георг усе сто?ть i
дивиться в пiдлогу.
Раптом рiшуче пiдводить голову, посмiха?ться й липкими точними кроками
пряму? до дверей принцеси. Трон буде! Або ж... не буде нiчого.
***
I стук зiгнутого пальця в дверi: також рiшучий, вимiрений, непохитний.
Принцеса сидить у фотелi. Збоку свiчка здивовано клiпа? на пишне збите
золото волосся й на вогкi дивнi очi.
Принц Георг неохоче дивиться на загадкову вогкiсть - хутко всiм
загадкам буде кiнець. Вiн не хоче нiяких передмов, пiдходiв,
красномовностей усяких слинькiв i шарлатанiв-полiтикiв - його думка
проста, ясна й коротка: треба вернути людську худобу до людського життя
Бiльше нiчого.
Принцеса Елiза здивовано дивиться вгору на сухе непохитне лице з
сталевими очима й затоками на чолi: яким же чином це можна зробити?
Принц Георг не сiда?. Вiн тiльки озира?ться на дверi, пiдозрiло
дивиться на вiкна й пiдступа? ближче.
Зробити це можна таким чином Треба зiбрати кiлька тисяч людей (людей, а
не жуйно? худоби) - а?х уое ж таки, напевно, знайдеться не один десяток
тисяч-треба захопити в сво? руки всю зброю, всi склади й запаси маюну,
гармат i скоро-стрiлiв, треба подiлити весь Берлiн на райони, позаймати?х
сво?ми людьми й тодi оповiстити- кожний мешканець Берлiна повинен
з'явитися в таке й таке мiсце для виконання сво?х колишнiх робiт i
обов'язкiв. Насамперед залiзницi пустити в рух. Доставити нафти, вугiлля,
всякого палива для машин Пусти ти електрику. Дати воду. Вiдживити всi
фабрики, майстернi, копальнi, верстати, бюро, магазини. Правда, магазини
пороз грабовуванi. Нiчого. Всiм прикажчикам вернутись на мiсця. Урядовцям
- на свою службу. Робiтникам - на роботу. Реченець для виконання-двадцять
чотири години. Нi? Берлiн буде знесений iз лиця землi. Спочатку один
квартал. Нi? Добре. Другий. Нi? Третiй. Струснути?х пекельним,
безмилосердним терором; вогнем i газом повисаджувати?х у повiтря,
повинищувати?х десятками тисяч. I мiльйони тодi покiрно посунуть, як
отара пiд батогом страху й сильно? волi вищих одиниць.
Принцеса Елiза помалу пiдводиться, приклада? довгi долонi до лиць i
неймовiрно крутить головою: не посунуть. Порозбiгаються, порозлазяться з
Берлiна, як мишi, на всi боки з сво?ми Машинами й стеклами. Хто?х
спинить? А трава й помешкання скрiзь?.
Принц Георг посмiха?ться: хто спинить? Холод. Мороз. Снiг. А крiм того,
озбро?нi маюном вiддiли, що будуть на конях i моторах стерегти всi виходи
з Берлiна. Тiльки до перших морозiв, до перших навiть помiтних холодiв
зачекати з виступа ми. До того часу пiдготувати всю органiзацiю.
Пiдготовлювати можна на?хнiх очах: вони такi певнi в сво?й звiрячiй
безпецi, такi ледачi й iнертнi, що пальцем не рушать. Але наперед треба,
звичайно, позаарештовувати всiх?хнiх проводирiв, оцих усiх хiмiкiв
Шторiв, соцiалiстiв, рiзних полiтикiв-демагогiв. Цi моментально
скористуються нагодою для вияву сво?? натури. А насамперед оцього iдiота,
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 34 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |