бузковiй але?? В очi не глянула, не торкнулась до нього, до того, який
майже щоночi приходить до не? як муж, як?диний, коханий, до якого з таким
криком щастя тулиться все?? тiло?
Князiвна Елiза розплющу? очi i швидко, як прокинувшись од несподiваного
сну, чепурить зачiску. Господи, знову вона пiдда?ться цьому божевiллю. Це
ж явна хороба, це - ненор мальнiсть, ознаки дегенерацi?. Ясно ж про
подiбнi явища сказано у Клiнгера!
Князiвна Елiза нетерпляче зирка? на телефон, неначе там сидить граф
Елленберг, i почина? твердо, рiвно ходити по кiмнатi Треба себе рiшуче
взяти в руки. Якщо це - хороба, то лiкуватися, боротись, а не збiльшувати
?? дурними фiлософiями!
Але коли князiвна Елiза сiда? знов у фотель, i втома, що цiлий день
тоскно ни? в тiлi, знову теплою млявою рукою обнiма??? шию й нагина? на
груди,?й раптом ста? страшно. Зараз вона повинна переступити через якийсь
порiг, iз-за якого вороття вже не буде, але за яким... Що за ним??
Талiсман, розрив-трава, яка верне вкрадене злим чарiвником царство? Чи
страховища, якi закатують???
I не вiриться князiвнi Елiзi, що там? розрив-трава. Там просто
бiржовi, жорстокi, тупi, чужi, огиднi iстоти, якi самою сво?ю чужiстю,
тупiстю задушать?? А вона йде до них. Хiба ж це не сон, не глум з логiки?
I "справжнiм, законним" мужем буде коротконогий хам i убiйник?? батька й
брата?
I раптом князiвна Елiза чу?, як?й вибухом, нестерпно, болючо-жадно
хочеться бачити лице з одвертими, чистими, голими очима, тоненькi
волосинки кутикiв уст, каштанову з пiдпалом гриву волосся, яку так
зворушливо смiшно загрiбують довгi, тонкi пальцi. Голодно, кричуще, з
тупотом нiг хочеться! Нехай тодi все - розрив трава чи страховище, подвиг
чи самогубство, перемога чи загибель, а тепер тiльки побачити, тiльки
торкнутись очима вдень при свiтлi сонця до нього, до?диного,
незрозумiлого, такого далекого та чужого й такого близького та рiдного!
Зараз, негайно!
Але в цю мить камердинер Фрiц, невмiло-поштиво схиляючи жовто-золотисту
кучеряву голову, доклада? про пана графа Адольфа фон Елленберга. Князiвна
Елiза холодно напускав на очi важкi вi? й велично хита? головою. Щасливий
комiсiонер трiумфуючого хама!
Але, на диво, нi особливого щастя, нi кричущого трiумфу в усiй постатi
комiсiонера не помiтно. Це швидше постать кiшки, що, пригинаючись i
витягшись, лiзе муром за горобцями. Вiн вiта??? свiтлiсть iз великою
подi?ю, з першим етапом у досягненнi велико? мети; вiн iз тихим, улазливим
ентузiазмом розповiда? всi повiдомлення телеграфiчних агентств, вiн
розпису? всю пишнiсть i величнiсть параду, салютiв Нiмеччини сво?му
генiальному представниковi на Конгресi Ново? Ери; а проте щось не зовсiм
певне, пiдповзливе чути в його словах. Бо?ться зразу викладати вексель на
стiл? Викладай, комiсiонере, принцеса Елiза готова.
Але тим бiльше вона хоче зараз же, негайно бачити тонкi волосинки уст!
Тим бiльше!
I принцеса Елiза пропону? графовi Адольфовi вийти трохи до саду. В
покоях перед вечором занадто душно.
Граф Адольф, поштиво перегнувшись, пропуска? принцесу Елiзу поперед й
обережно, весь витягшись, лiзе за нею. А коли вона виходить iз салону,
через другi дверi просува?ться жовтокучерява голова Фрiца й озира?
кiмнату.
В саду повно золотого, сонячного, задушно-запашного бринiння й
дзижчання. Рознiжено куняють на химерно повикручуваних клумбах голiвки
квiток, а круг них, як дами круг матерiй на розпродажу, товпляться бджоли,
сiдають, залазять усередину, i зда?ться, що квiтки судорожно затрусять
голiвками вiд лоскоту. I порожньо в саду, нi душi. Нi, якась постать!
- Так, так, розумi?ться, це грандiозна подiя. Треба сподiватись... -
Ах, то старий Йоганн ножицями на колiщатах стриже траву.
-... треба сподiватись, що й далi йтиме добре. Хоча вiдношення Союзу
Схiдних Держав виклика? деякi сумнiви.
Граф Адольф зрива? листок i з вибачливою посмiшкою за кiнчик стебельця
крутить його в двох пальцях. О, це пуск Союз Схiдних Держав чудесно
розумi?, що вiн не може вдаватись у боротьбу з Заходом Безнадiйна справа.
Тут граф Адольф робить маленьку паузу. Князiвна Елiза. рiвно несучи
голову, як червоний вугiль у чорному свiтильни ку, звужу? очi i зна?, що
скаже граф Адольф фон Елленберг.
I коли вiн почина? говорити, у звужених очах холодно ки ва? головою
посмiшка, - ну, розумi?ться.
- Але я сподiваюсь, що пан Мертенс буде такий добрий i в цей же вiзит
завезе й коронку Зiгфрiда?
Адольф потуплю? очi, мовчить i глибоко зiтха?: на великий исаль,
коронки ще не знайдено.
Принцеса Елiза зупиня?ться i здивовано дивиться просто в лице посланця.
Що мають значити його слова? Приховують коронку, манять нею, в'яжyть?
Граф Адольф мусить iще раз, iз найбiльшим його жалем, пiдтвердити, що
коронки поки що не знайдено. Але вона безумовно знайдеться, полiцiя сто?ть
уже на певному шляху. Звичайно, це умова?? свiтлостi, але йому зда?ться,
коли?? свiтлiсть дозволять, то головнiшою умовою? друга корона.
Розумi?ться, коронка Зiгфрiда...
Але князiвна Елiза не да? йому докiнчити. Для не? всi умови важнi, i
коли хоч одно? з них не виконано, то договору ще не складено. Вона не може
прийняти пана Мертенса.
I?? свiтлiсть велично й категорично крутить головою. А в душi скоками,
вибриками гаса? радiсть, як юрба школярiв, у яких захорiв на сьогоднi
вчитель. Яке щастя, що коронки ще не знайдено??? знайдуть, неодмiнно,
безумовно, полiцiя вже сто?ть на певному шляху. Але яка радiсть, що не
тепер, не зразу, не "вже"!
I вмить назустрiч, iз-за рогу але?, з'явля?ться, шкандибаючи, висока
постать доктора Рудольфа. В руках у нього невеличкий оберемочок трави й
листя. Вiн уважно щось розгляда? в ньому, помаленьку йдучи та легенько без
свисту насвистуючи пiсеньку. Одне пасмо темно-каштанового з пiдпалом
волосся смiшною дужкою сто?ть йому над похиленим чолом. А руки занятi, i
не можна загребти??.
Принцеса Елiза, почуваючи, як уся кров?? густо палючою лавою суне в
лице й пiд очима починають горiти вилицi, неначе вiд морозу, а ноги
слабнуть так, що нема сили пересувати?х, ще величнiше закида? лице i
спокiйним, злегка глухуватим, тьмяним голосом каже:
- Так, так, графе, це надзвичайно...
Доктор Рудольф швидко пiдводить голову i злякано дивиться перед собою.
-...надзвичайно важна подiя. Я дуже тiшуся, що пан Мертенс був такий
чемний...
Одвертi, чистi, дитячi очi так безумно-комiчно, так зворушливо-смiшно
дивляться, не клiпаючи. Вiн робить рух, хоче втекти вбiк.
-...такий чемний, що... що попрохав вас згаяти час i поiнформувати
мене. Я дуже дякую...
О, граф Адольф готовий увесь свiй час, усi сили вiддати тiй великiй
справi, яка обiця? так багато всьому нiмецькому народовi! О, вiн
готовий...
Доктор Рудольф притиску? обома руками оберемочок до грудей i нiжно та
обережно трима? його, як заснулу дитину. А куточки уст, тi самi страшнi,
загорненi догори ниточки, так розгублено посмiхаються. Вiн не зводить iз
не? очей, широких, винуватих, прохальних. Принцеса Елiза злегка похмурю?
брови й тiсно склада? уста: вiн смi? винуватими очима дивитись на не?! Вiн
смi? почувати себе винним перед нею! Вiн, син льокая!
Доктор Рудольф, не доходячи кiлька крокiв, незграбно уклоня?ться,
тримаючи руки з травою на грудях. Граф Адольф неуважно, злегка хита? йому
головою й говорить далi. I те, що граф Адольф так хита?, а "той" так
дивиться, робить?? ноги твердими, голову чистою й сухою, наче пролетiв
вiтер i здмух-гiув якiсь нездоровi, гарячi випари. Вона - божевiльна. Як
смi? цей калiка почувати себе винним?! Як вона дозволя? йому так
дивитись?!
Принцеса Елiза так само злегка, недбало хита? калiцi головою й уважно
слуха? графа Адольфа. А коли калiка рiвня?ться з ними, вона кида? на нього
неуважним поглядом i раптом пригаду?.
- А! Пане Шторе! Вибачте, графе, одну хвилиночку.
Доктор Рудольф, увесь почервонiвши, сто?ть, i жде, i мучиться, що на
грудях у нього оберемок трави.
- У мене в покоях, пане Шторе, попсувалися дзвiнки. Будь ласка,
полагодьте?х. I прошу швидше.
Вона недбало хита? йому головою й поверта?ться до графа Адольфа. Вона
слуха? далi пана графа, нехай вiн вибачить за маленьку перерву, але вона
побачила цього чоловiка й скористувалася випадком.
Графовi Адольфовi трошки нiяково, - з доктором Рудi в?хнiй родинi
поводяться не як iз сином слуги, а як iз сво?м. Здаеться, принцесi це
вiдомо. Але що то вродженiсть до влади, - вона навiть не помiча?, що
образила людину.
Граф Адольф якийсь мент мовчить i обережно боком ступа? поруч iз??
свiтлiстю. А?? свiтлiсть спокiйно й велично пливе далi але?ю, несучи
голiвку червоно? гадючки на тiлi чорного лебедя.
Пройшовши трохи вперед, принцеса раптом не вiдомо чого посеред але?
поверта? назад i так само спокiйно й велично пливе далi. В кiнцi але?
видно рябу вiд сонячних плям постать доктора Рудольфа з похиленою головою
i притисненими до бокiв лiктями. А ще далi поворот до оранжере?, що
поблиску? червоним одсвiтом вiкон крiзь дерево. Доктор Рудольф зника? за
поворотом, а?? свiтлiсть знову не вiдомо чого поверта? назад.
I так вони ходять довго; принцесi ще не хочеться йти до поко?в,?? дуже
цiкавлять деталi Свiтового Конгресу, i вона ставить одне питання за
другим, уважно й терпляче вислухуючи вiдповiдi графа.
В поворотi знову з'явля?ться, шкандибаючи, постать доктора Рудольфа. В
руках уже нема трави, але зате щось iнше, поблискуюче. Ага, iнструменти.
Очевидно, бiдолаха йде лагодити дзвiнки. Тiльки чи розумi?ться вiн, хiмiк,
на електричних дзвiнках?
А принцеса й не дивиться. Ну, добре. А чого, власне, намiчають
Швейцарiю на мiсце осiдку майбутнього уряду??й би дуже цiкаво знати не
газетнi, а iнтимнi, справжнi мотиви цього проекту.
I вже назад не поверта?, а помалу, повiльно, з пильною увагою слухаючи
графа, просту? до будинку.
I коли вони через терасу наближаються малим коридором до червоного
салону,?м через розчиненi дверi видно, як Софi, Фрiц i доктор Рудольф
стоять бiля гудзика дзвiнка й з непорозумiнням балакають. Побачивши
принцесу й графа, доктор Рудольф похапцем збира? з фотеля сво?
iнструменти, а Софi та Фрiц одходять ближче до дверей.
Виясня?ться маленьке непорозумiння. Насамперед, що доктор Рудольф
нiчого не тямить у дзвiнках, а друге, що й тямити не треба, бо всi дзвiнки
функцiонують цiлком справно.
- Ах, так? Ну, тим краще.
I принцеса неуважно хита? головою всiм трьом, - Софi, Фрi-цовi й
докторовi Рудольфовi. Доктор Рудольф нiяково вклоня?ться i, чудно
посмiхаючись, помалу, неначе в задумi, виходить за камеристкою й
камердинером.
А тодi принцеса подаь руку графовi Адольфовi й одпуска? його.
I коли стиха? тихий рип його крокiв за дверима, вона швидко пiдходить
до вiкна й бачить унизу на дорiжцi похилену голову доктора Рудольфа, яка
вiд шкандибання ритмiчно похиту?ться на лiвий бiк. У руках у нього видно
кiнчики iнструментiв, а в спинi чи бiль сорому, чи задуму, чи
непорозумiння.
Коли вiн зника? за кущами, принцеса Елiза помалу вiдходить од вiкна,
сiда? в той самий фотель, що сидiла пiд час салюту, i так само заплющу?
очi, закинувши голову назад.
Неспокiй i тоскна порожнеча гудуть у всьому тiлi, як завивання вiтру в
старiй, покинутiй каплицi. Самотньо й тужно, як пiсля вiд!?зду дорого?
людини на малесенькiй безлюднiй станцiйцi.
От i побачила! От i радiла, що коронка не знайшлась. От так i треба?й.
Ну що ж, тим краще! А навiть, може, i треба тiльки так бачити? Бо як же
iнакше?
Але у вiдповiдь на це в щоки гаряче шуга? кров i наче хтось чужий
просову?, як фотографiчний знiмок, у мозок шматочок сну цi?? ночi.
Принцеса Елiза безсило приплющу? очi й раптом зараз же живо поверта??х
у той бiк, звiдки в них гострими голочками червонуватого блиску вдарилося
щось металiчне. На фотелi пiд дзвiнком жовтяво-червоно поблиску? якийсь
довгенький, тонесенький iнструмент.
Князiвна Елiза швидко вста?, озира?ться й пiдходить до фотеля. Це -
маленькi, чепурненькi щипчики з жовтого металу. Принцеса бере?х у руки й
розгляда?. Боже, якi смiшнi, якi зворушливо на?внi щипчики! Ну, що ж ними
можна робити в електротехнiцi?!
I раптом принцеса помалу пiдносить зворушливо на?внi щипчики до уст i
довго сто?ть так, заплющивши очi. Потiм злякано розплющу??х, дивиться на
дверi i, сховавши щипчики в руцi, поспiшно йде до спальнi. Там вийма? ту
шкатулку, в якiй була коронка Зiгфрiда, i на?? мiсце кладе щипчики, якими
нiчого не можна зробити в електротехнiцi.
***
Крiзь гуркiт, дзвякiт, скрегiт мiста пробира?ться гунява, схлиплива
мелодiя катеринки, - обiдрана старчиха з проваленим носом серед ярмарку
дiлового, заклопотаного натовпу.
Макс раптом переста? писати й слуха?.
От схлипу? й гунявить катеринка. I яким нiжним сумом вi? од цi??
гунявостi, коли подума?ш, що завтра, може, ти будеш мертвий i нiколи
нiколи не почу?ш??, i який той зворушливо-гарний клаптик передвечiрнього
неба, зеленкуватий, з малиновими переливами, високий-високий, з клубочками
хмаринок, як сивi кучерi дiдуся. Це ж - життя. I ця катеринка, i клаптик
неба, i стара обгризена зубна щiточка, яку панi Голтман усе десь знаходить
i неодмiнно кладе йому на комодi, i подовгувата пишна куверта Сузанни з
коротенькою прощальною записочкою; i статут Iнараку; i опухи шпалер,
подiбних до мiхурiв ошпареного тiла, все ж це життя, все повне свого
змiсту й сво?? краси. Всього цього може вже не бути сьогоднi, завтра,
через тиждень.
Гуде, скреготить, дзвяка?, труситься, як у пропасницi, Берлiн.
Невинно-лагiдно кучерявляться малиновi хмаринки. Лопотять мотори вгорi,
внизу, з бокiв. Гуняво схлипу? старим-старим романсом катеринка i часом
по-старечому збива?ться й кашля?.
Макс стрiпу? надокучливий хвилястий чуб i пише далi. Вмить iзлякано
пiдкида? головою й поспiшно дивиться на годинник. О нi, засiдання о
восьмiй, ще якихось двi години. Можна далi.
Але в дверi обережно хтось стука?. Макс нетерпляче, досадливо кривиться
й озира?ться.
Тiна. Синя суконька, зелененький жакет i фiолетовий, загонистий
капелюшок. Ех, франтиха! Сузанна аж здригнулась би, наче шматочок скла
розгризла б, побачивши тебе. А в руцi зовсiм новенька, цiлком модна й
дорога торбинка.
Тiна мовчки пiдходить до Макса й дитячим жестом пода? йому руку. Макс,
не встаючи, потиску? твердi, шорсткi пальцi й пильно дивиться в гарненьке,
горбоносе личко Тiни. Еге, та вона п'яненька! Темно-синi очi каламутнi,
широкi губи мокрi, маснi, з-пiд загонистого капелюшка вибиваються темнi,
свердликом покрученi пасма волосся Де ж це вона так зарання?
- Ну, як ся ма?те, Тiно? Що новенького?
Тiна мовчки вередливо випина? нижню вогку губу й сiда? збоку столу на
стiлець, зараз же витягнувши тонкi, гарнi ноги в дорогих, модних панчохах
i граючи ними.
- Щось вас давненько не видно було, Тiно?
Тiна несподiвано показу? йому кiнчик язика i смi?ться. Зуби в не?
квадратовi, рiдкi й жовтi, зовсiм як у панi Надель.
- Гуляла! - раптом сердито каже вона зараз же пiсля смiху i з викликом
дивиться на Макса.
Макс посмiха?ться и сердито чуха? за вухом: не вдасться докiнчити.
Тiна ж вийма? з торбинки маленьке дзеркальце й дивиться в нього, але,
показавши собi язика, зараз же кида? дзеркальце назад i, замiсть нього,
витягу? малесеньку рожеву порцелянову ляльку. Зиркнувши на Макса, вона
одним пальцем нiжно гладить ляльку по голiвцi й по тупо-здивованому,
бiло-рожевому личку. Потiм пiдносить?? до уст, i, спiдлоба дивлячись на
Макса, цiлу?.
Гм, це вже щось нове в не?.
- А я й не знав, що ви ще й досi ляльками гра?iесь.
Тiна пильним, довгим, п'яним поглядом дивиться на Макса, потiм мовчки
задира? суконьку ляльцi й демонстративно поверта??? голою
цегляно-червоною спинкою до нього. I зараз же, нiжно поправивши суконьку,
кладе ляльку в торбинку.
- Я гуляю. Святкую посаду. Вулицю кинула, в "домi" тепер. Прийдете в
гостi до мене?
Макс усмiха?ться.
- А чого ж, з охотою коли-небудь.
Тiна зневажливо випина? губу. Ф-фа! Не прийде вiн, бреше. Бо лицемiрний
соцiал-демократ. Але?й наплювать.
Вона знову витягу? ноги в нових панчохах i сердито милу?ться ними.
- А правда ж, то брехня, що нiби як гуляща дiвка поспить iз тим, кого
кохас, то i в не? буде дитина? Брехня? Га?
I Тiна пильно дивиться на сво? черевики.
Макс уважно, гостро зирка? на не?, нахмурю?ться й вийма? цигарку. Потiм
серйозно, дуже серйозно вiдповiда?.
- Нi, зда?ться, це правда, Тiно.
Тiна швидко пiдводить голову й допитливо, неймовiрно вдивля?ться в
гарне, хмуро-скупчене, з розкудовченим чубом лице Макса. Але вiн старанно
закурю? й не бачить?? погляду.
У дверi знову стукають. Макс занадто швидко озира?ться й кричить
"Увiйдiть!"
На порозi з'явля?ться струнка постать, iз модним тоненьким прутиком у
руцi, одягнена в "переливчасту" сукню ново? матерi?, яка гра?,
перелива?ться тонами темних фарб, як музика. З пiд прозорого, як крильця
бабки-русалки, i теж "переливчастого" капелюха насмiшкувато-привiтно
дивляться великi, вогкi, темнi очi телицi. За нею в коридорчику
зацiкавлено визира? обличчя панi Гольман.
Макс злякано пiдводиться й нерiшуче йде?й назустрiч.
- Можна? Я не перешкоджаю? Я теж тiльки на хвилинку.
I Сузанна, мило, гумористичне морщачи уста, пiдкреслю? "на хвилинку". А
очi вже, як двi ластiвки, прожогом черкають об Тiну й одлiтають убiк.
Тiна, вся зiщулившись, незручно бере свою торбинку не за ремiнець, а в
руку, й пiдводиться. На "переливчасту" даму вона не дивиться, а, проходячи
повз Макса, хита? йому головою в убогенькому загонистому капелюшку й
обережно, як повз насвiжопофарбовану стiну, проходить бiля "порядно?
жiнки". Сузанна скоса вколю??? поглядом i одступа?ться трохи вбiк.
Макс майже не бачить, як виходить Тiна. Сузанна в нього, сама, вперше!
У цiй мiзернiй, бруднiй, негарнiй хатинцi, з цими страшними мiхурами рудих
шпалер на стiнах, з обгризеними зубними щiточками на комодi. Така вся
опукло гарна, чужа, наче з iншого свiту, вона тут, у цiй обстановi.
Вiн червонi? й од нiяковостi покушу? правий бiк нижньо? губи, забувши
навiть попросити сiсти.
А Сузанна не помiча? нi мiхурiв, нi щiточок, нi само? хатинки. Вона
просто сто?ть й мило, насмiшкувато розповiда?, як вона про?жджала цi?ю
мiсцевiстю й як?й прийшла думха зробити прощальний перед Гiмалаями вiзит
?? одному доброму приятелевi й завзятому соцiалiстовi пановi Максовi
Шторовi.
У дверi знову стукiт, нерiшучий, нерiвний.
- Ввiйдiть!
Нема нiкого i знову стукiт. Макс нетерпляче, швидко йде до дверей i
одчиня?. За ними збоку сто?ть Тiна з похмуро насупленими бровами. Вона
мовчки кива? йому головою й одходить задом далi, у куток коридорчика. Макс
озира?ться, проха? вибачення в Сузаннн, яка занадто охоче й живо просить
його не церемонитись, i виходить за Тiною.
Вона вже трима? в руцi тонкий пакетик, загорнутий у газе-товий папiр.
Простягнувши його рвучким жестом Максовi, вона сердито каже:
- Грошi. Передасте мамi? Та тiльки на лiки?й.
Макс помалу бере пакетик i важно дивиться на Тiну. Потiм затриму???
руку з шорсткими, робочими пальцями, дуже потиску??? з натиском, тихо,
м'яко говорить:
- Я неодмiнно прийду до вас у гостi, Тiно. Чу?те? Дайте тiльки вашу
адресу.
Тiна скида? на нього догори щасливими, засоромленими очима, робиться
вся нiжною, наче тверезiшою й лагiдною, як маленька дiвчинка, i тихо,
змовницьким шепотом кида?:
- Я лишу адресу панi Гольман. Добре?
Вiд не? тепло й гостро тягне алкоголем.
Макс хита? головою, ще раз потиску? руку?й, хова? грошi в кишеню й
верта?ться до себе. йому вже не нiяково й не хочеться кусати губу.
Сузанна так само сто?ть посеред кiмнати й потьохку? з тонесеньким
свистом прутиком. I так само не дивиться нi на мiхурi на стiнах, нi на
коротеньку канапку, нi на що; неначе вона давно-давно вже зна? цю кiмнату,
?? мiхурi, канапку, обгризену щiточку й нiчого особливого в них не
помiча?.
- Хто ця мила дiвчина?
Ну, розумi?ться, вона повинна саме так спитати: "мила", не "чудна", не
"смiшна", а "мила". О Сузанно! А сiсти, очевидячки, гиду?.
Макс поводить рукою до стiльця й прибiльшено насмiшкувато посмiха?ться.
- Може, присядеш "на хвилинку"?
Сузанна геро?чно пiдходить до стiльця, де сидiла Тiна, швидко,
непомiтно окида? його оком i з охочим виглядом сiда?.
Макс теж сiда? на сво? мiсце й з недбалим виразом закурю?. Ах, Сузанна,
зда?ться, запитала, хто ця мила дiвчина? Це-проститутка, дочка одного його
товариша.
I з чекаючою посмiшкою пуска? дим убiк, щоб не курити на Сузанну.
Сузанна знов, наче вона й знала, наче так i слiд, щоб у кiмнатi Макса
були проститутки, охоче, з байдужою привiтнiстю хита? головою. А очi
вогко, про себе весь час смiються.
- Ця дiвчина колись, як i я, вчинила страшне злочинство: покохала вищу
iстоту, сина фабриканта. За це батько вигнав?? з дому. Пiсля того??
вигнала вища iстота. А коли вона стала тим, хто?,?? вигнало наше
морально-чисте громадянство.
- Ну, проте знаходяться такi, що й приймають? Га?
I Сузанна, смiючись очима й хльоснувши прутиком, легко й гнучко вста?,
-?й треба вже йти. На Макса солодко й нiжно вi??? пахощами й духом
волосся, вiд якого хочеться схопити вище лiктя цю точену руку й здушити
так, щоб очi перестали посмiхатись.
Нi про останн? побачення, нi про його листа вона навiть не згаду?, -
може, навiть i рада, що так вийшло.
Макс теж пiдводиться i теж нi слова про те.
- Коли ж на Гiмала??
Сузанна безжурно знизу? плечима. Невiдомо. Коли збереться все
товариство.
- Ми чека?мо ще на одного скульптора. Ну, бувай. Мушу спiшити. Заходь
часом. Я, мабуть, ще тижнiв зо два задержусь
Вона, переливаючись то нiжною ржею, то тьмяним золотом, поправля?
капелюха i, насмiшкувато смiючись очима, бадьоро, привiтно простяга? йому
руку. Макс увiчливо вклоня?ться й проводжа? Сузанну до дверей на сходи. На
сходах вона ще раз мило, ласкаво хита? йому головою й швиденько сходить
униз, потьохкуючи прутиком.
Але як тiльки грюкають дверi за Максом, вона переста? тьохкати
прутиком, переста? безжурно посмiхатись i спiшити. Сходить помалу, iнодi
прислухаючись догори й навiть зупиняючись I очi?й не смiються вогко й
насмiшкувато, - вони стомленi, тоскнi й понурi.
А Макс, навпаки, швидко, бурхливо, розмашисте ходить по кiмнатi й
посмiха?ться. Ха! Прийшла показати, що?й начхати на нього. "Ми чека?мо на
скульптора". Хто то "ми"? Ну, i чекай, будь ласка.
В кiмнатi ще сто?ть слiд?? пахощiв, насмiшкуватих, безжурних, байдуже
привiтних. Погляд Макса пада? на зубну щiточку. Вiн люто хапа???, шука?,
куди б сховати, й роздратовано кладе в шухляду столу.
Потiм сiда? й рiшуче пiдсува? до себе рукопис. Але в вухах волосяним
свистом потьохку? прутик, i вiд цього в грудях кипить глухе, незрозумiле
роздратування, неспокiй, образа.
Очi його машинально бiгають по рядках, нiчого не бачачи, i раптом за
щось зачiпаються. Макс пригляда?ться й чита?: "i яка-небудь стара,
обгризена, негодяща зубна щiточка для того, хто пам'ята?, що все це е
життя, неповторне й дорогоцiнне, може дати серед певних умов зворушену
радiсть i красу".
Макс хита? голвою й кривить губи усмiхом.
А вiн поводиться так, нiби його життя застраховане й цiлком забезпечене
найменше на п'ятдесят рокiв. Очевидно, пам'ятати, вiчно стояти з лiхтарем
пам'ятання проти цих усiх "елементiв" життя не гак легко, як записати на
папiр. I коли з'явля?ться "елемент" у переливчастiй сукнi, з прутиком, з
вог ким смiшком, з недавно цiлованими устами, то всi iншi "елементи", а
серед них i пам'ять, i смерть, i зубна щiгочка мусять посгиратися, як
стерлася Тiна.
Чи варто ж писати цiлу книгу при те, з чого кiлька рядкiв вiн так само
викону?, як тi соцiалiсти, що пишуть величезнi томи про соцiалiзм?
Сперши голову на руку, Макс похмуро дивиться вгору на вузенький клаптик
вечiрнього неба. Кучерявi хмаринки пороз тягалися, позагострювались,
посiрiли й стали подiбнi до снiгових, шпилястих гiр. А як чудесно було б
лежати отак-о десь у височезних горах i дивитися в небо. Лежати й
дивитись, без думок, без сумнiвiв, без скаженого гону й без вiчно? думки
про те, що завтра ти, може, не бачитимеш бiльше нi гiр, нi неба, нi самого
себе. Лежати, цiлувати землю, небо, хмаринки й почувати, що ти житимеш
вiчно, жадно, безкрайньо, що ти не можеш померти бо ти неподiльна, чиста й
безгрiшна, як вони, частинка?х.
I що бiльше дума? Макс, то дорожчими, любовнiшими стають гостроверхi
хмарини, то бiльше стиха? роздратування й хатинка набира? тихого затишку
разом iз негарними, милими мiхурами шпалер, якi панi Гольман нiяк не
збереться позалiплювати. Десь iзбоку сумовитим, задумливим контральто
дзвонять у церквi. "Беннь! Беннь!"
Очi Макса падають на рукопис i читають: "...i яка-небудь стара,
обгризена, негодяща зубна щiточка..."
Макс стрiпу? чубом, швидко висува? шухляду, вийма? зубну щiточку й
односить?? знову на комод. I зовсiм не "яка не-будь", а чудесна, гарна,
заслужена щiточка! Вiн вибира??й найпочеснiше мiсце, поруч iз скринькою
бритв (подарунком матерi), й поштиво вклоня?ться перед нею.
I вмить його погляд пада? на жовтеньку книжечку статуту Iнараку. Наче
наступивши на гострий цвях, вiн iз жахом скида? руками, вихоплю?
годинника, дивиться, знову змаху? руками, жужмом, з люттю засува? рукопис
iз усiма його "елементами" в шухляду, бурею вибiга? з помешкання i скажено
летить сходами вниз. I всi "елементи", самоцiннi, неповторнi, в панiцi
принишкли по куточках душi, як горобцi перед нале-тiлим шулiкою.
***
- Товаришу Шторе, ви запiзнились на двадцять хвилин. Роблю вам заввагу.
Прошу заняти сво? мiсце.
- Отже, бiльшiстю голосiв, товаришi, постановля?ться першим розглядати
питання про товариша Рiнкеля. Слово ма? товариш Кестенбавм. Увага,
товаришi!
Товариш Штор винувато навшпиньках пiдходить до довгого столу, немов для
вечерi наготовленого, тихесенько сiда? поруч iз Шпiндлером i аж тодi
швиденько з полегкiстю витира? пiт iз чола, лиця, ши?, рук. I невже тiльки
вiн один запiзнився? Так, зда?ться, вiн один: Тiле, Шпiндлер, Клара,
Гоферт, Брави Паровоз, Кестенбавм i Рiнкель. Усi. Ну, добре, що i
принаймнi не спiзнився на справу Рiнкеля.
Товариш Кестенбавм нервово потира? пiд пiджаком лiвою рукою правий бiк
грудей. Рiденьке волосся вже прилипло йому до зморшкуватого чола; вже
запалi, вузенькi хоровитi груди дихають нерiвно, з хригом, стомлено. Ех,
бiдолаха! А бiй же ще й не починався!
Товариш же Рiнкель сто?ть по другий бiк столу, спершися влечем об
одвiрок та спокiйно заклавши руку за пазуху й вибачливо, трошки
гумористичне, але з пошани до зiбрання стримано посмiхаючись. Нижня
соковита, червона губа трошки одвисла, i з за не? бiло поблискують рiвнi,
гарнi зуби Гордовитий нiс випина? ще з бiльшою, ласкавою гiднiстю свою
горбинку. Розумнi очi поглядають iз спокiйним i веселим чеканням. Це,
власне, буде не бiй, а несподiвана забавка, яку милий товариш Кестенбавм
неодмiнно хоче дати товаришам, милi товаришi мусять прийняти??. Ну що ж,
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 18 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |