Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Володимир Вiнниченко. Сонячна машина 3 страница



золота невеличка голiвка. Горiшня губка хижо задерлась, очi стрибають у

графа, от-от уся стрибне на нього.

Який благословенний, чарiвний дар життя - молодiсть! Як вона чудодiйно

перетворю? речi! Молодiсть не вiрить у поразку, у знесилля, у смерть, бо

вона сама - щоденна, постiйна, трiумфуюча всерединi само? себе перемога.

Молодiсть не зна? ощадностi, бо вона багата, як багатiй, якому нема куди

дiвати свого багатства. Вона любовна й самовiддана, як переповнена молоком

мати до сво?? дитини. Молодiсть смiлива, як командир полку, що виступа?

проти беззбройно? юрби бунтарiв. Молодiсть - це найпоетичнiша казка, де

найфантастичнiшi подi? й акти геройства вiдбуваються з найреальнiшою,

найна?внiшою легкiстю. Всесвiтня потвора? Всi сили неба и землi? Гармати,

банки, повiтрянi армi?? Колесо iсторi?? Закони неминучостi? Якi дурницi!

Хiба проти цього всього нема? чарiвно? палички, добрих фей i непоборно?

сили правди?

Старий граф, що давно вже загубив усякий контакт iз добрими феями,

важко пiдводиться i з сумною пошаною досвiдченого знесилля перед молодою

на?вною силою вклоня?ться князiвнi.

- Велике й тяжке завдання берете ви на сво? молодi плечi, принцесо. Але

хай вам допоможе всемогутнiй. Щодо мене, то ви вже заразили мене, i рештка

мо?х старих сил до ваших послуг.

Князiвна Елiза рвучко, не по королiвському, а по дитячому простяга?

старому руку й мiцно стиску? волосатi, покоцюрб ленi старiстю пальцi -

долоню обхопити несила?й.

Значить, вона може надiятись на нього? Так вона й знала! I вiн

зазнайомить?? з берлiнськими друзями: I скличе?х на маленьку нараду?

Чудесно, знаменито!

Весь песимiзм старого, всi намальованi картини пропливли, як легкi

хмарини пiд?? гарячим сонцем, мигнули хвилевимитiнями й зникли. I знову

все блищить, горить, смi?ться, навiть жовтi черепи.

О молодосте, вiчнотрачений раю, коли б же ж у тобi на росло древо

пiзнання!

***

Пiдбадьорився, пiдмолодився пiдстаркуватий дiм. Розчинились давно не

вiдчинюванi вiкна парадних, жалюгiднонабундючених поко?в iз потьмянiлими,

потрiсканими портретами на стiнах. Став частiше працювати телефон iз

мiстом. Майже щодня почав за?жджати граф Адольф, хоча чомусь принцеса

зовсi!м його не приймала.

Старий граф знову взявся за сво? мемуари й щоранку, заклавши руки за

спину, насупивши кошлатi брови, важко ходить по кабiнету, мнучi? й

тискаючи свою пам'ять, як засохлу глину.

Графин-я цiлими днями шамотливо, злякано турбу?ться, хвилю?ться, в усе



зазира?, всiм перешкоджа?.

I все через те, що в колишнiх покоях Адольфа живе чудна дiвчина з

червовим волоссям i зеленими очима. Чудна дiвчина обклала себе книжками,

неначе студент при iспитах, цiлком серйозно, уважно, розкривши по-дитячому

уста, слухав кривого доктора Рудольфа, поводиться, як королева, i живе, як

черниця.

Старий граф частенько заходить до молодо? принцеси i, коли виходить од

не?, не зна?, в кого був: у королеви, в черницi, в засушено? старо? дiвки,

в молодесенько? на?вно? фантастки, в арха?чно? геро?нi. От вона прийма?

членiв берлiнсько? органiзацi?, цих препаратiв для археологiчного музею,

вiд яких тхне воском, як справедливо каже Страховище. Величнiсть??,

неприступна вищiсть, вибачлива ласкавiсть воiстину тiльки можуть бути

вродженi, посланi вiд самого бога, такi вони природнi, само собою

зрозумiлi в нiй.

I от вона слуха? лекцi? доктора Рудi. Яка увага, яка покiрнiсть, яка

мила, тепла, зворушлива дитячiсть!

Одна тiльки Труда не визна? принцеси. Це Страховище не силку?ться

навiть трошки рiвнiше триматися у присутностi високо? i остi горбиться,

по-хлопчачому стрiпу? стриженою головою, байдуже мружить пукатi очi

кольору старо? золотисто? бронзи. У природнiсть червоного волосся принцеси

вона анiтрохи не вiрить. Взагалi принцеса в домi нi до чого. Через не?

тiльки частiше почав лазити Шванебах, ця найкоректнiша зануда, яку Труда

бачила коли-небудь на свiтi. Ну, мама, розумi?ться, умлiва? вiд щастя й

гордостi: подумайте, яка честь упала з неба на бiдних Елленбергiв.

Молодчина доктор Рудi: вiн собi шкандиба?, говорить iз тi?ю високою

особою, не задираючи голови, як до святощiв, посмiха?ться сво?ми

волосинками уст тодi, коли немаь нiяко? потреби посмiхатись; мовчить, коли

треба балакати, i взагалi поводигься собi цiлком пристойно. От йому,

наприклад, треба?хати в гори, на страш?нно важну наукову екскурсiю, конче

потрiбно зробити ревiзiю горам пiсля землетрусу, без цього гори нiяк не

зможуть iснувати. I вiн собi кида? почеснi лекцi? з високою особою,

склада? свою валiзку, в якiй iще Ной робив свою кумедну подорож у ковчезi,

i зовем не дума? про те, що?хня свiтлiсть на два-три тижнi будуть

позбавленi можливостi клiпати очима на хiмiчнi формули. А хiмiчнi формули

також ото страшенно потрiбнi для майбутнього трону!

Дiйсно, чи можуть iснувати гори без ревiзi? доктора Рудi, чи нi, вiн

усе ж таки туди?де. Поко?вка Мiцi, що прибира? в доктора Рудi й приносить

йому з дому?жу, переконана, що вони ще можуть простояти деякий час без

вiзиту пана доктора. А тим часом без пана доктора тут дехто буде сильно

скучати. Але пан доктор нi на цi, нi навiть на дужчi аргументи не

зда?ться, i едиие, чого Мiцi вда?ться досягнути, це заключения умови: коли

пан доктор вериуться з подорожi не пiзнiше, як за два тижнi, - але ж не

пiзнiше! - Мiцi тi?i-таки само? ночi прийде до пана доктора поговорити з

ним и,ро гiрськi враження. Умови вiдповiдним способом припечатано, i пiсля

того Мiцi, причепуривши розкудовчене вiд цi?? операцi? пухнасте

бiло-кремове волосся, помага? данавi докторовi винести його валiзку до

хвiртки. I валiзка та така легенька - це Мiцi добре вiдмiча?! - що,

зда?ться, нею можна вiд мух одмахуватись.

I таким чином принцеса Елiза цього вечора лиша?ться, бiдна, зовсiм без

хiмiчних формул.

Взагалi, цей вечiр багатий на рiзнi подi?. Насамперед ма? бути дуже

важне зiбрання, таке важне, що Труда вже заранi чу? в домi запах воску.

Через те вона одяга?ться в усе чорне, бере в руки бабцин молитовник iз

кiстяними защiпочками i, потупивши очi, намiря?ться вийти з дому.

Але в холi?? перестрiва? старий граф. Вiн щойно мав трудну розмову з

графинею з приводу вечерi, тому настро?ний не молитовне. I це, власне,

псу? його вiдношення до намiру Труди, що його всякий батько повинен би

тiльки привiтати. Навпаки, вiн, не помiчаючи - не хотячи помiчати! -

молитовника в руках Труди, зупиня??? й рiшуче пропону? вернутись до сво??

хати, одягтися як слiд i нiкуди не виходити, бо сьогоднi ма? бути

наречений Труди, князь Шванебах.

На це Труда, не пiдводячи синюватих вiй iз смуглявих лиць, скромно,

тихо, як личить дочцi, навiть iз виразом суму, вiдповiда?, що вона

лишиться дома не може, бо йде до церкви. А щодо нареченого, то, скiльки?й

вiдомо, в не? його нема?, бо вона ж уже сказала, що, на?? думку,?й ще

рано продаватись.

У старого графа i брови, i очi, i вуса, i старомодний комiрчик сорочки

стають колючi, настовбурченi; руки починають труситись, на обвислих щоках

блiдо виступають червонi плями, а в голосi не чути нi нотки суму.

- Трудо! Коли ти ще раз дозволиш собi такi слова, будеш дуже каятись

Потiм, що це ще за нова богозневажлива комедiя? Залиши хоч релiгiю й

церкву в споко?. Пiсля ресторанiв, кабаретiв, театрiв - церква! Май сором,

дiвчино, хоч перед людьми, як не перед богом i церквою Тобi там нема чого

робитиi Вертайсь до сво?? хати.

- Нi, я, мабуть, таки пiду до церкви.

- Нi, ти, мабуть, таки пiдеш до сво?? хати!

- Нi, мабуть, таки до церкви.

Принцеса Елiза сходить сходами на важне зiбрання. Вона несе голову

високо, рiвно, непорушно, а проте й так бачить унизу, в холi, батька й

дочку. Ще бiльше: бачить, як рудяво-сива велика голова перехилилася до

чорно-синьо? стрижено?, й на обох обличчях витиснений такий вираз, од

якого принцеса зупиня?ться i злегка ляка?ться. В цей момент чорно-синя

голiвка пiдводиться, на принцесу зиркають двi плями очей, голiвка рiвно

поверта?ться, i Труда, не хапаючись, руша? до виходу.

А старий граф, повернувшись до принцеси, вклоня?ться?й i йде назустрiч

I на старому обвисло-жовтому лицi його принцеса зовсiм не помiча? того

щастя родини, яке??диновiчне й бажане. I знову принцесi пригадуються

розмови, ще там дома чуванi нею, про якiсь та?мнi драми в домi графа

Елленберга.

Труда ж так само тихо, спокiйно, як справжня релiгiйне настро?на

людина, виходить iз дому й пiшки пряму? до церкви. Вона могла б узяти

авто, але?хати до бога на автi вважа? за занадто велику фамiльярнiсть,

тим паче, що знайомство в не? з богом таке недавн?.

Власне, вона йде не до церкви, а до пана пастора. (Молитовник теж,

власне, непотрiбний, але взято його для бiльшо? певностi). А з пастором у

не? така справа: вони уклали мiж собою невеличкий договiр - Труда раз на

тиждень ма? разом iз паном пастором робити пiдрахунок сво?х грiхiв.

Старенький уже чека? на не? у сво?му затишно чистенькому молитовному

кабiнетику. Крiзь тюлевi гардини просiваються косi жовтi вечiрнi променi,

лягаючи легесенькою сiткою тiней на стiну. Розп'ятий Христос iз запалими

ребрами й обвитком на клубах, схиливши голову на плече, висить на хрестi.

Труда тихенько, скромно сiда? в фотель проти пастора, кладе молитовник

iз кiстяними защiпочками собi на колiна, а на молитовник склада? смуглявi

руки з довгими нiгтями. I знову кругленькi сумнi очi пастора на

манесенькому старечо рум'яному личку задумливо, не по-земному дивляться

кудись у просторiнь. (Бiдний старенький - у нього застарiла болячка

шлунка, i вiн усе до не? прислуха?тьсяi).

- Ну, доню, про що ж ми сьогоднi матимемо нашу розмову?

I голос той самий - м'якенький, нiжний, як лапка кiточки.

Труда зiтха?, похнюплю?ться, мовчить i скорботно хита? головою, рецепт

пана пастора не помага?.

Кругленькi очi стають iще круглiшi, злякано непорозумiлi - який

рецепт?!

Ах, вона нiколи не навчиться церковних термiнiв! Ну, та порада, чи як

там, що панотець дав?й стояти щодня годину навколiшках перед розп'яттям

на колючiй жорствi. Вона сто?ть щовечора, чесно вибравши найколючiшi

камiнцi, але це не дi? нiяк; ще поки сто?ть, то добре, а як устане,

розiтре колi на, ляже спати, так усе з самого початку. Може, пан пастор

зна? який-небудь iнший, дужчий рецепт, чи то пак.. ну, пораду iншу, чи що.

А потiм...

Труда знову похиля? голову, мовчки дивиться на сво? руки й зiтха?. А

потiм... вона ма? ще один грiх: вона ненавидить свого батька.

Пан пастор злякано схрещу? пальцi на животику. Батька?! Рiдного батька?

I знову Труда мовчить i дивиться на сво? руки. Нi, не батька. В не?

нема батька. Граф Елленберг зовсiм не батько?й. Назива?ться батьком, але

не батько. А поводиться, як батько, але не ма? на те права.

- Дитино моя, ви це все говорите, обдумавши сво? слова?

О, вона обдумала! Давно обдумала. Та й для чого?й обдумувати, коли

вона сама чула розмову батька з матiр'ю, коли сам батько сказав, що вона,

Труда, не дочка йому, що?? батько один iз колишнiх любовникiв матерi. У

мами колись було багато любовникiв, тепер вона вже постарiлась, а колись

була дуже гарна й приваблива. Вiн хотiв тiльки знати, якого саме, а мама

не хотiла того сказати. А коли так, то яке вiн ма? право поводитися з нею

так деспотично й по-батькiвському, як вiн поводиться. I от тут? питання

чи грiх, що вона ненавидить не свого батька.

- Дитино моя, ви сказали менi такi речi, що я не можу так одразу

повiрити вам. Ви цiлком певнi, що ви саме це чули?

Труда знизу? лiвим плечем, розумi?ться, вона цiлком певна.

Мама, правда, одкида?, запевня?, що вона. Труда, дiйсна дочка батька,

але нi батько, нi вона цьому не вiрять. Розумi?ться, вона не дочка графа.

Старенький пастор зiтха?.

- Дитино моя, ви не повиннi, перш за все, слухати тих розмов, якi не до

вас зверненi. Друге - ви не повиннi брати того за iстину, що часом

говориться в хвилини гнiву й несправедливостi. Трет? - ви не повиннi

допускати ненавистi у сво? серце до людей взагалi, а особливо до людини,

яка дала вам життя.

Труда знизу? правим плечем так не дала ж ця людини?й життя! От

комiчно,?й-богу!

- Ви цього не зна?те й не можете знати. Ви повиннi забути, що ви чули,

не знати, не думати, вiрити вашiй матерi Такi думки тiльки ображають вашу

матiр i бога, дитино моя.

Труда заплющу? очi. Ну, добре, вона так i буде робити. Коли так

по-церковному треба, вона так i робитиме. Але вона все ж таки хотiла б

мати якийсь дiйснiший рецепт од пана пастора, щоб одганяти всякi думки, що

ображають бога. Жорства, правда, дуже мало помага?. I вiд тих думок теж не

помага?, вiд тих, що вже вона розповiдала. А надто вночi- серце так само

стиску?ться i солодко, i страшно, кров горить на щоках, i так сумно

чогось, i так соромно, i так... при?мно. Ну, от при?мно, факт, нiчого з

тим не зробиш Вона щиро хоче, щоб не було при?мно, i нiчого не може

зробити. I сказати нiкому про це не можна. Чому не можна? Чого люди

соромляться того, що всi-всi роблять, що всi-всi так люблять?

Пан пастор строго насуплю? рiденькi, з червоними прослойками тiла

бровенята. Бо цi почуття в людини? звiрячi, низькi почуття, противнi

боговi почуття! Того й соромляться?х люди.

Труда знизу? вже обома плечима. "Звiрячi!" Ну, то що, що звiрячi? Чого,

справдi, люди так бундючаться перед звiрами? I чого цi почуття противнi

боговi? Незрозумiле. Вiн же сам створив i звiрiв, i людей, вiн же сам дав

?м цi почуття, i вони противнi йому. Дивне якесь вiдношення до сво??

власно? роботи. А потiм з боку бога просто несправедливо так понижувати

звiрiв перед людьми Чим так люди кращi за звiрiв? Нi, нi, цiлком серйозно

й об'?ктивно! Чим? Звiрi далеко кращi за людей.

Насамперед звiрi страшенно правдивi. Вони не брешуть, уже хоча б через

те, що не вмiють говорити, а вiдомо ж, що слова людей на три чвертi

служать?м для брехнi, щоб ховати те, що вони думають i роблять. Потiм,

звiрi добрiшi за людей кiнь коня нiколи не вбива?, а люди вбивають людей

бiльше, нiж звiрiв. Звiрi надзвичайно серйознi й поважнi, нiколи не

смiються. Вони невиннi й чистi, бо для них нема нiчого нi соромного, нi

нечистого, нi неморального, нi непристойного. А рiвночасно вони моральнiшi

за людей, без нiякого порiвняння. Наприклад, не продаються одне одному, не

обдурюють, не понижуються, не пiдлизуються, не зраджують, не читають одне

одному нудних, довгих нотацiй. Вони вiльнi, незалежнi, щирi, вони роблять

так, як думають i почувають. Чого ж людина так пiдносить себе перед

звiрами? Нi, по совiстi, чого?

Старенький пастор iз жалем i острахом хита? головою з боку на бiк: де

росла ця дiвчина?

- Дитино моя, ви не повиннi говорити таких речей, не повиннi думати

такого страхiття...

Тут Труда вже нiчого не розумi?, вона не повинна говорити таких речей,

вона повинна, значить, i боговi брехати?! Так для чого ж вона ходить сюди?

Ах, пан пастор, очевидно, не розумi?, як остогидло?й брехати, брехати

вiчно всiм i собi брехати. На кожному кроцi, з кожного приводу, з добро?

волi i з примусу. Все? брехня, починаючи вiд не? само? й кiнчаючи

червоним волоссям принцеси. Брешуть у газетах, у книжках, брешуть в одежi,

брешуть у вiдносинах, брешуть у молитвах, у коханнi, у ненавистi, в

усьому, всьому. Вона бiльше так не може. Вона хоче повно? свободи,

щиростi, без примусовостi, от тако?, яку мають звiрi, птицi, квiти,

комахи. Скинути з себе всяку одiж, усякi пристойностi, приписи, заповiдi,

лежати на сонцi, нiчого не соромитись, нiякого грiха не знати, нiяко го

каяття не почувати; нiяких молитов не робити, обнiмати, хто любий;

вiдпихати гидких, мовчати, як мовчиться, спiвати, як спiва?ться Це - грiх!

Грiх це чи нi? Нi, нi,?й треба це знати без нiяких церковних фiлософiй,

треба тiльки просто?, коротко? вiдповiдi: грiх чи нi? Може за це бог

образитись?

- Насамперед бо?, дитино, не обража?ться, а...

- Ну, як же не обража?ться? Сам же пан пастор сказав "Такi думки

ображають господа бога". Значить, обража?ться. Взагалi, вона повинна по

щиростi сказати, що воно надзвичайно таки трудно з богом нiколи не зна?ш

напевне - образиться, чи не образиться. I за що саме. Наприклад, у тiй

книзi, що пан пастор дав?й читати, в Бiблi?, господь бог увесь час

страшенно на всiх сердиться. I так жорстоко сердиться, обража?ться, що

ста? просто; страшно i... несийi?атично. I за всяку просто-таки дарницю

вiн кара? найлютiшими карами. За збирання дров у суботу - побити камiнням.

За нарiкання на голод - кара проказою. За невдоволення начальником - земля

глита? разом iз родиною. I за кожну дрiбницю викорiняти чоловiка з родиною

його, з насiнням до третього й четвертого поколiння. А потiм страшенно

несимпатичне враження робить те, що бог страшенно любить усякi

вшановування, наче який-небудь генерал. I як хто не зробить усього, то

знов викорiняти його до четвертого поколiння. Хiба ж це гарно? А потiм,

чого бог так любить, щоб неодмiнно його прохали помогти в бiдi? I чого вiн

сам без прохання не зробить? Люди - дiти його. А хiба маму треба прохати,

коли вона бачить, що дитинi погано? Хiба вона жде, що дитина почне

страшенно благати??? Так бог же повинен бути добрiший за матiр i не бути

таким церемонним. I, взагалi, багато незрозумiлого Навiшо боговi терпiти

всяке зло, що iсну? на свiтi? Вiн же всемогутнiй, вiн усе, значить, може.

Нащо йому зло? Справедливо сказав якийсь фiлософ: не може знищити? Так,

значить, вiн не всемогутнiй. Не хоче? Значить, не всеблагий. Обража?ться

за всяку дрiбницю, значить, дрiб'язковий, амбiтний, мстивий. От пан пастор

хмуриться, сердиться, цi слова, очевидно, знов ображають бога. А хiба

неправда все, що вона говорить? Нi?

Старий пастор болюче морщить рiденькi брови. I голос його вже не

м'якенький, як лапка кiточки, а чудний, суворий, рипучий, як рип дерева.

- Ну, кажiть далi, кажiть, моя дитино, все, що? в вашiй бiднiй душi.

Труда тоскно мружить синьовiястi очi.

Ах, усе, що в не? в душi! Хiба ж можна сказати, що там?? Вона з усi?ю

щирiстю готова вивернути перед ним усю душу, вичистити??, вимести з не?

все, що мучить, але хiба це легко зробити? Там такий розгардiяш, як у

скринi, в якiй шукали голку все жужмом, все перемiшалося, переплуталось,

нiчого розiбрати не можна. А?й неодмiнно треба все розплутати, неодмiнно!

Вона гадала, що це можна зробити тiльки за помiччю бога, бо нiкому несила

справитися з цим завданням. Але вона, на жаль, почина? бачити, що i з

богом трудно. Ну, наприклад, це питання з шлюбом, коханням i тому

подiбним. Шлюб, на?? думку,? явно невигiдна для обох контрагентiв

операцiя. Скiльки вона зна? шлюбiв, - родичiв, знайомих, при ятелiв i

зовсiм чужих людей, - а серед них нема? нi одного, ну, просто-таки нi

одного щасливого. А тим часом усi кажуть, що без щлюбу нiяк не можна

обiйтися, що щастя в шлюбi. Ясно, що тут якесь непорозумiння. Пан пастор

каже, що це установа вiд бога. Дуже дивно, що всi божi установи такi

невдалi й вимагають корективiв. Для чого, наприклад, на все життя робити

контракт? Ну, добре, барон Роршадт хотiв мати молоду жiнку. Вiн старий,

хорий, негарний. Розумi?ться, полюбити його не може нiхто Але вiн багатий.

Вiн може купити. I вiн купив?? сестру, Фрiду?й було двадцять п'ять

рокiв, коли вони зробили контракт. Тепер вона страшенно мучиться з ним.

Але контракт на все життя, i вона нiчого не може зробити. Виходить, вона

обдурена, бо вона не знала, як буде?й житися з бароном. А розiрвати не

можна. Або тепер те саме з нею. Ну, добре, князь Шванебах потребу? мати

молоду любовницю. Це зрозумiло й натурально, з цим нiхто не спереча?ться.

Вiн ма? грошi. Труда?х не ма?. Вiн може купувати, вона повинна продатися.

З цим також нiхто не спереча?ться. Але вся справа в тому, як саме

продаватись. Для чого неодмiнно на все життя? Яка рацiя? I для чого так

нерозривно? Це ж страшенно непрактично! А потiм ще одне як можна мати

дiтей з чужою людиною? I через що батько? голова родини? Хiба вiн родить

дiтей? I хiба вiн напевне зна?, що то його дiти? Мати - раз у раз мати

сво?х дiтей, а батько завсiди - пiд сумнiвом. От коли б вона вийшла замiж

за Шванебаха, хiба ж би вона могла все життя знати тiльки його одного?

Кожний чоловiк за все життя зна? багатьох жiнок. Через що ж жiнка мусить

знати тiльки одного? Абсурд явний! Але князь Шванебах напевне ж не

згодиться, коли вона йому чесно скаже, що вона не гаранту? йому вiрностi.

Значить, треба брехати й обдурювати? Або не продаватись. А не продаватись

не можна - вона бiдна,?? нiхто з?хнього кола не вiзьме без грошей. А за

людину не з?хнього кола теж не можна виходити. Вона хотiла це раз

зробити, i це була така драма, яка трохи не скiнчилася смертю. Ну, що?й

робити? Що може пора дити пан пастор i релiгiя?

Це одне питання. А друге - кохання. Пан пастор каже, що всi?? нiчнi

думки та почування - нечистi, грiшнi, всi вiд диявола. Коли уважно над цим

подумати, то знов виника? багато сумнiвiв. Що за рацiя боговi вiддавати в

монополiю дияволовi так багато всяких при?мних i необхiдних речей? Яка

прекрас на рiч кохання, а надто кохання без дозволу, тайне, неподiльне нi

з ким, сховане, що сповню? всю iстоту кричущою радi стю i щастям. Але воно

- вiд диявола! Як любо, як мило в пiнистому гомонi ресторану пiд гондливi

звуки музики чути в собi радiсне, здiймаюче шумовиння вина Але воно - вiд

диявола! А танець? Коли гаряча рука чоловiка обiйма? за плечi, а все тiло

ни?, спiва? и гойда?ться солодким ритмом! Але й це вiд диявола. Що таке

торгiвля? Обман, загальний обман. А тим часом усе купу?ться й прода?ться:

одежа,?жа, книжка, музика, авто, навiть право померти й бути похованим.

Хiба нi? А обман - од диявола Значить, майже все життя вiд диявола. Бог же

лишив собi молитву, церкву, пiст, шлюб, любов до всякого ближнього без

розбору, нi за що нi про що, роздавання свого майна кому попало, одне

слово - всякi нуднi, чуднi, непрактичнi, непри?мнi, а то й зовсiм

неможливi речi Який же сенс у цьому?

Ну, що?й робити з собою??й, наприклад, дуже при?мно бувати в

товариствi з одним жонатим чоловiком. Вiн уже немолодий, вiн не такий

гарний i милий, як Макс, про якого вона вже казала пановi пасторовi.

(Нiхто нiколи не може?й бути такий любий, як бiдний Макс!). Але й цей?й

дуже при?мний?й при?мно, що вiн iз такою побожнiстю, покiрнiстю, жагою

дивиться на не?.?? хвилю?, коли вiн говорить?й на вухо непристойнi

слова,?? кида? в такий солодкий жар, коли вiн коротенькими, швидкими

поцiлунками ходить?й по руцi до самого лiктя. I вона вночi дума? про його

всякi-всякi речi, що, напевне, вiд диявола. Ну, що?й робити з ним? Ну,

добре, вона вже прогнала його, вона вже не бачиться з ним, вона вже навiть

стара?ться не думати про нього. Але вона не може прогнати з себе

хвилювання, взагалi, вона не може не почувати замирання в грудях, коли

зустрiва?ться очима з гарним чоловiком.?й любо,?й солодко бачити, чути,

тягтися до чоловiкiв. От вона говорить це цiлком одверто, щиро.?й соромно

за це, дуже соромно. Вона совiсно чита? всi молитви, сто?ть навколiшки на

жорствi, не?сть м'яса, викону? всi рецепти пана пастора, але що ж вона

винна, що це не помага?? Бог чомусь надзвичайно стримано ставиться до??

старання, наче йому зовсiм не хочеться, щоб вона перестала бути грiшною.

Може, й справдi так?

Про театр же?й просто й говорити не хочеться - це не те, що монополiя,

а чисте царство диявола А тим часом коли б вона могла стати артисткою, то,

зда?ться, пiдписала б... Нi, нi, вона говорить безсумнiвнi дурницi. Вона

зовсiм не хоче бу, ти артисткою, це нiсенiтниця.

Взагалi, вона говорить дурницi сьогоднi. Вона вiрить у бога, вона

любить його, вона хоче бути всi?ю душею при?мна йому. Але от тiльки одне

питання: що, власне, боговi до не?? Ну, що йому, такому великому, такому

всевладному, за при?мнiсть од яко?сь малесенько? iстотки, як вона? Та вiн

не повинен помiчати??. I, взагалi, бог напевне зовсiм не такий, як його

малюють. Бог повинен бути величезний, грандiозний, безгнiвний, зовсiм

зовсiм не зрозумiлий. I грiхи всi, i злочинства, i святiсть, i

непристойностi, i кохання, i усе все, що дiють люди, все, що тiльки iсну?,

все? його справа, нi за що вiн не може, не повинен сердитись, карати,

милувати. I люди зовсiм не повиннi нi прохати його, нi молитись йому, нi

боятись його, бо це ж безглуздо. Живуть же тварини, не думаючи про бога,

не молячись йому, не боячись його, а проте вони живуть iз дозволу й волi

бога Значить... Ну, от знову пан пастор невдоволений. Вона знову говорить

дурницi? Правда? Але що ж вона винна, що такi думки приходять?й у голову.

Диявол? Ну, от знову - всяка розумна, розсудлива думка вiд диявола.

Ну, от вона хоче зробити одну рiч. То неправда, що вона казала про

ненависть до батька. Навпаки, вона любить страшенно батька, вона так

любить його, що вночi iнодi ходить до його кабiнету й цiлу? тi речi, до

яких вiн торкався. Це?й соромно признаватись, але вона говорить пасторовi

як представниковi бога. А бог сам повинен це знати. Але вона не може

любити графа А раптом вiн справдi не батько??? А раптом?? батько

десь-iнде, хтось iнший? А граф тiльки з непорозумiння ма??? любов, краде,

значить,?? любов? Хiба можна любити серед таких умов? Отже,?й треба

знати напевне, хто?? батько. Навiть не це, а тiльки, чи граф батько?й,

чи нi. Бог повинен бачити?? муки. Але навiщо вiн допуска??х? Чого йому

не сказати?й просто й одверто, що граф не??? батько? Чому? Коли вiн

справдi все зна?, всiм пiклу?ться, до всього втруча?ться, то хай же вiн

скаже?й, чи граф батько?й, чи нi. I хай скаже просто, без нiяких

ухилянь. Хай дасть?й якийсь знак. От, наприклад, вона перед одходом до

пастора забула в ван нiйкiмнатi синю вазочку з орхiдеями. Коли бог хоче?й

вiдповiсти на?? питання, нехай перенесе вазочку з ванни в?? кiмнату.

Коли граф?? батько, нехай бог поставить вазочку на стiл перед i анапою

Коли не батько, хай поставить на маленький столик у кутку. I нiчого бiльш.

Вона не вимага?, щоб ста лось якесь чудо. Нехай прийде мама або поко?вка,

побачить вазочку й перенесе. Нехай усе зробиться цiлком природно, без

чудес. Вона ж не вимага?, щоб вiн для не? перетворив воду в вино або що

небудь подiбне. От тодi вона знатиме напевне, що бог?, що вiн саме такий,

яким його малю? пан пастор, що вiн клопочеться про людей, що йому

страждання?хнi не байдужi. Можна про це думати? Можна ставити боговi такi

умови чи нi?

Старенький пастор ощелешено, безпорадно слуха? бурхливий потiк слiв,

дивиться на гаряче, потемнiле вiд пiднесення лице й чу?, що вiд це?

пришелепувато? й нещасно? дiвчини болi в шлунку стають нестерпнi. Вiн

одкида?тбся на рiвну спинку стiльця, набира? повнi груди повiтря и крутить

головою з таким явних виразом неможливостi далi слухати, що Труда замовка?

й почина? чекати: коли вiн пересердиться, вiн дасть?й вiдповiдь на всi??

питання, вона, зда?ться, була досить одверта.

Але старенький заплющу? круглi, опуклi очi i з виразом тупого

страждання сидить непорушно й мовчки.

В кiмнатi вже темнi?. Перед розп'яттям три свiчечки догорiли до краю,

поспускавши набiк нагорiлi гнотакну, як перетомленi собачки язики. На

дитячо-рожевiй лисинi пастора та на опуклих баньках заплющених очей мляво

ворушиться свiтло свiчок. Пастор трудно здiйма? повiки.

- Приходьте, дитино моя, iншим разом. Подумайте самi над сво?ми,

словами. Нехай вам поможе господь вибратись iз вашо? ковбанi тьми й


Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 22 | Нарушение авторских прав







mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.066 сек.)







<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>