Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Володимир Вiнниченко. Сонячна машина 23 страница



велетенська хмаряна китиця. На цiй вулицi тихо, прохожих мало, та все

йдуть по одному. Екiпажi проносяться швидко, не виявляючи нiякого нахилу

спи нятися

Сказати Максовi про брата його чи нi?

Шофер розвезеним недбалим рухом вийма? цигарку й заку рюе. Вiн на

кiлька ментiв одсува? на чоло окуляри - i Фрiцовi видно чисте, молоде, в

шовкових, пухнастих вiях око воно чогось гидливо, задумливо мружиться.

Фрiцовi ста? боляче, соромно от цей же може бути таким недбалим, таким

зневажливо-спокiйним i твердим! Не тiльки сво? життя зможе вiддати, але й

чуже (та ще й яке!) вiдняти. Фрiц одсува?ться в самий куточок авто й увесь

винувато зiщулю?ться.

***

Принцеса Елiза сто?ть бiля вiкна й понурими очима дивиться в сад на

кра?чок даху порожньо? тепер лабораторi?. В небi висить густо-червона

хмара й дах одлиску? до не? фiалково-тьмяним скорботним усмiхом. Каштани

хмарно закутались у сво? зеленi кудлатi кожухи. Тихо, порожньо, тоскно в

саду. В'яне неприбрана пострижена трава рiвненькими рядочками.

Принцеса Елiза закушу? губу й вiдходить од вiкна. А в салонi теж

порожньо, тоскно, нудно до крику.

Весь свiт порожнiй, непотрiбний, остогидлий, нудний до мло стi. Куди

втекти вiд нього?

Принцеса блука? з кiмнати в кiмнату й виходить на терасу. Вiкна

графiвни Труди свiтяться.

Зайти хiба до Труди, до цього смуглявого страховища? Здиву?ться,

мабугь?

Але дивуватися доводиться принцесi, на канапi вся в бiло му, як у пiнi

молока, виразно смуглява в цiй пiнi, з темно червоними спухлими устами

лежить страховище. На нiй капелюш, але бiлi черевички валяються долi, само

ж страховище з цiкавiстю слiдку? за грою пальцiв сво?? ноги крiзь прозорий

шовк панчiх. В однiй руцi - цигарка, у другiй - келих iз жовтяво зеленим

сином.

- Ах, це - "ваша королiвська величнiсть"? А я гадала - мiй знаменитий

батенько. Може, ваша величнiсть зводять випити зi мною!!

Воно не диву?ться, це страховище, з вiзиту до не??? свiтлостi

принцеси, не радi?, не соромиться й навiть на волосинку не пiдводиться.

Хiба що переста? гратися пальцями -?дина уступка, яку воно може ради

такого екстреного випадку зробити.

- Вибачте, графiвно, я, зда?ться, не в час прийшла до вас!

- Хiба? Яка година? Ще ж зовсiм рано Але до мене мож на повсякчас ви ж

зна?те, я тепер - кокотка. Принцеса Елiза мовчки, вражено дивиться на

кокотку.

- Правда, правда! Невже ви не зна?те? Батько вам iще не сказав цього?

Дивно! Вчора ще я була професiйною злодiйкою - спецiальнiсть королiвськi



коронки. Але, на великий жаль батька, коронка знайшлась. Правда, ваша

величносте?

- Я, власне, тiльки вчора довiдалась про це тяжке пiдозрiння, яке...

- Ах, так? Ви не знали, що мiй фах коронка? Так, так, принцесо, до

вчорашнього дня я працювала в цiй галузi. Але з сьогоднiшнього дня

змiнила: тепер я кокотка. Мiй фах тепер.?здити по шинках i плямувати

честь нашо? фамiлi?. Боюсь, що це з матерiального боку буде менш вигiдно,

нiж красти бриль янтовi коронки. Ви як дума?те, ваша свiтлосте? Та що ви

так песимiстично дивитесь на мене? Ви дума?те, я програла цi?ю змiною?

Правда?

- Що з вами, графiвно?

Графiвна ставить келих на стiл i з лiнивим здивуванням огляда? себе з

усiх бокiв.

- Зi мною? Зда?ться, нiчого особливого. Все, як слiд бути в кокотки.

I раптом iз цiкавiстю поширю? на принцесу занадто блискучi

бронзово-карi очi.

- А скажiть, будь ласка, ваша свiтлосте, вам не трудно дихати в цiй

кiмнатi?

Принцеса Елiза непорозумiло обводить очима навкруги.

- Нi, не трудно.

- Дивно! Звичайно, морально чистим жiнкам бува? трудно дихати одним

повiтрям iз кокотками. Так принаймнi сто?ть по всiх хороших книжках Я б

вам запропонувала присiсти, коли б була певна, що ви дiйсно не

задихнетесь. А то тодi доведеться менi перейти ще на один фах: професiйно?

вбiйницi.

Рiвно-бiла рука в чорному рукавi спокiйно пiдсува? стiльця - i принцеса

Елiза сiда? бiля столу.

- О ваша свiтлосте, ваша мужнiсть мене захоплю?! Я певна, що ви могли б

навiть випити зi мною, коли б це було потрiбно для врятування життя

людини. Еге ж? На жаль для тако? самопожертви нема поблизу погибаючо?

людини

Принцеса Елiза мовчки бере Трудин келих i п'? з нього зе-ленкувато

золотисте течиво. Страховище здивовано клiпа? очима, поiiм прожогом бiлим

вихором зрива?ться з канапи, безшумно бiжить не зовсiм певними пiвбосими

ногами в куток до маленько? шафки и зараз же верта?ться з такою самою чар

кою, як i в принцеси. Розмашисте, одчайдушне, як то личить кокоткам, вона

налива? знову вина в келих Елiзi й собi.

За мужнiсть, за смiливiсть, за геройство принцеси! К чорту коронки,

брильянти, к чорту кокоток, вона хоче просто отак випити з принцесою за..

за ну, за те, що вона сюди прийшла! Ну?

Принцеса Елiза знову мовчки з легким смiхом п'? Труда ставить келих на

стiл i, широко розставивши босi ноги, щоб мiцнiше триматись, вражено,

пильно й серйозно вдивля?ться в матово бiле, з золотистим пушком на лицях

обличчя.

- Та невже ж ви п'?те просто так, без нiяко? мужностi?!

- А чого ж би я не могла так пити? Труда помалу водить головою з боку

на бiк.

- Дивно. Ви сьогоднi зовсiм iнша. Просто й не ваша величнiсть. I

посмiха?тесь ви просто, як людина. Хм, хм! Ви знаете, я думала, що у вас

фарбоване волосся. Воно занадто червоне О, ви не думайте, що я п'яна

Порядна кокотка нiколи п'яна не бува? А кокоткою бути, я вам скажу, Елiзо,

з деякого погляду добре. Серйозно! Кокотка менше потребу? лицемiрити. От

я, наприклад, хочу пити вино - п'ю, хочу цiлувати мужчин - цiлую; хочу

говорити страхiтнi речi - говорю. Схочу красти, брехати, вбивати - i буду

Я ж - кокотка, менi нiхто дивуватись не повинен. А вам, наприклад, не

можна Правда?

Принцеса Елiза замiсть вiдповiдi пiдставля? свiй келих.

- Наливайте.

На матово бiлих щоках?? з'явля?ться по невеличкiй черво нiй плямочцi.

Сухо кiстяний овал м'якша?, ожива?, рожевиться.

Страховище здивоване, серйозно й глибоко здивоване. Воно скромно сiда?

на кра?чок канапи й соромливо причепурю? капелюшок, що з'?хав набiк.

- Ну, а тепер, Трудо, розкажiть менi, що вам?. Не як "вашiй

величностi", а як Елiзi. Добре!

Труда облизу? язиком спухлi, набухлi кров'ю губи. Елiзi вона може

розказати з охотою. Але що, власне, розказувати? Сьогоднi батько в

поганому гуморi.Через те йому схотiлося виявити батькiвську владу. От вiн

узяв i заборонив сво?й дочцi виходити без його дозволу з дому. Просто

заборонив - i бiльше нiчого Одвертий, брутальний, звичайний собi деспотизм

усiх батькiв, чоловiкiв i взагалi мужчин усiх часiв. Людськi закони й

звича? претендують на вищiсть над звiрячими Само-заслiплення у звiрят нi

жiнки, нi дiти не живуть у такому безглуздому рабствi, як у людей Доки ж

це буде, хотiлось би знати? Доки мужчина пануватиме над жiнкою?

- Вiчно, Трудо.

- Вiчно?

- Вiчно.

- А через що?

- Бо вони дужчi.

Принцеса Елiза мимоволi посмiха?ться, а Труда пильно дума?. Хм! Дужчi.

А чим же вони дужчi? Грошима. Мужчини мають у сво?х руках усi грошi, от у

чому вся штука. I через те вони мають право й силу купувати й продавати

жiнок. Законно чи незаконно, а продають i купують.

А жiнки дурнi. Безумовно дурнi. Вони повиннi змовитись i вимагати

половину всiх грошей собi. I тодi будуть такi самi дужi й незалежнi, як

мужчини. А як мужчини не згодяться, вчинити жiночий страйк. Серйозно!

Генеральний жiночий страйк. I нехай тодi мужчини спробують прожити без

жiнок. Ану!

Князiвна Елiза раптом червонi? так, що навiть страховище помiча? Вона

здивовано дивиться на червонiсть, що горить аж до самих вух Елiзи, i

нiчого не розумi?. Невже вiд соромливостi? Господи, така важна, така

горда, така вчена принцеса - соромиться, як дiвчинка!

- Вибачте, принцесо, я, зда?ться, сказала щось непристойне?

Страховище стара?ться бути ввiчливою, поважною, але принцеса

посмiха?ться й сама (сама!) бере пляшку й налива? собi й Трудi повнi

келихи.

- За генеральний жiночий страйк, Трудо!

- Правда?!

Труда схоплю?ться на ноги i, хитнувшись, у бурному захватi обнiма?

Елiзу, що так само загадково посмiха?ться, вiдводячи руку з келихом набiк,

щоб Труда не розхлюпала. Потiм страховище хапа? свiй келих i одним духом

випива? до дна.

Ах, яка вона рада, що вона помилилася у принцесi! Вона ж була певна, що

Елiза - висхла, набундючена величнiсть, для яко?, крiм коронки, нiчого на

свiтi нема?.

- За вас, Елiзо! За вас тепер! Добре?!

Зеленi очi починають виразнiше блищати. По тiлу ходить легке веселе

тепло, заповнюючи холодну, тоскну порожнечу. Свiт ста? повнiший, ближчий;

солодка туга дзвенить, як зачеплена струна; мила Труда така втiшна, бiдна,

славна.

От Труда сiда? з нею поруч у фотель, пiдiбгавши одну ногу в панчосi пiд

себе, вона обома руками обнiма? руку Елiзи i, комiчно заплiтаючись язиком,

смiшно сердячись на себе за це, жагуче обурено скаржиться на батька,

брата, на чоловiка Фрiди, на свого нареченого - "феноменальну зануду". Це

- вороги, деспоти, кати Мужчини - вiковiчнi вороги жiнок.?м треба

оповiстити безпощадну вiйну це?диний рятунок.

А потiм тут же згаду? iпро якогось "чорно-срiбного лицаря" й говорить

такi речi, вiд яких починають горiти вуха принцеси. Тут же згаду? Макса,

брата бiдного доктора Рудольфа. Елiза нiколи не бачила Макса? I слава

боговi, а то б вона оце не сидiла так спокiйно. Ах, що там говорити: всi

цi коронки, грошi, графство, влада, слава, все це - дурницi. Нема нiчого

кращого, вищого й святiшого в життi, як кохання. Правда?

- Не знаю, Трудо. Може.

- Як не зна?те?! Невже ви нiкого досi не любили?!

Елiза з посмiшкою крутить головою. Труда вiдкида?ться назад, щоб краще

бачити це чудо.

- I нiколи-нiколи нi один мужчина не торкався до вас?! I ви не зна?те,

що таке поцiлунок?!

Принцеса Елiза з усмiхом так само крутить головою.

- Ах, бiдненька ж ви моя!

Принцеса Елiза раптом смi?ться, хапа? недопитий келих i високо

пiдiйма?.

- За кохання, Трудо!

Труда, хапаючись, налива? й вихиля? вино в рот.

- Елiзо! Ви - справжня королева! Зна?те ви це? Але стоп! Елiзо!

Слухайте: вчинiть iще одне злочинство. Хочете? Закиньте к бiсу на сьогоднi

вашi королiвськi чесноти й поможiть менi: поможiть утекти на побачення до

мого чорно-срiбного лицаря. Ану! Скажiть, щоб вам подали авто, i пiдвезiть

мене. Добре? Ви ж не повиннi знати, що мене арештовано.

Елiза щось дума?. Раптом рiшуче кива? головою й згоджу?ться. Труда в

захватi кида?ться одягати сво? бiлi черевички, ловлячи?х смуглявими

руками, а Елiза йде до себе.

Зловивши черевички, Труда бiжить до столика, хапа? папiр i розгонисте

пише.

"Мамо! Батько назвав мене кокоткою. Але я нею ще не була. Тепер

зроблюсь. Батько хотiв продати мене на все життя, як Фрiду, i називав це

шлюбом. Так краще я сама себе продам на вигiднiших умовах, хоч це й не

буде зватися шлюбом. Я не хочу так дорого платити за таку нiсенiтницю, як

назва. Прощай, мамо, я бiльше не вернусь у тюрму, яку батько зве

"родиною". Колись твоя дочка Труда, а тепер кокотка".

Сперши папiрець на порожню пляшку з-пiд вина, Труда почина?

телефонувати.

- Гальо! Чека?те? Слухайте, Душнере. менi категорично заборонено

ви?жджати з дому. Через те чекайте на мене через двадцять хвилин на нашому

звичайному мiсцi. Бувайте, спiшу.

Поко?вка бiля ворiт здивовано дивиться, як ви?жджа? авто з принцесою

Елiзою й графiвною Трудою. Вона швидко веде за ними собачку й поспiша? до

рогу. А там газетник уважно проводжа? очима екiпаж, в якому нiчого

особливого нема?, крiм двох жiночих постатей. I до того це видовище його

вра жа?, що вiн забува? продавати газету й спiшить назустрiч поко?вцi з

собачкою.

- Невже вона?!

- Вона.

- Напевно?!

- Абсолютно.

Газетник люто засува? в торбу число газети.

- Значить, i пронюхали! Знiмайте всiх. Швидко!

Газетник i поко?вка розходяться, а звичайнiсiньке авто з двома

звичайними жiночими постатями летить вулицями Берлiна до призначеного

мiсця. Через двадцять хвилин недалеко вiд призначеного мiсця авто

зупиня?ться, постать у бiлому виходить i йде пiшки, а авто з чорною

постаттю несеться далi.

Воно заверта? то влiво, то вправо, вилiта? на нову алею й тече по

новому передмiстi.

В небi вже давно погасла густо-червона хмара, розтавши в густiй синявi.

Мiсто й небо засвiтили сво? лiхтарi.

Авто пiдкочу? до темно сiрого великого будинку нудно урядового типу.

Принцеса Елiза помалу поважно сходить iз екiпажа i, рiвно, велично

тримаючи голову, пряму? до ганку.

Порть? спочатку пробу? сперечались-тако? пiзньо? години нiяких одвiдин

у лiкарнi не дозволя?ться, але, прочитавши мовчки простягнуту йому

вiзитову картку, низько схиля?ться й бiжить у дсжурний кабiнет. Звiдти

через хвилину вибiга? кругленький чорненький, як кузочка, добродiй,

пiдкочу?ться до принцеси i, силкуючись зiгнути сво? туге кругле тiло,

вiдда? себе до розпорядку?? свiтлостi. Чим вiн може служити високiй

гостi?

Високiй гостi треба побачитися з одним хорим, сьогоднi привезеним до

лiкарнi, доктором Штором. Вона розумi?, що час невизначений, але вона

просить зробити для не? ви?мок.

Чорненька кузочка винувато чуха? товстенькою лапкою за синюватим вухом.

Рiч у тому, що, крiм усього, з цим хорим трудно бачитись: вiн у такому

станi, що... що навряд чи може говорити.

- А що з ним, пане докторе?

З ним такий гострий припадок хороби, що були змушенi одягти на нього

сорочку й прив'язати до лiжка. Так, так, це сумно, але це звичайна рiч у

таких хорих. Правда, такого способу вжива?ться рiдко, але в даному разi

конечнiсть виникла з того, що хорий - людина надзвичайно?, неймовiрно?

фiзично? сили. А крiм того, вiн хотiв утекти. Еге ж, утекти! Викрутив

пригвинчений до пiдлоги стiлець, пiдставив пiд вiкно й почав руками

виламувати грати. Нехай?? свiтлiсть уявлять собi з цього, що то за сила в

цi?? людини! I вже вивернув одну гратину з стiни, а другу погнув, як

воскову свiчку. Але, коли сторожа схотiла його зсадити з вiкна й покласти

на лiжко, на нього напала така лють, що п'ятеро чоловiк на превелику силу

змогли з ним справитись. Вiн жбурляв здоровенними сторожами, як

хлопчиками, одному звихнув руку, другому розбив щелепи вдаром кулака.

Довелося накинути на нього сорочку й прив'язати до лiжка. Але припадок,

треба думати, хутко мине, i тодi його вiдв'яжуть.

Висока гостя слуха? мовчки, високо й холодно тримаючи голову. Так, це

трохи непри?мно, звичайно. Але вона, проте, просить пана доктора дати?й

змогу побачитися з хорим. Можливо, що це побачення подi? на нього

втихомирливо.

Чорненька кузочка не смi? вiдмовити й веде?? свiтлiсть нагору. Перед

дверима кiмнати хорого гостя просить лишити?? на самотi з пацi?нтом,

дяку? пановi докторовi й велично, повiльно входить у розчиненi перед нею

дверi.

В кiмнатi притушене свiтло, що сi?ться з стелi. Просто проти дверей -

вiкно з погнутими гратами, праворуч - лiжко, на якому непорушне й

незграбно лежить великий бiлий замоток.

Принцеса Елiза рiвно, помалу пiдходить до лiжка. З подушки на не?

здивовано, неймовiрно дивляться одвертi невиннi очi. Через усе чоло до

виска йде червона кривава смега; волосся поплутаними пасмами закинене

чужою рукою назад.

- Добривечiр, пане докторе!

Так, це дiйсно вона, принцеса. От спокiйно сiда? на стiлець, злеiка

перехиля?ться й пильно вдивля?ться в нього. З-пiд прозорого чорного

капелюша збiгають за вуха червонi крила волосся.

Доктор Рудольф хоче пiдвестись, але полотнянi широкi спо вивачi з

м'якою непорушною твердiстю тримають його тiло Вiн тiльки поверта? голову

набiк i несподiвано посмiха?ться

- При?хали перевiрити, чи мiцно тримають^" Як бачите, мiцнiше,

зда?ться, не можна.

Князiвна Елiза якийсь мент чудно мовчить, а коли почина? говорити,

голос?й непри?мно похрипу?:

- Я при?хала востанн? спробувати помогти вам.

I прокашлю?ться.

- Так? Дуже дякую. Але я занадто вже почуваю вашу помiч. Бiльш не

потребую.

Принцеса не сердиться, не мружить очей, а тiльки чудно весь час водить

ними по його лицi, ще раз спиняючись на кривавiй смузi. I знову голос??

звучить хрипко, тихо, рiвно.

- Я вiрю, що ви вмi?те тримати сво? слово...

Доктор Рудольф знову посмiха?ться.

-...Дайте менi слово, що ви вiдмовля?тесь од сво?? Машини, i ви зараз

же будете вiльнi.

Доктор Рудольф раптом робить усiм тiлом рух, бажаючи схопитись, але

тiльки пiдкида? головою догори й знову пада? нею в подушку.

- Та як у вас вистача? духу робити менi таку пропозицiю?! Як ви смi?те

пiсля всього?! Iдiть собi гетьi Iдiть звiдси!! Чу?те!

Принцеса Елiза не рушиться й так само тихо, чудно не вiдрива? вiд нього

очей.

- Я смiю це робити, бо не хочу, щоб ви мучились.

- О, дякую за ласку, ваша свiтлосте, дякую дуже!

- Пане докторе, ви бачите, що ваш опiр не може врятувати нi вас, нi

Машину. Для чого ж завдавати собi таке тяжке страждання?

- Це я собi його завдаю!! Я!!

- Ви, пане докторе Одне ваше слово - i ви будете вiльнi Ви будете жити,

працювати, ви..

- Ваша свiтлосте! Ви, зда?ться, переконались, що мене тут тримають

добре. Для чого ж зайвi розмови! Щоб цiлком заспоко?ти вас, я сам вам

скажу, що я звiдси вже нiколи не вийду. Я або збожеволiю, або мене

замучать i вб'ють За це я вам ручусь Отже, ви можете бути цiлком

задоволенi за все, що я вам зробив злого и образливого, менi одплачено як

слiд Ваша й вашо? коронки честь очищена. Чого ж вам iще треба?!

Принцеса Елiза, випроставшись, одкинувши голову, заплющу? очi й сидить

так, неначе вiдразу заснувши. Тiльки чорний шовк на грудях опуклими

хвилями то пiдводиться, то спада?.

- Значить, ви не згоджу?тесь одмовитись? - раптом ледве чутно пошепки

чу?ться з?? уст. А очi так само заплющенi.

- Нi, принцесо. Вiд душi не вiдмовляються. А життя мо? можете брати

самi.

Принцеса Елiза трудно розплющу? очi й помалу пiдводиться.

- В такому разi... прощайте, лане докторе.

- Прощайте, принцесо.

Чоло червоно смi?ться кривавою роздертою смугою, а уста в кутиках

жорстко, вперто загнули донизу волосинки. Очi, одвертi, голi, сталево

дивляться вгору.

Князiвна Елiза раптом озира?ться на дверi, потiм швидко ступа? до

лiжка, нахиля?ться!просто до широко розкритих очей, бере в обидвi руки

скудовчену голову й припада? довгим, п'ючим поцiлунком до уст.

Одiрвавшись, мовчки поверта?ться й прудко виходить iз кiмнати.

Доктор Рудольф, спалахнувши непорозумiлим зляканим щастям, пiдвiвши

голову, дивиться?й услiд.

***

- Мамо, я тобi кажу, ти не повинна нi на хвилину думати, що вiн хорийi

Нi на хвилину! Чу?ш? Вiн здоровiший, вiн дужчий, вiн кращий за нас усiх. I

вiн буде на волi, я тобi кажу. Буде!

В лабораторi? зовсiм темно, тiльки крiзь велике вiкно просiва?ться

слабесенький одсвiт од сяйва мiста та свiтла зiр. I в теплiй тьмi, де ще

живе нiжно-солодкий дух сонячного хлiба, шепiт чу?ться таким жагучим,

переконаним.

- Але як же, як же можна здорову людину посадити в божевiльню?! Як це

можна?! Значить,? в ньому щось...

- Мамо! Ти знов? Та, кажу тобi, цi люди мiльйони готовi кинути в

найтяжчi страждання й смерть ради сво?х iнте ресiв, а ти диву?шся, як

можна зробити це з одною людиною. Мамо, я не маю часу. Я мушу зараз же

завезти й сховати цю валiзку. Я сьогоднi вночi прочитаю Рудiв рукопис, а

завтра зранку почну робити заходи, i Рудi буде на волi. За це я тобi

ручуся сво?ю головою, мамуню. Ах, мамо, ах, мамо! Нi, та ти не можеш

уявити собi, що це може бути, коли Рудева Машина? дiйсно така, як ти

кажеш! Але ж, ти кажеш, ти сама?ла той хлiб? Правда, мамо? Дiйсно ти

?ла?!

-?ла, Масi. Присягаюся богом,?ла й нiколи в свiтi нiчого кращого не

?ла. Це iстинна правда. Масi!

- В такому разi, мамо, ти не дивуйся, що вони замкнули його в

божевiльню. В тюрму посадити вони не можуть. За що? Просто вбити -

небезпечно. А найкраще зробити його бо жевiльним. I тодi i його Машина -

вигадка, маячiння боже вiльного. А вона, ця Машина, розумi?ться, повинна

бути для них страшна! Таж подумай, подумай, мамуню, що це може бути? Це...

Нi, я мушу швидше?хати. Нас можуть тут застати. Ти проведи мене до

хвiртки. Ах, мамо!

I Макс раптом бурно, мовчки обнiма? матiр i одверто, жадно, тепер уже

дозволяючи собi це, цiлу? мокрi вiд слiз очi, теплi й теж мокрi лиця, такi

рiднi, з таким дорогим дитя чим, колишнiм колишнiм духом "мами". Материнi

руки, цупко-нiжнi, легкi, теплi, ходять по його плечах, ши?, головi, лю

бовно, теж жадно обмацують, спiшать торкнутися до всiх куточкiв його тiла,

так довго вiдриваного й не одiрваного.

- Масi! Дитинко! Хлопчику мiй бiдний!

Макс одрива?ться, хапа? важку валiзку й обережно несе?? до дверей. На

губах - солоний, нiжний смак, на очах, на обличчi - мокрi, гарячi слiди

поцiлункiв.

Сад тихенько, заспокiйливо шелестить назустрiч двом темним постатям. У

ньому нiхто не може?м зустрiтись. Принцеса з графiвною по?хали кудись до

мiста, графи сидять у сво?х кiмнатах, а дiдусь Погани давно спить у сво?й

хатинцi.

Перед хвiрткою Макс тiльки простяга? руку матерi.

- Я сповiщатиму тебе, мамо, ти не турбуйся. Тiльки будь в умовленi

години поблизу телефону. Ну, прощай, тепер я сам На вулицi теж нiчого

пiдозрiлого. Його авто сто?ть на свойому мiсцi. О, чекайте, вашi

свiтлостi-справа ще не скiнчена.

Фрiц вiдчиня? дверцi авто й помага? Максовi втягти валiз ку. Ух, та

важка ж яка! Що в нiй? Золото?

- Краще, нiж золото! Цiннiше за все золото на свiтi, Фрiце! Чу?те,

хлопчику! Майте це на увазi!

Фрiц пощипу? себе за волосинки над губою. "Хлопчиком" називати ного все

ж таки трошки занадто. Людина, в яко? виразно ростуть вуса, якiй довiряють

бомби й серйознi справи, не? хлопчик Правда, коронка знайшлась, старий

Штор одi-слав його, але ж вiн був при цiй справi. Та з товаришем Максом,

видно, сталося там щось надзвичайне: вiн не може спокiйно всидiти, то

пiдiгне ноги, то знеможемо витягне?х, нетерпеливиться, обома руками

сильно тре щоки, вигляда? у вiконця авто, торка?ться рукою до та?мно?

валiзки, що сто?ть у ногах, неначе боячись, що вона зникла. I все чогось

маца? себе за груди з лiвого боку.

- Тiльки ж глядiть, Фрiце, берегти, як око, як сво? життя, цю валiзку.

Чу?те? Явам довiряю??. Вона повинна бути близько вiд мене. але не в мене.

Найближче живете ви. I вам я найбiльше вiрю. Розумi?те? Отже, живим iз рук

ви не повиннi?? випустити. Чу?те?

- Чую, товаришу.

Тепер Фрiц переста? пощипувати волосинки вусикiв - оце iнша мова. А

Макс намацу? рукопис на грудях i нетерпляче дивиться у вiконце автомобiля.

Панi Гольман iще нiколи не бачила свого пожильця в такому

радiсно-пiднятому станi, таким дивно гарним, таким ясно сяючим. Слава

боговi, очевидно, та шикарна дама змилувалась над хлопцем. Та як i не

змилуватись над таким красунем, над таким веселим, буйним, вогневим?

Дурна, божевiльна була б, коли б одштовхнула. А ласкавий, а привiтний, а

любовний який! Як??, стару торбу, обнiма?, термосить, трохи ве цiлу?.

Панi Гольман аж зашарю?ться сво?ми жовтовощаними щоками. Широко

розставленi малесенькi, закругленi вiд штовханiв життя оченята зворушено й

тепло-тепло голублять буйну постать красуня-"хлопчика".

I довго вона ще не спить i чу?, як за тоненькою стiнкою раптом

гуркотить стiлець, як радiсно, швидко у вогневому захватi бiгають молодi

ощасливленi ноги по пiдлозi. I згаду?ться "старiй торбi"?? бiдний

покiйник, згаду?ться не тим кашляючим пiвмертвяком, з яким вона добрела до

останнiх днiв його життя, а молодим, лукавим, з начесаним на лiве око

загонистим чубом i м'якенькими вусиками, вiд яких на губах лишалося стидне

й млосно-солодке почування.

***

Чорно-срiбний лицар, фабрикант гудзикiв Душнер, терпляче чека? на

призначеному мiсцi. Вiн собi ходить по тротуарi, заклавши руки за спину й

покручуючи пальцями. Куди йому поспiшати?! То нерозважна, неекономна

молодiсть усе кудись поспiша?, усе за чимсь гониться, нетерпеливиться, не

розумiючи, що за сво?ю власною тiнню гониться. Людина ж, якiй п'ятдесят

шiсть рокiв, добре зна?, що свою власну тiнь однаково трудно пiймати що

стоячи, що бiгаючи.

I цiн ма? рацiю - нокругивши пальцями всього тiльки пiвгодини, вiн

досяiаь свого так само, якби цей час рвав на собi волосся. От вiн сидить

уже з Трудою в окремiй закритiй ложi рес-iорану, Труда весело смi?ться,

п'? без сво?? звичайно? обережностi келих ja келихом, а вiн сидигь так

близько ко ло не?, що чу? запах?? молодого, тоненького, незайманого тiла.

Внизу в залi бурлить рiзнобарвний вихор людських тiл, на пiвоiолених,

попсреплiтуваних руками, оп'янiлих вiд самих себе, вiд музики, вiд танцю.

Смiх, шаркiт нiг, дзвякiт тарiлок, тужний плач флейт, теплий, душний дух

гарячих тiл, пахощiв, вина, тютюну. Труда пiдтанцьову? плечима, наспiву?,

пуска? дим циi сiрки в зал Гарно жити на свiтi!!

- Трудо, я люблю вас.

- Дуже добре Трам-та-ра-рiм-тiм!

- Трудо, один поцiлунок, малесенький, невинний!

- Будь ласка.

I маленька, тоненька, смуглява ручка пiдставля?ться чорно-срiбному

лицаревi до уст. А бiльше нi - договiр, вище лiктя не можна. Ах, вiн

невдоволений? Не треба, нiчого не треба! Вона теж хоче танцювати. Нi, не

танцювати, а гойдатись на тих стьожках iз срiбного паперу. Як безсоромно

танцю? та гарна пара.

- Папуню, вас коли небудь били? Папуня недочува?: слово "папуня"

звучить тут так непри?мно й не до речi.

- Хто бив?

- Ну, хто! Взагалi хто-небудь. Батьки, наприклад. Так, його iнодi били.

Але невже вона нiколи нiколи не зго-дичься побути з ним на самого?

- Ту? нема нiчого Ах, тут, серед цього натовпу, гомону, крику! Нi,

зовсiм, зовсiм на самотi.

- Цс неморально, папуню, - важно й повчально каже Труда i, лукаво

примруживши одне око, тоненько тягне вино з чарки.

Папуня лгха? й ненавмисне кладе руку на колiно Труди. Труда заплющу?

очi й вiдкида?ться на спинку фотеля нехай робить, що хоче - вона кокотка й

хоче бути, як справжня ко котка. Безсоромна музика, безсоромнi танцi - все

безсоромне, i вона безсоромна.

I соромно, i хвилююче, i чогось плакати хочеться. I вiн ще поче такi

страшнi, соромiцькi, задушливi слова. А цинiчна, влазлива, лестива й

здiймаюча музика щось нагаду?. Боже, що вона весь час нагаду?? Щось давн?,

чисте, зворушливе.

- Папуню, сядьте далi! Папуню!

- Трудо, моя дорога дiвчинко!

- Налийте менi вина, я хочу пити. Швидше! I коли ви собi дозволите ще

раз торкнутись мене, я зараз же iду додому. I ви ж не любите мене, ви не

можете любити мене!

Господи, вiн, вiн не любить???! Оце так! А коли людина, перейшовши

п'ятдесят третю весну життя (трохи не помилився й не сказав "п'ятдесят

шосту!"), маючи снiг на волоссi, чу?, як у грудях мак цвiте, то що ж це

таке з ним? А коли ця смiшна людина iз снiгом на волоссi й цвiтом маку на

серцi дума? про маленьку, смугляву, вередливу жiночку i ста? на колiна

перед?? образом, i плута? всi цифри в бухгалтерських книгах, i всi цифри,

всi книги, всi люди для не? нуднi й непотрiбнi, то що це таке з ним, хотiв

би вiн знати? А коли за можливiсть почути цю маленьку непокiрну жiночку

сво?ю, за можливiсть прилучитися до?? святозапашно? молодостi, до??


Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 19 | Нарушение авторских прав







mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.076 сек.)







<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>