Оцените этот текст:
Володимир Вiнниченко. Сонячна машина
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
?,? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
?,? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Присвячую мо?й сонячнiй Укра?нi
В.В
ЧАСТИНА ПЕРША
Авто м'яко, як уткнувшись у туго напнуту сiтку, зупиня?ться. При
воротах у суворiй готовностi застигла палацова варта - будь ласка, ворота
вiдчиненi. Але князь Альбрехт сидить непорушне, похиливши голову й нечутно
посвистуючи безкровними губами.
Так, пiсля трьох днiв рiзних заходiв - смiшних i образливих, потрiбних
i цiлком зайвих - нащадок могутнiх, всевладних монархiв Нiмеччини
добувся-таки до ворiт палацу "короля гумових препаратiв". Тепер його ще
мають обшукати з голови до нiг i тодi вже безборонне й милостиво
пропустять на свiтлi очi бiржово? величностi. А результат?..
Висхла, старомодна, напружено-велична постать, трудно спираючись на
палицю з срiбним гострим наконечником, помалу пiдводиться i сходить iз
авто. Вузькi, старечо-синi уста не перестають безжурно, легковажно
посвистувати. I коли агенти охорони його гумово? величностi ведуть нащадка
нiмецьких iмператорiв у масивнi, монументальнi ворота палацу, i коли вони
його делiкатно, коректно, але пильно й дiловито обшукують, i коли вiн iде
вгору парадною але?ю до будинку палацу, уста не перестають забуто,
напружено боляче посвистувати.
Так-от вiн, палац Мертенса! От вiн, новiтнiй. Версаль фiнансового
самодержця.
Вiн сто?ть на горi; на горi, створенiй серед рiвнини мiццю й волею
володаря Нiмеччини, конкурента бога на землi. З кожним кроком на гору, до
трону, все ширше розгорта?ться панорама Берлiна. Лежить старий, покiрний
бiля нiг велетенсько? потвори, звано? палацом, i з глухим гуркотом кадить
йому тимiями сво?х фабричних димарiв.
Князь Альбрехт часом зупиня?ться, щоб одпочити, i пiдводить голову
догори, до колосально? будiвлi. I тодi на устах його видушу?ться тонка
посмiшка людини, що знаходить заслужену сатисфакцiю у сво?й вищостi. Стиль
омне?зму! Розумi?ться, омне?зму, все?зму, всього, що тiльки можна зiбрати,
купити; щирий витвiр бiржово?, нажерто? честолюбностi й претензiйно?
нездарностi. О вiки, ви проминули недурно, тут зiбрано - не бiйтеся! -
все, що творив ваш генiй: i шпиляста, напружена в небо, в потойбiчнiсть, у
тайну готика; i округлий, заспоко?ний у святiй урочистостi вiзантизм; i
брутальний, але змодернiзований амсриканiзм; величезне депо стилiв i епох,
накопичена страшна кучугура дорогоцiнних речей, понакрадуваних,
понаграбовуваних i зганьблених негiдними руками. Понурi, стiжкуватi башти
- i розлоii, смiхотливi тераси. Аскетичнi шпилi - i череватi банi. Над
дорiйським порталом парадного входу з строгими, чистими колонами - у
виступах, прищах i гримасах неомнiйська башта на дiвочих, незайманих,
святих ногах - тiло череватого, погризеного нечистими хоробами роэпускиого
бiржового махера.
Пишайся, Нiмеччино, ти досягла найвищо? слави! Столiття тво?? боротьби,
грiм тво?? славетно? збро?, десятилiття тяжких поразок, iспитiв,
ощадностi, збирання сил, твоя вперта невтомнiсть, шляхетна сувора
брутальнiсть, твоя кров, пiт, наука, праця - все кiнець кiнцем утворило
Мертенса!
А нащадок тво?х королiв, пiдпираючись паличкою, смиренно i слухняно йде
пишними мармуровими сходами палацу на поклiн, на сором, на ганьбу до твого
витвореного владики. I слуги владики, обшукавши нащадка тво?х королiв (чи
не ма? вiн, iдучи на сором свiй, намiру вбити твого володаря), тепер
проводжають смиренного прохача з закушеними посмiшками погано видресованих
холопських пик.
А от i знамените переддвер'я до святого святих - приймальна зала пана
президента Об'?днаного Банку. Тут iз мурашками поштивостi у спинi
дожидаються авдi?нцi? мiнiстри "республiки", тут не один уже монарх за
показною величнiстю й награною вибачливiстю ховав тремтiння тривоги.
Храми, будованi колись на честь бога, могли б умiститись у цiй залi разом
iз сво?ми дзвiницями, банями, хрестами.
Так, так, бiржа не любить шкодувати грошей на iмпозантну й доходову
рекламу. Всякий, що входиш сюди, падай ниць! Зщулься, зберись у крихiтну
грудочку, мiзерну, безпорадну перед цi?ю величчю, перед височiнню
гранiтних стiн, об'?днаних кольоровим склом банi, пообкладуваних мармуром,
пообвiшуваних скарбами мистецтва, позбираних iз усiх вiкiв людськостi,
обляпаних золотом, оздоблених безутримною, кричущою, рекламною творчiстю.
Вiдчуй i проймися свiдомiстю сво?? нiкчемностi. Ступай навшпиньках по
дзеркальному мармурi пiдлоги, швиденько, боком просунься помiж колонами, в
яких одбива?ться тво? напружене, пригнiчене обличчя, пiрни тихенько в
оксамит i шовк глибокого фотеля й сиди нишком, загублений, малесенький.
З гримасою гидливо? погорди на синюватих, расових i хорих устах,
залiзно постукуючи палицею, з гострими лопатками й тонкими синювато-бiлими
пальцями, помалу й байдуже серединою зали проходить князь Альбрехт на
вказане йому мiсце. Попiд стiнами шелестом пробiга? шепiт - впiзнали.
Значить, сьогоднi ввечерi екрани газет зроблять цей шелест криком на всю
?вропу.
Ну, розумi?ться, шляхетна душа гумового фабриканта не випустить тако?
чудесно? нагоди, щоб потiшити свою амбiцiю, - вiн не одну годину потрима?
в сво?й приймальнiй залi нащадка нiмецьких монархiв. Як кухлi доброго
пива, вiн прийматиме наперед отих усiх банкiрiв, урядовцiв, модно
поодяганих дам i смакуватиме кожну зайву хвилину чекання свого пониженого,
упокореного ворога.
Вiнтер, секретар Мертенса, високий, тонкий, з пiдiбганим животом i
довгою фiзiономi?ю хорта, безшумно й легко то входить, то виходить iз
дверей кабiнету, подiбних до царських церковних врат. I князь по лiнiях
його тiла, по рухах рук i нахилу собачо? голови може судити про ступiнь
значностi того, до кою Вiнтер пiдходить. Це надзвичайно чулий,
удосконалений апарат, що зазначу? в собi щонайменшу рiзницю в еманацi?
iстот у фотелях. Вiн, як червак, зда?ться, ма? здатнiсть то робитись iще
довшим i тоншим од поштивостi, то зщулюватись, утягати самого себе в себе,
ставати товстiшим i меншим од погорди.
От вiн виходить iз царських врат, з побожнiстю причинивши?х за собою.
Нюхнув управо, нюхнув улiво, перегнув хортяче тiло в поштиву запинку й
безшумно, на собачих лапах, пiдбiга? до князя. Пан президент просять його
свiтлiсть до кабiнету. Пан президент благають вибачити, що не могли
прийняти його свiтлiсть моментально.
Чудодiйна, страшна рiч - надiя. То вона, а не страх, не покiрнiсть веде
засуджених на смерть на ешафот; то вона найгордiших, найодважнiших утриму?
вiд бажання кинутись на катiв i в нерiвнiй, безнадiйнiй, але почеснiй
боротьбi знайти смерть. Опортунiстична, поблажлива, гнучка, улеслива, вона
згодна на всяке пониження, на всяку ганьбу, аби вiдтягти останню хвилину
на мiлiметр далi.
I вона оживлю? мертвякiв, ставить на ноги калiк, робить видющими
незрячих, висхлих, безживних, iнертних сповню? соками й енергi?ю.
"Пан президент благають вибачити". I вже тьохнуло щось у старому,
тоскно млявому тiлi, вже зашугала загусла кров, уже величезна зала стала
неподiбною до бiржово? стайнi. I паличка вже не цока? так iзневажливо й
демонстративно по мармурових квадратах пiдлоги.
Мертенс прийма? князя стоячи, навiть трохи пiдiйшовши до дверей од
столу. Поважно й серйозно, нахиливши бичачу, цегляного кольору шию, вiн
коротким, поштивим жестом куцо? товсто? руки поводить на дерев'яний жовтий
фотель. Нi iскорки трiумфу.
Пiсля кольорово?, врочисто?, холоднувато? пiтьми приймально? зали очi
мимоволi мружаться вiд жовтого, слiпучого свiтла кабiннету. Сонце -
майове, щедре, реготливе - з розгону б'? крiзь розчиненi широченнi вiкна в
дзеркально вигладжений паркет, одбива?ться, перелiта? в жовтi дерев'янi
стiни, в дерев'яну стелю, гра? скрiзь зайчиками вiд металу апаратiв,
лоскоче червоне, м'ясисте вухо Мертенса. I нема йому нiяких перепон. нi
одно? м'яко? меблi, нi порть?ри, нi завiски - дерево, книжки, метал, папiр
та солома на плетених сидiннях фотелiв i стiльцiв. Оце такий кабiнет
президента Об'?днаного Банку.
На величезному столi, переламаному глаголом, в хаотичному порядку, в
напруженiй, веселiй готовностi блискають телефони й телеграфнi апарати - з
екранами, без екранiв, слуховi, свiтловi, мiдянi, слiпучо-блискучi й
матово тьмянi - рурки, держальця, скло, гвинти. Все це грiзно, бо?во
купчиться пiрамiдою перед фотелем пана президента Об'?днаного Банку,
?днаючи його з Берлiном, Нiмеччиною, всiм свiтом.
Сiдаючи, Мертенс надушу? гудзик одного апарата й гукав в матове скло
одривчастим, одвологлим басом:
- Припинити. Давати тiльки свiтло.
I зараз же поверта?ться всiм важким, туго збитим тiлом до князя.
Поклавши обидвi короткi цупкi руки з товстими пальцями на поруччя, вiн
злегка нахиля? велику голову, неначе збира?ться битися лобами з гостем.
Зелено-сiрi, гарнi, на диво молодi та свiжi серед цього iржавого м'яса
обличчя очi спокiйно, твердо й чекальне зупиняються на старому князевi. А
на втиснутих, блiдих, iз зеленкуватими жилками висках нащадка нiмецьких
монархiв виступа? рiденька, спiтнiла рожевiсть Вiн спуска? очi додолу,
довго мовчить i, нарештi, тихо, рiвно говорить у пiдлогу:
- Вам, мабуть, вiдома цiль мого до вас вiзиту?
Мертенс спочатку ледве помiтно кива? головою, потiм з деякою натугою
розчiплю? м'ясистi голенi губи й рипить:
- Точно невiдомо. Догадуюсь. Боюсь помилитись.
I знову стулю? уста. А над верхньою губою дрiбно-дрiбно, як вогкiсть на
стiнi, мокрi? пiт. Мокрi? вiн i на бурому чолi, випнутому згори,
ввiгнутому посерединi й випнутому знову на бровах, подiбному до сiдла.
Розхристанi майже до живота за останньою модою (що пiшла трохи не вiд
самого Мертенса) грубi й червонi груди теж мокро блищать од поту.
Князь задумливо ставить палицю мiж сво? гострi колiна, кладе на не?
обидвi сво? руки з видушеними по них фiолетовими жилами, на руки спира?
погляд i все тим самим рiвним, тихим, немов байдужим голосом почина?
викладати те, що Мертенсовi давно вже добре вiдомо.
Мертенс, пiдiгнувши короткi, товстi ноги пiд фотель так, що колiна
кругло, як у жiнок, випинаються, наставивши наперед лоба, з пильною
цiкавiстю розгляда? князя. Часом вiн скоса зирка? на екран, на якому, як
на маяку, одноманiтно то з'явля?ться, то зника? нiжно-синiй круглий знак.
Князь замовка?. Руки йому спiтнiли, але вiн не витира??х, бо зна?, що
вони тремтiтимуть.
Мертенс злегка тарабанить пальцями по блискучому поруччю фотеля.
- Так. Так. Гм. Отже, виходить, бiржова наука, князю, нелегка? Що? Га?
Князь не зводить очей iз сво?х мiцно, до болю складених на палицi рук.
- Удача чи невдача може спасти на найбiльш учених, пане президенте.
- Так-то воно так, та... Гм!
I раптом iржаве, обвисле, з квадратовими пiтними щелепами лице
засвiчу?ться добродушними, одверто веселими iскорками очей.
- Що, князю, нашою збро?ю та проти нас-таки? Га? Мечi не годяться?
Тут князь уже пiдводить тьмянi, вицвiлi, з блiдо-сiрими баньками очi на
гумового короля. Рiденька рожевiсть уже розлилась по худих, запалих щоках.
На екранi часто, настiйно почина? стрибати цифра 7.
Мертенс бере олiвець i щось закреслю? в товстому блокнотi.
Потiм надушу? гудзик i, вертячи олiвець у пальцях, знову сiда?, як
сидiв.
- Нi, князю, бiльше вiдтягати виплату неможливо. Абсолютно. Закон цифр.
Могутнiший за закони природи й гуманностi. Неможливо.
Цебто вiн цим каже, що князь Лльбрехт i його син будуть цього тижня
арештованi й посадженi в тюрму, як кузен Дiтрiх.
I князь, сiро посмiхнувшись, корчачи вiд сорому пальцi нiг, трудно
видушу? з сво?х хорих, расових уст:
- Ваша влада дужча за всi закони...
- Помиля?тесь, князю, помиля?тесь. Я теж тiльки цифра. Тiльки цифра.
Жовтий олiвець виприску? з пальцiв i з дзвiнким дренькотом котиться пiд
ноги князевi. Князь машинально й швиденько перегина?ться донизу, але,
помiтивши чекальну непорушнiсть Мертенса, тiльки дивиться на олiвець i
знову кладе руки на палицю. На м'ясистих устах величностi миготить легкий
усмiх i хова?ться.
- Помиля?тесь, киязю, помиля?тесь.
I Мертенс здiйма? руки з поруччя. Вiзит скiнчено. Князь може вставати й
забиратись.
Але князь сидить i з сiрою застиглою посмiшкою дивиться пiд фотель
Мертенса.
- Ми... противники. Це так. Але коли в одного противника вистача?
малодушностi прийти до другого й прохати пощади, то так натурально, що в
другого повинно вистачити великодушностi вiдмовитись од таких способiв
боротьби, як... смерть. Бо ви самi зна?те, що ваша вiдмова... смерть для
мене й для мого сина.
Мертенс спокiйно накрива? очi важкуватими повiками, знову обiйма?
пальцями поруччя фотеля i, наче цитуючи напам'ять книгу, рiвно, поважно
говорить:
- Князю! Кiлька десяткiв рокiв тому ваша вельмишановна шляхетська
монархiя штовхнула Нiмеччину в ряд згубних внутрiшнiх i зовнiшнiх вiйн.
Зруйнувала. Знищила. Кинула у злиднi, в ганьбу.
Сухий, тонкий нiс князя блiдне так, що зда?ться старою, вивiтреною,
посiрiлою кiсткою. Але князь мовчить - десь пiдло нашiпту? надiя: а може,
задовольниться брутальнiстю й не захоче жорстокостi?
- I ми пiдняли??! Ми! Вернули могутнiсть, славу, багатство! Ми!
I Мертенс сильно гупа? себе рукою не в груди, а по круглому колiнi.
- Але ви, ви не призна?те. Мрi?те вернути колишн?, неповторне. Iсторiю
лицем назад? Змови проти нас? Що? Га?
Князь скоса зирка? в iржаве лице. Ага, бiржова душа не витримала,
розхристалась, да? волю собi, тiшиться, губу зако-иилю?, громом гримить.
- Та ще приходите до нас просити в нас нашо? збро? для боротьби з
нами-таки? Хе! Великодушнiсть?
- Я прошу не для боротьби, а для врятування честi й життя... мого й
мого сина. Ну, я вас... благаю!
I, чуючи болючий, жахний сором i знаючи, що цього не треба було казати,
i знаючи, що все одно й це не поможе, старий князь робить горлом так, наче
ковта? щось трудне, i одверта? голову вбiк. На старiй, жовто-сiрiй шкурi
вилиць хоробливо горять червонi плями.
Мертенс раптом погаса?. Витяга? з-пiд фотеля ноги, сiда? рiвнiше i,
пильно та важко дивлячись у князя, з сухою байдужiстю каже:
- Врятування вашо? честi й життя... в руках вашо? дочки. I, не зводячи
твердого погляду з поширених непорозумiнням очей князя, попереджуючи цим
усяку посмiшку, з строгою врочистiстю дода?:
- Нiмеччинi потрiбна гiдна?? слави дружина менi.
Князь якийсь мент ошелешено сидить, широко розплющивши та так i забувши
очi, iз злегка одвислою нижньою губою, а червоними плямами пiдняття на
прозоро-жовтих щоках. Потiм умить, хитнувшись увесь угору, пiдпира? тiло
палицею, роззявлю? рота, зараз же закрива?, наче задихавшись тим, що ма?
сказати, знову розкрива? й видиха? вниз у злегка пiдняте догори м'ясисте,
червоно-буре, лобате лице:
- Нахабний хам!
I, напружено-часто застукавши металiчним наконечником по вiдлозi,
спираючи на палицю ослабле тiло, поверта?ться на мiсцi, злегка хита?ться
i, випрямившись, дрiбн-о-швидко виходить iз кабiнету.
Мертенс iз кректiнням нахиля?ться, пiднiма? олiвець i, надушуючи
гудзика крайнього апарата, з посмiшкою гирка? про себе:
- Ще й сам?? приведеш!
* * *
Лагiднi, терплячi очi Софi скоса й несмiло, з острахом побожностi
зиркають на витончений, уже суворо, знайоме, страшно закостенiлий овал
молочно матового лиця принцеси Елiзи. Три днi за постаттю принцеси не
видно бiло?, пухнасто? купи Нептуна з рожевим язиком i розумними,
терплячо-лагiдними собачими очима. Три днi принцеса, льока?, шофери,
камеристка Софi ловлять, благають, грозяться Нептуновi, i з кожним днем
овал принцеси ста? гострiший, як тiльки згадують iм'я Нептуна.
Лагiднi, сумирнi очi Софi з побожним нерозумiнням дивляться злегка
вгору на суворо замкнутi уста дивно?, нелюдсько? iстоти в такому людському
тiлi. Батько i брат сьогоднi вибираються в далеку повiтряну дорогу,
апарати вже стоять напоготовi, з Лейпцiга прийшли новi науковi прилади, що
за ними принцеса так тужила, що?х так довго й нетерпляче вичiкува.iа,
надворi в парку стоять густi завiси весняного дихання, якi треба, як воду,
проривати грудьми, iдучи, вiд яких не тiльки Нептунове серце душно
стиску?ться. А дивна iстота ходить по парку, грiзно, зловiсно стягнувши
широкi брови на зеленi очi й поклацуючи пальцем право? руки по долонi
лiво?, - грiзний знак!
Старий князь сьогоднi чогось так сумно, тихо сказав:
- Закон природи, Елiзо, нема? ради...
Але дивна iстота тiльки глянула на батька й мовчки вiдiйшла хто з нею,
для того всi закони, крiм??, зникають. Нiякi закони бога, природи, людей
не мають нi сили, нi значення перед?? законом i волею.
В кiнцi але? нарештi з'являються двi постатi; вони ведуть ведмежу купу
шерстi. В не? роззявлена паща i язик мокро, зрдихано звиса? на правий бiк.
I льока?, i Софi, i Нептун - усi знають, що в квiтнi, коли сонце гарячими
золотими пальцями розгорта? пелюстки квiток, безсоромно оголюючи нiжну
схованiсть?х; коли вночi в парку сто?ть насичений сонцем, сласний шепiт
трав, дерев, коли в грудях плава? тоскна, солодка ту? а, коли навiть
заржавленi цвяхи вилiзають iз старих дощок паркана i зливаються в обiймах,
- тодi не можна мати претензiй до Нептуна за його нехтування обов'язкiв
раба. Тiльки одна принцеса Елiза цього не розумi?.
Нептун важко дихас и уперто тягне могутню, жовтяво-бiлу голову назад
вiн показу?, що тiльки насилi кориться и нi один крок його не? з його
добро? волi.
Його можна вести на мотузку, можна гарапником примуснiй пересувати
ноги, але вся ведмежо собача душа його там, зпiдки так пiдступно, так не?
арно, так чисто по людському вiдiрвали йою цi двое людей.
Принцеса Елiза мовчки, не дивлячись на злочинця, бере мотузок iз рук
льока?в Вона сама поведе його далi. Льока? можуть iти соби геть. Лишиться
тiльки Софi. Чого кров на мордi в Непттуна? Били? Нi? В боротьбi? Якiй
боротьбi? Добре.
Нептун сидить i жде дальшо? насили. Колись, iще так недавно, ще три днi
тому такi покiрнi, вiдданi, перповненi молитовною готовнiстю покласти сво?
життя за один мiв папi його очi - тепер тьмянi, невидющi, поверненi
поглядом, усi?ю суттю сво?ю туди, за парк, до люто?, весело, жадно
пiднесено? кавалькади, в якiй вiн займав пануюче мiсце.
Принцеса не бачить, куди поверненi очi Нептуна, вона не розумi? того,
що розумiють навiть старi iржавi цвяхи в парканах.
- Нептуне! Ходiм!
Нептун важко диха? й не чу?. З пащi густим павутинням звиса? слина
через чорний бордюр губи.
- Нептуне!
Нi одного руху хвостом, нi iскорки уваги в тьмяних очах.
- Нептуне!
Сонце жовтими плямами мрiйно гойда?ться на бiлiй кошлатiй купi.
Принцеса Елiза раптом повiльно, задумано вийма? з торбинки гарненький,
поблискуючий бузково-синюватими хвильками парламутру револьвер, ступа? до
Нептуна й якийсь мент дивиться на вiдвернену вбiк байдужу, чужу, вперту
голову. Софi похололими вухами чу?, як голос принцеси ста? тихий, ледве
чутний,тьмяний:
- Нептуне! Ходiм! Чу?ш?.. Ну, Нептуне!
Нептун не чу?.
Тодi Софi бачить поширеними, зацiпенiлими очима, як принцеса Елiза
помалу пiдводить руку, перехиля? дуло перламутрово? цяцьки до голови
Нептуна, дуло злегка здригу?ться, чу?ться легеньке шипiння, i бiла голова
з роззявленим ротом i мокрими помережаними губами раптом одкида?ться назад
i пада? набiк Та сама i олова, яку принцеса несамовито, з жагою цiлувала
ще три днi тому i сама розчiсувала?? бiлi шовковi патли!
Одвернувшись i не глянувши бiльше нi разу, принцеса йде але?ю назад, до
палацу. Вона не поверта?ться й не кличе Софi: вона зна?, що два кроки вiд
не? з неминучiстю явища природи йде невеличка, струнка, худенька постать
iз гладенько причесаною попелястою голiвкою й лагiдними покiрними очима.
При виходi з парку небо розгорта? широченнi розгонистi блакитнi обiйми.
Принцеса злегка пiдводить золото червону голову: гарне небо, чисте,
прозоре й таке легке, що, зда?ться, можна птати в ньому без нiяких
апаратiв Тiлькi на заходi, як дiрчастi волокниста iубка, розвiшена на
просух, рiвною смугою простяглася сиво-жовта хмарина. З землi куряться у
прозору блакить пахощi засоромлено бiлих черешень, нiжно-рожевих яблунь,
молодих кущiв iз дитячими щiчками листочкiв i пiслядощовоi смачно?
вогкостi землi.
А там, позаду, на але?, з судорожно витягненою лапою лежить десь бiла
купа Нептуна.
Подвiр'ям замку принцеса Елiза проходить плавкою, поважною ходою,
строго и легко несучи маленьку голiвку на великому пишному тiлi, щiльно
обтягненому на крутих клубах старомодною амазонкою, - голiвка золотисто?
гадючки на тiлi горного лебедя.
Коли вона входить до кабiнету,?й на хвилинку зда?ться, що батько й
Отто занадто раптово стають веселi. Тiльки веселiсть Отто трошки часом
необгрунтована, напружена, винувата, як у людини напiдпитку. I смiх
вибуха? з горла несподiвано для самого його "Ги-и!".
Батько без ладу все то замика?, то вiдмика? шухляди столу, по кiлька
раз iз неуважною заклопотанiстю обмацу? кишенi й занадто пильно погляда?
на Отто.
Дивне й прощання: судорожнiсть у мiцних батькових пальцях, пiсля яких
довго хочеться терти мiсця дотикiв. Така сама судорожнiсть у Оттовiй
посмiшцi при влiзаннi до апарата.
I тiльки через двi години i по вiдльотi ста? все зрозумiле. Точно через
двi години, як було наказано старому Йоганновi.
Сонце скоса й густо червонить стiну робiтнi, рясно догори
позаставлювану полицями з книжками. Принцеса Елiза болюче морщить широкi
темнi брови, ввесь час перед очима роззявлена, чорна, закинута назад паща
бiлого милого Нептуна. I нема? вже кiстяностi в овалi лиця принцеси, вiн
тепер нiжний, чистий, бездоганно правильний, як тiльки що знесене яйце, i
матово рожевиться вiд одблиску сонця на склi.
Хтось тихенько рипить дверима. Принцеса Елiза клаца? пальцем право?
руки по долонi лiво?: хто смi? порушувати наказ - пiд час працi не входити
до робiтнi?!
Це старий Йоганн. Старий, жовтенький, зморщений, як перестигла, забута
на деревi грушка. На маленькому личку звичайна врочистiсть i тиха
поважнiсть, але в очах щось неспокiйне, тривожне, а на тацi невеличкий
клуночок та велика куверта з печатками?хня свiтлiсть велiли точно через
двi години передати це принцесi. Строго наказано.
Елiза спочатку пильно вдивля?ться в поважне личко Йоганна - Йоганн
завсiди все зна?. Але тепер, видно, Йоганн не зна?, тiльки бо?ться.
Тодi Елiза швидко бере клуночок i куверту хита? головою Йоганновi и
прикладам руку з довгимн пальцями до серця. Бурi печатки з м'ясистими,
видушеними краями, як два ока у круглих окулярах, моторошно, пепорушно
дивляться у стелю.
Старенький Йоганн несмiливо вiдходить за дверi и уперше за всю свою
службу пiдгляда? в-за них. I бачить старенький Йоганн, також уперше за всю
свою службу в цьому домi, як принцеса Елiза з першого таки погляду в листа
батька тратить усю свою звичайну напружену величнiсть, заглибленiсть у
себе: вона по баб'ячому, гикавкою скрику?, схоплю?ться, хапа? знову листа,
знову гика?, перекрививши рота набiк, i з перекривленим ротом,
перекривленими, непринцесиними очима пробiга? повз Йоганна, не помiтивши
його притулено? до стiни, змертвiло?, крихiтно? постатi.
I вперше за все сво? життя.старенький Йоганн увiходить без дозволу до
кiмнати панiв i тихенько, злодiйкувато перечиту? страшного листа. I так
само, як у принцеси, жахно струшуються в його старечих, поморщених ручках
аркушики патеру й рядки письма стрибають перед очима:
"Дорога моя дитино!
Коли ти будеш читати цього останнього мого листа, нi мене, нi брата
твого не буде вже на свiтi..."
Може, Йоганн також по баб'ячому скрику?, може, нi, нiхто того, навiть
сам старенький, не чу?.
"Але наша смерть повинна бути для всього свiту тiльки страшним,
нещасливим випадком. Це -?дине, що ми можемо зробити, щоб урятувати нашу
i твою честь. Пам'ятай це, дитино моя!.."
Старенький Йоганн, трусячись, озира?ться - чи не чита? ще хто-небудь iз
ним цього листа, чи не знатиме про рятування честi.
"Ми приносимо себе в жертву нашiй великiй святiй справi. А тобi лиша?мо
заповiт боротьба далi й помста за нашу смерть. Ти - сильна духом. Ти -
?дина з нашого роду, що зберегла в собi велич нашого духу, геро?чнiсть,
волю i свiдомiсть датского iсторичного завдання. Нам легше помирати,
знаючи це..."
Рядки миготять в очах Иоганна, пливуть слова про якiсь органiзацi?, про
банки, бiржу, розрахунки, а про головне не-а? та й нема. Через що ж саме?!
Для чого це страшне?!
"Все наше рухоме й нерухоме майно переходить у власнiсть Об'?днаного
Банку. На помiч родичiв не сподiвайся - боягузи, маловiри, его?сти,
нездари. На якийсь час оселись у мого старого друга, графа фон Елленберга.
Вiн старий i збiднiлий, живе на утриманнi свого сина, але вiрно й глибоко
вiдданий менi й нашому дiлу.
Синовi його не довiряйся - зрадник, перекидько, продажний, улазливий.
По скiнченнi жалоби приймай руку принца Георга. Це буде першим ступенем
до здiйснення нашого великого iдеалу. Благаю не вiдпихай його руки,
приборкай свою непомiрну вибагливiсть i гординю. Нiщо зразу не приходить.
Передаю у Тво? руки коронку Зiгфрiда. Хочу вiрити, що, незважаючи на
всю Твою емансипацiю, ти поставишся з вiдповiдною пошаною до старого
вiщування: пропаде коронка Зiгфрiда - загине наш рiд.
Працюй далi над собою, готуй себе бути на височинi науки, досвiду,
знання людей i свого великого народу. Прощай, хай допоможе Тобi
всемогутнiй виконати покладену на Тебе долею велику мiсiю! Твiй нещасливий
батько".
А ще через двi години до замку наспiва? телеграфiчне сповiщення:
недалеко вiд Гамбурга в лiсi знайдено розбитий аероплан i пiд ним трупи
батька i брата принцеси Елiзи.
Нещасливий, страшний випадок.
* * *
Старомодний, присадкуватий, двоповерховий дiм графа фон-Елленберга
давненько вже не переживав тако? трiпанини, шарування, вибивання. Три днi
графиня бiга?, як iзлякана мишка, що загубила нiрку, з поверху на поверх,
у все загляда?, вiд усього жаха?ться, всiх драту?, всiм перешкоджа?.
Навiть зачучверений, буйний, набитий гудiнням бджiл та джмелiв сад
постригли, причепурили, пiдперезали чистенькими стежками, дорiжками -
переполохали до нервового крику пташню, поруйнували комашнища. Хотiли
знести стару альтанку з покришеними колонками, та Труда не дала: стала на
порозi, схопилась обома руками за одвiрок i рiшуче заявила, що тiльки
через?? труп вандали ввiйдуть досередини.
Принцесi визначили апартаменти, якi займав граф Адольф до свого шлюбу,
позносивши туди все, що було найкращого в домi (Але Труда свого
радiоапарата не дала: в цього Страховища? органiчна потреба ставити
опозицiю до всього, що всi поряднi люди шанують).
Назустрiч князiвнi прибува? сам Адольф. Сам котячим кроком обходить
апартаменти, тихим, ласкавим голосом робить матерi кiлька непри?мних уваг,
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 21 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |