викапаний батько, але не хоче бути й подiбним до нього. Вiн ма? такий
самий нахил до акуратностi, тихостi, як i батько, але навмисне ходить
неохайно, поводиться галасливо, загонисте, з викликом. Навмисне, бiдне,
дурне хлопчисько!
Герман подiбний до матерi, чорнявий, присадкуватий, запальний,
банькатий, широконосий. Але й вiн не хоче бути подiбним до матерi. Не хоче
i Фрiц бути подiбним до батькiв, справдi нi до кого не подiбний,
золотистий, стрункий сивоокий дурень. Нiхто не хоче.
- А де ж ти взяв цей портсигар? - кричить Фрiц iз лiжка i старанно
нiгтями щипа? кучерявий крихiтний вус.
- Заробив, розумi?ться. Хе! А ти, детективе, вже поживу собi вбача?ш?
Молоко на губах iще... Тьфу!
Вiн випльову? крихту тютюну i знову пiдморгу? Германовi. Що? Ловкi
сигари люди заробляють? Ого, вiн страшенно поважа? працю. Праця, партiя й
парламент. Це? три святинi, будь вони тричi й чотири рази проклятi.
Батько це може пiдтвердити, вiн старий соцiал-демократ, вiн уже от-от за
кiнчик хвоста соцiалiзм трима?. На жаль, йому праця одну руку вiдрiзала, а
то б уже давно було щастя небесне на землi. Ге? Нi? Браво. Батько
сердиться. Вiн тридцять лiт пробув у тюрмi, на легких каторжних роботах, а
все-таки сердиться. Брраво! А щодо нього, то вiн од завтрашнього дня працю
кида? к чортовiй матерi. Годi.
Старий Надель пильно дивиться на сина, строго, часто клiпаючи
маленькими, трошки недорiзаними очима. Дiтрiх важко смокче сигару й пуска?
клубки диму вгору. Герман теж пильно й пiдозрiло огляда? брата.
- Що ж ти робитимеш? До Iнараку ступа?ш? Дiтрiх грайливо покиву? одним
плечем. Навiщо до Iнараку? Iнарак так само качоргу шану?, як i
соцiал-демократiя.
- Та ще й як! - раптом дзвiнко кричить iз лiжка Фрiц. - Моментально
такого, як ти, розстрiляли б там.
- А тебе б повiсили? Чи вони просто душать детективiв? Га?
Старий Надель червонi?, знову вста? й iде до вiкна. Детектив. До цього
вiн нiяк не може звикнути. Нерозумно, нелогiчно, - теж праця, служба, а от
не може та й не може втоптати це у сво?й старiй, стiльки вже топтанiи
головi. Детектив! А ще рiк тому Фрiц був надi?ю батька, вiрним товаришем i
вихованцем. Гордiстю був старого Наделя перед партiйними товаришами. I
раптом у детективи, в сором, у глум. I дiйсно, колись задушать iнаракiсти.
"Бе-еннь! Бе-еннь!"
Лопотять мотори, гуркотить залiзно-кам'яний Берлiн, гримить, спiшить,
кричить. Усi спiшать, усi женуться кудись кидають одне, хапають друге,
перестрибують один через одного, плюють на те, що вчора цiлували.
Нетерплячка, гарячка, невитриманiсть. Усе зразу, все моментально, все
цiлком. Зруйнувати всi фабрики, зiрвати всю землю, запалити всi мiста! А
на другий день сигара в зуби з нового портсигара або в детективи.
I знову верта?ться до столу старий Надель. Ага, в анархо-натуралiсти
Дiтрiх запису?ться. Ну, це iнша рiч. Волi, повно?, необмежено?, звiрячо?
волi вiн хоче. Вiн не хоче мати вiдiрваних рук, краще вiн одгризатиме
iншим, коли вони спробують його запрягти в ярмо.
Герман ущипливе iпосмiха?ться. Так, розумi?шся, це нормальний наслiдок
соцiл-демократичного болота. Довго сидiти в ньому небезпечно для здорово?
людини. Розумi?ться, пiсля соцiл-демократi? лиша?ться або в
анархо-натуралiсти, або в шпики-детективи кидатись, - цiлком зрозумiла
реакцiя.
Тут старий Надель не може вже витримати. Е, це вже занадто. Патяка?
шмаркач чорт батька зна що й дума?, що розв'язав усi питання. Очевидно,
коли б цi дурнi були в нсокому-нiстичнiй сектi, то зразу стали б святими?
Ще дурнiшими стали б. Приклад живий перед очима - мудрий Герман.
Дiтрiх весело, бурно регоче, пада? на стiлець, паца? ногами i хляска? в
долонi.
- Брраво, батьку! Браво, бiс! Так його!
Герман червонi?, i очi, пукатi, чорнi, материнi очi, починають скоса
дивитись - поганий знак. Вiн бурхливо схоплю?ться i, по-ораторськи витягши
до батька руку, почина? одвер-то, щиро, раз у життi говорити йому нарешгi
всю правду. Старий Надель нiчого не ма? проти цього, о, будь ласка, проти
правди вiн нiколи нiчого не мав. Вiн готовий слухати навiть неокомунiстiв,
коли вони здатнi на правду, будь ласка, вiн готовий.
Але дедалi, то готовнiсть його ста? щораз менша та менша. Бо правда
неокомунiста - просто нахабна, хлопчача брехня, перекручування фактiв,
наклепи! Вiн не може спокiйно слухати цi дурницi, вiн повинен заткнути
рота шмаркачевi.
Але ба: шмаркач не да? собi заткнути рота, а затика? його батьковi. Вiн
просто не да? слова вставити. Вiн пiниться, стука? стiльцем об пiдлогу.
Широкий нiс роздувся, очi косо й люто блискають жовтими iскрами.
Старому Наделевi аж виски почервонiли. Вiн знизу? плечима,
посмiха?ться, пробу? говорити, але де там!
Дiтрiх регоче й п'яно пiддрочу? оратора. Розумi?ться, батько винен.
Авжеж! Хто ж би iнший?
- Лорхен! - раптом кричить iз лiжка Фрiц. - Та будь же ти за голову
мiтингу! Лiзь на стiлець! Що це таке, неокомунiзм не да? слова
соцiал-демократi?. Та позабирай зi столу виделки, а то вони повиколюють
очi один одному.
Але тут Герман, як прокинувшись, помалу поверта?ться до Фрiца i
здивовано обводить його косими важкими очима з золотисто? голови до
пацаючих нiг
- А ти чого?? Детектив! Шпiцель! Буржуйський собака. Тобi чого тут
треба? Лежи отам i мовчи. А гавкати можеш там, де начальство скаже.
Буржуйський собака, поширивши очi, неиорушно лежить, i видно, як пiд
золотистим пушком хлопчачого дитячого лиця густо, гаряче виступа? кров.
Вiд цього вiн нiчого не може сказати й тiльки широко, мовчки, переставши
падати ногами, дивиться на брата.
Раптом у сiнях дзвiнко дирчить дзвiнок. Грета схоплю?ться й вибiга?.
Тодi старий Надель понуро схиля? голову й потира? iправою рукою лiве
плече. Коли нерви роздратуються, воно по-щiмлю? й чути одiрвану руку з
пальцями, якi теж пощiмлюють.
Дверi розчиняються, влiта? Грета. Чорнi оченята круглi, напруженi.
- Фрiце! Тебе! Якийсь рудий-рудий пан!
Фрiц швидко пiдкида? горiшню частину тiла, впира?ться обома руками в
край лiжка й гучно ста? на ноги.
Дiйсно, якийсь рудий-рудий добродiй. Посмiха?ться й простяга? руку. В
сiнях темнувато, лиця добре не видно. Чийсь дуже знайомий сокирчастий нiс
i променистi, нiжнi очi.
- Ах, господи! Товариш Тiле!
- Менi з вами треба трошки, але поважно поговорити. Ма?те час?
- О, що за питання?! Сюди? Нi, сюди. Нi, краще сюди.
Вiд несподiванки, замiшання й хвилювання Фрiц веде гостя до кухнi Сiсти
в нiй нема на чому, i Фрiц червонi?. Але Тiле зовсiм не потребу? сiдати, -
справа двох хвилин. Зовсiм коротенька справа.
I товариш Тiле, дивлячись згори в рожево золотисте з червоною пiднятою
губою лице, нiжно й пошепки розповiда? коротесеньку справу Очi його
дивлягься так уважно, ласкаво i просто, що вся справа зда?ться теж простою
й незначною. От тiльки рудi вуса й иеружа перешкоджають, щось у них трошки
моторошне та смiшне?.
Розумi?ться, Фрiц готовий. Зараз?хати? Добре. Моментально Речей нiяких
не треба? Завтра все доставлять? Добре. Моментально.
- Але майте на увазi, товаришу, ви повиннi бути готовi й на смерть.
Чу?те?
Фрiц червонi?, пушок ста? помiтно жовтий на щоках, у голосi напружена
поважнiсть.
- Я, товаришу Тiле, статут Iнараку знаю.
- Як так, то...
I товарищ Тiле простяга? в жовтiй, рудiшiй, нiж вуса, рукавицi руку.
Фрiц перебiльшено серйозно потиску??? й ще бiльше червонi?. (Ах, господи,
коли ж вiн уже вiдвикне вiд цi?? дурно?, соромно? звички червонiти, як
iдiот!)
Коли вони виходять уже сходами, - Тiле попереду, а Фрiц позаду, - Фрiц
почина? йти щораз повiльнiше та повiльнiше. I раптом згаду?, що забув у
кiмнатi одну дуже важну, конспiративну рiч, яку конче треба знищити, бо.
Конче треба! Одна хвилина!
I вiн, перестрибуючи через схiдцi, бiжить нагору.
В хатi, де була сварка, вже трошки iнша картина. На стiльцi сто?ть
Лорхен i строго вимаху? маленьким жовтеньким олiвцем. Вона - голова
мiтингу. Поважно-розумненькi, сумирнi, блакитнi оченята строго обводять
ораторiв. Слово належиться со... соц... сосаль...
Голова мiтингу не може вимовити трудного слова. Тодi з одного боку
неокомунiзм, а з другого стара соцiал демократiя обнiмають маленьке, тепле
тiльце й ретельно пiдказують трудне слово. I очi в Дiтрiха так само мокро
й тепло свiтяться, як у батька, i розрiз?х такий самий недокiнчений, i
сам вiн тепер увесь страшенно подiбний до старого Наделя, невеличкий,
акуратненький, рожевенький, тiльки без гостренько? борiдки й вусикiв.
Фрiц ааклопотаио пiдходить до батька й простяга? руку. Вiн негайно?де
з Берлiна - службова подорож. Потiм так само заклопотано потиску? руку
Германовi й Дiтрiховi. Вiн не ма? часу, вiн дуже поспiша?. Але раптом
обнiма? Германа, цiлуь i, почервонiвши, вiдрива?ться вiд нього. I знов так
само обнiма? всiх по черзi, а батьковi й матерi цiлу? руки. Це вже зовсiм
несподiвано й дивно. А насамкiнець вийма? всi грошi з кишенi й кладе?х на
стiл перед Лорхен. I поспiшно, заклопотано, з червоними вухами вибiга? з
кiмнати.
У старого Наделя щемить плече й ворушаться шальцi одрiзано? руки ввесь
вечiр. Але вiн живою рукою натира? терпен-тиною хорi ноги сво?? старо? и
довго сидить коло не? в темнiй кiмнатi, поки рука Маргарити сонно не
слабне в його руцi. I очi йому теплi, нiяковi й щасливi, коли вiн виходить
до сусiдньо? кiмнати.
Анархо натуралiст спить на постелi детектива, а неокомунiст учить
недавнього голову мiтингу складати з вирiзаних iз газети лiтер слова. I на
столi лежать уже два слова: "хай живе.."; для третього пiдбираються
вiдповiднi лiтери. Вже три лiтери "нео" готовi, але очi старого Наделя вiд
них не стають менше теплими Коли такий "нео", як сьогоднi, то хай живе вiн
на вiки вiчнi!
***
М'яко й гнучко похиту?ться авто, нахиляючи то Фрiца на Тiле, то Тiле на
Фрiца. Дрiбненькими волосяними зморщечками смi?ться сокирчастий нiс над
рудими вусами, очi нiжно, сердечно-влазливо припадають до очей Фрiца. Фрiц
уважно слуха? iнструкцi?, а холодок легесенько торк та торк за серце. Вiн
зовсiм не хвилю?ться, - iнаракiст увесь повинен бути з загартовано? крицi,
до всього готовий, на все здатний. Але йому дуже цiкаво, як то воно все
буде. його хвилю?, що Тiле, сам Тiле при?хав до нього й так сердечно,
просто, як iз зовсiм-зовсiм рiвним говорить iз ним. I вiн чу? до Тiле таку
нiжнiсть, як до батька, коли прощався з ним. Колись вiн, може, теж буде
одягати рiзнi перуки й органiзовувати "вiдповiдальнi акти". (Коли,
розумi?ться, з цi?? справи вийде живий. А не вийде, - ну, що ж, у кожному
разi за вiдiрвану батькову руку, за "легкi каторжнi роботи" буде вiдплата
як слiд!)
Авто зупиня?ться iперед двоповерховим, поважним, строгим i старовинним
будинком. У великому темнуватому холi, подiбному до каплицi, зустрiча??х
поставний, гарний, урочистий добродiй iз точеним носом i густими бровами.
Ганс Штор, управитель дому Елленбергiв. (Батько Макса Штора!) Ганс Штор
строго огляда? Фрiца, не подоба?ться йому постать Фрiца - льокай,
порядний, справжнiй льокай повинен бути як механiзм. у ньому не повинно
бути простоти, цiкавостi, пушку на щоках, золотистих вусикiв, вiльних
рухiв.
Тiле нiжно, добродушно заспокою? старого Штора. Все буде добре,
чудесно, якнайкраще.
Потiм Штор доклада? графовi Адольфовi Елленберговi, а Тiле й Фрiц
дожидаються в холi, поглядаючи один на одного уважно й непомiтно.
Граф Адольф Елленберг веде Тiле вгору до поко?в князiвни й на терасу,
де сталося злочинство, а Фрiца Ганс Штор одво-дить униз, до маленько?
напiвтемно? кiмнатки в сутеренах - тут вiн житиме.
Тiле уважно огляда? кожний закуток у спальнi й на терасi, щоразу
поштиво й нiжно питаючи дозволу в принцеси. Граф Адольф теж щоразу поштиво
й мовчки схиля?ться до принцеси й уважно слiдку? за кожним рухом Тiле.
Принцеса ж байдуже щурить очi й зовсiм не цiкавиться нi Тiле, нi графом
Адольфом, нi коронкою.
Нарештi, Тiле пита? дозволу пiти геть. Огляд його цiлком задовольнив.
- Насмiлюсь доповiсти вашiй свiтлостi, що випадок надзвичайно
загадковий. Але деякi данi дають менi смiливiсть мати певнiсть, що
украдений символ шляхетно? королiвсько? влади буде знайдений. Я й моя
могутня органiзацiя, що до не? маю честь належати, прикладемо всiх сил до
цього.
I очi його нiжно, певно й улазливо-просто припадають до очей князiвни.
I князiвнi зда?ться, що дiйсно коронка буде знайдена i що це справа зовсiм
не така вже трудна та загадкова. Вона милостиво хита? головою й дяку?, а
Тiле низько схиля?ться й поштиво задом виходить iз кiмнати. (А пiд рудими
вусами його морщиться смiхотлива посмiшечка).
Внизу, в холi, в куточку бiля величезного, як ворота, камiна, Тiле
востанн? да? iнструкцi? Фрiцовi. Фрiц уже в лiвре?, що трошки вузька на
нього в плечах, i стара?ться триматись так, як тiльки що строго вчив його
Ганс Штор. У цей час на сходах з'явля?ться висока жiноча постать у чорному
шовку вiд ши? до нiг, з молочно-бiлим лицем i червоним дивним волоссям
Тiле раптом одходить набiк i тягне за собою Фрiца, рiвночасно поштиво й
низько кланяючись постатi. Обидва мовчки, витягшись, стоять, коли вона
рiвно, строго й велично несучи голову, з легким скляним шелестом шовку
проходить повз них. I Фрiц уже зна?, що це вона, це та, ради яко? вiн тут.
I коли вiн лиша?ться сам i дума? про чорноблискучу постать iз високими,
широкими клубами, спадистими плечима й короною червоного волосся, йому
ста? сумно й дивно хто тон, що ма? смiливiсть i щастя цiлувати це лице? I
що можна даiи за те, щоб мати право на це?
***
Так, так, трошки бiльше, нiж два тижнi, пробув Рудольф Штор у горах,
ревiзуючи землетрус. Але, очевидно, наслiдки ревiзi? надзвичайно добрi.
Садiвник Иоганн, який помагав пановi докторовi пiднести валiзку з вiзника
до лабораторi?, цiлком виразно бачить, що пан доктор увесь якийсь дивний,
а з лиця його неначе сяйво йде. А ще дивнiша його мова. На ввiчливе
звичайне запитання старенького Иоганна, чи вдатно подорожувалося, пан
доктор раптом зупиня?ться, бере Иоганна за плечi i, сяючи йому в лице
очима, каже:
- Зна?те що, пане Грубмахере, тако? удачi, мабуть, ще нiколи весь свiт
не бачив. Коли я не помиляюсь, пане Грубмахере, то все людство хутко буде
задволене з мо?? удачi. Запевняю вас!
Отаке каже пан доктор, щасти йому, боже. А що вже валiзка тяжка, то хай
же?й усячина! - ледве-ледве вдвох дотараба-нили до лабораторi?. Залiзо
там чи золото - цього Иоганн iз певнiстю не сказав би, але що важка, то
важка!
Мiцi теж дуже здивована поведiнкою пана доктора. Надзвичайно чудна
поведiнка! Це вже хоч би з того помiтно, що коли Мiцi, прочувши вiд
Иоганна про при?зд доктора Рудольфа, на хвилинку забiга? до лабораторi?,
то пан доктор ставиться до цього так, нiби до нього прийшла якась стара
бабуня. Привiтно, ласкаво, але...
Мiцi просто змушена вжити деяких iз давнiх-давен вироблених жiночим
родом заходiв, щоб вивести пана доктора з цього ненормального стану.
Нема що, заходи не йдуть намарне. Але й тут виявля?ться чуднiсть пана
доктора: раптом хапа???, змина? всю i при розчинених дверях почина?
скажено цiлувати. При розчинених дверях! Хiба це нормальний стан?!
Розумi?ться, Мiцi й тут мусить звернутись до вiками випробуваних
засобiв жiноцтва злякано прошепотiвши "од, хтось iде!", швиденько
користу?ться звичайною в таких випадках вi ковою чоловiчою довiрливiстю й
вирива?ться. Потiм, загородившися стiльцем, ста? бiля самих дверей. Таким
тiльки чином i вда?ться привести пана доктора до бiльш менш нормального
стану.
Власне, до "бiльш менш". Бо що то за нормальний стан, коли людинi
розповiда?ться про надзвичайно цiкавi трагiчнi но вини, а вона з блаженною
посмiшкою або ходить по хатi, як граблями, розчiсуючи волосся пальцями,
або сiда? бiля валiзки й неначе п'яними, блискучими, посоловiлими очима
любовно длуба?ться в якихось камiнцях.
А новини ж такi, що в усякого iншого очi на лоба з цiкавостi вилiзли б.
Наприклад, пропад коронки. Всi газети про це криком кричать, усi екрани
про це миготять, на всiх аеростатах увечерi про це реклами висвiтлюють. А
пан доктор тiльки засмiявся на все це та пробурмотiв собi пiд нiс:
- Та ну? Отака lcтopiя?
I знов за камiнцi.
А коронка ж, можна сказати, iстинно якась чарiвна. Це Мiцi мусить таки
сама признати. Вона, розумi?ться, в бога не вiрить, релiгiя, попи - все
це, звичайно, забобони, вона безрелiгiйна вже три роки, але тут вона
мусить визнати, що в коронцi дiйсно сидять якiсь старi чари. Чортячi чи
божi, але сидять. Факт!
Пан доктор не вiрять? Добре. Але пановi докторовi, розумi?ться, вiдомо,
що принцеса ма? вiд свого роду заповiт перевчити всi книжки на свiтi, i
коли не зостанеться нi одно? не перевчено? нею, тодi ота коронка, що
пропала, стане справжньою коронкою, i в Нiмеччинi знову повернеться
колишня монархiя. Вiдомо це пановi докторовi? Добре. Що ж це за знак, що
як пропала коронка, так iпринцеса звелiла всi книжки геть iз?? кабiнету
повиносити? Га? А подивитись тiльки на не?, яка стала. То така пишна,
повiльна, така горда була, така тиха та нечутна. А тепер уся як на
струнах, хвилини на мiсцi не всидить, то верхи гаса?, то на аеропланi над
усiм Берлiном шуга?, то пiднiме в себе таку музику на роялi, що старий
граф тiльки покректу?. Що це все значить? Га?
Пан доктор, приставивши до ока побiльшене скло й розглядаючи камiнчик,
мусить згодитись, що це таки надзвичайно цiкаво.
Так, розумi?ться, цiкаво, але що чари в нiй?, то це теж таки факт
Мiцi, звичайно, пi в якi вiдьми, наговори й тому подiбнi забобони не
вiрить, але що ця коронка не проста й що дiйсно, як кажуть люди, скрiзь
несе з собою нещастя, то це ж видко не тiльки на принцесi. Весь дiм, уся
родина графська як пере мiнилася пiсля пропаду коронки. Старий граф,
наприклад, -господи, аж моюрошно часом ста?! - тiльки те й робить, що
ходить по парадних покоях, заклавши одну руку за спину й весь час
перебираючи пальцями, а другою почуху? пiдборiддя. Iнодi стане, сто?ть,
щось про себе бурмоче, знизу? плечима, по-смiха?ться. Стара графиня
притихла, навiть до кухнi не втруча?ться, нi до чого не загляда?. А що з
графiвною Трудою сталось, так це теж хiба не доказ??й би то, сказати, що
до коронки? А як пропала, так графiвну як пiдмiнили. То, бувало, останнiми
часами тiльки до церкви виходила (щось було таке напало на не?!|) - така
собi сумирна була, а то теж раптом як скинула з себе всю релiгiю й
загуляла так, що аж курить. Додому до ночi не верта?ться, i часом винцем
од не? таки добренько попаху?. Старий граф уже разiв зо два з нею строгу
балачку мали, але то?й цiлком байдуже, тiльки комiчно так посвисту? собi.
Та навiть на прислузi вiдбилась та коронка, чого вже бiльше! Фрiдрiха
заарештували (хоч усi готовi заприсягти, що вiн анi сном, анi духом не
винен). Ернста вiдправили. А замiсть?х узяли якогось молоденького
кучерявого хлопця, що вмi? тiльки червонiти, а в сво?му дiлi анiчогiсiнько
не тямить. А приставлено його, - подумать тiльки! - до само? принцеси.
Ма?те собi. Ото нiби якась вiдома графовi Адольфовi й дуже вiрна людина.
I от тут пан доктор раптом вiзьми та й запитай.
- Так, так. Ну, а як принцеса ся ма?? Нiчого?
Мiцi на це тiльки поширю? очi, потiм заплющу??х i глибоко зiтха?.
?й-богу, це могло вже навiть стару бабусю зачепити. Мiцi, розумi?ться,
цього так залишити не може.??, мабуть, уже давно там кликали, але вона
мусить перевiрити, що з бiдним паном доктором сталось.
Маючи таку невинну мету, вона виходить iз-за свого стiльця й
наближа?ться до пана доктора.
Вiн зирка? на не?, як на муху, i знову нахиля?ться до валiзки.
Якiсь паршивi, сiренькi, з зеленими жилками камiнцi цiкавiшi йому за
молоду дiвчину!
- У, якi гарнесенькi камiнчики! Можна менi подивитись?
Господи, як вiн iзлякався! Аж руку?? вiдхилив набiк. Подумайте, добро
яке!
Але Мiцi зате ловить його руку й уже не випуска? доти, доки не
перевiря?, чи дiйсно ж таки - що вона, що стара бабуся - то все одно для
нього.
Та, на бiду, занадто вже переперевiрила. Знову його ненормальний стан
кида?ться в другий бiк. Дверi, правда, вже зачиненi, але не замкненi.
Iстинно, не замкненi! Хтось може кожно? хвилини ввiйти. Але яан доктор на
цей раз уже й правдi не вiрить. Хапа? Мiцi на руки, пiднiма?, як оберемок
трави, i несе до лiжка. Цiлком божевiльний чоловiк!
Мiцi мусить тричi дати слово, що ввечерi по десятiй годинi
неодмiнно-неодмiнно прийде до нього. Тiльки пiд цi?ю умовою?й уда?ться
визволитись iз залiзних (просто-таки залiзних!) обiймiв.
Але ма?те знов. коли Мiцi, стоячи перед дзеркалом, поправля?
пухнасто-розтрiпану зачiску i вся така бiло-рожева, з бiлим волоссям,
бiлими зубами, бiлими вiями, бiлою ши?ю й чер воними щоками та устами
сто?ть перед дзеркалом i аж сама милу?ться з себе, пан доктор знов уже
коло сво?? проклято? валiзки! Хiба ж не дивовижний стан?!
***
Макс Штор стомлено, з ненавистю й огидою дивиться в дзеркало на сво?
смугляве, класично гарне лице з навислим на чоло пасмом чорного,
скудовченого, виткого чуба.
Що може бути дурнiше й безглуздiше, як от iз такою мерзенною пикою бути
членом Iнараку? Оперовим спiвцем, маляром-омне?стом, офiцером
мертенсiвсько? гвардi?, прем!?р-любовником Сузанни, - оце так.
З дзеркала на Макса дивляться глибокi, як два тунелi, пухнастi
темно-сiрi очi, дивляться з такою мiшаниною суму, огиди й самолюбування,
що йому ста? нiяково й соромно. Нiс - бездоганно правильний,
нiжно-смуглявого кiстяного тону. Дiйсно, як каже Сузанна, хочеться взяти
його окремо, гладити, тулити до лиця й цiлувати, - честь, яка, справдi,
носам рiдко випада?. А уста? Навiть щось немовби розумне в них, крiм
вирисуваностi,?!
Що може бути смiшнiше й бiльш iдiотське, коли iндивiд iз такою
проклятою природою фiзiономi?ю намага?ться поводитись i жити, як порядна
людина?
Нi, що там фiзiономiя! Коли крихiтна, трухла, ласовита й слинява душа
хоче вдавати велику, сталеву, вищу натуру. Оце комiзм!
"I одречеться батька, матерi, жiнки, коханки, роздасть ма?тки сво?,
одмовиться вiд особистих радощiв сво?х, вiзьме хрест свiй i пiде з
Iнараком". Так сто?ть у передмовi статуту.
Ах, як тодi, в тюрмi, це здавалось таким високим, таким до сяжним i
таким якраз найпотрiбнiшим серед пiдкупства, зрадництва, лицемiрства,
слабодухостi легальних соцiалiстiв?
А параграф 9 статуту?
Макс пiдсову? ближче тоненьку книжечку й перегорта? сторiнку назад:
"Нi родиннi, нi особистi зв'язки й вiдносини членiв Iнараку не можуть
стояти на перешкодi у виконуваннi?хнього органiзацiйного обов'язку й
дисциплiни".
I далi знов:
" 25. Вступ до Iнараку - на все життя. Нi добровiльного виходу членiв,
нi виключення?х iз Iнараку не може бути. Членiв, що виявлять себе
невiдповiдними цiлям i методам Iнараку, видаля? з органiзацi? - смерть".
Справедливо. Розумно. Необхiдно. Знай, що робиш. Перевiр, вимiряй свою
душу, - чи вистачить?? пiднести те, що береш на себе; чи з крицi вона, чи
з киселю; чи пухир, що так загонисте рветься вгору, але вiд малесенького
пiдколу луска? и зморщу?ться, чи вiчне джерело, що б'? вгору й не
скоря?ться навiть пiд важким камiнням. На це строку тобi да?ться цiлий
рiк. Цiлий рiк ти можеш думати про те, з чого твою душу злiплено, I коли
ти з душею протоплазми забира?шся серед слонiв, то невже ти смi?ш бути в
претензi?, що вони тебе роздушують?
Ах, цей рiк якраз був у тюрмi. Так, так, Iнарак саме для ув'язнених,
для скутих, для насичених лютою ненавистю й жагучою волею до визволення.
Для тих, що, оточенi iклами ворогiв, дають кривавий зарiк розпороти собi
груди об цi iкла, щоб так?х обламати.
Макс Штор лiниво вiдсува? статут i бере в руки бритву. Треба голитись,
нема? ради. Сузанна так не любить брудних щiк. Це - неестетично.
Естетично! Тяма, яку можна розтягти, як гуму, на всякий зрiст; шворка,
якою можна Сузанну сповити, як немовлятко; релiгiя людей, що загубили
здатнiсть до яко?-будь релiгi?.
Сонце горить палом у шибках протилежного дому. Безперестанку гуде,
шкварчить i тоненько завива? повiтряний трамвай Будинок змерзло труситься
вiд грюкоту пiдземно? залiзницi, трамва?в, автомобiлiв. Над головою вперто
ходить старий Надель, точними, дрiбними, цюкаючими кроками, роблячи моцiон
i намотуючи шовк на мiтницю.
Раптом Макс одклада? бритву, надушу? гудзик екрана й бере ручку
телефону. На екранi з'явля?ться заклопотане, миле обличчя з слухаючими
очима.
- Рудi? Ти? Ну, слава богу! При?хав нарештi? Сьогоднi? Телефоную тобi
два днi вже. Маю дуже важну справу до тебе Можеш мене прийняти сьогоднi в
себе о восьмiй?.. Що? Щоб пiзнiше як до десято? не сидiв? Добре. Справа
коротка. Не затримаю. Ти мене зустрiнеш бiля хвiртки саду? Добре. Буду
точно о восьмiй. Бувай.
"I одречеться батька, матерi..." Так, одречеться той, хто може Хто ж не
може, той.... ну що ж, той, може, зможе з гiднiстю сам пiдставити голову
пгд товариський револьвер.
Макс мляво, розвезеними рухами, одтрiпнувши пасмо чуба вгору, бере
бритву й почина? гострити.
Геройство!.. I неодмiнно барикади, ешафот, натхненний по гляд,
геройський жест. А, бiднi паршивцi люди, вони такi убогi, отупiлi,
маленькi, що без натхненних, "естетичних" жестiв для них нема геройства.
Подвиг!.. I неодмiнно - пустеля, печера, зелений бородатий
дiд-подвижник, чорт, молитва.
О, легко було тим iсторичним, легендарним героям виробляти оперетковi
жести на барикадах, ешафотах, траншеях. Легко. Дуло зеленим порохнявим
дiдам у сво?х норах зашiптувати сво? молодi пакостi. Нi, ти, голубе, не на
ешафотi геройство покажи, не один раз, не одну чверть години, а все життя,
щодня, щогодин попостiй на ешафотi. I без публiки, братику, без
аплодисментiв, без жестiв, нiкому не вiдомий, не знаний, не оплаканий i
ввесь час iз головою на гiльйотинi. Ану? I в iсторiю тебе не запишуть, i
тi, за кого ти смертником усе життя ходиш, ще, може, i обплюють тебе. Ще
бiльше, герою: ти повине усе, що через чрево матерi винiс iз вiкiв
людства, скинути з себе, як гадюка скида? шкуру. "I одречеться батька,
матерi.. " I коли?х, цих батька й матiр, наприклад, бомбою треба висадити
в повiтря, на шматки розiрвати ту посмiшку, що з не? ти шив першi радостi
життя, тi груди, що втихомирювали соками сво?ми тво? першi страждання, -
ти повинен це зробити точно й без вагання Чу?ш, барикадний герою? I ти -
не зелений, порохнявий дiд, i ти не в пустелi, i ти ма?ш справу не з
на?вним, дурнуватим чортиком-спокусником, що його вбога фантазiя поза голу
жiнку не сяга? Нi, тобi тiльки двадцять сiм рокiв, у тобi необ'?ждженим
конем стриба? кров, ти в центрi величезного, напiвбожевiльного, жадного,
щоночi танцюючого мiста, круг тебе кишить усiма дияволами спокуси,
найвитонченiшими, найхимернiшими, найпривабливiшими дияволами, який тiльки
могла витворити знудьгована, передосвiдчена, з атрофованими нервами
людськiсть. От тут, дiду, спробуй бути подвижником. Ану?
Макс iз гидливою посмiшкою лiниво вмочу? щiточку в воду й намилю? щоку.
Красунь iз чорною головою, й бровами, й бiлою бородою. Сузаннi б це
вподобалось. А безрукий, недобитий Надель усе ходить, робить свiй моцiон i
насоту? шовк, якого нiколи не носив i не носитиме.
Любiть ворогiв сво?х, благословляйте ненавидячих вас, слухайтесь
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 18 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |