життя, ми або примусимо його силою, або знищимо його зовсiм Краще хай так
загине рiд людський, нiж ма? загинути так ганебно, як це буде вiд Сонячно?
машини. Коли ж навiть розстрiли в помешканнях нiчого не вдiють, ми будемо
бомбардувати Берлiн i знищимо його в огнi.
Ми волi?мо висадити маюном у повiтря весь Берлiн, нiж дати йому
задушитися у смородi.
Попереджа?мо, всi шляхи з Берлiна зайнятi батальйонами "Друзiв Ладу".
Всiх, хто схоче ухилитись од свого обов'язку людини й утекти з Берлiна,
будемо вбивати на мiсцi. Вiд завтрашнього ранку всякни рух у напрямi вiд
центру до околиць забороня?ться й каратиметься смертю.
Всяка агiтацiя за Сонячну машину, всяке пiдбурювання проти "Друзiв
Ладу" каратиметься смертю на мiсцi. До Працi, люди! До Ладу! До Закону! До
людського життя! Смерть Сонячнiй машинi -загибелi людства!
Найвища Рада "Друзiв Ладу"
Вiтер дротяним хвостом б'? по задертих до екрана обличчях Сльози
стiкають по синьо-змерзлих лицях, але очi пильно, невiдривно ходять од
рядка до рядка до самого кiнця.
З обох бокiв екрана на примiстках стоять двi постатi в металiчних
шапках i з протигазовими машкарами. Двi постатi з страшними, круглими,
нелюдськими головами, такими моторошно грiзними в сво?й лриготованостi, iз
сво?ми двома дiрочками, в яких тьмяно ворушаться баньки живих очей. У
руках у них маюновi скорострiли й гранати, якi в один мент можуть покласти
покотом усю масу голiв.
I голови мовчки водять очима по грiзних рядках, по грiзних постатях, по
грiзному i такому невинному знаряддi в?хнiх руках. Мовчки, без нiяко?
агiтацi? тихенько повертаються, висуваються, витискуються з юрби й
одсуваються в сусiднi завулки.
Там вони скоса непомiтно озираються, пiдозрiло оглядають один одною й
трошки вiльнiше пускають сво? замерзлi тiла.
Але деякi поводяться вiд самого початку вже цiлком вiльно й легко.
Перебiгши екран до кiнця, вони голосно, смiливо, з радiсним запалом
стрiпують головами:
- Ну, слава богу! Нарештi знайшлися таки люди!
- Слава "Друзям Ладу"!
- Смерть Сонячнiй машинi!
- Слава!!
Вiтер сердито пiдхоплю? рiденькi вигуки, носить?х, як пiр'?ни над
кашею голiв, i закида? в завулки. I запал пiд холодним вiтром серед
понурого мовчання шерхне, скручу?ться й гасне.
***
Договiр у коханнi? подiбний до обруча на дiжцi: поки клепки цiлi,
обруч мiцно трима??х; коли ж дiжка розлiзлася, обруч трима? тiльки
порожн? повiтря.
Та чорно-срiбний лицар i не претенду? нi на який обруч. На який обруч
може претендувати людина, що збила дiжечку з таких ле?коцiнних хруских
клепок, як власний театр, власна вiлла, побожна увага, упадання,
молитовнiсть i потайний страх? Сонячна машина однi клепки знищила, другi
покоцюр-била, третi поробила зовсiм не потрiбними й безсилими Ну, кому
потрiбна тепер молитовнiсть, коли в хатi холодно, коли змадикована грубка
курить, смердить, ви?да? очi, бронзово-золотi очi, димом? I хiба не смiшна
побожнiсть, коли впобожне-нi ручки самi перуть брудну, заношену бiлизну?
Ручки перуть весело, охоче, бадьоро, по-хлоп'ячому скиду-ючи
чорно-синiми кучерями. Бронзово-золотi очi вiд диму невмiло поставлено?
грубки задоволене сльозяться, все тiло безжурно, смiхотливо кута?ться в
шубку. I багато ще дечого робиться з чудесно вдаваним сто?цизмом. Але який
же тут може бути обруч? Якi клепки йому, милому, тримати?
I кому ж не ясно, що цi ручки з величезною охотою покинули б прати
брудну бiлизну, що з радiстю притягли б де себе все те, що розтовкмачила
Сонячна машина, i загорнули б сво? смугляве юне тiло не в фуфайки й
кучугури кожухiв, а в теплi нiжнi розкошi минулого. I тодi клепки
побожностi, молитовностi, пещення були б на мiсцi, i на них дозволено було
б iще трошки потримати золотий обруч.
Але Сонячна машина зжувала, подерла всi теплi, нiжнi розкошi, всю красу
й святiсть побожност.i Стiльки тисячолiть людина втирала в себе красу,
святiсть i переконання сво?? вiдмiнностi вiд тварини, що почала справдi
нiби вiдрiзнятися вiд не? кольором сво?? шкiри. Але Сонячна машина за
кiлька мiсяцiв постирала всi слiди тисячолiтнiх натирань, i виявля?ться,
що нiяко? святостi й вiдмiнностi люди в себе не втерли?м так само
потрiбна краса й святiсть, як воловi, що, ремигаючи, лежить у власному
гною.
Ну, так що, воли? Що страшного, що "як звiрi"? "I чудесно! - чим
колишнi люди були кращi?"
Ах, Страховище, любе Страховище! Воно принаймнi ма? ще сили на
впертiсть.
Але вiн, чорно срiбний лицар, не ма? нiчого, на чому б йому впертися.
Навiть мила вже нема?, щоб зiшкрябати з лиця рябу щетину. Остання натуга
зберегти в собi малесенький слiд людини - i того вже несила зробити.
Правда, i Макс, мабуть, не ма? мила, бо його лице теж оброста? шерстю. Але
. видно та шерсть iншо? якостi, коли так вабить до себе бронзовi очi. Миле
Страховище - воно сердито, гнiвно обурю?ться за найменший лагiдний
безпретензiйний натяк на це. Нiчого подiбного! Дурницi! Смiшна вигадка. Що
тому Страховищу до якогось там Макса? Макс - милий, симпатичний, але?й
абсолютно байдужий. Коли вона ходить так часто туди до лабораторi?, то
зовсiм зовсiм в iншiй справi. В такiй справi, що не ма? нiякiсiнького
вiдношення до якогось там Макса, який гни? вiд туги за сво?ю коханою -
спить, лежить i ковта? нiкчемнi детективнi романи.
Так, то правда, той "якийсь там Макс" дiйсно гни? вiд туги, але чи не
через це й таке обурення, такий гнiв за самий натяк?
Любе, вперте, зворушливе Страховище, воно з усi?? сили, чесно, сумлiнно
трима? обруч над неiснуючою дiжечкою. Воно часом навiть так
зворушливо-на?вно, так простодушно запевня?, що триматиме обруч вiрно й
непохитно до "законного" реченця. I навiть чесно "виплачу?", навiть щиро,
тепло, з нiжнiстю бере в смуглявi ручки його обросле колюче лице,
смiхотливо тре його в долонях, цiлу? пiд очима (бо там?дине мiсце, де не
колеться щетина) i назива? сво?м "хорошим, славним, зачучвереним лицарем".
Зачучверений лицар iз тихою побожнiстю прийма? незаслу-жену, крадену
плату. Ну, що ж - хоч украдене, й за те спасибi. А може... Хто зна?, може,
плата розтягнеться ще на якийсь клаптик часу, може, в цiй платi? зернятко
чогось ие-платного й з того зернятка виросте... ну, хоч би рiднiсть?
А хто зна?, яким вибриком пiдскочить доля бiдного людства. Може ж, вона
зглянеться на сво? власне безглуздя, i схаменеться, i вiзьметься за розум?
I тодi... О, тодi, може, i з Максами можна буде ще поборотися!
А поки що чорно-срiбний зачучверений лицар старанно, мовчки, втираючи
сльози, розпалю? в грубцi, а Страховище сидить у фотелi в кожушку й
команду?.
I раптом вибух. Справжнiй, колишнiй, тепер надприродний вибух гармати.
Бавляться оп'янiлi сонцеГсти з рештками старого свiту?
- Душнере, що це було?
- Не знаю. Гармата, зда?ться.
I знову один, другий. Гуркiт, дзвякiт. А потiм дивне вчорашн? лопотiння
моторiв, цокiт копит. I звуки сурм, i крики, i неймовiрний дивний рух. На
балконах i терасах вiлл закутанi враженi постатi "людей".
- На площу! На площу!
Вiтер рiже осокою в очi, вiдгорта? поли кожушка, здира? темно-синiй
берет iз чорно-синiх стрижених кучерiв, пха? в груди, не пуска?. Але де
там якомусь вiтровi спинити завзяття. Страховища! Швидше на площу! Що там
ма? бути на тiй площi? Ах, та чи швидко ж та нещасна площа? I яка саме?
Iдiоти сурмачi - "На найближчу площу". Як же вимiряти, яка площа
найближча?
Але, видно, на всiх площах те саме На найближчiй площi на високому
iржаво-бронзовому пам'ятнику розiпнутий величезний екран, а до екрана
пiднятi голови юрби.
"Громадяни!.."
Чорно-срiбний лицар чу?, як лiкоть Страховища здригу?ться пiд його
рукою. Ну, розумi?ться, повинен здригнутися вiд цього екрана, вiд цi??
обiтницi визволення, спасiння, воскресiння. Ну, розумi?ться, всiма
грудьми, з усi?? душi можна закричати: "Смерть Сонячнiй машинi!"
Але Страховище раптом, не встигнувши нiчого крикнути, не встигнувши
навiть повернутися, когось побачивши збоку, кида?ться туди всiм тiлом,
хилитаючи густу масу юрби. Ага - абсолютно байдужий?й Макс!
Чорно-срiбний лицар, позбавлений сво?х лицарських обов'язкiв, помалу
роздира? плечима загуслу в напруженiй жазi людську масу. Але вiн не може
поспiти за бурнiстю притягнення до цiлком байдужого Макса. Тiльки крiзь
голови часом бачить, як темно-синiй берет рвучко видряпу?ться разом iз
чорним ширококрилим капелюшем iз юрби.
Тодi Душнер зупиня?ться, зiтха?, й чита? знову вiд самого початку до
останньо? лiтери таку несподiвано радiсну, таку блаженно рiшучу, таку
святогрiзну обiтницю. Вражено, мовчазно, ошелешено ходять сотнi пар очей
по грiзних рядках екрана.
Нарештi! О нi, людство недурно тисячолiття шкребло з себе шерсть звiра.
Душно йому, тяжко, нестерпно. Маюном, вогнем i смертю воно готове
iзшкребти нарослу шерсть.
- Слава "Друзям Ладу"!
- Хай живуть "Друзi Ладу"!
Iстинно: слава дiйсним людям! Хай живуть люди, смiливi, геройськi,
жорстокi, люблячi люди!
I смерть оброслим шерстю тупим тваринам!
Який незвичайний, який любий людський рух на вулицях. Не йдуть уже
самотнiми байдужими одиницями, сунуть гуртками, громадами, по-колишньому,
по-живому, iз запалом, iз блиском очей, iз дзвоном у голосi,
перекидаючись, в'яжучись нитками голосiв. Назустрiч новi юрби, напруженi,
нетерпляче-цiкавi, незвичайнi, стривоженi, обнадi?нi, зляканi, врадуванi.
Ага, викликано людину? Добре, добре! А що то ви почу?те, а що то ви
скажете, а що то ви зробите, як загримлять гармати над вашими загуслими
душами, як вогневий гребiнь терору почне розчiсувати вашу понарослу
шерсть, люди, iстоти, як пожене вас у купiль, у тепло, у свiтло?
У вiллi дверi навстiж розчиненi. Розумi?ться, як же iнакше: кiнець
звiрячому життю. В залi внизу крик, галас, махання рук комуни. Ну,
звичайно, Макс трясе за плечi Гана. Сонний Макс прокинувся. Цiлком
зрозумiло.
Але Труди нема?. Нема? нi темно-синього берета, нi чорно-синiх кучерiв.
Душнер вилiта? на крилах на другий поверх. Так, вона одяга? теплi
черевички, нетерпляче, сердито затягуючи поплутанi шнурки.
- Ах, де ви там одстали? Iдiть швидше сюди. Поможiть. Тiльки, ради
бога, Душнерчику, сьогоднi без "богослужiння", а швиденько, раз-два.
Душнер i сам розумi?, що сьогоднi треба без "богослужiння" одягти цi
два маленькi точенi божки, що так непокiй-но, нетерпляче ворушать пальцями
в чорному глухому шовку.
- Душнерчяку! Ви не зна?те, де можна взяти збро?, багато-багато збро??
Ой, душите! Нiчого, нiчого. Душiть, все одно, аби швидше! Так не зна?те?
Нi!
Смiшна дитинка - де взяти збро?! В людей, звичайно, а не в тварин.
- Знаю.
- Правда, зна?те?! А де? Де?
- У них, розумi?ться.
- У кого в "них"?
- У "Друзiв Ладу".
Недошнуроваяа нiжка нетерпляче вiдсову?ться вбiк.
- Ах, без жартiв, Душнере: де?
Душнер ловить за шнурки нiжку, загнузду??? й пiдводить заросле
пукатооке, серйозне лице.
-?й-богу, не жартую. Тiльки в "Друзiв Ладу". Вони захопили, очевидно,
всi склади збро?. Але вони, напевно, охоче видаватимуть усiм бажаючим.
Труда вепорозумiло, мовчки дивиться в цiлком серйозне, без найменшо?
посмiшки лице з такими хорошими, вiдданими, розумними, пiдкуреними
баньками пукатих очей.
- Вони охоче видадуть нам?! Що ви кажете, Душнере?!
Тепер Душнер мовчки неворозумiло дивиться в смугляве, хороше, дороге
личко. "Вони"?! "Нам"?!
- Ну, розумi?ться!
Обо? починають розумiти. Недоаiнурована нога помалу, але рiшуче й
твердо визволя?ться з обiймiв рук. Руки помалу, але без боротьби
випускають шнурки.
- Цебто ви дума?те, Душнере, що я - з ними?! Правда?!
- Менi зда?ться, що всякiй людинi з людськими почуттями треба бути з
тими, що хочуть повернути людське життя.
Душнер тихенько пiдводиться й акуратно струшу? порох iз колiн. А очi
сумно, нiжно не вiдриваються вiд хмурих темяо-бронзових очей.
- "Людське життя"? Цебто повернути знову вашi грошi, знову купування
жiнок, любовниць, льока?в, рабiв?
- Навiщо неодмiнно це?
- Знову повернути ваших усiх святих, моральних, чистих, високошановних?
Знову розподiлити на чистих, пристойних i непристойних? Знову вам хочеться
тюрем, судiв, кар? Правда?
- Дитинко, навiщо ж...
- Знову одних пiд землю, на каторгу, на роботу, а другим - вiчне свято?
Це ви назива?те людським життям? Та-ак?! Знову брехня, обман, злочинства,
грiхи, насильство, терор? Цього вам хочеться?
- Дитинко! Ви ж не хочете мене...
- Ага чудесно! О, в такому разi чудесно! Тепер я бачу, хто ви. Можете
йти собi до сво?х "Друзiв Ладу". Друзi Рабства, а не Ладу! От хто вони! I
ви - раб або рабовласник. Можете йти. Будь ласка. Наш договiр зiрваний.
Прошу!
Душнер не руха?ться нi в тому напрямку, що йому показу? гнiвно
витягнений пальчик (який iще сьогоднi цiлували його уста), нi в якому
другому. Вiн сто?ть, похиливши голову, приплющивши очi, як сто?ть людина
серед дороги, перечiкуючи колючий вихор, що несподiвано зiрвався
назустрiч.
- Трудо, дозвольте ж менi хоч вияснити. Ви не...
- Тут нема чого виясняти. I часу нема. Тут все ясно. Ви хочете
вiдiбрати Сонячну машину в людей чи нi? Хочете розстрiлювати мене, Макса,
всю комуну, всiх таких, як ми, чи нi? Кажiть! Чи хочете боронити нас i
себе вiд насильникiв?
Душнер обережно ловить одну з ручок i тодi вiдповiда?, тодi можна
трошки розплющити очi в цьому вихорi. Нi рабства, нi всiх злочинств i
страждань старого свiту вiн не хоче повертати. Нiкого розстрiлювати вiн не
збира?ться. Але треба ж рахуватися з тим, що не всi задовольняються таким
iснуванням, яке принесла з собою Сонячна машина. Вiн цiлком визн? всi
добрi намiри?? прихильникiв i друзiв, вiн сам, як?й ж!е вiдомо, був
гарячим оборонцем??. Але не можна ж заплющувати очей на те, що вона не
справдила тих надiй, якi люди поклали на не?. I, напевно, мiльйони людей
тепер уже розчарувались у нiй, налякались i хочуть повернути старе життя,
навiть iз його дефектами. Треба вибирати: там багато дефектiв, але багато
i радощiв. Тут багато дефектiв i радощiв дуже-дуже мало. Який же сенс
свiдомо брати менше, коли можна взяти бiльше? Мiльйони людей, напевно, так
само думають.
Труда вирива? руку. Мiльйони?! Яких людей?! Тих, що все купували? Що
судили? Карали? Настановляли сво? закони, моралi? О, тi, напевно так
думають. Але чи так думають мiльйони тих, яких купували, наймали, судили,
карали, запрягали, стьобали - це ще невiдомо. Ой-ой, це ще невiдомо. Вони
ще покажуть цим "Друзям Рабства"!
- Не покажуть, дитинко. Нiчого не покажуть. Душнер сумно й вибачливо
посмiха?ться.
- Чому??
- Тому, що?х буде занадто мало. Тому, що в них нема збро?. Тому, що в
них нема волi. Сонячна машина все це забрала в них. Тому, що "Друзi Ладу"
мають i силу, i зброю, i сильну волю.
Труда загонисто, по-хлоп'ячому, так по-свойому стрiпу? кучерями.
- Ого, побачимо! Завтра ж перед рейхстагом будуть мiльйони. Тiльки не з
покорою, а з чимсь iншим. I раджу вам, Душнере, там не бути. Але це ваша
рiч. Ну, менi нiколи. Я мушу спiшити. Дякую за помiч, я сама зав'яжу
черевики. Прощайте, Душнере.
Недошнурована нiжка ста? на стiлець. Чорно-синя голiвка нахиля?ться, i
двi смуглявi ручки швидко, сердито, нетерпляче обмотують шнурки круг ноги.
А Душнер сто?ть не рухаючись, похиливши знову чорно-срiбну голову. Ну, що
ж, чи буде вiн iз "ними", чи нi - вони зроблять i без його помочi те, що
неминуче ма? бути. Але чого вартi всi повернутi розкошi людського життя,
коли вiн не матиме право стати на колiна перед цi?ю невмiло, недобре
обмотаною шнурками нiжкою? Навiщо вони тодi йому?
Душнер тихенько пiдходить, ста? на колiна й м'яко вiдсува? невмiлi
сердитi ручки.
- Нi, нi, дякую, не треба, я сама! Не хочу! Душнере, я вас прошу -
пустiть.
- Так я ж не з ними, я з вами, дитинко. I голова сумно-молитовно
дивиться вгору на здивоване неймовiрне личко з темно-синьою сережкою на
щоцi.
- Правда?!
- Ну, а з ким же менi бути?
- Але ж нас будуть розстрiлювати?
- I ми будемо розстрiлювати.
Маленькi смуглявi, такi рiдно-знайомi ручки раптом прожогом хапають
його за лице мiж долонi, сильно, солодко труть, мнуть i пiдтягають до
вишневих, теплих i бурних уст.
- Ма?те!.. Ма?те!.. Ма?те!.. Ще?..? А тепер швидко-швидко зав'язуйте!
Як-небудь, все одно. Тiльки швидше. Нас уже чекають унизу.
?х зовсiм не чекають унизу. Там просто переплутаний гвалт. Комуна
колотиться в суперечках. Макс трясе тепер уже Тiле. Що робити?! Що робити,
чорт його забирай?! Де взяти збро?? Де взяти зв'язкiв? Як знайти тепер
кого-небудь, коли всi порозлазились iз сво?х колишнiх помешкань. Повне ж,
цiлковите, ганебне, злочинне безсилля, безпораднiсть. Дiйсно, тепер?х
усiх можна гнати на каторгу, розстрiлювати, палити живими - i вони нiчого
не можуть проти того зробити.?дине, дiйсно, лиша?ться: забитись у льох,
як пропону? Шпiндлер, i сидiти, як мишi. Чи не ганьба ж?!
Чорно-срiбний лицар сiда? в куточку й мовчки дивиться собi пiд ноги.
Так, i порозстрiлюють, i поженуть, бо це - конечнiсть i неминучiсть. I
льохи не поможуть, i з льохiв повиганяють, повикурюють.
***
Ранок помалу, урочисто розсува? над райхстагом завiсу ночi. Сувора
холодна тиша сiрими м'якими лапами хазяйновито бродить i шелестить по
мертвопорожнiх каналах, якими колись бурхливими потоками гнали хвилi
життя.
Завiсу розсунено до самого неба, сiро-жовтого, недоброго, зловiсного.
В найдальшiй кiмнатi райхстагу бiля залiзно? грубки й купи дров у
повному складi засiда? Найвища Рада "Друзiв Ладу". Принц Георг, граф
Елленберг, сенатор Штiфель, граф Шванебах i генерал Бухгольц. Польовий
телефон?дна??? з батареями та батальйонами. Один звук голови Ради,
принца Георга - i Берлiн буде наповнений громом, вогнем, ру?нами, смертю.
Але такого знаку не доведеться робити. Нi-нi, не доведеться. I Штiфель,
i Шванебах, i Елленберг - уся Рада в цьому певна. Берлiн масою посуне до
райхстагу. Вiдозву так приймали, з такими вигуками прихильностi, що не
може бути нiякого сумнiву.
В кулуарах, залах i кiмнатах райхстагу терпляче, геро?чно мерзне
вартовий батальйону. Вiддано й охоче мерзнуть бiля наготовлених столiв
ре?стратори - хутко буде тепло! Зараз прийдуть тi, що опалять увесь
Берлiн, усю Нiмеччину, весь свiт.
I вони дiйсно починають сходитись. По одному, по дво?,, цiлими групами.
Вони радiсно вiтають варту на сходах, наповнюють живим, бадьорим, рухливим
гомоном порожнi холоднi кулуари. Це все "Друзi Ладу", новi батальйони
працi, вiдродження життя!
Граф Елленберг, щiльно застебнувши кожушинку, без пере-станку бiга?
нечутними, м'якими кроками вiд одно? ре?страцiйно? кiмнати до друго?,
нахиля?ться до листiв, чита?, робить нотаточки й поспiша? до Ради. Там вiн
поштиво, обережно, м'яким голосом доповiда? принцовi Георговi й Найвищiй
Радi сво? нотатки й знову бiжить у кулуари.
Але дедалi бiльше й бiльше хмуриться орлине сухе лице голови Найвищо?
Ради. Сiро-сталевi очi гнiвно деруть на шматки ре?страцiйнi цифри,
акуратно списанi на довгих папiрцях. Записано вже бiльше за тисячу. Але що
з того? Серед них тiльки десяткiв два позначено: "Стан i професiя -
робiтник". Решта ж: князi, графи, банкiри, купцi, фабриканти, генерали,
радники, професори, артисти, поети. I то переважно якраз вiдомi,
знаменитi, шанованi всiм свiтом iмена: старовиннi аристократичнi роди,
нащадки монархiв i сучаснi королi iндустрi?, фiнансiв, науки, мистецтва.
Навiть служителi бога заре?строванi. Всi цi люди, старшi й молодшi,
чоловiки й жiнки, жертвуючи собою, вiдгукнулися на заклик, усi з'явилися
рятувати людство вiд загибелi. Люди цiлком незвичнi до фiзично? роботи,
люди вищо? iнтелектуально? прадi, аристократи духу, вибранi натури, генi?
краси, життя й знання, - нi люди простягають сво? руки й пропонують?х на
тяжку, чорну, брудну роботу. Навiть жiнки, навiть пещенi вiками
представницi нiжного полу, знаменитi красунi, генiальнi артистки,
спiвачки, володарки сердець мiльйонiв людей, i тi з'явилися, i тi готовi
взяти лопати в сво? лiлейнi руки й копати вутiль. Нiхто з цих людей не
злякався працi для врятування людства. Тiльки вони виявляють себе людьми.
А та наволоч, та людська худоба, що колись так любила гвалтувати, гордо
величати себе робiтництвом, яка так накидалася на всiх "дармо?дiв",
"експлуататорiв", "паразитiв", де вона? Нi одного машинiста, нi одного
грубника, не кажучи вже про iншi фахи. Тро? залiзничних вищих iнженерiв
заре?струвалося й шестеро урядовцiв! А вся маса, ота ледача, тупа, брудна,
смердюча черва, волi? бути розчавлена, рознесена на шматки, вигинути у
вогнi, пiд кулями, ангж стати до працi. Вона волi? в брудi, в смородi, в
холодi, в нечистi жувати свою паскудну жуйку й помалу гинути, анiж
вернутись до людського життя.
Вони озброюються? Вони пересуваються до льохiв у долiшнi поверхи,
закопуються в нори й щiлини, пiдлi паразити? Добре, хай ховаються! Навiки
вони себе там поховають!
Принц Георг час од часу да? наказ у телефон. I тодi над Берлiном
гуркочуть вибухи гармат, нагадуючи про грiзну обiцянку.
Але нагади не посувають "паразитiв" до райхстагу. Тихо на вулицях. Не
сунуть лавами мешканцi?х. Глухо позабиванi вiкна й дверi будинкiв, нi
одно людське обличчя не визира? вже з них.
З полудня граф Елленберг?де iз звiдомленням до принцеси Елiзи й зараз
же верта?ться назад. Принц Георг нетерпляче й хмарно вирива? з нього
вiдомостi. Принцеса хвилю?ться? Не дуже? Добре А та наволоч у домi що
робить, усi тi технiки, шевцi, малярi, хiмiки й тому подiбна гидь? Нiяких
агресивних намiрiв?
Граф Елленберг поштиво, м'яко заспокою?. Наволоч сидить тихо. Частина
повтiкала. Кривий доктор працю? в себе в лабораторi? й нiкуди не виходить.
Усi ждуть.
- Добре. Дiждуться. Цi?? ночi вони матимуть.
- А що ж робити, ваша свiтлосте, iз зiбраними? Бiля двох тисяч людей
уже зiбралося в райхстазi.
I принц Георг, i Найвища Рада мовчать: вони самi тiльки про це й
думають. Що робити з цими людьми, якi нiчого не вмiють. Нема ж кому потяга
скласти, паровоза розпалити, вагони позчiдати. Смiшно навiть уявити собi
цю роботу?хню. Генерал Бухгольц рiшуче пропону?: розпустити аiбраиих,
сказати, що знову буде визначений день. Нехай iдуть. Нехай так само
ховаються в льохи й перечiкують. Тiльки щоб узяли з собою посвiдку, що
вони - "Друзi Ладу".
I заре?строванi так само поодинцi, по дво? й цiлими групами поспiхом
виходять iз райхстагу, ховають посвiдки й поспiшають додому зайняти краще
мiсце в льохах.
А Найвища Рада нiкуди не виходить - вона до само? перемоги стоятиме на
свойому великому посту.
***
Вечiр тихо, помалу спуска? темно-сiру завiсу ночi над затихлим
райхстагом. По каналах мiста вiльно гаса? вечiрнiй вiтер. Темрява густою,
непроглядною сажею засипа? Берлiн. I цi?? ночi нiде не видно навiть тих
крихiтних первiсних вогникiв, що ранiше блимали де-не-де у вiкнах.
Грiзна тиша Зловiсний виск вiтру, шакалячий, самотнiй, зловтiшний.
Зна? вiн, яка йому пожива буде, нетерпеливиться, ганя?iiмiж кучугурами
кам'яниць, нишпорить, б'? хвостом по шибках, жадно скавулить.
I раптом зiщулю?ться й притиха?. Густу запону ночi громом розпанаху?
вибух. За ним другий, третiй, четвертий. Вiтер скажено, несамовито
женеться, спiшить, вищить. Але його виску не чути вже в страшному,
безугавному, сплетеному з безустанних вибухiв гуркотi.
Чорна сажа ночi здригуеться-вона ранена, вона кривавиться вогнем з
одного боку, з другого, з третього. Рани множаться, палахкотять,
роздирають чорний оксамит, полум'яжене сивий дим угору, в чорне небо
фонтани iскор, вiяла сяйв. З-пiд розiдраних, розпанаханих полiв ночi
виступають уже контури башт, палацiв, шпилiв, закривавлених пожежами,
трiпотливих, миготливих.
Гуркiт, пекельний, безупинний, ураганний, трясе небом, хита? кучугурами
кам'яниць, валить?х, розбива?, трощить, як дитячi коробочки В гуркотi
злива?ться виск вiтру, виття собак, рiдкi зойки людей, трiск i гук
падаючих стiн, i плямкання полум'я, i лускання шибок, i ляскiт залiза Небо
вкрите одною кривавою раною вогню Берлiн iпала?, корчиться, валиться,
простяга? руки полум'я до неба й реве, стогне, гуркоче в нестямi.
Канали вулиць уже яснi, вже теплi, вже нагрiтi, як нiколи. Обхопивши
голови порозчепiрюваними, покоцюрбленими жахом пальцями, ховаючи?х од
страшного палу, вiд завалу мурiв, вiд страхiття видовища, кудись
божевiльне женуться вигнанi, викинутi люди.?х часом завалю? палаючими
поваленими дахами, часом просто падають i бiльше вже не рухаються, часом
розбивають головами шибки вiкон i, деручи склом лице й руки, лiзуть у
дiрки.
А вибухи за вибухами без угаву, без перерви, сласно, люто, пекельно
гуркочуть, гупають, велетенськими молотами б'ють у груди старий Берлiн.
Густа масна сажа ночi безупинно хилита?ться подертим лахмiттям, куриться
стовпами, вулканами жовто бурого диму, жахно дереться все вище та вище
вгору. I вмить гуркiт провалю?ться в сажу ночi й зника?. I наста? страшна,
страшнiша за гуркiт тиша. Вона плямка? криваво-вогневими губами, мовчки
блима? сяйвом у чорне небо, хрумтить залiзобетоновими кiстками, сласно
мугиче виттям вiтру й собак I хто зна?, що в черевi в не?, якi нерозiрванi
гуркоти, якi ще ляскоти вибухiв роздеруть??, щоб вирватись на дику волю.
Але сiро синiй ранок, трупно-блiдий, мертвими руками безсило розсува?
подерту завiсу ночi й витира? кров iз не?. Блiднуть вогневi рани, слабне,
розплива?ться жовто-буре вiяло в небi, рiдша? густе вiниччя димiв.
***
I знову по вимерлих, закурених, затканих димом вулицях лопотять мотори,
ритмiчним перебо?м цока? залiзо копит, знову галасливим лаконiчним
стогоном гримлять сурми й ревуть рупори.
- До райхстагу! До райхстагу! До райхстагу!
Вiсники перестрибують через трупи, обминають залiзобетоновi завали,
продираються крiзь хмари диму й трублять угору, вниз, у стiни, в дим, у
вогонь.
Але тепер не висуваються голови з вiкон i балконiв, нiхто не проводжа?
враженими очима чуднi, загадковi постатi.
I не стягаються вже нi купками, нi поодинцi навiть учорашнi "Друзi
Ладу".
Тихо й мертво круг райхстагу. Тiльки на сходах чорними тiнями в глухих
касках завмерла варта.
Тихо й мертво в кабiнетi Найвищо? Ради. Смердить горiлою фарбою
пiдлоги, димом соснових трiсок i поганим тютюном Штiфеля. Обличчя
синюватi, з буро-фiалковими тiнями пiд очима. Принц Георг сталево невтомно
ходить iз кутка в куток, заклавши одну руку за вiдворот, а другу за спину.
Затоки чола вкрилися синюватою жовтизною, нiс схуд за одну нiч.
Граф Елленберг чуйно пiдводить голову: кроки генерала.
- Ну?!
Генерал Бухгольц мовчки йде до столу, налива? жовтяво? води в склянку,
випива? одним духом, потiм другу, третю.
- Ну, генерале?
Генерал витира? вуса ребром пальця й безсило сiда? тут же коло стола,
витягши ноги в лакованих чоботях iз острогами.
- Безнадiйно!
I вiн заллющу? припухлi вiд безсоння очi.
- Цiлком безнадiйно. Багато населення втекло ще до бомбардування поза
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 32 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |