доктора Рудольфа, батька Сонячно? машини! Цього просто зразу розстрiляти,
що удруге не втiк, як той раз.
Принцеса Елiза потуплю? очi н крутить головою: навряд. Арештувати
демагогiв, розстрiляти кривого iдiота, розумi?ться, можна. Але чи варто?
Рiч не в них, а в тiй масi сонячного скла, що його повна вся земля. Як
його винищити? Як вирвати з корiнням цю болячку, яка охопила все тiло
людства? Ну, Берлiн можна висадити в повiтря, а iншi мiста, села, iншi
кра?ни?
Принц Георг схрещуь руки на грудях. Так само, розстрiлювати,
висаджувати, нищити. Однаково всiм гинути. Так краще загинути в славнiй,
останнiй боротьбi. Iнших сил i способiв урятувати людську отару нема?.
Тiльки страшний, лютий терор! Але коли хоч пiв-Берлiна вернеться до пуття,
тодi врятований увесь свiт. Тодi вся Нiмеччина буде за мiсяць завойована.
А за пiвроку - вся земля. Нiмеччина внесла в свiт страшну заразу, на нiй
же лежить обов'язок вилiчити вiд не? заражених нею. I це буде! Кiлька
тисяч зорганiзованих, здис-циплiнованих, пройнятих?диною волею,?диною
метою й?диним планом людей можуть опанувати сотнi мiльйонiв людсько?
маси, та ще тако?, як ця, абсолютно дезорганiзовано?, розпорошено?,
безжурно?, байдужо? до всього. Це - худоба, яку можна навiть на вогонь, на
муки, на смерть iнати дисциплiною, страхом i терором, як гнали?? в усi
вiки. Так тим паче можна й слiд?? погнати?й же на добро?
Нi, сумнiву не може бути, не повинно бути! Рiшуче, неухильно, без
вагання зразу ж приступити до органiзацi?. Знайти Мертенса, графа Адольфа
Елленберга - в?хнiх руках були всi нитки влади. Вони можуть дати
найцiннiшi вказiвки й матерiали. Але?м, розумi?ться, тепер проводу в руки
не давати. Хочуть помагати? Будь ласка. Але провiд ма? бути в руках
сильних i рiшучих.
Принцеса Елiза вже не ся? вогкими очима - погасли вони, притьмились,
запорошилися задумою. I головою вже не крутить. Хто зна?: хiба справдi не
бувало, що лютим страхом, кров'ю, смертю купки сильних i рiшучих гнали
людськi отари на муки й смерть? Так хiба ж справдi не дозволено, хiба не
приписано гнати?х терором до?хнього ж визволення, вiдродження,
врятування вiд страшно? загибелi?
Принцеса Елiза раптом простяга? руку сильному й рiшучому. Ну, що ж, хай
буде так!
Принц Георг поштиво й довше, нiж треба для поштивостi, приклада? уста
до сухо? й атласисто? руки. I рука цим разом не визволя?ться так швидко,
як ранiше.
А коли вiн пiдведе?? до схiдцiв трону, о, вона вже не визволиться
зовсiм! Це-ясно.
***
Зацiпленi зуби ненавистi потомились, послабли; давно перегорiла
полум'яна лють, покрившi? душу сiрим нудним попелом. I сором уже не
шкребеться колючими лапами в серцi, не коцюрбить корчами тiла.
Спокiйно-понуро, байдуже-зневажливо ходить щовечора Фрiдрiх Мертенс до
рiчки по воду. Спочагку Вiнтер з iнерцi? пошани ходив за нього, але
дедалi, то почав забувати, став позичати води для пана президента. I пан
президент уже ходить сам iз вiдром до рiчки, сам iз вiзочком плента?ться в
поле, в лiс, збира? хмиз, сухе листя, траву й помалу, втомлено, понуро
везе додому.
Нiкому вже не дивно, не цiкаво й навiть не зловтiшне, що колишнiй цар i
бог Нiмеччини, майбутнiй президент - король Землi, владар палацiв,
ма?тностей, половини нацiонального майна Нiмеччини, самодержавний
диктатор, що вiд його кийка пальцем залежало життя мiльйонiв, що цей самий
Фрiдрiх Мертенс щовечора з вiдром iде до рiчки. Що тут важного й цiкавого,
коли всi боги, царi, самодержавцi, королi, диктатори й владарi всiх
ма?тностей Землi так само з вiдерцями, з вiзочками врiвнi з найубогiшими
сво?ми пiдданими й пiдвладними борються за сво? мiзерне iснування? I так
само, як Фрiдрiх Мертенс, вони покинули сво? люксусовi палаци - вигнанi
юрбою, деякi холодом, оселились у маленьких кiмнатках, якi можна легко
опалити, крутять годинами Сонячну машину в потi лиць сво?х i... обростають
потом, лепом i волоссям урiвнi з останнiм iз колишнiх наймитiв сво?х,
урiвнi з дикими, первiсними, печерними людьми. Нiхто вже й не дивиться на
коротконогу, схудлу, пукатооку, оброслу iржавою бородою й вусами постать
Фрiдрiха Мертенса, нiхто вже не закушу? посмiшки, бачачи, як колишнiй
можновладець старанно розгорта? вiдерцем воду, щоб не набрати?? iз
смiттям. I що таке Фрiдрiх Мертенс, що треба дивуватись, посмiхатись,
зловтiшатись, коли вiн бере для себе воду iз рiчки?
Фрiдрiх Мертенс не претенду? вже й на зловтiшнiсть, на посмiшки, на
глузування.
Коли юрба очманiлих сонце?стiв увiрвалась була до порожнього,
беззахисного вже, палацу i, гасаючи, вигукуючи реготом i захватом, почала
було розташовуватись у покоях, Вiнтер, рискуючи сво?м життям, вивiв
потайним пiдземним ходом пана президента за парк, посадовив у сво? авто й
не побоявся сховати пана президента в маленькому покинутому кимсь
помешканнi на краю мiста разом iз сво?ю родиною. Тодi Вiнтер iще хоч i з
нотками жалю, але поштиво гнувся лозинкою перед паном президентом.
Тепер же Вiнтер не жалi? й не гнеться. Тепер той самий Вiнтер, який
трусився мiстичним страхом од самого суворого погляду банькатих очей,
часом ласкаво кладе руку на плече мiстично? страшно? iстоти й натяка? вже,
що доведеться вiдiбрати в не? найкращу кiмнату, яку?й визначено, бо ця
кiмната теплiша, сухiша, яснiша - i?? треба дати дiтям.
Колись на?вний палестинський?врей дав людям заповiдi: "Любiть ближнiх,
як самих себе. Любiть ненавидячих вас, благословляйте проклинаючих вас".
Цi заповiдi здалися людям такими абсурдними й неможливими, що?х приписали
боговi, а самого?врея за це возвеличили в сина божого.
Але тепер кому потрiбнi цi заповiдi? Людина звичайно любить за те, що
дають, ненавидить за те, що вiдбирають. Тепер же нема за що нi любити, нi
ненавидiти, нi благословляти, нi проклинати. Бо нiхто нiчого нiкому не да?
й не вiдбира?. За що ма? Вiнтер тепер любити, шанувати, боятись Фрiдрiха
Мертенса, труситися перед ним? I ненависть, i любов, i пошана, i страх?
зв'язок, дiяльнiсть, рух. Людство ж загубило всi зв'язки, розпорошилося на
мiльйони атомiв, самотнiх, незалежних, байдужих одне до одного. Ранiш,
коли рани вiд перерваних зв'язкiв ще болiли, коли здибалися на вулицi чи
коло води старi спiвробiтники, приятелi й ближчi пiдвладнi, всi ще
жахалися, жалiли, скаржились, проклинали й ненавидiли. Тепер же всi тi
спiвробiтники, всi колишнi його мiнiстри, генерали, банкiри, королi й
принци - всi вони при зустрiчi байдуже, нудно кивають головами, не
жахаються, не проклинають, а беруть сво? вiдерце чи вiзочок i тягнуть
далi, до себе додому, до сво?? самотньо?, вiдокремлено?, iзольовано? вiд
усiх iнших самотнiх атомiв нори. I нiкого?м не треба нi ненавидiти чи
проклинати, нi любити чи благословляти I не треба?м нi заповiдей, нi
палестинських?вре?в, нi бога, нi диявола.
Фрiдрiх Мертенс iнодi плента?ться до свого палацу Тепер, коли холод
вигнав знову назад у малесенькi кiмнатки на передмiстя всю юрбу, що була
опанувала палац, можна вiльно ходити по ньому Нема? варти коло ворiт,
траву скошено, повищипувано, дерева порубано. На мармурових пишнних сходах
бруд i смiття сотень нiг. По величезних залах гаса? иiтiр, окроплюючи
дощем дорогоцiннi фрески на стiнах Брильянтова зала - бiдна-бiдна! -
покопирсана, поцюкана, поламана Вирвано з не? голчастий, переливчастий
блиск могутностi, видовбано до найменшого дiамантика всю колишню
величнiсть, i де-не-де валяються нiкчемними камiнчиками колишнi владчрi
бажань, утiх, злочинств, раювання й мук.
Фрiдрiх Мертенс пiдiйма? брильянти, стира? з них бруд i хова? в кишеню
- Вiнтеровим дiтям на цяцьки.
В кабiнетi перед апаратами довго сидить Фрiдрiх Мертенс, пiднявши комiр
пальта й похиливши заросле, рудо-кострубате лице.Порванi зв'язки. Навiки
порванi. Скiнчилася людська iсторiя. I нiхто нiколи не заговорить у цi
апарати, не перерiже блискавкою свiтовий простiр думка й енергiя людини.
Через десяток-два рокiв заваляться стiни палацу й накриють ру?нами цих
вiрних затихлих товаришiв колишньо? дiяльностi.
Ах, якi хоч прокляття, ненависть, глум, сором i муки готовий вiн узяти
на себе, аби заговорили, замигали, заклацали цi мовчазнi, мертвi товаришi,
аби вернулася на землю вбита душа людства. Бути останнiм попихачем, бути
каторжником довiчним, аби дiяти, аби рухатися, боротися, творити.
Гуде вiтер у порожнiх, вогких, моторошно самотнiх залах палацу. Гуде
страшна, моторошна порожнеча на всiй землi. Так, так, розум убив любов,
ненависть, дiяльнiсть, рух, творчiсть i самого себе.
Тепер повиннi пройти вiки, порозбиватися поробленi стекла, позатягатися
в пам'ятi людей слiди колишньо? культури, - i тодi почнеться з самого
початку, з печер, з дикунства нова доба, нова iсторiя.
***
Стомлено, апатично плента?ться Фрiдрiх Мертенс додому в свою нору.
Самотнiй атом, нiкчемний, непотрiбний недоломок колишньо? людини серед
купи таких самих самотнiх, нiкчемних, тупих, байдужих атомiв.
Таких самих?
Нi, не таких самих. Не всi такi самi. Вiнтер не такий самий. Вiнтер не
самотнiй, не порожнiй, не байдужий. Коли Фрiдрiх Мертенс приходить увечерi
до сво?? кiмнати й сидить бiля грубки, i вогник у нiй тихо похрумку?,
неначе котик гризе кiсточки, а в сусiднiй кiмнатi дзвiнко, владно,
реготливе стрибають дитячi голоси, Фрiдрiх Мертенс зна?, що Вiнтер не
самотнiй. Зна? з то? тягучо?, холодно?, тоскно? туги, що пiдходить iззаду
i важко спира?ться йому на плечi. Зна? з того теплого, нiколи не чуваного
паном президентом щасливого смiху всепоштивого, всепокiрного й
готовотремтячого секретаря.
I як чудно, неприродно, що в цього секретаря? тиха бiлява затишна
маленька жiночка, любовна, невсипущо-клопiтлива - мати цiлого намиста
дитячих бiлявих, русявих, круглих i подовгастих голiвок. I Вiнтер,
всепоштивий секретар, мож? брати кожну голiвку в сво? руки, цiлувати,
дихати молодим невинним, нiчого не знаючим духом?хнiм, грiтися й
зв'язуватися з усiм свiтом через це намисто.
I мiльйони ж таких Вiнтерiв сидять у норах, миють, лижуть, годують,
убирають у себе i дух, i смiх, i плач ними роджених голiвок. I що?м до
ру?н свiту, до палацiв, в яких вiтер кро. пить дощем дорогоцiннi фрески,
до подовбаних, понiвечених брильянтових зал, до мовчазних апаратiв. Що?м
до того, що стоять машини, коли в них на руках б'?ться молоде дороге життя
?
На вбогенькому столику винувато клiпа? вбогеньким свiтельцем тонесенька
хирлява свiчечка.
Вогник у грубцi Фрiдрiха Мертенса грайливо танцю? по трiсочках i не
грi? холодних, важких лап туги, що тяжко надушу? ззаду на плечi.
I раптом стук. Стук iз сходiв у помешкання, такий рiдкий, незвичний
тепер. Та ще в таку годину дня, коли вже темно, коли тунелi вулицi густо
позабиванi чорною лункою тьмою. Хто може прийти до Вiнтерiв у такий час?
Дитячий смiх шерхне. Хапливi кроки довгоногого батька. Голоси в
передпоко? i стук у його дверi.
Що це може значити? Кому ще вiн потрiбний?
- Ввiйдiть!
Дверi розчиняються. I, як колись, у давно давно минулому, до хати
входить Вiнтер, його всепоштивий секретар i доповiда?.
- Граф фон Елленберг!
Але тепер Вiнтер не дивиться на пана президента хапаючими, як у пса,
якому хазя?н хоче кинути кiстку, очима, не гнеться, як пружина, а
добродушно, гумористично-недбало витягу?ться. I граф Елленберг також
добродушно посмiха?ться й теж не всковзу? навшпиньках у "царськi врата", а
помалу просува?ться в пiвтьмi кiмнатки. I вбогеньке свiтельце хирляво?
свiчечки жалюгiдно пнеться освiтити цi двi постатi, показати, що вони, як
славнi колишнi актори, бавлячись, недбало й добродушно повторюють сво?
колишнi блискучi ролi. Але гриму на акторах нема?, обидва обросли колючими
щетинами, обидва обличчя здаються напухлими, ширшими, брудними, чужими. I
Вiнтер, як колись давно-давно, виходить iз кiмнати, а граф Елленберг
пiдходить до пана президента й просто привiтно простяга? руку. Привiтно,
звичайно, як доброму знайомому! А потiм шука? очима по хатинцi, бере з
кутка стiлець, вiдносить його до стiльця пана президента й сiда? собi
поруч. Просто, звичайно, спокiйненько. I м'яке жiноче тiло його в пальтi,
з пiднятим комiром таке спокiйне, не сковзаюче, не напружене.
Давно перегорiли i сором, i гордiсть, i тiльки нудний сiрий попiл
лишився, але коли копита б'ють по душi, то там, пiд попелом, чуьгься ще
бiль, i гаряче, пекуче летять iсьри в лице.
Граф Елленберг прийшов у важнiй серйознiй справi, такiй важиш, що вiн
озира?ться на дверi й принижу? голос до шепоту. Якi можуть бути тепер
справи, та ще важнi, до та?много шепоту?
Вся ник похрумку? гiллячками, а шепiт гонить у вуха чуднi, смiшнi
фантастичнi слова, загориться по хатах електрика, буде в будинках вода,
заходять залiзницi, трамва?, запрацюють машини й навiть залiтають угорi
аероплани, людина буде не тiльки идити, але й лiтати. Неймовiрна,
фантастична, дитяча казка. Подурiли люди?!
Фрiдрiх Мертенс пильно скоса зирка? лупатими очима в м'яке, обросле,
непри?мне лице колишнього мiнiстра особисто? охорони його величностi пана
президента. Нi, воно цiлком серйозне, навiть iз виразом та?мностi, хоч i
без велико? певностi.
Ага, принц Георг, претендент на серце Елiзи Пожежi. Ага, терор, маюн,
гармати, розстрiли. Органiзацiя "Друзiв Ладу", "Батальйони Вiдновленння".
Так, так.
Фрiдрiх Мертенс iз усмiхом банькатих очей, схилившись до грубки, слуха?
тихий шепiт, а вогник задоволене муркотить собi, печерний, любий, рiдний
вiд дитинства людськостi.
- Ну, як же пан президент ставляться до цi?? справи?
Фрiдрiх Мертенс не руха?ться и дивиться у вогонь. Й без руху байдуже
руха? оброслими щетиною губами.
- Насамперед нема нi президентiв, нi графiв, нi принцес, нi принцiв.
По-друге: не терором, а працею. Сво?м прикладом. Хай "Друзi Ладу" не
стрiляють, а сiдають на потяги та?дуть по вугiлля Я перший стаю за
чорнороба. Перший. Зараз же.
Граф Елленберг злегка знизу? плечима: але ж спроби вже були, результат
який - вугiль розграбували, позабирали собi, та й i одi.
- Боронитись. Тодi стрiляти. Але не купкою з десятьох-двадцятьох
чоловiк. Набрати десятками тисяч "Друзiв Ладу". Але не для терору. Для
працi Можете це? Найдеться таких? Добре. Перший записуюсь. Для терору -
нi. Для принца Георга - нi. З терору нiчого не вийде. Нiчого. Безнадiйно.
Граф Елленберг скоса огляда? важку, схилену до вогню за-чучверсну
голову. "Для принца Георга - нi". В цьому вся причина. Через це й "нiчого
не вийде". Бiдний Мертенс - розумi?ться, не йому конкурувати з тим
сiрооким орлом хижаком.
Граф Елленберг iще трошки сидить, потiм зiтха?, пiдводиться й простяга?
руку пановi Мертенсовi. Треба йому йти вже. Але вiн дуже просить пана...
пана Мертенса тримати в тайнi говорене тут. Справа дуже важна.
Пан Мерiенс мовчки, не дивлячись, тика? куцу, колись таку страшну руку
колись такому побожному графовi Елленберговi й нахиля?ться знову до вогню.
А граф Елленберг щiльнiше застiба? пiднятий комiр пальта, натовкмачу?
тут-таки в хатi капелюш i не навшпиньках задумливо й помалу виходить.
Вогник же собi шепеляво щось шепоче, розповiда? вiчну стару казку.
Фрiдрiх Мертенс довго сидить важкою круглою купою з застиглим гiрким i
мудрим усмiхом у пукатих, великих, стомлених очах. Потiм трудно
пiдводиться, бере з шафи шматок зелено? жуйки, ковта?, запива? водою, що
вiдгонить мулом i листям, ляга? нероздягнений на лiжко й покрива? голову
подушкою.
***
Принц Георг не робить площини для спорту нi на мiсцi бузково? але?, нi
на нiякому iншому мiсцi. З самого раннього ранку вiн ви?жджа? з дому й
при?жджа? тiльки пiзно ввечерi. Але не конем ви?жджа?, а старовинним
двоколесом, якого одного дня привiз iз собою. I принцеса вже не ходить з
ним у сад, не ходить веселим безжурним кроком, спираючись йому на руку
перед вiкнами лабораторi?. Доктор Рудольф може не турбуватися за свiй
бузок - нiкому вiн не потрiбний i не цiкавий: хутко-хутко не буде тут тих,
що робили на нього замах. Хутко-хутко вони вилетять iз цього дому в сво?
гнiздо. Дбайливо, енергiйно, невтомно десь звива? його сiроокий орел. А де
саме - нiкому невiдомо, навiть панi Штор, до яко? принцеса так мило й
тепло ставиться. Куди?здить принц Георг, що робить там - мовчить про це
князiвна Елiза.
Мiг би, мабуть, щось сказати граф Адольф, який знов частенько почав
навiдуватись до принцеси Елiзи. Часом вечорами вони довго сидять утрьох i
про щось тихо, але гаряче гомонять. Та воно таки так! графовi Адольфовi
краще знати, де, що й як, а принц Георг чужий же тут. Мабуть, вони волiли
б усе ж таки кудись на пiвдень ви?хати з Берлiна, так чим же його ви?хати?
Конем? Але ж холод, iде зима, переночувати нема де в дорозi. До весни,
десь, зiв'ють собi тут гнiздо, а там перелетять у теплi кра?.
Доктор Рудольф нiчого не вiдповiда? матерi на?? справедливi мiркування
- розумi?ться, перелетять, про що ж тут може бути мова. Чому б?м не
перелетiти?
I нудно-нудно, шипуче посвисту? собi крiзь губу, ходячи по лабораторi?
та грiючи померзлi пальцi в кишенях.
А Макс так той зовсiм нiчого не слуха?, та й не хоче слухати. Лежить у
спальнi на канапi й чита? невiдривне сво? дурнi старi романи. Приходить
графiвна Труда, приходить така свiжа, мила, весела, так славно з ним
жарту?, так легко, безжурно смi?ться, аж тепло?? слухати, аж хочеться й
собi хоч раз ясно й легко засмiятись, а Масi лежить, морщить нiс, очей не
вiдрива? вiд дурних, нiкчемних романiв i хоч би з увiчливостi щось одповiв
ласкавiй дiвчинi. I нiщо, нiщо його не цiкавить. Нагорi в домi трохи не
сталося вбивства: друкар застав свою кохану з одним iз малярiв - i таке
там пiднялося, нагорi, що аж старий граф хотiв iти втишувати: крик,
вереск, гуркiт меблiв, хрип, гарчання, тупiт нiг, гупання тiл. Тепер
малярi забирають сво? фарби, машинки й збираються мандрувати до Iталi?.
Макс лежить i не слуха?.
Графiвна Труда цiкавiше розповiда?: по вулицях Берлiна помiтний якийсь
чудний, дивний рух. Якiсь люди то кiньми, то на двоколесах дiловито кудись
?здять. Дiловито, швидко, з якоюсь метою. О, зовсiм не по траву й не по
дрова! Абсолютно нi! Та навiть на моторових двоколесах Труда бачила!
Серйозно, серйозно, на моторових! Що може це значити?!
Доктор Рудольф iзнизу? плечима: хто його зна?. Але Макс i плечима не
знизу? - не слуха?, не чу?, не вiдповiда?.
I графiвна Труда бере панi Штор пiд руку й веде?? геть од цих нудних,
слабодухих, розквашених мужчин. Фе, сором?м!
***
Нi, нi, площинки для спорту принц Георг не вишуку? вже для принцеси
Елiзи. Iнша площа й iнший спорт маь бути. Величини i страшний спорт: то
переможе у велетенськiй борнi-воля, дух, людяне чи матерiя, черево,
тваринне?
Так сто?ть питання у принца Георга й принцеси Елiзи. Не до площинок
тут. Ворог - сильний, лабетистий, цупкий. Сонячна машина - отрута сильна,
прониклива до мозку всi?? iстоти людини - роз'?да? волю, розум, честь,
обгорта? душу сонним чадом. Треба стьобати, колоти, струшувати, треба
палити уяву вогнем минулого, треба слiпити фарбами майбутнього, щоб
найрiднiшi, найближчi душi пробудити вiд чаду проклято? Машини.
Принц Георг щовечора верта?ться зеленкувато-блiдий вiд утоми,
колючоокии од роздратовання, але сталевий i пружинистий вiд загострення
волi. Батальйони ростуть - записано три тисячi двiстi "Друзiв Ладу". Але
страшно трудно вишукувати сво?х: усi ж покидали сво? помешкання,
порозпорошувались, позалазили в нори. Треба вiд одною до другого, треба
непомiтно для сонце?стiв, треба надзвичайно обережно. Склади збро? вже в
руках, вже пiд охороною "Друзiв Ладу", вже наготовi. Але хто зна?, чи не
зруйну? весь план якась непередбачена дрiбниця, чи не зляка? передчасно
людську отару, не викличе перед реченцем панiки й одчаю в не?. Ех, треба,
треба позаарештовувати й понищити всiх так званих проводирiв, а насамперед
отого кривого доктора Штора.
Але принцеса Елiза рiшуче проти цього. Не можна. Непотрiбно. Зайве. Рiч
не в якихсь кривих докторах, а в батальйонах. Нiякий кривий доктор нiчого
не зробить, коли органiзацiя батальйонiв пройде добре, коли маса буде
захоплена зненацька, рiшуче, iрiзно. Коли загримлять гармати й уся зброя
буде в руках "Друзiв Ладу", що можуть зробити якiсь кривi доктори и усi
проводирi?
I так само принцеса Елiза рiшуче сто?ть за те, щоб принц Георг якомога
конспiративнiше поводився, щоб маса абсолютно не знала, хто? душею всi??
справи Комiтет "Друзiв Ладу" - от i все. А пiсля перемоги - о, тодi iнша
рiч!
Iз цим i принц Георг мусить згодитися. Дiйсно, яка йому користь од
перемоги, коли якийсь дикий сонце?ст уб'? його? I яка користь принцесi,
коли його не буде? Невiнчаною вдовою сумно радiти?
I граф Елленберг теж iз цим дуже-дуже згоджу?ться Хто зна?, що буде?
Перемога нiби безсумнiвна. А раптом - невдача? Тодi ж сонце?сти, ця
худоба, ця розлючена отара, на дрiбнi шматки роздере всякого, хто робив
замах на?? тваринне життя, на?? жуйку.
I граф Адольф тiльки хитро та мовчазно посмiха?ться, коли графиня часом
допиту?ться, коли ж ма? бути вже офiцiальне весiлля принца Георга та
принцеси Елiзи. I чи по-старому буде воно? Чи в церквi вiнчатимуться?
Мовчить граф Адольф i загадково посмiха?ться, i заклопотано пита?
матiр, чи не залишилось у не? часом десь у льохах хоч пару пляшок вина?
А, коли принц Георг щоранку пильно дивиться надворi на термометр,
графиня про себе посмiха?ться, дуже цiкавиться принц температурою.
***
Ранок. Калюжки затягненi гранчастими скляними шрамами. Дзвiнко й сухо
хрустять вони пiд цiкавим натиском чобота. Обрiй неба шафраново-жовтий,
вiд нього тягне рiжучим, колючим вiтром, i розгублено, самотньо пурхають
рiденькi снiговi метелики.
Порожнi, пустельнi вулицi Берлiна з жовто-шафрановими блисками
безживних вiкон. I тiльки - дивна, неймовiрна рiч! - туди й сюди прожогом
проносяться мовчазнi закутанi люди на конях, на гуркотливих моторах i на
двоколесах тихеньких, дренькiтливих. I лунко, незвичайно голосно цокають
копита по асфальтi, загадково торохтять i лопотять мотори, такi та?мнi,
дивнi, давно забутi. Вiкна розчиняються, зарослi, зачучверенi голови
висуваються й здивовано, з непорозумiнням, з острахом проводжають
здичавiлими очима та?мнi постатi.
Навiть уночi в густiй насиченiй тьмi коридорiв-вулиць не вгава? цей
дивний, мовчазний, незрозумiлий рух.
Але знову наста? сивий, суворо-хмурий, колючо iзпряний ранок. I все
тихо. Не чути нi цокання копит, нi лопоту моторiв. Нiч розжувала?х темною
пащею, проковтнула, i тиша вiльно, спокiйно тече пустельними кам'яними
каналами.
I вмить страшенний громовий довгогуркочучий вибух роздира?ться над
пустельною тишею. Вiтер перелякано, несамовито котить його по кам'яних
тунелях, гупа? об вiкна, струшу? будинками, дзвенить непотрiбним посудом у
непотрiбних шафах i розчепiрю? жахом очi.
1 знову мертва, зата?на, страшно мовчазна тиша; знову невпинний колючий
свист вiтру. Жах в очах розта?, родячи непорозумiння. Тихо, обережно
розчиняються вiкна, дверi на вулицi, хижо-нашорошено визирають голови.
- Що це було?!
- Не зна?мо.
- Це гармата?
- Нi, мабуть, вибух на складах маюну.
- Нi, гармата.
I знову голови тихо ховаються, по вулицях когтистий вiтер iз свистом
стьоба? застиглу нашорошену тишу.
Раптом новий вибух пiдкида? напруженi тiла, за ним зараз другий, такий
самий. Зчепившись у гуркотi, вони качаються по небу, по дахах домiв, по
помертвiлих душах.
I зараз же за цим по зацiпенiлих вулицях пролiта? скажений лопiт
моторiв, цокiт, брязкiт, гупiт копит i металiчний, ляпаючий,
жахно-кричущий рев сурм. Знову вiкна й дверi на вулицi розчиняються, знову
голови хижо, злякано висуваються. Летять коридорами на конях, на
двоколесах та?мничi, загадковi люди, завертають на обидва боки мiдянi
довгi й короткi сурми й прискають iз них у стiни, у вiкна, в голови
металiчними, гунявими, дзвiнкими, високими звуками. А посеред звукiв
металу рiзкий, рупорний, велетенський крик - Всi на площi! Всi на площi!
Всi на площi! Голови тихо, боязко перезираються, перегукуються, до стра
ху, тривоги й непорозумiння вплiта?ться цiкавiсть: хто такi цi сурмачi? Що
там? на тих площах?
I потроху голови висуваються на вулицi, туляться попiд стiнами,
сахаються в за?зди вiд лiтаючих верхiвцiв, вiд ляпаючих у вуха металiчних
зойкiв, сухим листом пiд вiтром скочуються, згортаються на площi.
I зараз же очi жадно втикаються у великi бiлi екрани, на яких ранiше
миготiла картина кiно. Екрани гордо й високо стоять над юрбою, мовчки
кричачи до не? чорними чiткими, писаними рукою, лiтерами:
"Громадяни!
Рiд людський переверта?ться в тупу тварину. Тьма, хо лод, негода
панують над колишнiм царем природи - люди ною. Зруйновано, зметено все
людське: державу, релiгiю, власнiсть, громадянство, мистецтво, науку,
працю - все, чим одрiзнялася людина вiд худоби. На ру?нах колишньо?
велико? цивiлiзацi? ми животi?мо гiрше за первiсних дикунiв. Двi третини
нашого життя проходить у тьмi. Будинки нашi позбавленi каналiзацi?,
загидженi нечистотами. Вода, яку беремо з рiчки й каналiв, занечищена,
заражена Нашi дiти, жiнки, батьки мруть тисячами вiд хороб, бо нема кому
?м подати нi медично?, нi людсько? помочi. Трупи?хнi, закопанi на
подвiр'ях, гниють i ще гiрше затруюють повiтря.
Хутко звiрi розмножаться й почнуть дерти й убивати нас i дiтей наших
Рештки старо? культури заваляться, мiста роз-сипляться в ру?ни, люди
перейдуть у лiси й печери. Настане смерть усьому людському. I це все?
наслiдок згубно? Сонячно? машини Ми повiрили?й, ми думали, вона принесе
щастя людству, але тепер бачимо, що це страшна облуда, обман i самообман.
Ми, "Друзi Ладу", кличемо всiх, хто ще зберiг у собi людську душу, до
рiшучо?, геро?чно?, безмилосердно? боротьби з цим злом людства, з Сонячною
машиною. Ми кличемо до вiдновлення Ладу, Працi й Закону!
Кожний громадянин Берлiна повинен завтра рано добровiльно з'явитися до
будинку райхстагу для ре?страцi?. Насамперед заклика?мо всiх
залiзничникiв, машинiстiв, iнженерiв, технiкiв. Насамперед ми мусимо
розпочати боротьбу з холодом i тьмою. А для цього потрiбне вугiлля. А
вугiлля мусимо привезти. Перша праця всiх "Друзiв Ладу" буде в постачаннi
до Берлiна запасiв вугiлля, потрiбного для доведення до людського стану
мiста й наших мешкань.
Далi мусять оджити фабрики, майстернi, всякi установи нормального
життя.
Сонячна машина буде допущена до вжитку до того часу, поки вiдновиться
порядок, нормальний лад i людськi засоби годування. Пiсля того вона навiки
повинна бути знищена.
Громадяни! Кличемо вас з'явитися добровiльно. Коли ж наш заклик не
зможе пробити то? смердючо? шкаралущi, якою почина? покривати нашi душi
Сонячна машина, то в iнтересах ваших, наших i всього людського роду будемо
змушенi силою розбити??.
Заявля?мо: коли назавтра на ранок на площу райхстагу не збереться не
менше, як двадцять тисяч людей, коли населення цим не покаже, що воно хоче
скинути з себе страшну отруту, ми, "Друзi Ладу", будемо розстрiлювати
всiх, кого знайдемо в помешканнi, виключаючи дiтей до п'ятнадцяти рокiв,
старих пiсля п'ятдесяти рокiв i хорих.
Заявля?моколи населення не виявить бажання вернутися до людського
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 59 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |