дровами - по хатах уже не так холодно, як перше.
I доктор Рудольф давно вже вiльний. А в лiсi ще вiльнiший. Без вiзочка,
без саночок, без сокири й пилки шкандиба? собi доктор Рудольф старими
дорогами, ловлячи зарослим, кошлатим, смiшним лицем благосно-теплi вiдозви
Велико? Матерi. I лiс ловить i задоволене бурмотить: шепеляво гуде пiсню в
зелену гiлчасту бороду. На дорозi в холодку лежить легесенький учорашнiй
снiжок, i земля - як борошном посилана А в самому лiсi - снiг жовто-синiй,
рябий, у чорних, масних латках на горбах, як шкура бiлого сетера. На
кам'яних стовпчиках дотлiвають бiлi шапочки. Учорашнiй снiжок липне з
землею до пiдборiв твердими гульками, якi треба весь час одбивати. На
сонцi безсоромно оголилися бiлi стовбури еерези, розпустивши довгi
нечесанi коси. Торiшн? жовте задубiле листя на дубках сухо, паперово й
весело шелестить. Крихiтнi пташинки десь над головою попискують iз таким
звуком, наче в кишенi побрязкують маленькi ключики.
А сонце сипле вiдозвами, i вiд нього до примружених вiй тягнуться
кошлатi вiники променiв. Лiс густо, лунко перелива?ться хвилями шуму.
Доктор Рудольф сiда? на пеньок лицем до Велико? Матерi, примружу? очi й
сидить, не рухаючись, як великий лахматий жук. I не треба нiяких кам'яних
печер, нiяких лабораторiй, радив, машин. Сидiти днями, мiсяцями, поводячи
вусиками н пiдставляючи то один бiк пiд ласку Матерi, то другий. Сидiти й
слухати густий лiсовий шум, слухати хвилi днвно спiваючо? радостi й
незрозумiлi несподiванi завмирання серця як перед якоюсь великою тайною.
Звiдки ж радiсть, i тайна i гарячий, зата?ний крик у грудях?
Доктор Рудольф розплющу? очi й непорозумiло, схвильовано огляда?ться
навкруги голими, одвертими, сяючими очима. десь гуде дрiт. Де тут серед
лiсу, далеко вiд дороги, може взятися телеграфний дрiт. А гуде. Густо,
рiвно, мегвлiчно гуде.
Доктор Рудольф уста? й iiде та гудiння, шукаючи стовпiв. Але нема
нiяких стовтiiв - дамi -стовбури, самi милi, вкритi лускою,
червонувато-бурi стовбури. А гудiння щораз ближче, щораз виразнiше, от-от
зовсiм близько.
Ах голубчики! То ж вони-раднi,.милi, роботящi вiстуни весни. То вони
пообсiдали ранню вербу, повпивалися в?? пуп'янки, швиотяться, перелiтають
iз гiлляки на гiлляку. То гуде верба, гуде бджоляним, джмелиним гудом,
телеграф весни. лл? ж скiльки?х - кошлатих, старанних, дiловитих! Звiдко
вони так рано довiдались, щ отут, у цiй долинцi, сто?ть верба, всiяна
сиво-срiбними солодкими пуп'янкам"? Хто сказав?м це? Якi телеграфи
рознесли цю звiстку по?хнiх вуликах, нiрках, щiлинках?
А латки с кожнiм днем стають щораз бiльшi, ширшi, саван жавкне,
пухкиша?, расповза?ться - оголя?ться сонне тiло землi, зiтха? густим
теплим вiтром, протяга?ться лiсовiми шумами.
Доктор Рудольф шкандиба? вулицями, в вулицi масно мокро блищать
асфальтами, вимитим склами, гомонять голосами. Вiкна, дверi, тераси,
балкони пороачинюваяi На вiкнах, дверях, балконах, терасах - людськи
зарослi кошлати жуки, кузьки, бджоли,.джмелi. Гудуть весвяно, поводять
вусиками, пiдставляються то одним боком, то другим пiд ласку Матерi. А там
воду везуть на вiзочках, весело, дзвiнко перегукуючись iз жуками. А там
знову перевозяться з маленьких теплiших нiрок до великих печер iз
терасами, з балконами, що взимку пустовали. А в грудях недовiдома, нiякими
машинами и лабораторiями не зроблена радiсть i тьохкання, замирання перед
хвилюючою тайною. Без телеграфiв, газет i вiдозв повисипали з сво?х нiр i
солодко мружаться вiд радiсно? нiмо? звiстки.
А сад, старий, любий, зачучверений, недорубаний сад п'яно гойда?ться з
боку на бiк, хита? лисо-кучерявою головою, шумить, гуде пiснею. I дорiжки
мокро, тепло, соковито блискають, м'яко розлiтаючись пiд ногами. I лавочки
плямами висихають, парують, куряться теплом.
***
Але тоскно, суворо-хмарно блука? принцеса дорiжками саду, всiма
дорiжками, крiм одно?, крiм то?, де пiдрубано нiжки бузковому кущевi. Цi?ю
але?ю вона нiколи не ходить. I таке в не? гостре пiдборiддя, така синювата
блiдiсть, такi фiалковi синцi пiд очима, що доктор Рудольф готовий
попiдрубувати всi нiжки всiм кущам разом iз сво?ми власними ногами, аби?й
знову матово-золотисто закруглилось пiдборiддя й голова пiдвелася гордо,
зневажливо, велично. Вiн готовий попiдрубувати нiжки всiм сво?м радощам,
аби?? зеленi очi знову звисока, погiрдливо й владно примружились на
нього.
Технiк, малярi, друкарi веселi. На терасi?хнiй табiр, на тiй самiй
терасi, де колись так велично й владно ступали ноги принцеси Елiзи.
Галасливий, огрiтий ласкою Велико? Матерi, повний дитячого дзеленькоту
табiр. Вони повитягали туди канапи, фотелi, колиски, розташувалися,
розперезалися, попiд-ставляли заспанi, зарослi голови пiд сонячнi
поцiлунки й нi за ким не тужать, нiкого не ждуть.
I Макс вже не чита? детективних романiв, не лежить у пуховiй барлозi,
не кривить гидливою гримасою порослих шовковими вусиками соковитих уст.
Вiн теж мружить очi на сонце, лежачи на лавi перед ганком лабораторi?. У
лiс вiн не хоче ходити - лiньки. Тiльки лежати й мружитись. Та ще якби не
надокучала ота Труда. Бiдний хлопчина чогось зовсiм не терпить Труди.
Моментально хмарнi?, нудьгу?, рухи стають лiнивi, розведенi, очi
недбало-насмiшкувато мружаться. А Труда не пстчас того. Ну, от дивним
дивом не помiча?, така спостережлива, амбiтна, така чула на найменшу
непри?мнiсть, тут зовсiм не бачить нi Максово? розвезеностi, нi
насмiшкувато? примруженостi, нi мовчазностi. Блиска? очима, зубами, ся?
матово-смуглявим рум'янцем. Диву?ться, щиро-на?вно ширить очi, зада?
прекомiчнi питання, дзвiнко з себе смi?ться, по-хлоп'ячому розмаху?
руками, дражниться, перекривля?, шарпа?. Вона ходить в лiс, i на поле, i
по всьому Берлiну. З Тiле, чорно-срiбним лицарем, з Гансом, iз цiлими
кумпа-нiями. А в лiсi вже цiлi юрби з Сонячними машинами, з гiтарами,
пiснями, з перегукуваннями. А в полi вже витикаються голочки свiжо?,
молодо? трави, пасуться здичавiлi конi, смачно, по-весняному кракають
галки, летять дикi качки, шумить лiс. А макухи й ледарi лежать на лавах i
зневажливо посмiхаються. А?х треба стягати з лав i...
I макуха раптом скочу?ться з лави, ляпнувши рукою просто в мокру,
теплувату землю. I дивним дивом Труда зовсiм не помiча?, що Максовi нема
нiякiсiнько? охоти до таких жартiв, зовсiм не помiча? його здивованих
знизувань плечима й безсилих, образливих зiтхань.
- Ей, Максе! Весна надворi! Чу?те? Та весна ж, Максе! Рудi, ми з вами
полетимо влiтку в Кордiль?ри. Правда? Макса гарненько закута?мо, замуму?мо
в льох, щоб нiхто його не турбував, i полетимо. Правда?
Макс мружить очi на вершечок каштана, на якому кокетливо, манiрно
чепуриться малесенька довгохвоста пташка.
- На чому ж ви полетите? На крилах кохання хiба?
- А що ж! I на таких крилах можна полетiти!
- О, звичайно. А надто на чорно-срiбних!
- Чудеснi крила! Кращi за чорнi!
- О, напевно. Хто ж спереча?ться? Це вiдомо давно.
Макс недбало пiдводиться, засува? руки в кишенi й розвезеною, лiнивою
ходою йде собi геть. А Труда, чудна дiвчина, раптом радiсно, в захватi
хапа? Рудi за руку й бурно тягне його в протилежний бiк, до графського
будинку. Вона така щаслива, що мусить забiгти обняти мамуню, паню Штор, i
сказати добридень бiднiй трупо?дцi-принцесi. Смiшна, вперта, завзята
старорежимка. I досi страшенно сердита на сонячний хлiб. Але дурненька, що
ж вона робитиме: трону однаково не буде вже зовсiм, нiколи-нiколи не буде.
Баста. Так чого ж iще мучити себе? Правда? Ну, от, наприклад, чого вона й
досi не побралася з сво?м Георгом? Чого, спитатися? Попа?м треба було?
Вiнчатися? Пристойно, звичайно, морально? Фi, фi! Годi! Нiяких
пристойностей i моралей. Попрощайтеся, ваша свiтлосте! Тепер вiнча? сонце,
спiва? вiтер, свiдки - сосни, музика й танцi -у грудях. Правда? - Правда,
Рудi, смiшнi й бiднi цi дво?? Так чудесно могли собi давно жити разом. А
тепер от... Ех, а ще, мабуть, мiсяцiв кiлька до справжнього лiта
зосталось. Правда, Рудi?
I раптом Труда зупиня?ться, перепиня? Рудi дорогу й здивовано дивиться
йому в лице.
Нi, Рудi! Чого ви стали такий?! Я щось не так сказала?! Я вас чимсь
образила?
Нi, Рудi нiчим не ображений - в нього тiльки трошки заболiла голова,
занадто довго на сонцi ходив. Але це дурниця. (О, тут Труда така занадто
вже помiтлива).
- Правда, Рудi, ви - страшно милий. Ви - прекрасний, Рудi. Я вам це
цiлком серйозно кажу. I коли б я не... цебто коли б iншi умови, я б
неодмiнно вас покохала. Ви - такий дитячий i сильний. Але вас покоха?
краща за мене. Я вас оженю! Зна?те, Рудi, я вас оженю! Серйозно! Хочете,
Рудi? Я вчора здибалася з одною колишньою акторкою. Страшно мила. I
надзвичайна красуня! Просто серце холоне дивитись на не?. I вона за вас
питала. Зна?те??й-богу, Рудi? Вона дуже хоче зазнайомитися з Рудольфом
Штором.
Ну, Рудi мусить попрощатися - вiн додому не хоче йти (крiзь скло
нижньо? веранди видно двi голови, одна обросла рудявою бородою з
улазливими сiренькими очима, друга - iпишно-червона).
I Рудi поверта?ться й iде в сад. Але в саду кострубатий технiк iз цiлим
виводком технiченят скубе свiжу траву, пiднявши галчиний крик.
I доктор Рудольф знову йде на вулицi, на площi. Пораненi, понiвеченi, з
повибиваними шибками, з пообгризуваними вогнем стiнами, iз смiттям,
брудом, iз слiдами ру?ни й смертi, вони блискають черепками, побитим
склом, покоцюрбленими старими вивiсками, смiшними золотими лiтерами
реклам, вони повнi гуку, спiву, смiху. I вiтер шуга? вогким, хмаряним,
весняним духом у мрiйно примруженi очi, в лiнивi, соннi, ще не вмиванi
лиця, гаса? по норах, лопотить розвiшаними ковдрами, задира? сукнi,
торохкотить обiдраною бляхою непотрiбних смiшних вивiсок.
I дивно, i солодко, i незрозумiле, що так можна цiлими днями мружитись,
потягатись, пiдставляти лице сонцю i вiтру. I сьогоднi, i завтра, i
пiслязавтра, i довгий, безкра?й ряд днiв, сонячних, вiльних, просторих.
Боже мiй, ну, що ж такого, що iржавiють машини, порохнявiють лабораторi?,
що мишi гризуть бiблiотеки. "Тепер вiнча? сонце, а музики й танцi - у
грудях. Правда?" Та, розумi?ться, правда!
***
Уже рябi? сад зеленим ряботинням, уже вишнi, яблунi, грушi повдягали
бiло-рожевi вiнчальнi серпанки, вже гуде старий сотнями телеграфних
стовпiв. Сонце щедро, по-материнському, повними жменями, цiлими оберемками
жбурля? сво? вiястi посмiшки. Савану й слiду нема?, чорнi, маснi латки
затяглися зеленими?жачками. Сивi, червонi, жовтi бруньки женуться однi за
одними, репаються, розгортаються зеленими вушками. Кострубатий, лисий iз
вихорами на висках нахаба-технiк iз сокирою в руках ходить по подвiр'ю, по
саду, знову по подвiр'ю. Ех, рубнути б що-небудь! Помахати б сокиркою, щоб
аж у плечах занило, розiгнати б кров - застоялася за зиму. Он руба? дрова
отой трупо?д, управитель графський. Помогти хiба йому? Ач, як невмiло
сокиру трима?.
Нахаба-технiк помалу, гуляючим кроком пiдходить до Ганса Штора,
закушуючи в рудих вусах посмiшку вищостi. Ех, управителю, управителю, не
сокиру тобi тримати, а нагай? Так для нагая часи минули, а сокирка
льокайських рук не слуха?ться.
- Ану, чоловiче, давайте я вам iпоможу. Пустiть.
Насамперед сказано "чоловiче". Потiм нахабна, фамiльярна посмiшка.
По-трет?, вiд цих скотiв, навiть помираючи, помiч брати гидко.
Ганс Штор мовчки велично поверта?ться спиною до нахаби-технiка й сильно
замаху?ться сокирою. Дровиняка, спасибi?й, iз кректiнням розколю?ться.
Технiк знизу? плечима й iде далi - не треба. Ще просити! Але рубнути
що-небудь проте хочеться. А ще при?мнiше б оце закасати рукава, стати бiля
верстата й стругнути б сталевий брусок. Вжж, зi-i-i! А мотор: ррак, ррак,
ррак! Та розчинити вiкна, та щоб небо видно було. Чудесно!
Технiк спльову? й iде на терасу. Щасливцi малярi -?хня майстерня з
ними. Ач, патлачi, порозкарячували сво? мольберти, начепили на пальцi
дощечки з фарбочками й подума?ш, яку роботу роблять - важностi-бо, пихи,
страшенно? серйозностi скiльки! Стiльки ж, як у Фрiцхена й Амальхен, що
позують?м.
Досадно технiковi, непокiйно, тiсно. У лiс, на поле пiти? Ну, щодня в
лiс Вiзочок дiтям зробити? Ех, будь мотор, можна було б спробувати лiтачка
за найновiшою системою зробити. Так де ж ти тепер мотора знайдеш! А малярi
тупцюють, важно хмурять брови, наче бозна-що путн? роблять. А всього но
портрети сонливих Амальхен i Фрiцхена.
Технiк спльову? в сад i ляга? на канапу. А сад шумить, гуде, пострiлю?
бруньками, шарудить тисячами лапок, крилець, гiллячок - робота кипить,
робота важна, весело-серйозна, як пики малярiв.
Доктор Рудольф одчиня? горiшнi половинки вiкон. Пальми, бiднi,
недомерзлi, покалiченi пальми, вдячно похитують хвостатими головами. А
померзлi квiти сухо шелестять пiд заграваннями вiтру, що прожогом влiта?
крiзь вiкно й вилiта? в дверi.
Блищать, переливаються зайчиками металiчнi прилади, такi вони
чистенькi, вимитi, витертi. Та що з того?
Доктор Рудольф одгрiба? лiвою рукою нолосся з чола, з ганчiркою в
правiй шкандиба? до вiкна й вигляда?. Нi, нема нiкого в саду, тiльки Макс
страшенно копа? пiд вiкном, готу? мiсце для квiток. Сласно вгриза?ться
лопатою у вогку шкiру землi й вирива? шматок за шматкам. Вiн нiчого не
вмi? робити спокiйно, поважно. Все з палом, iз зривом. Аж пiт рясними
краплями стiка? по чолу до густих нахмурених брiв.
Нi, нема сьогоднi нiкого в саду! I знову доктор Рудольф iде до вимитих,
вичищених, прибранях, як до танцiв, машин i приладiв. Тiсно йому,
непокiйно, журно. А Макс пильно, сласно, люто копа?.
Часом станс Макс одпочити, змахне рукавом пiт i скоса гляне на хвiртку
в мурi. Але зовсiм уже не того, що когось чека?, а просто так собi, цiлком
машинально. Нiкогiсiнько й нiчогiсiнько йому не треба, i хай йому дадуть
опокiй. Хай собi десятки рiзнорiдних лицарiв крутяться зграями - йому
цiлком байдуже, аби тiльки дали йому спокiй.
Ах, ну от якраз:?хня ясновельможнiсть iз двонолесом. Новенький
кашкетик, кучерi розпатланi, очi в захватi. А де ж зграя лицарiв? За муром
лишила пiджидати?
- Добридень, Максе! Ви копа?те?! Для чого?! Що тут буде, Максе?
А щоки пашать, очi здивовано поширенi, губи зашерхли нiжною дитячою
шкуринкою, прудко, задихано то розкриваються, то стулюються.
- Тут буде мавзолей.
- Мавзолей?! Який мавзолей?! Правда? Ви серйозно? Серйознiсть Максового
лиця не пiдляга? нiякому сумнiву - брови хмуро стягнутi до перенiсся, очi
встромленi в землю в понурiй задумi.
- Максе, який мавзолей?
- Всiм лицарям, починаючи вiд чорно-срiбного й кiнчаючи рудо-мiдними
Труда швидко припина? двоколесо до куща й хапа? грудку мокро? землi з
металiчним слiдом од лопати; Макс зараз же понуро, трагiчно схрещу?
закоченi волосатi руки на грудях i пiдставля? всього себе пiд удари. Вiн
готовий прийняти все, що прекраснiй дамi рiзнометалевих лицарiв завгодно
буде з ним зробити.
- Ви - недобрий. I злий. Не хочу з вами мати дiла. Я до вас у страшно
важнiй справi, а ви...
- Я готовий до всяких послуг.
- Ви готовi тiльки лежати й посвистувати. От бачите, що це таке! Га!
Труда пiдносить трошки вгору ногу й показу? черевика. -Маленький,
давно-давно нечищений, подряпаний, такий бiд ненький, вiн на смерть
поранений- пiдошва геть-чисто вiдiрвалась, обвисла - i черевичок роззявив
рота, показуючи бiлий обтягнений навколо язичок.
- Фi, фi, фi-i! Каюк. Ну, що ж, стiльки рiзнометалевих лицарiв, та не
можуть полагодити одного черевичка?
- Ах, вони полагодять! Собi не вмiють. Та й не в тому рiч. Рудi! Iдiть
сюди! Швидше!
- Але ж Рудi хiмiк, а не швець, дозвольте вам нагадати. I не лицар.
Труда раптом пильно мовчки дивиться на Макса i, зiтхнувши, знизу?
плечима.
- I я не лицар, на жаль.
- Ну, як до кого. Рудi! Я в дуже важнiй справi. Це нарештi ста? вже
зовсiм безглуздя; в Берлiнi живе кiлька мiльйонiв здорових ледарiв, а ми
мусимо ходити в подертих черевиках. Ви подивiться.. Ну? Це - остання моя
пара. А ми хочемо органiзувати театр. Ну, куди ж тут театр, коли черевикiв
нема, сукнi подертi, електрики нема, води нема, в театрах од канонади всi
шибки повибиванi. Страшно безглуздо, нарештi. Що ж, так i будемо ми, як
вiвцi, жити?
Макс iз жахом пiдiйма? руку, робить круглi очi, вiдсаху?ться назад.
- Боже мiй! Що я чую?! Рудi? Що ми чу?мо?!
- Максе, ви нiчого не розумi?те.
- Цiлком iз вами згоджуюсь: нiчогiсiнько не розумiю.
- Охоче вiрю Але ви. Рудi, розумi?те! Правда?
Рудi (такий смiшний, незвичайний iз сво?ю каштановою борiдкою й вусами,
в яких поховалися ниточки уст) знизу? плечима.
- Я розумiю, але що ж можна зробити!
- Що??
Труда стрiпу? чорно-синiми кучерями:
- Засвiтити електрику, пустити воду, повставляти шибки, полагодити
черевики, пошити сукнi.
Макс засува? руки в кишенi й дивиться в небо, як курка, одним оком.
- Нiчого собi програмочка. А хто ж то зробить? Лицарi!
- Ой Максе, ви сьогоднi страшенно... Ну, нiчого, нехай! Хто зробить?
Ось хто: ви. Рудi, я, лицарi, мiльйони отих ледарiв. Та що, справдi, не
можна води пустити? Не сором! Та я сама зберу вам тисячi охочих зараз же
?хати по вугiль. Вся ж справа у вугiллi? Максе, ви не посмiхайтесь, не
судiть по собi. I якби ви не були таким тюхтi?м i не валялись у себе на
канапi, а балакали з людьми, ви б i самi це побачили. I зовсiм не того, що
хочуть старих порядкiв. Ого, вибачте. А просто хочеться робити, ну, от,
хочеться й бiльше нiчого! Або, як каже людина Шпiндлер, "перевага
iнтеграцi? над дез... де-зин-те-грацi?ю". Просто нема куди сил дiвати. Ну,
вiд радостi, вiд щастя, вiд... вiд волi хочуть робити. Ви цього не
розумi?те, правда! Будь ласка. Рудi, а ви теж не розумi?те?
- Я розумiю, але...
- Рудi все розумi?, але на все в нього? "але".
- Максе, почекайте. "Але", Рудi?
- Але... при чому ж я тут?
Труда знизу? плечима.
- Господи боже: i всi вони, всi мужчини говорять те саме: "при чому ж
тут я" Сонячна машина - ваша?
- Ну, моя. Цебто...
- Ну, так чого ж iще треба? Хто ж бiльше тут при чому, як не ви?
Розумi?ться, ви насамперед. А потiм Макс, Шпiндлер, увесь Iнарак, потiм
Комiтет Сонячно? машини. Де вони всi? Ну, де! Що роблять? Соромi Що робить
Макс? Мавзоле? копа?. Ах, надзвичайно важна робота. Рудi, ви повиннi
видати вiдозву. Власне ви, доктор Рудольф Штор. Розумi?те? Чекайте, я
обдумала весь план. Ви вида?те вiдозву. Нi, не так. Ми органiзу?мо
страшенну пропаганду. Розшука?мо всiх iна-ракiстiв, соцiалiстiв,
анархiстiв.
- Де ж ви?х знайдете?
- Знайдемо! Ну, господи, розумi?ться, коли так од самого початку
скептично ставитись, то, звичайно, нiчого не вийде.
Макс зiтха? й знову дивиться вгору.
- Хоч як ставитись, однаково нiчого не вийде. Ради того, щоб нудьгуючi
артистки (генiальнi, звичайно) могли заграти в театрi, навряд чи.
- I зовсiм не для того, щоб артистки! А просто самi люди хочуть.
- Так чого ж не роблять?
- Бо нiхто не штовхне. Нема проводу. От через що. А правда. Рудi, Макс
страшеяно подiбний тепер до ассiрiйця! Вам дуже до лиця ваша борiдка,
Максе. Ну, це мiж iншим. Так, Рудi, давайте! Га? Ну, спробу?мо.
Макс iз посмiшкою бере лопату i зсува? ногою налиплу землю.
- От страшенно хочеться перед лицарями виступити на сценi!
Труда круто поверта?ться до Макса, спалаху?, хоче щось сказати, але так
само круто одверта?ться й швидко йде у глиб саду.
Ассiрiйське лице Макса нiяковi?.
- От тобi й ма?ш! Трудо! Що ж я такого сказав? Трудо!
По-хлоп'ячому похитуючи плечима, незручно припадаючи на праву ногу з
бiдним пораненим черевичком, постать у спор-товому кепi, не озираючись,
пряму? до саду. Макс знизу? плечима, глибоко втика? лопату в землю й
розвезеними лiнивими кроками йде за нею. А доктор Рудольф, задумливо
покушуючи кострубатi кiнчики навислого вуса, сто?ть i все так само
дивиться на скибку землi з металiчним масним слiдом лопати.
Труда сидить в альтанцi, обнявши правою рукою стару покришену колонку.
Золотисто карi, чистi, обведенi синiми вiями очi похмуро, суворо дивляться
на облiплену бiло-рожевим цвiтом ворухливу вiд бджолячих латок i голiвок
гiллячку. Макса вони не бачать, не хочуть бачити.
Макс обережно сiда? поруч, кашля?, скоса зирка?, тягне за набухлий
вусик дикого винограду, знову кашля?.
- Ну, я бiльше не буду, Трудо Ну, мир?! Га?
Бджоли, не чуючи такого благального, трошечки присипаного усмiхом
голосу, працьовито, серйозно, завзято перелiтають з одно? квiтки на другу,
не штовхаються, не сваряться, не потребують нiяких вiдозв, канонад, намов,
насмiшок, моралей.
- Ну, не сердьтесь, я бiльше не буду. Я тепер уже зовсiм розумiю, як
вам дорогi лицарi, i нiколи?х не чiпатиму. Даю слово!
Милi, обвiянi синiми вiями очi сердито поширюються.
- При чому ж тут знову лицарi?!
- При тому, що ви ж за них образились на мене.
На вишневих пришерхлих губах пробiга? така знайома гримаска.
- Нi за яких лицарiв я не образилась. А образилась за вас.
- За мене?!
Макс аж рiвнiше сiда?.
- Розумi?ться. Ви так пiддалися сво?й журбi, що. що нi до чого вже не
здатнi. Що, нi?
- Якiй журбi?!
- Ах, "якiй"! За тою дамою, що померла. Я цiлком поважаю вашi почуття й
навiть... спiвчуваю, але...
Знову вперта, завзята гримаска.
-...але нi я, нi мо? лицарi - нiхто тому не винен.
Макс мовчить.
- I через це весь час чогось на мене сердитесь. Увесь час якась
насмiшка. Я й сама вмiю кусатись. Але вас iз дружби я не хочу чiпати. А ви
тим користу?тесь. I обража?те. Для того нiби, щоб пограти на сценi, я
придумала весь мiй план! Честолюбнiсть бiльша навiть за вашу журбу.
Макс пiдiйма? з землi сухий прутик, переламу? на колiнцi й усе-таки
мовчить та посмiха?ться. Так. Виходить, що вiн iз журби виявля? непошану
до?? лицарiв. Цiлком несподiвана iнтерпретацiя. А вона з дружби, iз
жалостi й спiвчуття не "кусала" його. Оце цiкаве пояснення.
I, значить, iз дружби ще три днi тому спиняла очi на його очах? I,
значить, iз жалостi червонiла, вiдриваючи очi? I всю зиму, виходить,
ходила й чiплялась iз спiвчуття до його горя за Сузанною, за дамою з "фе,
якими непри?мними очима"?
Макс одкида? прутика. Ну, з цим нарештi треба покiнчити.
- Ну, добре! Мир! Згода? Давайте полагоджу вам черевик. Де вiн подерся?
Покажiть.
- Не в черевику рiч.
- Нi, в черевику. Нi, стривайте! Покажiть.
Макс рiшуче ста? на одне колiно, обнiма? пальцями нiжно-холоднуватий
шовк ноги й злегка пiдiйма? черевик iз землi. Пiд пальцями пробiга?
легесенький ток, але черевичок легко да?ться пiдняти. Пальцi друго? руки
смiливiше стягують черевичок, i з нього, як iз сiро? шкаралущi яйця,
вилуплю?ться тiлесно-роявева, засоромлена, зворушливо невинна нiжка з
припорошеним носком.
Ассiрiйська чорно-синя патлата голова раптом, як яри-товкмачена згори,
нахиля?ться й прикипа? устами до нiжного холоднуватого шовку. По нозi
стрiлом пролiта? ток, пiд шовком?здригу?ться тепле тiло, шарпа?ться
зненацька пiйманою птiщею, але вуста прикипiли, пальцi владно, нiжно палю
че обкували ногу. I вона затиха? й лежить безвiльно,!покiрно, непритомно.
Патлата голова трудно вiдрива?ться, пiдводиться й крiзь навислi на очi
пасма дивиться вгору. I вмить тривожно скида?ться: спершись кашкетиком об
трухляву колонку, голiвка закинулась назад, i сiра-сiра блiдiсть, звiвши
матово-смуглявий рум'янець, моторошно затихла на закритих повiках, на
кiнчику носа, на зашерхлих губах.
- Трудо! Що з вами?!
Пухнатi смужки вiй ворушаться, розсуваються в темно-золотi щiлинки,
голова вiдступа? вiд колонки й дивиться на навислi пасма
блаженно-неймовiрним поглядом.
Максову голову вiд цього погляду пiдхоплю? буйним вихором од землi.
- Трудо! Правда?!
I вона, така тяжка на розумiння, розумi? мовчки, здивовано, щасливо
розумi?. Сiра блiдiсть спалаху? густим темним смуглявим рум'янцем.
Молитовне пiдведенi очi промiняться винуватим, зляканим народженим щастям.
Пришерхлi вишневi уста солодко-боязко чекають, забуваючи прошепотiти:
- Правда.
Ассiрiйська за.патлачена голова навiть не озира?ться, щоб шугнути в
розкритi, пришерхлi уста.
А нареченi в бiлих, рожевих намiтках млосно стоять, оточенi дзижчанням,
гудом, шепотом пильних крилатих крихiтних дружок, що прибирають?х до
вiнця. Покiрнi, безвольнi ручки злегка впираються в груди Макса й
вiдпихають. I владнi, сильнi руки моментально покiрно вiдриваються,
патлата голова пiдводиться й одмаху? пасма на потилицю.
Боже, як повно, як ясно, як святочно в саду! Яким рожево-бiлим щастям
ся? сад. До чого рiдно, зворушливо гудуть лох-матi працiвницi!
- Трудо! Моментально страшну агiтацiю! Мобiлiзувати комуну. Розшукати
весь Iнарак. За чуба, за барки?х. Кулаками по головi! Трудо! Ну, а лицар
же, а лицар, ради бога?
Труда приклада? зверхнi боки руки до лиць, в одну мить нагрiваючи руку.
А очi вже не неймовiрно, вже не злякано, а вже буйно, розгонисте смiються
вгору. Лицар?! Господи! Який лицар?! Чорно-срiбний! Бiдний Душнерчик,
милий, любий Душнерчик?! При чому ж тут вiн?
- При тому, що.. що ви ж не хочете розривати договору з ним?
Договiр? Ху, господи, як страшно горить лице й уся голова. Договiр? Ну,
який же може бути договiр, коли так на-вiсно, п'яно, коли так страшно,
незрозумiле горить лице? Душнерчик мусить просто повернути слово. I все.
Ах, та що там Душнер, договiр, слова!
- Ну, а... а... та дама, що...
- А про ту даму потiм! Тепер же... Де черевичок?
Боже, де ж, справдi, черевичок. Де бiдний, самотнiй, забутий, дорогий
сват?
Вiн лежить пiд лавою, мовчки кричачи широко роззявленим чорним,
беззубим, без'язиким ротом.
I знову прикипають уста до нiжно-гладенького холоднуватого шовку, знову
покiрно, непритомно млi? нiжка, знову радiсно й задерикувато показу?
тiлесно-рожевого язика заспоко?ний черевичок.
В кiнцi але? з'явля?ться висока чернеча постать iз буйно-червоною
головою. Бiдна-бiдна зажурена наречена!
- Трудо, ми зараз же йдемо до комуни! Правда?
- Ну, розумi?ться! Ходiмо! Швидше!
Макс нахиля?ться до вуха з синьою сережкою й тихо-тихо шелестить:
- I я переходжу жити до комуни. Правда.
Смуглявiсть раптом залива?ться густим темним рум'янцем, i бронзовi очi
скоса, щасливо й соромливо цiлують нахилене ассiрiйське, таке чудне,
нiжно-хиже лице. Волосата рука з не-застебнутим рукавом сильно пiдхоплю?
пiд лiкоть, стиска? його до болю, i обох пiдхоплю? вихор буйно?
нетерплячки. Моментально до комуни!
А чернеча постать помалу, рiвно, непричетне посува?ться назустрiч. I
вiнчальна шамотня саду, i закучерявленi хмарини в свiжiй зеленкуватiй
блакитi, i тихесенькi вибухи розквiтлих бруньок - i все?й байдуже. Так
само суворо, тихо й непричетно вона могла б рухатись i серед сiро? хмарно?
холодно? пустелi. I що?й до двох розчучверених, розкудовчених щастям
чорно-синiх, схилених одна до одно? голiв. Принцеса Елiза нудьгувато,
байдуже дивиться крiзь них у порожнечу, високо несучи червону голову.
- Добридень, Елiзо! Чудовий день. Правда?
Зеленi стомленi очi на мент спиняються в бризкаючих бронзовим золотим
щастям очах, швидко перекидаються на ассiрiйське лице й одвертаються.
- Добридень, Трудо!
Труда б з охотою зупинилась, роз'яснила б цiй бiдненькiй, милiй
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 32 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |