не мружить. Ну, нiчого, Рудольф собi пiдожде. Це не важно, тепер нiщо не
важно, крiм того, що там, у лабораторi?, кипить у казанчику. Ах, кипить
воно, кипить! То що буде з того?
I Рудольф ходить по саду бiля хвiртки, шкандибаючи, роблячи ши?ю
визвольний рух, посмiха?ться, рве листки, нюха?. А очi йому тьмяно,
п'яненько блищать, слухають щось у серединi себе. Часом вiн згаду? й
злякано шкандиба? до хвiртки, одчиня? й дивиться на вулицю. Нема?. Нема?
капосного хлопчини, хай йому, бiдному, добре буде! Нема?.
I знову ходить доктор Рудольф, поводячи ши?ю, заганяючи габлями рук
волосся на потилицю. I знову злякано згаду? й вигляда?.
Ага, нарештi! Ну, так, якась йому непри?мнiсть: лiва рука в кишенi, в
руках розвезенiсть, лiнива одчайдушнiсть, в очах насмiшкувата вищiсть, яка
вмить може вибухнути в бурний, клекiтний гнiв.
Макс недбало гика? руку. Вiн, зда?ться, запiзнивсь? Ну, вiд цього
другого землетрусу не сталося? Нi? Значить, iще можна жити. А милий
батенько не зустрiнеться в саду? Макс у даний момент ма? дуже малий нахил
до родинних "обiймiв".
У саду нiхто не зустрiва?ться. Тiльки шипить кишкою старенький Йоганн,
але й вiн за кущами не бачить братiв.
В лабораторi?, на найдальшому краю довжелезного столу, кипить у
металiчному казанчику якесь течиво. Бiля казаньа iпорозкладенi сiруватi з
украпленими в них зеленими й срiбними плямками камiнчики. Рудольф зараз же
прожогом, як мати до колиски дитини, кида?ться до казанка, зазира? в
нього, нюха?, щось пiдкида?, знову нюха?, знову дипиться. Нарештi, нiжно,
обережно, за тепломiром зменшу? вогонь i, поводячи ши?ю, немов виплутуючи
??, верта?ться до Макса.
Макс, розлягшись у фотелi, заклавши ногу за ногу, лiниво й помалу
запалю? цигарку. Вiн бачить уважний, хоч i чудний якийсь, погляд Рудольфа,
i йому хочеться ще недбалiше розлягтись, засмiятись, засвистiти, - вiд
того часу, як Рудi зна? про участь його в Iнарацi, з ним просто не можна
по-людськи говорити, вiн iз ним поводиться так, як поводяться з
туберкульозним в останнiй стадi? або на побаченнi з замкненим у в'язницi
назверх - бадьоро, веселенько, уступливо, а всерединi - з вiчною дурною
заклопотанiстю, жалем, тривогою.
- Ну, як же там у горах? Стоять iще, не попровалювались нiкуди? А чого
в тебе такий якийсь чудний вигляд? Га? Чи не випив ти часом?
Рудольф весело диву?ться. В нього чудний вигляд? Чи не випив вiн?
Ха-ха! Ма?те собi.
I раптом робить зляканi очi й прислуха?ться до казанка.
Так чудний вигляд? Га? Може буть, може буть, вiн про це нiчого не зна?,
не дивиться в дзеркало. Так, так. Ну, а що новенького в Макса? От у нього
вигляд недобрий, не чудний, а просто-таки недобрий. Зблiд, схуд, змарнiв.
Можна було б додати, що й посмiшка Макса недобра, i очi недобрi, не
одвертi, уникливi, але не треба хлопчину сердити.
Макс струшу? об черевик попiл цигарки й примружу? очi. Нiчого,
поправиться. От один лiкар дуже йому рекоменду? завести собi
повiтряно-водяну вiллу, каже, що чудесно вилiкову? вiд усяких хороб, як
рукою все знiма?.
- Правда? - щиро й серйозно диву?ться Рудi. Макс теж серйозно хита?
головою. Просто знаменито вилiкову?. Тiльки треба мiсяць у Гiмалаях жити,
мiсяць на острiвцях, де тiльки птицi зупиняються спочивати, мiсяць на
Нiлi, бiля пiрамiд.
Рудольф спiвчутливо, згiдливе хита? головою. Ну, звичайно, треба добре
?сти, добре вино мати, добрих кухарiв, слуг, не турбуватись, не
хвилюватись, любити красу й усiх ближнiх, як самого себе.
Рудi трошки не розумi? зв'язку повiтряно-водяно? вiлли з любов'ю до
ближнiх. Розумi?ться, нiчого не можна мати проти цi?? прекрасно? заповiдi,
але в медичному приписi вона якось не пiдходить.
Не пiдходить?! Ого! Та це найцiлючiша, найгiгi?нiчнiша за повiдь!
Повiтряно-водяна вiлла, коню в банку на сотню-другу мiльйонiв i любов до
краси та всiх ближнiх! Яку хоч недугу як рукою здiйме! А в додаток ще й
слова святого, фiлософа, мецената, знавця й законодавця краси. Ге?
Рудi почина? знов серйозно й уважно, як на побаченнi в тюрмi, дивитися
на Макса.
Макс задира? голову, зiтха?, обдивля?ться навкруги й лiниво
посмiха?ться. А то ще теж непогано: завести собi яку-небудь лабораторiю,
довбатись у камiнчиках, варити всяке зiллячко в казаночках, писати статтi
про новi елементи у природi й любити всiх ближнiх, як самого себе.
Неодмiнно всiх, усiх до одного! Добрих i поганих, насильникiв i
насилуваних, грабiжникiв i грабованих, паразиiiв i працюючих. Абсолютно
всiх! I, боже борони, нi до яко? полiтики не втручатися. Полiтика - то
злiсть, ненависть, нелюбов до деяких ближнiх, вона псу? нерви, кро.в,
шлунок, а iнодi й усьому життю загрожу?. А надто деяким дурним, немудрим,
без хiмiко-фiлософського погляду на життя людям, що з дурного розуму свого
мають нещастя належати до деяких небезпечних, страшних, нелегальних
органiзацiй. Це вже зовсiм негiгi?нiчно. Правда?
Рудольф уступливо, тихо, так нiби про себе, завважу?, що важко бути
прихильником заповiдi однаково? любовi до паразитiв i працюючих, до
насильникiв i насилуваних.
Макс пiдкиду? покладеною на ногу ногою i скоса погляда? на стелю. Так,
у теорi?, може, i можна не бути прихильником, але в дiйсностi, в життi,
воно фактично так?.
- Чим же воно, Макс,??
О, ця прохальна, уступлива, покiрна лагiднiсть. Вiн готовий на все
згодитись, аби не сердити бiдного смертника. I яка вищiсть, вибачливiсть у
цьому тонi, - що там серйозно вiдповiдати на слова людини, яка не скiнчила
унiверситету.
- А тим воно, Рудольфе,?, що ти байдужий i до тих, i до тих! Розумi?ш?
Бiльше любиш ограбованих, нiж грабiжникiв? Докажи. Прошу. Будь ласка.
Рудольф стара?ться якомога серйознiше й уважнiше ставитись до слiв
Макса, - бiдного хлопчину так раз у раз драту? його неуцтво в полпичних
справах От i тепер покушуе губу, мружить очi; от-от спалахне.
- Добре. Але чим же я можу доказати? Я на полпицi, на жаль, не
розумiюсь.
- О, тут велико? полiтики не треба. Тут дуже проста справа.? двi
сторони Грабiжники i грабованi. Буржуазiя i пролетарiат. Так?
Рудольф не вiдважився б так просто провести подiл мiж людьми. Але вiн
хита? головою й скоса дивиться до казанка.
- З одно? сторони, в буржуазi? вся сила, державна влада, вiйсько, суди,
тюрми, полiцiя, релiгiя, мораль, преса й навiть наука. Так?
Рудольф iз такою концепцi?ю не зовсiм би згодився. Але вiн знову мовчки
хита? головою.
- У пролетарiату нiчого цього нема?. Тiльки його руки, органiзацiя й
ненависть до паразитiв. Цього занадто мало. Вiн потребу? збро?. Всяко?
збро?. От, коли ти дiлом хочеш любити слабшу сторону, поможи?й. Ану?
Рудольф високо здiйма? брови й здивовано дивиться на брата. Якою ж
збро?ю вiн може помогти?!
Макс знову гойда? ногою й з прибiльшено-байдужим виразом водить очима
по лабораторi?.
- Якою? О, розумi?ться, нi гармат, нi скорострiлiв ти не можеш дати. Ти
не турбуйся. Але в тебе? наука. Послужи нею не тiльки сильнiй сторонi,
але й слабшiй.
- Будь ласка! Менi зда?ться, що...
- Будь ласка? Чудесно. Нам потрiбнi трути для витруювання наших
ворогiв. Прошу. Приготуй?х нам у тво?й лабораторi?.
В кiмнатi вже стоять по кутках темно-сiрi присмерки. Блакитне сяйвочко
бiля казанка вже виразно помiтне. Обличчя здаються блiдо сiрими, з
великими очима.
Рудольф якийсь мент мовчить i потiм тихим i по-iншому серйозним голосом
каже:
- Нi, цього я, Максе, не можу.
Макс весело, голосно регочеться, дрiбно пiдкидаючи ногою. Вiн бiльше
регочеться з тону, з цього справжньо серйозного тону, анiж iз його слiв.
Ага, забалакав як слiд!
- Що? Любов до ближнiх-грабованих не така безпечна та вигiдна, як до
ближнiх-грабiжникiв? Хе-хе! Отож-то воно й?. I правильно, Рудi. Така
любов i ласки графiв тво?х позбавить, i цю затишненьку лабораторiйку
вiднiме, i в тюрму посадить, та й, як, що й до чого, ще й життя вiдбере.
Хай?й всячина! Правильно, Рудi, цього ти нiяк не можеш.
Рудi хвилю?ться. Вiн виразно, серйозно, по-справжньому хвилю?ться.
I в Макса, в якого назавсiгди лишилось до Рудольфа почуття меншого
брата до старшого, що стiльки рокiв був його учителем, вiд цього
хвилювання з'явля?ться почування рiвностi, навiть вищостi й сатисфакцi?.
Рудi зачiсу? обома руками волосся, визволя? шию, прокашлю?ться,
крутиться на стiльцi. Нарештi зовсiм-зовсiм тихо говорить:
- Ти неправильно, Максе, оцiню?ш мотиви мо?? вiдмови.
- Ну, розумi?ться!
- Неправильно, Максе! Менi зда?ться, що я мiг би й у тюрму пiти, i
життя вiддати за те, в що я вiрю й люблю Але...
- Може буть. Але як ти любиш бiльш грабiжникiв, то чого ж ти ма?ш iти в
тюрму за грабованих? Правильно?
Рудольф терпляче жде й почина? знов:
- Але я не вiрю, що трутами, вбивствами, смертю можна творити життя. Це
логiчний абсурд. Терор - це самовбивство для то? само? iде?, яка його
вжива?. Так я розумiю твою органiзацiю, Максе. Вибач менi, але я з нею не
можу згодитись. Я... не полiтик i нiчого на полiтицi не розумiюсь, але я
певен, що люди можуть i повиннi порозумiтися не шляхом боротьби, насили й
самонищення, а шляхом розуму, науки й працi.
Макс смi?ться злiсно, упевнено й з почуттям справжньо? вищостi. Якi це
на?внi, старенькi, заяложенi слова! Тисячi рокiв однi люди присипляють
ними других, щоб тi не брикались i давали до?ти себе. Гармонiя iнтересiв,
спiвробiтництва класiв, соцiальний мир. Боже, скiльки на цю мету
наговорено хороших, медових слiв. Коли б тим медом вимазати всiх тих
словоблудiв i втикати пiр'ям та розставити?х пiдряд, то, мабуть, iз них
можна було б зробити чудесний поясок через усю земну кулю. Ну, хiба це не
та сама любов до всiх ближнiх без рiзницi класiв?
Ех, апостоли любовi! Словоблудство? ваша любов! Нема любовi без
ненавистi, як нема бiлого без чорного! Хочете лю бовi, то мусите
ненавидiти. I що бiльша ваша любов, то бiльша ненависть. А коли нема
нiяко? любовi, коли? себелюбство, коли хочеться спочинку, повiтряних
вiлл, лабораторiй, о, тодi почина?ться любов до всiх, гармонiя iнтересiв,
спiвробiтництво класiв. Це вже вiдомо. О, це занадто вже вiдомо, будь воно
тричi прокляте!
Макс бурно вста?, жбурля? недокурок у куток i простяга? руку
Рудольфовi.
- Прощай... Люби собi сво?х графiв i Мертенсiв, як самого себе.
Рудольф пiдводиться i не бере руки Макса. Щирий, великий бiль у голосi
брата, щось глибоке й наболiле в цiй гiркостi не дозволяють так розiйтися.
Чи то вiд присмеркiв зда?ться, чи справдi в лицi Макса ходять мускули, як
у людини, яка сильно зцiплю? щелепи, щоб не закричати чи не заплакати.
- Почекай, Масi. Чого бiжиш? Ти ж мав якусь справу до мене.
Макс, забувши, що тiльки-но кинув недокурок, вийма? знову цигарку й
закурю?. При свiтлi сiрника очi його видаються надзвичайно блискучими.
- А щодо мо?х слiв, Масi, то не бери?х так гаряче до серця Може, я не
так щось сказав. Я тiльки хочу сказати тобi, що я.. що менi не до душi
така боротьба, яку ти й тво? товаришi провадять. Може, я помиляюсь. Я не
знаю. А моя боротьба - от!
I Рудольф показу? на стiл, заставлений приладдям.
- Цим я служу й хочу служити людям. I скажу тобi. Масi, що коли менi
вдасться те, над чим я працюю тепер, то я принесу всiм покривдженим бiльше
користi, нiж пудами трути.
- Тво? вiдкриття може принести користь тiльки капiталовi, - понуро
бовка? Макс.
- Не думаю. Чого так?!
- А того, що коли воно не буде корисне капiталовi, то воно не побачить
свiту. "Корисне покривдженим". Хе! Де, яке ти бачив наукове вiдкриття, яке
було б корисне покривдженим i некорисне капiталовi? Скiльки?х, таких,
загинуло, не дiйшовши до людей. Прочитай iсторiю винаходiв. Побачиш.
Рудольф iз усмiшкою в сутiнках хита? головою. О нi, його вiдкриття не
бо?ться тако? долi. Нехай воно тiльки вдасться, нiякий капiталiст не
посмi? нiчого сказати проти нього! Треба бути божевiльним, щоб не визнати
його.
- Так, ти... рiдний син свого батька: вiрно служиш сво?м панам!
- Я служу iстинi й науцi, Максе.
- Ах, до чого ж нуднi оцi проклятi солодкомовнi слова! Ще красу й любов
сюди. Ну, все одно! Яка година тепер може бути? А проте, дурницi. Менi не
потрiбно. Я тiльки ще от що хочу тебе попросити.
Макс кiлька разiв глибоко затягу?ться цигаркою.
- Про мою органiзацiю. Я прохав би тебе або краще зазнайомитися з нею,
або зовсiм нiчого не говорити.
- Я iпрошу вибачити, Максе, я...
- Iнарак? органiзацiя людей, якi вiддали себе на розп'яття. Чу?ш,
Рудольфе? На розп'яття, дожитт?ве розп'яття Коли можеш зрозумiти, що це
значить, то - будь ласка.
- Я розумiю, Максе, я тiльки...
- Органiзацiя людей, якi за це розп'яття мають тiльки глум, прокляття,
iм'я бандитiв i страх навiть у тих, ради яких розпинають себе. Розумi?ш?
Але вона? конечнiсть. Вона - крик, вона - справедливiсть i кара на тих,
хто топче всяку справедливiсть Вона...
Рудольфовi знову зда?ться, що на лицi Макса пiд шкурою на щелепах
проходять гульки. Макс одверта?ться, робить декiлька крокiв по лабораторi?
i, вернувшись, iншим, сухим, спокiйним, голосом каже:
- От це я хотiв тобi сказати.
- Добре, Масi. Я вiрю, знаю. I iпрошу!простити менi, коли я...
- Потiм ще от що. Скажи, часто Мертенс бува? в цi?? вашо? принцеси?
Рудольф здивовано дивиться на блiду пляму лиця Макса.
- Мертенс?! А що йому до принцеси?
- Кажуть, що вiн нею цiкавиться. I цi?ю коронкою??, що пропала.
- Може буть. Але, щоб бувати в принцеси, треба, щоб i вона того хотiла.
Але це? для не? так само неможливо, як-як хотiти бачити в себе гостем
бацилу чуми. Абсолютно неможлива рiч. Звiдки така дурниця могла взятися?
- I ти гада?ш, що нiколи, нiяким способом неможливий його вiзит до не??
Рудольф iзнизу? плечима. Вiн, розумi?ться, нi за що у свiтi не може
ручатися. Але, знаючи хоч трохи принцесу, знаючи iсторiю загину?? батька
й брата, знаючи ту ненависть, страшну просто ненависть, яка прогляда? в
принцеси до вбiйника?? рiдних, неможливо навiть уявити собi, щоб вона
могла пустити його на порiг до себе. Але звiдки й чого в Макса така
цiкавiсть до цього?
Макс, замiсть вiдповiдi, раптом бурно обнiма? Рудольфа, весело, легко
смi?ться, злегка трясе його i, одiрвавшись, почина? швидко ходити по
лабораторi?.
Блакитне сяйво пiд казанком стало бiльше, виразнiше серед згустiло?
пiтьми. З вiкна потяга? душними, густими пахощами саду. Рудольф сто?ть
непорушно i жде. Хто зна?, що треба зрозумiти в даному випадку.
- Рудi! Можна скористуватися тво?м телефоном?
- О, прошу!!
I Рудольф iз полегкiстю, радiстю й поспiшнiстю засвiчу? свiтло Макс вiд
нього жмуриться, вiдтрiпу? головою назад пасмо чуба й наставля? апарат на
потрiбне число.
- Гальо!.. Сузанна? Добрий вечiр. Тут Макс.. Так... Нi, на жаль, прийти
сьогоднi не можу. Нiяк не можу... Що ж робити? Прощай.
Макс одходить од телефону й простяга? руку Рудольфовi. Йому треба йти.
А Рудi нехай не сердиться, не диву?ться i взагалi не зверта? на нього
велико? уваги. В життi кожно? людини iнодi бувають чуднi моменти. Чуднi,
поганi, але часом i хорошi.
Вiн мiцно потиску? руку Рудi i, весело вiдкинувши чуба назад, бадьоро,
енергiйно, поводячи широкими плечима, йде з лабораторi?. Проводити його не
треба. Вiн сам вийде з саду. Але вмить поверта?ться й тихо каже:
- Рудi! А коли зо мною що-небудь трапиться... чу?ш?.. роз'ясни мамi, що
таке моя органiзацiя. Роз'ясни як слiд. Зробиш?
- Добре, Масi. Зроблю.
Макс хита? головою й виходить. По дорiжцi саду чуються його певнi,
твердi, зовсiм нерозвезенi, нелiнивi кроки.
***
Дома вiн довго лежить на маленькiй канапцi, яко? не вистача? на весь
його рiст, так що ступнi нiг висять у повiтрi, i час од часу енергiйно,
поспiшно закурю?. Потiм схоплю?ться, переверта? по дорозi стiльця, хапа?
папiр i пише.
"Сузанно! Я до Тебе бiльше нiколи не прийду. Моя жага люту?, бурею
стиска? мо? кулаки, сповню? мо? тiло ридаючим одча?м. Але я з радiстю
пiдставляю себе пiд цю бурю лютi й одчаю.
Я не прийду, Сузанно. Моя жага зцiплю? зуби й пiдступно, улазливо,
полум'яними, палючими фарбами малю? менi картини Твого кохання, Твого
тiла. Тво?? краси. Моя кров млi?, благальне простягу? до мене руки й
рида?. Але я з радiстю слухаю ридання мо?? мрiючо? кровi, Сузанно.
Я не прийду. Моя жага, мо? кохання плюють у мою гордiсть мужчини,
смiються й глузують iз мо?? полохливостi, дуростi й смiшностi. Але я з
насолодою приймаю i смiх, i глум?хнiй.
I яка менi гордiсть, Сузанно, що я з радiстю приймаю?хнiй глум iз
сво?? дуростi. I яке щастя менi, що я не розумiю Тво?? краси, прекрасна
Сузанно!
Цiлую Тво? нецiлованi мною тепло бiлi груди, вiд яких рида? моя кров, i
цiлую Тво? насмiшкуватi очi, вiд яких люту? моя жага, цiлую Тво? уста,
Сузанно, тво? проклятi й болючо-податливi уста. Всю Тебе цiлую, Сузанно,
але до Тебе не прийду.
I зна?ш, через що ще не прийду до Тебе? Через те, що кохання не?
любов, Сузанно.
Кохання - це зойк кровi, це - бездумний, хижий голод тiла, це - наказ
вiчностi, яка не допуска? опору собi. Але кохання саме себе пожира?, як
вогонь, i, коли задоволене, лиша? по собi нудний, непотрiбний попiл.
Любов - це iнше лице вiчностi, але це - вростання, вгорання одно?
iстоти в другу.
Кохання налiта? зразу, в один момент. I може вiдi йти з такою самою
раптовiстю та легкiстю, як i налетiло.
Любов приходить пiзно, за коханням, пiсля його ор гiй, пiсля жадних
крикiв i лютого, дикого шепоту жаги. Вона ходить тихо, безшумно, з уважним
поглядом, з загадковою посмiшкою. Вона приходить в одязi великих
страждань, буденних клопотiв, геройсько? саможертви i дрiбних, порохнявих
пригод. Вона приходить непо мiтно, але ста? всевладною господинею й
вiдходить трудно, з муками, зi смертю.
Кохання, слiпе, дике, з поширеними нiздрями, з скрюченими пальцями
накида?ться на все, що може йо го задовольнити. Жадне й ненажерне, воно
одночасно може кохати двох, п'ятьох, стiлькох, на скiльки виста чить у
нього вогню.
Любов, повiльна, видюща, вростати може тiльки в одну душу, i тiльки
одна душа може прийняти всю другу iстоту до кiнця.
Кохання коха? тiльки для себе. I коли страждання коханого дасть йому
насолоду й задоволення, воно шукатиме тiльки страждання коханого.
Любов любить для любого. I коли?? страждання дасть радiсть любому,
вона розiпне себе для цеi радостi.
Кохання? дикий кричущий цвiт, з якого вироста? рiдкий рiдкий плiд -
любов. Без цвiту нема плоду, але не всякий цвiт да? плiд.
Наше кохання, Сузанно,? дикий цвiт, з якого не може бути плоду -
любовi. I краще зiрвати й з мукою розтоптати його ногами, нiж викохати з
нього гiркий, огидний недоросток.
I через те я нiколи бiльше не прийду до Тебе, Сузанно! Прощай.
Макс"
***
Великий зелений абажур нiжно гонить зеленкувату тiнь до стелi й стiн
лабораторi?, а вниз, на стiл, - слiпуче бiле свiтло. Затишно, дружно,
любовно блискають склянки, рурки, iнструменти У великiй довгiй ретортi
осiда? фiолетово-зеленкувате течиво з казанка. Великi вiкна повiдкривали
обiйми назустрiч пахощам саду - просимо, будь ласка.
Рудольф, то припадаючи всiм тiлом на лiвий бiк, то випростуючись, то
поглядаючи на реторту, то зупиняючись бiля вiкна, ходить по кiмнатi.
Бiдний Масi, бiдний хлопчинка! Скiльки ж то гiркого й болючого повинно
було перекипiти в ньому, щоб лишити такий осад ненавистi!
Разом iз духом саду в вiкна суне одноманiтний, масивний i глухий, як
грiзне бурмотiння величезного страховища, вiдгомiн вечiрнього мiста.
Бiднi мiльйони хлопчин! Скiльки?х там-от у цей мент кипить i корчиться
на сковородi страждання. Як хоробливими наростами, укрита земна планета
залiзно-кам'яними мiстами. Як культури мiкробiв у сприятливiй сферi,
поскупчувались люди в цих наростах. I то в слiпiй, то в
органiзовано-свiдомiй ворожнечi й ненавистi катують однi одних, морять
голодом, стрiляють кулями, труять трутами Головний закон тих наростiв
наступити на подiбного собi й за всяку цiну перелiзти через нього кудись
вище, кудись далi. I тому там вiчний, вихросхожий рух здiймання, падання,
кружляння багатомiльйоново? мiкробно? маси. Вiчне клекотiння боротьби,
заздростi, злостi, зневаги, одчаю, радостi, зради, страху, зловтiхи, всiх
отруйних, убиваючих життя почувань.
А якi зате крихiтнi, вбогi и теж переважно отруйнi радощi цих людських
бацил. Найвища, найтонша втiха "вибраних" - це слухання звукiв од стукання
паличками по металу або волоса по натягнутiй на дошку жилi. Трошки нижча,
але бiльш поширена, пiдскакування пiд цi звуки в чадних, отруйних по
мешканнях. Ще нижча, але ще ширша, дурнувате, безглузде перекривляння
самих себе. I майже скрiзь - наркоз, алкоголь. Без нього в напiвздохлого
мiкроба нема нi руху, нi жвавостi, нi радостi.
I тями?хнi мiкробнi. Найдужчий, найбагатший не той, хто ма? найбiльше
вартостей, хто може дати дру?им найбiльше свободи, користi, радостi,
щастя, а хто да? найбiльше страждання, страху, залежностi, пониження.
Ах, невже й на цей раз не вдасться? Невже вiн ще довго не зможе
виступити з сво?ю збро?ю проти безглуздя мiкробiв?!
I, нетерпляче загрiбаючи волосся руками, шкандиба? доктор Рудольф до
апарата.
Червонi?, червонi? дорога, мила, прекрасна реакцiя. Але так повiльно,
так мало, так майже непомiтно. I невже знову не те?!
I знову доктор Рудольф кида?ться до камiнцiв, до порошку, до течива,
нюха?, лиже, встромля? в реактиви; сумнiва?ться, вiрить, бо?ться,
нетерпеливиться. А нiч же така довга. А ранiше ж, нiж уранцi, нема чого
ждати хоч малесенького результату. Тепер же... всього десять по десятiй.
Десятiй!
I доктор Рудольф умить випростову?ться. Мiцi ж о десятiй!
Вiн швидко навшпиньках пiдходить до вiкна й чуйно прислуха?ться. Глухий
гуркiт мiста; шепеляве перешiптування кущiв; поважнi зiтхання дерев. Звуки
рояля - дерев'яних паличок об металiчнi дротики, - нiжнi, мрiйнi, самотнi.
З саду душно, солодко, як диханням розпалено? обiймами жiнки, вi? в лице.
I шепотiння кущiв, як лукаве, немов злякане, благання коханки.
Рудольф навшпиньках, нiби ступаючи весь час одною ногою в ямку,
пiдходить до лампи й гасить??. Може, Мiцi бо?ться при свiтлi пiдходити до
оранжере?. Густа, шарудлива тьма, в якiй кров iще непокiйнiше почина?
шугати, обiйма? його.
Нi, краще вийти до саду й там ждати!
Там, - у алейцi, пiд кущами бузку, - засiсти на лавi й тихенько, жадно
ждати. I, як тiльки з'явиться, - кинутись, зломити, зацiпити переляк
поцiлунком, схопити на руки i, як здобич, внести до себе.
I вже зник i розтав образ Макса; розлетiлись, як пiр'?нки вiд вихору,
всi думки; навiть червоняве фiолетове течиво чу?ться в душi, як пiд густим
серпанком. Гаряча, непокiйна знемога солодко ни? в усьому тiлi. йде
всевладна, непогамовно-бажана, вiчно грiховна, вiчно свята, загадкова
женщина! Так злодiйкувато прокрада?ться, така полохлива, а топче, розмiта?
й руйну? цiлi царства.
За муром, як спiймане порося, пронизувате й злякано верещить
автомобiль. Рудольф зiтха?, пiдводиться, намацу? китицю бузку, вiдломлю?
?? й приклада? до гарячого лиця. Холоднуватi, дрiбненькi пелюстки круглими
дотиками при?мно вiдчуваються на повiках i крилах носа.
Звуки рояля, самотнi, тоскнi, пливуть у шелестi листя. Нiжна, спiвуча
туга пiдходить iззаду й обiйма? за шию. I непокiйна, жадна знемога
притиха?.
Нi, не Мiцi хоче його туга. Хоче вона ту?дину, незнайдену, що живе в
його душi вiд того часу, як вiн одкрив на свiтi нерозгадану мужчиною
iстоту, що зветься женщина,???дину з усiх женщин хоче його туга. Вона
де?
Може, десь у цей момент у одному з тих скринь-будинкiв веоело смi?ться,
плаче, спить i не зна?, що колись зустрiнеться з ним i впаде в нього, як
пада? одна планета в другу, коли виб'? призначений законом час.
Непокiйно ворушиться птиця в гiллi дерева. Самотньо, рвучко цокають
копита за муром на вулицi. Тш! Зда?ться, легкий рип крокiв по дорiжцi.
Кров, як випущений рисак, зрива?ться й iз мiсця жене частою, напруженою
риссю. В ухах вiд цього - човгi човг! - нiчого не чути.
Доктор Рудольф глибоко передиха?, тихенько, як щось залiзне, вiдклада?
на лаву китицю бузку, щоб не заважала, хижо згина?ться й увесь витяга?ться
слухом. Так, кроки! Легкi! Без сумнiву, жiночi. Повiльнi. Але чого з
другого боку? Ага, обходом. Затихли. Прислуха?ться чи вага?ться? Знов:
шрр! шрр!
Доктор Рудольф нечутно пiдсову?ться до того краю лави, в напрямi якого
чуги кроки, i засiда? пiд кущами. В руках в'язко й люто то стискаються, то
розпускаються мускули, як кiгтi в кота.
Щось темне руха?ться в але?? Чи це в очах? Шр, шр, шр! Руха?ться. Але
як повiльно, господи боже! Обережнiсть чи вагання? От знову затихло. Може,
треба було лишити свiтло в лабораторi??
Темна постать уже виразнiша. В темнотi вона зда?ться вищою за Мiцi,
стрункiшою. Щелепи доктора Рудольфа зцiплюються, пальцi рук хижо, цупко
скручуються, шия витягу?ться. Кров усе частiшою та гарячiшою ристю жене
через серце.
От уже яснi? над темною постаттю невиразна пляма лиця Яка втома,
млоснiсть у ходi. О постривай, постривай! Тiльки трошки ближче! Трошки
ближче!
Постать повiльно наближа?ться. Голова нахилена. Ага, роздуму?? О нi!
Рiвня?ться. Доктор Рудольф затриму? дихання, пропуска? на один крок
уперед, нечутно ставнi ь одну ногу на дорiжку, спира? на не? все тiло i,
ввесь випроставшись, витягтись, кида?ться на Мiцi. Обхопивши лiвою рукою
все?? тiло, вiн закида? його назад i скажено, з сласним, мовчазним
гарчанням накрива? зляканий крик гризущим поцiлунком. Вiд несподiванки,
переляку чи ще чого тiло Мiцi спочатку цiпенi?, потiм почина? скажено
вигинатися, рватися, труситись. Голова?? люто крутиться, випручу?ться
з-пiд поцiлунку, руки силкуються визволитись, дряпаються, корчаться, але
це ще дужче роз'ятрю? хижiсть доктора Рудольфа - лiва рука як дротяною
линвою прив'язу? тiло до тiла, губи люто вгризаються в губи, i зуби
цокаються з зубами. А права рука жадно, хижо, владно гаса? по теплому,
вигнутому, трiпотливому тiлi, шука?, прагне. Проклята сукня! I рука вже на
колiнах, на оголених ногах, на нiжнiй, гарячiй атласистостi стегон, на
атласистостi теплих, нагрiтих сонцем пелюсткiв троянди.
Кров зойка?, спалаху?, несамовито рветься й переходить у дикий, сласний
вихор.
I враз усе тiло, як стративши свiдомiсть, на один мент дивно затиха?.
Руки перестають дряпатися, плечi тiльки важко дихають, уста стали
безвольно-м'якi, живi, сласнi. Все воно, наче чимось несподiваним уражене,
пронизане, слуха?, все витягу?ться, жадно злива?ться з рукою.
I раптом знов, як струснуте внутрiшнiм вибухом, жахливо шарпа?ться, з
несподiваною силою, що тiльки з'явля?ться в божевiльних, одпиха? доктора
Рудольфа й одстрибу? до стiнки кущiв. Спiткнувшись о край дорiжки й
ухопившись руками за вiти. Мiцi круто поверта?ться всiм тiлом до Рудольфа
i, задихаючись, шипучим шепотом видиха?:
- Не смiйте! Не смiйте... пiдходити!
Ревом, жадним, роз'ятреним, слiпим ревом реве вся iстота доктора
Рудольфа. Он як?! Ага?! I вiн шалено, весь перехилившись, як бугаи iз
наставленими рогами, кида?ться на втекле тiло женщини.
- Мiцi!! Стiй!! Чу?ш?!
Мiцi вся втиска?ться спиною в кущi, ста? вища i владним, злякано
задиханим, грiзним i лютим голосом каже:
- Не смiйте, ви!! Чу?те?!
Доктор Рудольф, як на повному гонi спинений кiнь, аж одкинувшись усiм
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 16 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |